скачать книгу бесплатно
– Еге, я думаю, якийсь час поплавати тут, у затоцi, а згодом, як оббудусь на водi, попрямую баком у широке море.
– Чим?
– Баком чи на бацi… ну, там, де живуть матроси, – пояснював вiн засоромлено й спалахнув, не маючи певностi, що сказав правильно.
– У морськiй справi ви щось тямите?
– Так… нi… цебто знаю тiльки з книжок.
Фриско-Кiд лише посвиснув у вiдповiдь, крутнувсь на п’ятах i, запишавшись перевагою свого досвiду проти новака, пiшов до каюти.
«На море плисти збираеться, – усмiхався вiн сам до себе, розпалюючи в печi й заходжуючись кухарювати, – та ще й «баком»! І гадае, що це дуже приемно!
Тим часом Пiт-Француз демонстрував новому матросовi свое судно так, нiби це був якийсь почесний гiсть. Вiн був такий чемний, такий улесливий навiть, що Фриско-Кiд, вистромивши голову, щоб покликати iх вечеряти, ледве не зареготавсь уголос.
Давно вже Джо не вечеряв у такий смак. Їжа була проста, але здорова, солоне ж повiтря й уся маринарська обстанова навколо збiльшували апетит. У маленькiй каютцi було чисто й охайно. Усе, що було тут, мiстилося так, щоб i найменшого куточка марно не пропало. Стiл розкладався лише тодi, як треба було iсти, а то висiв собi, прип’ятий до стiни. З обох бокiв у каютi стояли два лiжка, що разом правили й за ослони, на якi сiдали до столу. Постiль удень згортали й сидiти доводилося на добре змитих дошках. Увечерi в каютi присвiчувала спецiальна морська лампа, що висiла, вилискуючи мiдяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири iлюмiнатори, цебто круглi боковi вiконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей мiстилася пiч i стояв короб з паливом, а з другого – шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали двi гвинтiвки й дробовик. До того ж з-пiд згорнутоi постелi французовоi стримiло ще двiйко револьверiв та пояс-патронташ.
Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двiчi мрiяв вiн за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидiв тут… Здавалося йому, що й обох своiх нових товаришiв вiн знае вже здавна. Пiт-Француз до нього весело осмiхався через стiл. Як правду мовити, то обличчя у капiтана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвiтрiле». Фриско-Кiд набиваючи собi рота стравою, розповiдав йому про шторм, який нещодавно подолав «Слiпучий»… Джо, слухаючи, вiдчував дедалi то бiльшу пошану до цього хлопця, який давно вже плавае i так добре знаеться на всьому маринарствi.
Вечеряючи, капiтан майже кожного шматка запивав вином… нарештi, обличчя йому розжеврiлося, пiшло червоними плямами, вiн простягся на лiжку, не постеливши навiть як слiд на нiч, i незабаром щосили захропiв.
– Раджу й вам зробити так само! Поспiть годин зо двi, – привiтно звернувся Фриско-Кiд до Джо, показуючи на друге лiжко, – бо, мабуть, уночi доведеться попрацювати.
Джо слухняно лiг, але заснути вiдразу не мiг. Лежав iз розплющеними очима, дививсь на держално будила, що телiпалося тут таки в каютi, й дивувався, що так хутко чергувалися подii протягом якихось там дванадцятьох годин!.. Ще зранку сьогоднi вiн був звичайнiсiнький школяр, а ось зараз вiн уже за матроса на «Слiпучому», й куди понесе його цей вiтрильник – вiн не знае.
Його п’ятнадцять рокiв перетворилися в уявi на цiлих двадцять. Джо почував, що вiн що не цаль, то доросла людина, та ще й моряк. От добре було б, якби його зараз побачили Фред i Чарлi… Але вони таки незабаром довiдаються про все!
Вiн уже бачив, як вони за нього оповiдають хлопцям, що колом iх оточили.
