скачать книгу бесплатно
– Ставай!..
Цiсавко, який був на рiк молодший за Червонька, ураз виявив себе, як лукавий супротивник. Вiн уживав таких нечесних способiв, що добродушному кочегаровi не раз довелося втручатись, аж доки й другий паросток Симпсонiвського роду не визнав своеi поразки.
За цим разом Джо простяг руку по свого пакунка, без найменшого сумнiву, що враз отримае його. Та ба! Мiж ним та його власнiстю став ще один хлопець, теж з яскраво-рудою розкудовченою кучмою на головi, i Джо враз угадав, що це третiй представник родини Симпсонiв. Являв вiн собою немов пiзнiше видання своiх братiв, тiльки трохи меншого формату i мав обличчя, густо вкрите ластовинням: це видно було в яскравому електричному свiтлi.
– Ти не матимеш своiх лiтавцiв, доки не подужаеш ще й мене! – учувся тоненький, але загонистий голосок. – Я – Симпсон-Рудько, i ти не можеш вважати себе за переможця усiеi родини нашоi, доки не подужаеш i мене!
Ватага аж загула iз захвату, а Рудько скинув лахману куцину, став у позу й крикнув Джо:
– Виходь!
У Джо нили всi кiстки й суглоби, з носа юшила кров, розтята губа опухала, сорочка була розпанахана вiд комiра й донизу… До того ж вiн страшенно стомився i важко вiдсапував.
– Скiльки вас там е, цих самих Симпсонiв? – запитав вiн. – Менi час додому, а якщо вас там ще багацько, то й за нiч усiх не впораеш!
– Я останнiй i наймоторнiший! – вiдповiв Рудько. – Подужаеш мене – й лiтавцi твоi! Це вже достеменна правда.
– Хай буде так! – зiтхнув Джо. – Вiзьмемося до бою!
Меншенький Симпсон не мав нi сили, анi спритностi братiв своiх, але надолужував тим, що кидався, як та дика кицька, i добре таки дошкулив Джо.
Джо iнодi здавалося, що вiн не вистоiть проти наскокiв цього маленького, але скаженого вихору, та, напружуючи всi сили, вiн не хилився таки. Його пiдбадьорювала думка, що вiн б’еться за принцип, як колись за iдею билися його пращури. Уся честь «Верховини», здавалося йому, була на картi зараз, i вiн, як «верховинець», мусiв битися до останку.
Отже, вiн стiйко боронився вiд тисячi ненастанних наскокiв свого ворога, оборонився, аж поки молодший i не такий досвiдчений представник виснажився вкрай i, повалений на землю, визнав, що трапилося щось нечуване: родина Симпсонiв уперше зазнала поразки.
IV. Є й на вовчика куля
Минула якась хвилина, й «верховинцям» довелося упевнитися, що тут, у «Пеклi», нi на що не можна покластися.
Не встиг ще Джо знову заволодiти своiми лiтавцями, аж раптом трапилося щось несподiване: усiх його ворогiв, та ще й з кочегаром на додачу, нiби вiтром здмухнуло: кинулися врозтiч так самiсiнько, як утiкали перед тим вуличнi дiтлахи, угледiвши Симпсонову ватагу. Певно, iхне мiсце заступала якась ще можновладнiша сила. Остовпiлий Джо почув лише несамовитi вигуки втiкачiв:
– Рибалки!
– Рибальська банда!..
Вiн i сам був не вiд того, щоб задати латати, але не встиг ще перепочити пiсля останньоi бiйки й певен був, що ноги зрадять його. Фреда й Чарлi теж не дуже то кортiло здибатися з новим лихом, таким, що злякало навiть Симпсонiвських урвиголiв та хороброго кочегара, але вони не могли кинути товариша.
Тим часом на пустирi засновигали якiсь темнi постатi. Однi з них наближалися до хлопцiв, решта припустила наздогiн за Симпсонiвськими втiкачами, й незабаром зойк та лемент красномовно довiв, що iм пощастило декого злапати. По хвилинцi вони повернулися, волочачи за собою Червонька-Симпсона, який страшенно лаявся й гарчав, не пускаючи з рук пакунка з лiтавцями.
Джо цiкаво позирав на цю нову зграю харцизяк. Усi вони були парубки рокiв на 17?18, а то й на 23?24. На всiх виразно лежало тавро волоцюзтва, а в багатьох обличчя були такi вже не гiднi доброго слова, що аж мороз бiг поза шкiрою дивитися на iх.
Двiйко харцизяк мiцно схопили Джо за обидвi руки. Чарлi з Фредом теж зазнали долi бранцiв.
