скачать книгу бесплатно
XIV. На острейкових мiлинах
І час, i свiт зникли кудись, аж ураз гострий голос Пiта-Француза розбудив хлопцiв.
– Оддавайт кiтфу! – закричав вiн. – Фi, Джо, вiддавайт реванти! – Мерщiй! Хутко! Кiд браф за клiфер!
Джо незручно було працювати в пiтьмi, бо вiн ще не знав гаразд назви речей i те, де iх йому знайти; але вiн швидко орiентувався; коли вiн закiнчив iз ревантами й скинув iх до кокпiту, йому наказали стати на пiдмогу, щоб пiдтягти грота. Вiдтак знялися з кiтви й поставили клiвера. Пiсля цього вони склали в бухтi гарделi, усе обладнали й повернулися на корму.
– Туше тобре, туше тобре, – похвалив француз, коли Джо перескочив через поручнi кокпiту. – Чудофо! Фi бутете гарний моряк! Я це вше знай!
Фриско-Кiд пiдняв покришку однiеi зi скринь у кокпiтi й запитливо поглянув на Пiта-Француза.
– Конешно, – вiдповiв той, – чiпляйте лiхтарi. Фриско понiс до каюти запалювати червонi та зеленi лiхтарi, потому вони разом iз Джо пiшли на передок, щоб начепити iх на наряддi.
– Сьогоднi вони не братимуться до своеi роботи, – стиха сказав Фриско-Кiд.
– До якоi роботи? – спитав Джо.
– Та до тоi великоi, про яку я казав. Десь тут поблизу вони мають ii обробити. А справа, здаеться, серйозна, бо Пiт щось нiби вагаеться, боiться чи що. Червоний Нелсон, той коли завгодно ладен на все, та лихо в тiм, що, мабуть, вiн не мае певних вiдомостей, i без Пiта-Француза йому нiчого не можна починати.
– А куди ж ми зараз прямуемо? – спитав Джо.
– Не знаю… наче в напрямку Острейкових мiлин.
Ця прогулянка обiйшлася без будь-чого надзвичайного. Серед ночi несподiвано подув ходовий вiтер i вперто дмухав iз годину. Вiдтак попустив i зробився несталим, подуваючи то з того, то з iншого боку. Пiт-Француз не вiдходив вiд стерна, тодi як Джо й Фриско-Кiд або натягали, або тримали на ослабi вiдповiднi шкоти.
Джо сидiв i дивувався з того, як француз знае, куди скеровуе судно. Йому здавалося, нiби вони блукають у непроникливiй пiтьмi, що огортала iх. Високо в повiтрi з Тихого океану насувався густий морок, i хоч самi вони проходили пiд ним, проте вiн огортав iх страшенною пiтьмою, заступаючи свiт зiрок.
Та Пiт-Француз, нiби iнстинктивно, угадував потрiбний напрямок i, вiдповiдаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».
– Я почуфайт, коли пуде прибiй, фiтер, фтача, я нафiть земля почуфайт, – пояснював вiн, – запiфняю фас. Чому, я сам не росумiй, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як колiп мiй рука виростаф дофгiй, дофгiй, на кiлька мiль дофгiй, i я земля нею зачiпаф, i почуфаф, що ось фона тут лешит.
Джо запитливо поглянув на Фриско-Кiда.
– Це так, – ствердив той. – Коли довго живеш на водi, починаеш почувати землю здалека. Коли маеш добрий нюх та вiдчуваеш дух землi, ще затим ii побачиш.
Щось по годинi Джо iз того, що робив француз, зрозумiв, що вони наближаються до мети. Вiн якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очiкуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нiчого, крiм пiтьми, не бачив.
– Кiд, вимiрюфати, – скомандував Пiт. – Я гадайт, що вже час.
Фриско-Кiд зняв зкрiплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кiнець ялини у воду насторч.
– Близько п’ятнадцати футiв, – вiдрапортував вiн.
– Дно який?
– Мул.
– Трiшечки почекайт i зноф мiряйт.
За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.
– Дванадцять футiв… скойки.
Пiт-Француз, зрадiвши, тер руки.
– Туше тобре, туше добре, – казав вiн, – я щоразу тошно уцiляф. Старого не обманiт, я зафшти фiрно казаф.
Фриско-Кiд, далi вимiряючи ялиною, оголошував наслiдки. Джо лише дивом дивувався, i як це вони можуть так добре знати морське дно.
– Десять футiв – скойка, – монотонним голосом оголошував Кiд. – Одинадцять футiв – скойка. Чотирнадцять футiв – м’яко. Шiстнадцять футiв – мул. До дна не доходить!
– А, канал, – сказав на це Пiт.
Протягом кiлькох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».
Потiм Фриско-Кiд раптом гукнув:
– Вiсiм футiв – твердо!
– Так, – сказав Пiт-Француз. – Джо бiжить фперед i прифодить за фiтер-клiфер. Кiд, готуй кiтфу.
Джо розшукав i вiддав кафель-нагель, i вiтрило, спустившись, лягло на нiрал.
– Фiтдайт! – залунала команда, i кiтва бухнула у воду, забираючи дуже мало ланцюга.
Фриско-Кiд вiддав багато кодоли й закрiпив кiнець. Тодi вони зняли вiтрила, усе облагодили й пiшли спати.
Коли Джо прокинувся й вийшов до кокпiту, щоб подивитися, що дiеться, була година шоста. Вiтер i хвиля значно побiльшали. «Слiпучого» пiдкидало й розгойдувало туди й сюди, й вiн люто шарпав i натягав якiрного ланцюга. Щоб не впасти, Джо мусiв ухопитись за рею. День був олив’яно-сiрий, жодних ознак сходу сонця, а небом линули важкi хмари.