– Хто? Джо Бронсон?..
– Так, вiн пiшов на море! Ми з ним щиро товаришували!..
Джо, потiшаючи свою гордiсть, уявляв собi цю сцену. Вiдтак йому трохи шпигнуло в серце: вiн згадав про матiр, як вона турбуватиметься та сумуватиме… але думка пурхнула далi до батька, й серце знов затужавiло.
«Не можна сказати, що батько був лихий чи поганий на вдачу… Нi! Та вiн нiяк не мiг зрозумiти його, свого сина… Отут воно й лихо, – думалося далi Джо. – Ще ось-ось уранцi вiн сказав, що життя не забавка, а хлопцi, якi так думають, здатнi натворити всiляких дурниць та вскочити в таке, що потiм не знатимуть, як його й ноги виволочити!.. Ну, щодо нього, то вiн, Джо, добре знае, що життя – то тяжка праця й суворий досвiд у свiтi. Але водночас вiн знае, що й недорослi хлопцi мають своi права. Вiн покаже батьковi, що сам зможе подбати за себе. У будь-якому разi може написати додому листа, як уже оббудеться тут i пристосуеться до свого нового вiльного життя.
IX. На «Слiпучому»
Йолик, злегка чиркнувши об борт «Слiпучого», урвав Джо нитку його роздумiв. Вiн здивувався, що не чув рипу веслового. Двое людей ускочили на палубу й зайшли до каюти.
– Бодай мене доля зацурала, коли вони тут не хроплять, – крикнув той, що ввiйшов перший i хвацько витягнувши Фриско-Кiда з його лiжка одною рукою, другою сягнув по пляшку. Пiт-Француз, спавши по той бiк, пiдвiв голову й поздоровкався, але очi йому склепилися.
– А це хто тут? – проплямкав Кокнi, як його називали, посмоктуючи з пляшки вино, i витяг Джо з лiжка простiсiнько на пiдлогу. – Пасажир?
– Нi, нi – поспiхом вiдповiв Пiт-Француз, – це наш нова юнга. Туше гарна клопшик.
– Гарний чи поганий, а доведеться йому тримати язика на зашморзi, – пробурмотiв другий прибулий. Вiн досi ще й пари з вуст не пустив i тiльки люто позирав на Джо.
– А я ось що скажу: як же це тепер випадае? – заговорив перший. – Сподiваюся, що ми з Бiлом матимемо свою частку!
– «Слiпучий» дiстае третину, решту ми дiлити на п’ять частин. П’ятеро люди й п’ять частка. Туше тобре так.
Пiт-Француз схвильовано своею калiченою мовою, обстоював, що «Слiпучий» мае право тримати команду з трьох душ, i сподiвався, що Кiд його пiдтримае, але той, не встряваючи до iхньоi розмови, узявся варити каву.
Усе це для Джо була китайська грамота, вiн утямив тiльки одне, а саме, що вiн е причиною сварки. Нарештi Пiт-Француз таки добився свого, i прибульцi, посперечавшись, утихомирились. Випивши кави, усi пiшли на палубу.
– Залишись у кокпiтi, не навертайсь iм на очi – прошепотiв Фриско-Кiд. – Як оснащувати й таке iнше я покажу згодом.
Серце Джо раптом сповнилось великою вдячнiстю; вiн вiдчув, що тут на «Слiпучому» лише до Фриско-Кiда, тiльки до нього, вiн може у скрутi вдатися по допомогу.
До Пiта-Француза в ньому вже наростала неприязнь. Чому саме, так вiн i не мiг собi пояснити; просто почував до нього антипатiю.