– Гей ви! – гримнув владним голосом старший iз Рибальськоi банди. – Ми тут розберемося по-свiйськи. – У чому рiч? Ти, червона мармизо, вiдповiдай менi! Що ви тут витiвали?
– Нiчого я не витiвав, – захлипав Симпсон.
– Так-то воно так, та не так! – Харцизький отаман повернув Червонька обличчям до лiхтаря.
– Хто це тобi так пику розписав? – спитав вiн.
Той кивнув головою в бiк Джо, якого ту ж мить виштовхнули наперед.
– Через що ви оце бучу збили?..
– Через лiтавцi, моi власнi лiтавцi! – смiливо й з притиском вiдмовив Джо. – Цей хлопчак хотiв iх у мене забрати. Ось вiн ще й досi держить iх пiд пахвою!
– А, он воно що. Вiн iх заграбастав?!.. Слухай сюди, ти – Червона кучмо! У нас тут красти заборонено. Ти завжди гарбаеш чуже добро.
– Давай пакунка! Зараз менi!..
Отаман загрозливо стис кулака. Симпсон, плакавши лютими слiзьми, мусив таки вiддати здобич.
– А ти що там ховаеш? – кинув раптом отаман, обертаючись до Фреда й вихоплюючи йому з рук пакунка. – Ще лiтавцi, га? Тут, як я бачу, цiла фабрика iх!.. – додав вiн, вiдбираючи пакунок у Чарлi. А тодi, промовив тоном безстороннього суддi:
– Тепер ми маемо винести постанову, як саме покарати цих трьох молодцiв.
– За що саме? – обурився Джо. – За те, що нас пограбовано?…
– Нi, не за це, зовсiм таки не за це, – удаючи ввiчливого, вiдказав голова суду, – а за те, що ви тут швендяете зi своiми забавками на спокусу людям i утворюете заколоти, бешкетуете!.. Це чорти батька зна що!..
Добре зваживши, що вся увага «рибалок» купчилася зараз коло трьох «верховинцiв», Червонько, вгодивши мить i вислизнувши зi своеi куцини, прожогом кинувся до тоi самоi вилазки, де його перейняв Джо. Кiлька рибалок перескочили тин, i з галасом помчали наздогiн. Десь зайшлися гавкаючи й виючи собаки, далi зацокотiли каблуки не то по дахiвках, не то по порожнiх скриньках, а тодi захлюпала вода, немов хтось бочку перекинув.
По хвилинi здогiнцi повернулися, мавши вигляд не дуже хвацький – мокрi, як хлющ, пiсля холодного душу, яким почастував iх каверзний Червонько; а згори звiдкись, з приязного даху, долинав його глузливий регiт.
Цей випадок, вочевидь, збентежив отамана рибальськоi ватаги; вiн знову повернувся до трьох приятелiв, як раптом почувся протяглий свист – вочевидь, гасло, яким вартовий застерiгав своiх товаришiв. За мить примчав той вартовий сам i приеднався до ватаги, яка вже, почала вiдступати.
– Чубатi[2 - Чубатими в Англii та Америцi дражнять по-вулишньому полiсменiв.] – гукнув вiн, ледве зводячи духа.
Джо озирнувся, угледiв двох полiсменiв, що наближалися, поблискуючи касками на головах: та електричними лiхтариками, i пошепки озвавсь, до товаришiв:
– Тiкаймо!
Та банда, що погналася, хто куди, заступала iм дорогу спереду, а полiцiя наближалася ззаду… Отже, iм довелося кинутися вбiк Червоньковоi вилазки, полiсмени ж i собi побiгли за ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.
Хлопчачi ноги прудкi, а надто, як за погонича iм бувае страх. Перескочивши через паркан хлопцi дременули далi задвiрками й закутками. Полiсмени, тi за ними не полiзли. Певно, iм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирiшили на своiх здогонах заговiти.
Тут не було жодного лiхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, i серця iм шалено калатали.
На подвiр’i, серед кучугурiв, порожнiх кошiв та скриньок хлопцi блукали щось iз чверть години. Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящикiв, яким кiнця-краю не було. З цього лабiринту вони нарештi видряпалися на дашок повiтки, але потрапили на друге подвiр’я, де теж не було куди подiтися – так його захаращено порожнiми клiтками для курей.
Урештi-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неi так добренько скупалися Червоньковi здогоничi. Приладдя було просте, але напрочуд дотепне: бiля самiсiнькоi вилазки приправлено довгу пiдойму, якоi не можна було обминути пролазячи крiзь дiрку в парканi; у цiй пiдоймi й була вся сила! – якщо ii трохи зачепити, вона враз посувала величезну каменюку, що врiвноважувала цебер iз водою, прилагоджений вгорi – цебер ту ж мить вивертав усе, що в ньому було, на того, хто стояв бiля пiдойми.