Спереду зарипiли блоки – й величезний грот майнув над ними. Бiл вiддав вiтпропуска, Кокнi поклав стерно на облавок, Фриско-Кiд поставив клiвера, Пiт-Француз пiдпер румпель, i «Слiпучий», пiдхоплений вiтром, трохи скантувавши, вийшов на середину фарватеру. Джо чув, що розмова йшла про те, щоб не засвiчувати лiхтарiв i добре пильнувати, але з усього цього мiг утямити лише те, що йдеться про якесь порушення навiгацiйних правил.
Береговi вогнi Окленда проносилися повз них. Незабаром мiж докiв i темних мас кораблiв почали проглядати неяснi обриси болотяних мiлин, i Джо зрозумiв, що вони простують до Сан-Франциськоi затоки. Вiтер набiгав iз пiвночi з легким бурханням, i «Слiпучий» безгучно розсiкав воду каналу.
– Куди ми прямуемо? – спитав Джо у Кокнi, намагаючись i бути гречним, i задовольнити свою цiкавiсть.
– Ми з моiм спiльником Бiлом iдемо забрати крам зi своеi фабрики, – з усмiхом вiдповiв цей поважний джентльмен.
Джо спало на думку, що як на фабриканта цей суб’ект мав досить дивний вигляд; але взявши на увагу, що в цьому цiлком новому для нього свiтi можуть бути речi ще дивовижнiшi, нiчого не сказав. Вiн уже опинився на слизькому перед Кiдом, показавши, що не знае доладу, що то воно е «бак», i не хотiв виявляти свое неуцтво надалi. Трохи згодом його послали загасити лампу в каютi. «Слiпучий» змiнив напрямок i попростував до пiвнiчного берега. Усi мовчали, крiм Бiла й капiтана, якi пошепки перекидалися iнодi словами. Нарештi судно поставили проти вiтру й обережно спустили клiвера та грота.
– На коротка кiтфа, – прошепотiв Пiт-Француз Фриско-Кiдовi. Той пiшов на корму й вiддав кiтву, викинувши дуже небагато ланцюга.
Пiдтягнули човен «Слiпучого», i того йолика, що ним припливли цi чужi люди.
– Глядiть, щоб це цуценя не наробило нам клопоту! – буркнув пiв голосом Бiл, сiдаючи разом iз товаришем до човна.
– Веслувати вмiеш? – запитав Фриско-Кiд, коли вони влiзли у свiй човен.
Джо головою потакнув.
– Ну, то берися до весел, але дотримуй тишi, – Фриско- Кiд сiв за другого весляра, Пiт-Француз узявся до стерна. Джо звернув увагу на те, що весла обмотано якимось плетивом i навiть кочети пообшивано шкiрою. Неможливо було наробити галасу, хiба що схибне весло. Щоб запобiгти цьому, Джо досить добре вмiв веслувати, бо не раз управлявся на озерi Мерит. Вони йшли у кiльватерi другого човна; Джо обернувся й помiтив, що iхнiй човен посуваеться вздовж молу, де стояло кiлька суден. На всiх лiхтарi ясно палали, але човни пливли поза смугою цього свiтла. За наказом, що його вiддав Кiд пошепки, Джо поклав весла. Обидва човни тихесенько, мов примари, причалили до невеличкого берега, i вони вилiзли.
Джо слiдком за iншими, що ступали дуже обережно, почав здиратися на високий, футiв зо двадцять заввишки, берег. Угорi вiн опинився на вузькоколiйнiй залiзницi, рейки якоi пробiгали серед куп накиданого iржавого брухту. Отi кучугури тяглися з обох бокiв рейок хтозна як далеко, а десь ген-ген манячили неяснi обриси будiвлi, що скидалася на фабрику. Супутники Джо заходилися тягати залiзо вниз до човнiв; Пiт-Француз, схопивши його за руку й ще раз перестерiгши, щоб дотримував тишi, наказав робити те саме. На березi вони передавали свою ношу Фриско-Кiдовi, а той навантажував усе це то на один, то на другий човен. У мiру того, як навантаженi човни важчали й сiдали глибше у воду, Кiд, щоб вони не сiли на мiлину, вiдштовхував iх далi вiд берега.
Джо робив щосили, хоч не мiг не дивуватися чудностi всiеi цiеi справи. Чому все це робиться так таемно? Чому бояться навiть слово голосно мовити? Лише почав вiн думкою ставити собi цi запитання, як ураз у мiзку зародилася страшна пiдозра i тiеi ж митi з берега раптом почувся совиний крик. Дивуючись, як воно сова опинилася в такому непiдходящому мiсцi, вiн зробив крок, щоб забрати нову партiю брухту. Аж ось iз темряви стрибнула людина, скерувавши на нього затьмареного з трьох бокiв лiхтаря. Заслiплений, вiн одскочив i заточився. Тодi з револьвера, що був у руцi в того чоловiка, гримнув пострiл, неначе з гармати. Джо цiеi митi лише й мiг збагнути, що в нього стрiляють, i що ноги самi хотять тiкати. Якби вiн i схотiв, то не мiг би залишитись отут i давати пояснення цiй розлюченiй людинi з димливим револьвером у руцi; отже, вiн i припустив чимдужче вниз до берега; дорогою нагнався на другого чоловiка, що вистрибнув з-поза другоi купи брухту, теж тримаючи в руцi затьмареного з трьох бокiв лiхтаря. Цей швидко схопився на ноги й заперчив iз револьвера наздогiн хлопцевi, який чкурнув униз пiд насип. Женучи до човна, той скочив у воду. Пiт-Француз сидiв бiля корми, а Фриско-Кiд тримав уже весла напоготовi.
Скерувавши човна передком до моря, вони спокiйно чекали на нього. Весла хоч i були наставленi, але вони не ворушили ними, бо з берега стрiляли. Другий човен стояв ближче до берега, був навiть наполовину витягнутий на берег. Бiл силкувався зсунути човен у воду i гукав на Кокнi, але цей джентльмен цiлком знетямився i плюскався у водi, поспiшаючи слiдком за Джо. Не встиг Джо влiзти в човен через корму, як Кокнi за ним i собi полiз. Отож, перевантажене залiзом суденце замалим не перевернулося i неабияк зачерпнуло води, а це було небезпечно. Тим часом тi обидва, на березi, знов зарядили своi револьвери й почали стрiлянину… На цей раз iм пощастило. Знялася тривога. Почулися голоси та крики на суднах, що стояли вздовж молу, яким пробiгали тi, якi стрiляли. Десь удалинi пролунав пронизливий полiцiйний свист.
– Забирайтесь геть! – заревiв Фриско-Кiд. – Ми через вас затопимося. Ідiть, допоможiть вашому товаришевi.
Але тому зуби клацали з переляку, i вiн не мiг нi говорити, нi поворухнутися.
– Викинь сей пошефiльний геть iз шовна, – наказав iз корми Пiт-Француз. Тiеi ж митi куля розтрощила весло в його руцi, але вiн спокiйно витяг запасне.
– Джо, допоможiть! – наказав Фриско-Кiд.
Джо зрозумiв, i вони разом пiдхопивши людину, яка збожеволiла з жаху, викинули ii за борт. Двi-три кулi плюхнули бiля Кокнi, як вiн випiрнув, саме в пору, бо Бiл, зсунувши таки з берега свого човна, тут його й витяг.
– Ну, гайда! – гукнув Пiт-Француз.
Кiлька ударiв веслами – й вони опинилися поза зоною вогню.
Проте в човнi був завеликий тягар, й легке суденце могло щохвилини затопитися. З капiтанового наказу Джо почав кидати залiзо у воду, а тим часом тi, якi сидiли на веслах, гребли. Плисти стало безпечнiше, але як вони черканули бортом «Слiпучого», човен так скантувався, що перевернувся у воду, обдарувавши при цьому рештою брухту морське дно. Джо та Фриско-Кiд випiрнули, поплiч буксуючи йолика за фалень. Пiт-Француз допомiг iм видертися на палубу.