Апарат сподобався хлопцям, коли вони уважненько оглянули його. На iхне щастя, цебер був уже порожнiй, а то й iм довелося б скупатися, бо Джо, йдучи попереду, зрушив iз мiсця пiдойму.
– А отже, це, мабуть, Симпсонове подвiр’я! – пошепки озвавсь Джо до товаришiв.
– Певно, що так! – погодився Фред, – або ще когось iз його ватаги.
Раптом Чарлi ухопив iх обох за руки.
– А ну цитьте!.. Чуете?.. – прошепотiв вiн.
Хлопцi принишкли прислухаючись. Чутно було чиюсь ходу… задзюрчала вода, наче з вiдкрученого крана… вiдтак знов твердi смiливi кроки, й дедалi то ближче… Ще нижче припали до землi Джо з товаришами, аж духа затаiвши. Пройшла близесенько якась темна постать, що полiзла на ящика та й почала поратися коло цебра, налагоджуючи пастку. Це був Червонько. Вiн пiдсунув трохи пiдойму, поклав на мiсце каменюку, постановив як слiд цебра й улив у нього два вiдра води; вiдтак, скочивши з ящика, попрямував по воду ще… Аж тут Джо вихопивсь йому назустрiч, перекинув його на землю i насiв.
– Не кричи! – наказав. – А слухай ось що!
– А це тiльки ви, – з полегкiстю промовив Червонько.
У цiй фразi бринiла миролюбна нотка, що вiдразу змiнила на добре настрiй усiм хлопцям. – Що ви тут робите?..
– Хочемо звiдси вибратися, – вiдказав Джо, – i якомога швидше!.. Нас аж трое, а ти сам-один…
– Гаразд, гаразд… – урвав його голова ватаги. – Я залюбки проведу вас. Хiба менi що? Я нiякого зуба на вас не маю. Ходiмо, я вас зараз виведу звiдси.
За кiлька хвилин вони й справдi перелiзли вже високого паркана й опинилися десь у темнiм завулку.
– Простуйте сюдою i вийдете на вулицю… там, пройшовши два квартали, завертайте праворуч… женiть ще три квартали й знов таки праворуч… а там ви й опинитися прямiсiнько на Юнiон-стрит!.. Тра-ля-ля!..
Вони попрощалися й рушили. А отаман Сiмпсонiвськоi ватаги гукнув iм ще наздогiн таку пораду:
– Іншим разом, як знов дiстанете лiтавцiв, то… краще покиньте iх удома!!!
V. Знову вдома
Йдучи так, як сказав iм Червонько, хлопцi вийшли на Юнiон-стрит i без подальших пригод дiсталися до себе на Верховину. Звiдти вони ще раз зазирнули вниз, туди, звiдки не вгаваючи, долинав невиразний гамiр густо залюдненого кварталу.
– Доки житиму, не пiду туди! – суворо вимовив Фред. – А цiкаво б менi довiдатись, куди подiвся отой кочегар.
– Добре, що ми цiлi вихопилися звiдти, – фiлософськи заспокоював товаришiв Джо.
– Ну, щоб зовсiм цiлi, того не можна сказати, надто за тебе, – усмiхнувся Чарлi.
– А так! – погодився Джо. – Отже, вдома, менi не втекти вiд прикрого!.. На добранiч, товаришi!
Як вiн i сподiвався, бiчнi дверi були замкнутi; обiйшовши навколо будинку, вiн, мов злодiй, улiз вiкном до iдальнi. Широким передпокоем вiн уже тихесенько скрадався до сходiв, як раптом iз бiблiотеки вийшов батько. Обидва враз мов до землi прикипiли з подиву. Джо мало не вибухнув iстеричним реготом, уявивши собi, який у нього вигляд, коли подивитися збоку. Але вигляд був i багато гiрший, нiж мiг вiн собi уявити. Перед мiстером Бронсоном стояло, нiби в калюжi скупане, хлоп’я зi запухлим носом, iз розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханiй од гори й донизу сорочинi.
– Що це таке, добродiю? – спромiгся, нарештi, вичавити iз себе мiстер Бронсон.
Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку вiдповiдь усю довгу низку пригод цiеi ночi?.. А iх довелося б перелiчувати геть усi, щоб стало зрозумiлим, як дiйшов вiн такого жалюгiдного стану.
– Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав мiстер Бронсон.
– Я … Я…
– Ну, ну… далi! – пiдганяв батько.
– Я… я був там… у «Пеклi»! – вибухнув Джо.
– Цьому достойно можна пойняти вiри! – суворо мовив мiстер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усмiхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосуеться не того мiсця, де спокутуються грiхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?
Джо махнув рукою у бiк Юнiон-стриту й промовив.
– Це там пiд горою.
– А хто ж дав таку назву «Пекло»?..
– Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.
– Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазiя. Кращоi назви й не вигадати! Певно, ти маеш у школi добрi бали з англiйськоi мови?
Не дуже то зрадiв Джо з цiеi похвали, бо англiйська мова то був один-однiсiнький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти ракiв.
А поки вiн отак стояв – мовчазний образ лиха й нещастя – мiстер Бронсон дививсь на нього крiзь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумiнням, що Джо нiколи цьому й вiри не пойняв би.
– Ну, зараз у будь-якому разi тобi не до балачок. Тобi треба ванну, примочку, пластир та компрес, – сказав батько. – Отже, йди до своеi кiмнати. Тобi слiд добре виспатися. Май на увазi, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!
Годинник вибив першу по пiвночi, коли Джо, нарештi, натяг на себе укривало. У ту ж мить – принаймнi так здалося йому – вiн кинувся, бо у дверi його кiмнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кiлька столiть, аж нарештi хлопцевi терпець увiрвався, i вiн, ураз розплющивши очi, пiдвiвся i сiв на лiжку.
Крiзь вiконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, намiряючись солодко позiхнути, але враз вiдчув гострий бiль у всiх м’язах, i пiднесенi руки впали йому далеко швидше, нiж зносилися догори. Вiн аж скрикнув, подивився запаморочено на своi руки й тут враз пригадав усi пригоди вчорашньоi ночi. У дверi стукотiли таки.
– Чую, чую! Котра година?
– Уже на дев’яту, – долинув крiзь дверi Бессiн голосок. – Одягайся мерщiй, бо спiзнишся до школи!
– Ой, лишко! – Вiн зiрвався з лiжка й, застогнавши вiд нестерпного болю в м’язах, обережно сiв на стiльця. – Чом же ти ранiш не збудила мене?
– Батько наказав, щоб тобi дали виспатися.
Джо скривився. Вiдтак на очi йому потрапив пiдручник iсторii, i тут вiн застогнав уже з iншоi причини.
– Добре! – гукнув вiн. – Іди. Я зараз прийду.
Джо й справдi таки не забарився; але якби то Бессi побачила, як вiн злазив сходами, вона б здивувалася надмiру з його боязкоi обережностi й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов вiн до iдальнi, як вона з переляканим криком кинулася до нього.
– Джо! Що з тобою?.. – голос ii тремтiв. – Що сталося?..
– Нiчого, – буркнув вiн, присипаючи цукром свого пориджа[3 - Поридж – це страва, подiбна до кашi, улюблена iжа англiйцiв та американцiв за ранковою кавою.].
– Ой, нi! Певно, щось…
– Будь ласка, дай менi спокiй! – урвав вiн ii. – Я спiзнився i хочу мерщiй поснiдати.
Мiсiс Бронсон тiеi ж митi зловила очима доньчин погляд, i Бессi, усе ще не розумiючи, поспiхом вийшла з iдальнi.
Джо зрадiв, що мати вирядила сестру геть i що сама вона нi про що не допитувалася. Певно, батько попередив ii. Вiн знав iз досвiду, що в такому разi мати йому не докучатиме. Йому було нiяково. Вiн нашвидку ковтав свiй снiданок, вiдчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.
Вона завжди була така нiжна до нього, але сьогоднi Джо помiтив, що коли вiн виходив iз дому, вимахуючи книжками на ремiнцi, вона поцiлувала його якось особливо й, аж доки вiн не завернув за рiг вулицi, усе стояла та дивилась йому вслiд iз вiкна. А проте найбiльшу увагу Джо зараз придiляв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпноi муки. Боляче було й од виразок, i од слiпучого блиску сонячного промiння, що вiдбивав асфальт, i од нам’ятих м’язiв та суглобiв. Нiколи вiн i в думках собi не покладав, що м’язи можуть так задерев’янiти. Кожнiсiнький iз них вiдмовлявся коритися. Пальцi розпухли так, що поворухнути не можна було, руки вiд зап’ястя й аж по лiкоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, – гадав вiн, – що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберiгаючи тiло вiд ворожих штовханiв, пiдставляти весь час пiд удари лiктi».