Вони вже кiнчали вичерпувати з човна воду, коли на кiн з’явився Бiл зi своiм спiльником. Усi заходилися гарячково працювати, i перш нiж Джо встиг опам’ятатися, грот та клiвер були вже на мiсцi, кiтву витягли, i «Слiпучий» линув униз фарватером. Бiля якихось темних мiлин Бiл та Кокнi попрощалися й вiдпливли своiм човном. Пiт-Француз у каютi проклинав на всi лади й усякими дiалектами невдачу i топив лихо у пляшцi.
X. Серед берегових пiратiв
Чим далi вiдпливали вони вiд берега, то дужчав вiтер, i незабаром «Слiпучий» так скантувався, що надвiтряний бiк його поринав у воду мало не до поруччя кокпiту. На наряддi в них висiли лiхтарi. Судном керував Фриско-Кiд. Джо сидiв поруч i обмiрковував подii цiеi ночi.
Далi дурити себе вiн не мiг. Подii промовляли за себе. У головi йому вирували всякi думки. Якщо вiн i зробив щось негаразд, то несвiдомо – мiркував вiн – а тому було не за минуле соромно, а страшно за майбутне. Вiн опинився в товариствi злодiiв та розбишак, тих берегових пiратiв, що про iхнi дикi вихватки вiн чув лише поголоски. І от тепер вiн сам потрапив до них, знае про них таке, що зараз iх можна до в’язницi посадити. Саме це й примусить iх пильнувати його, як ока, а це зменшить його шанси на втечу. А проте вiн таки втече за першоi нагоди.
Тут пасмо його думок перервав шквал; вiн iз такою силою хитнув «Слiпучого», що той дуже скантувався, i хвиля аж на палубу хлюпнула. Фриско-Кiд жваво поставив проти вiтру, а разом зарифував грота, а там заходився зарифляти й далi; робив це сам-один, бо Пiт-Француз лежав у каютi, а Джо лише без дiла дивився.
Шквал, що мало не перекинув «Слiпучого», тривав недовго, але вiн вiщував негоду. Незабаром вихор i справдi почав налiтати подувами з пiвночi. Грот не забирав вiтру, а тому полоскався й шарпався так, що здавалося, от-от роздереться у шмаття. Судно скажено кидалося на розбурханому морi. Усе наче б то змiшалося, але навiть недосвiдчене око Джо спостерiгало певну органiзованiсть серед цього замiшання. Вiн пересвiдчився, що Фриско-Кiд наперед знае, що й коли треба робити. Усе це спостерiгаючи, Джо засвоiв собi ту iстину, що ii не знаючи, люди часто життя свое занапащують, а саме: мусиш знати, на що ти спроможний.
Фриско-Кiд знав, на що вiн спроможний, а тому був певний у собi. Був розважний, не втрачав самовлади, робив усе хутко, та неабияк. Не було тут недбалостi. Кожного рифа закрiплено на шталi. Звичайно, щось несподiване могло трапитися, але нi наступний шквал, нi навiть сорок таких шквалiв не спромоглися б порвати його рифових вузлiв. Вiн покликав Джо, щоб той допомiг пiдтягнути грота, вибираючи гафель-гардель. Пройти бушпритом та взяти одного рифа на клiверi – це була вже дурниця проти того, що зроблено; отже, за кiлька хвилин вони знов сидiли в кокпiтi. За Кiдовим приводом Джо вибрав клiвер-шкота й, ранiш нiж пiти до каюти, щось на фут спустив висувного кiля. У запалi боротьби зi стихiею неприемнi думки на деякий час розвiялися. Беручи собi за приклад Фриско-Кiда, Джо зберiгав самовладу.
Виконував накази свого товариша негайно й моторно. Поеднавши своi кволi сили в боротьбi проти бурхливоi стихii, вони ii таки подолали.
Джо знов наблизився до свого нового товариша, що стояв бiля румпеля й керував судном.
Вiн був гордий i за нього, i за себе. Коли ж вiн прочитав у Фриско-Кiдових очах мовчазну ухвалу, то почервонiв так, мов молоденька дiвчинка, що вперше почула комплiмент. Але тiеi ж митi майнула йому думка, що цей хлопець – злодiй, звичайнiсiнький злодiй, i вiн iнстинктивно вiд нього вiдсахнувся. Йому ще нiколи не доводилося зазирати у прiрву життя. Добiрнi книжки, якi вiн читав, вихваляли чеснiсть i правдивiсть, i ще змалку звик вiн жахатися злочинцiв. Тому, вiдсторонившись трохи вiд Фриско-Кiда, вiн сидiв мовчки. Але Фриско-Кiд увесь поринув у керування судном i не звернув уваги на раптову змiну в настроi нового товариша.
Та Джо дивувала одна рiч: думка, що Фриско-Кiд – злодiй, вiдштовхувала його, а сам Фриско-Кiд – нi. Чесна людина вiдчула б вiдразу до нього, а його тягло до цього хлопця. Кiд йому подобався; чому саме вiн i сам не знав.
Якби Джо був старший, то зрозумiв би, що в цьому хлопцi його ваблять прекраснi риси характеру: самовлада, мужнiсть, упевненiсть у собi, смiливiсть i якась прирождена лагiднiсть та доброзичливiсть. Але через свiй недосвiд Джо гадав, що це власна зiпсованiсть перешкоджае йому зацурати Фриско-Кiда. Червонiючи за цю свою ваду, вiн не мiг затлумити в собi тiеi палкоi симпатii, яка зростала в ньому до цього, якогось надзвичайного, пiрата.
– Пiдтягни фалень човна на два, на три фути! – наказав йому Фриско-Кiд, що його ока нiщо не могло втекти. З човном, якого потягнено причалом на дуже довгiй фаленi, було негаразд. Вiн то вiдставав, туго напружуючи кодолу, то, навпаки, стрибав уперед так послабляючи кодолу, що здавалося, от-от упiрне пiд одного з тих високих бiлих хребтiв, що ревли зажерливо з усiх бокiв. Джо перелiз через поруччя кокпiту на палубу, вийшов на слизький трапець i попрямував до кнехту, де прип’ято човна.
– Будь обережний! – погукнув до нього Фриско-Кiд, i тiеi ж мить важка хвиля так ударила в бiк «Слiпучого», що той весь перехилився. – Залиш одного швага на кнехтi й пiдтягни, коли фалень послабне.
Для новака це була дуже важка робота. Джо розкрутив кодолу до останнього швалу; тримаючи одною рукою за кiнець, другою збирався знову накручувати кодолу, та враз човен, пiдхоплений гривою хвилi, сiпнув i натягнув кодолу так, що Джо не змiг утримувати ii в руках; кодола випорснула й захльоскала в борт. Джо в розпачi схопив за кiнець, але його потягло за край слизькоi палуби.
– Покинь кiнець, покинь! – гукнув йому Фриско-Кiд. Джо випустив iз рук кодолу тiеi митi, коли сам вiн був уже на самiсiнькому краечку палуби; човен негайно почав вiдходити вiд корми. Джо засоромлено дивився на товариша, чекаючи, що той лаятиме його за незграбнiсть. Але Фриско-Кiд лагiдно усмiхнувся.
– Гаразд, – сказав вiн, – кiстки цiлi, й нiхто не опинився за бортом. – Краще загубити човна, нiж людину. Така моя думка. Та власне, нiякоi шкоди й нема. Ось ми його впiймаемо. Пiди спусти ще на два фути висувного кiля, потiм вертайся сюди й роби те, що я скажу. Тiльки не хапайся, роби все спокiйно й упевнено.
Джо спустив висувного кiля й повернувся. Фриско-Кiд поставив його бiля клiвера.
– Поклади стерно за вiтром на борт! – крикнув Фриско- Кiд, усiм своiм тiлом налягаючи на румпель. – Вiддай! Так. Добре. Тепер допоможи менi з грот-шкотом.
І разом працюючи поплiч, вони налагодили грота. Джо вже цiлком захопився роботою. «Слiпучий» вип’явсь диба, як перегiнний бiгун, i погнав за вiтром: напнутi вiтрила його гули, шкоти торохкотiли дрiбушечками.
– Вiддай клiвер-шкота!
Джо зробив це. Клiвер напнувся й судно завернулося на другий галс. Вiд цього маневру Пiта-Француза жбурнуло з лiжка аж на iнший кiнець каюти, на пiдлогу, де вiн i лежав, нiчого не тямлячи. Фриско-Кiд стояв притулившись до румпеля та скеровуючи судно назад пройденим допiру шляхом; глянувши на п’яного Пiта-Француза, який лежав на пiдлозi каюти, вiн сказав з огидою:
– Який собака! Ми затопимося, а вiн i пальцем не ворухне.
Двiчi кружляли вони на тому самому мiсцi, й нарештi Джо пощастило угледiти човна, що гойдався в темрявi пiд блиском зiрок.
– Устигнемо, ще й як устигнемо! – сказав Фриско-Кiд, скеровуючи «Слiпучого» за вiтром, прямiсiнько до човна й помалу-малу збавляючи ходу.
– Хапай!
Джо перехилився за борт, пiймав кодолу й прикрутив до кнехта. Вiдтак вони знову повернули й попливли далi. Джо почував себе нiяково, що завдав такого клопоту. Але Фриско-Кiд хутко заспокоiв його.
– О, це нiчого… це з кожним бувае попервах. Є такi, що забувають, як iм самим було важко всього навчитися, й лають новака, як зробить не те, що слiд. Я нiколи не лаю. Бо сам добре пам’ятаю…
І вiн розповiв Джо про рiзнi своi пригоди з тих часiв, ще коли вiн маленьким хлоп’ям уперше опинився на морi, й про жорстокi кари, що на нього накладали. Вiн просунув кiнець движкоi кодоли крiзь шийку румпеля, й цю розмову вони провадили, сидячи пiд захистом кокпiту.
– Де ми? – запитав Джо, коли вони проминали маяка, що миготiв на прискалку.
– Козячий острiв. По той бiк острова в них тут навiгацiйна школа й порохiвнi. Дуже добре мiсце для рибалок… особливий сорт трiски. Ми перейдемо на навiтряний його бiк, тодi навпростець i кинемо кiтву бiля острова Янголiв, де розташований карантин. Там i будемо стояти, поки Пiт-Француз не протверезиться та й не скаже, куди далi пливти. Тепер ти можеш пiти в каюту й трохи поспати. Тут я й один впораюсь.
Джо заперечно похитнув головою. Вiн надто перехвилювався, i на сон його не забирало. Та як йому й думати було про спочинок, коли «Слiпучого» кидало то вгору, то вниз, i бризки шумовиння хмарами здiймалися з-пiд бушприта. Одяг на ньому майже зовсiм протрях, i вiн волiв залишатися на палубi та милуватися видовищем.
Вогнi Окленда дедалi меншали, вони вже ледве миготiли в нiчнiй темрявi, а на пiвдень, спускаючись iз горба в долину, милями тяглися вогнi Сан-Франциска. Вiд поронного будинку до Телеграфного Горба Джо упiзнавав головнi квартали мiста. Десь там, серед тих вогнiв, що миготiли в темрявi, був i будинок його батька; може, зараз, цiеi самоi хвилини його згадують i журяться за нього. Там, у затишному своему лiжку спить Бессi… Ранком вона прокинеться i буде дивуватися, чому брат ii Джо не прийшов до снiданку. Джо здригнувся. Майже зовсiм розвиднилося. Голова його поволi схилилася на Фриско-Кiдове плече, й вiн умить заснув.
XI. Капiтан i команда
– Прокидайся! Зараз кинемо кiтву.
Джо схопився на ноги i збитий з пантелику незвичайною обставиною не мiг зразу второпати, де вiн. Усе перебуте за день забулося увi снi. Нарештi вiн згадав. Вiтер, як розвиднилось, вщух, i тiльки там ген-ген вода мружилася чималими брижами. «Слiпучий» помалу наближався до затишку скелястого острова. Небо було ясне; повiтря сповняла бадьорлива свiжiсть ранку. Море, беручись жмурками, наче всмiхалося у променях сонця, що на сходi здiймались над обрiем. На пiвднi височiв острiв Алькатрас iз гарматами коронованих шпилiв, звiдки фанфари сурм вiтали день. На заходi мiж Тихим океаном i Сан-Францискою затокою роззявляла свою пащу Золота Брама. Разом iз припливом, цiлком оснащене, туди на всiх вiтрилах повiльно простувало судно. Це було дуже мальовничо. Джо протер своi заспанi очi й милувався iз краевиду, поки Кiд не наказав йому йти на передок готуватися до спускання кiтви.
– Розмотай-но сажнiв iз п’ятдесят ланцюга, – скомандував Кiд, – i будь напоготовi.
Вiн обережно скеровував судно на вiтер, разом iз цим вiддаючи клiвер-шкота.
– Вiддати клiвер-нираля!
Джо, бачивши, як усе це робилося минулоi ночi, швидко й добре упорався.
– Тепер кинути кiтву!
Ланцюг iз неймовiрною швидкiстю порснув у воду – й «Слiпучий» став нерухомо. Фриско-Кiд пiшов допомогти Джо, й вони разом спустили грота, убрали його, як слiд, усе пiдв’язали равентами й закрiпили гiк на секторi.
– Ось тут вiдро, – сказав Фриско-Кiд, передаючи його Джо. – Вимий палубу, але, бодай що, не лякатися менi нi води, анi бруду! Ось i дряпак! Пошаруй ним добренько так, щоб тут усе блищало. Коли впораешся iз цим, вичерпай воду iз човна. У нього сьогоднi вночi, здаеться, трохи розiйшлися защiльнення. Я пiду вниз готувати снiданок.
Незабаром по всiй палубi весело захлюпала вода, а дим, що посунув iз печi каюти, обiцяв щось смачне. Працюючи, Джо iнколи зводив голову й роздивлявся навкруги. Те, що бачили його очi, не могло не припасти до душi будь-кому зi здорових хлопцiв, а Джо саме й був такий. Романтика цiеi обстанови якось незвичайно пiдбадьорювала його, й вiн почував би себе цiлком щасливим, якби мiг забути, хто його новi товаришi. Думка про це й про Пiта-Француза, що спав там унизу п’яний, отруювала йому всю красу цього ранку. Вiн не звик до таких речей, i ця груба життева правда вражала його. Хлопець податливiший, може, й збочив би з дороги, але з Джо сталося навпаки: в ньому лише змiцнiло бажання бути морально чистим i непохитним та зберегти пошану до себе. Скинувши оком навколо, вiн зiтхнув. Чому люди не можуть бути чесними й правдивими? Надто вже не хотiлося йому розлучатися з усiею цiею обстановою. Проте подii минулоi ночi дуже вразили його.
Вiн знав, що коли хоче зостатися вiрним до себе, то мусить тiкати звiдси.
На цьому його роздуми перервалися: його покликали снiдати. Тут вiн упевнився, що Фриско-Кiд знаеться на кухарськiй справi не гiрше, як на морськiй.
