скачать книгу бесплатно
Дочка снiгiв
Джек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Усi твори Джека Лондона – про пригоди, жорстоке життя мореплавцiв, золотошукачiв, першопрохiдникiв, бо сам автор прожив цiкаве й сповнене пригод життя, а своi переживання та розповiдi людей, з якими зводила його доля, вiн описував на сторiнках своiх книг.
Роман «Дочка снiгiв» – перша проба пера автора у великому жанрi. Подii вiдбуваються на Алясцi за часiв «золотоi лихоманки». Лондон яскраво описуе природу, дозволяючи повнiстю зануритися у твiр, ознайомлюе з традицiями та культурою корiнних американцiв. Ранiше видавництво «Фолiо» випустило друком збiрку «Бiлий Зуб», романи «Серця трьох» i «Мартiн Іден».
Дочка снiгiв – Фрона Уелз – не спiвачка i не з тих жiнок, що потрапляють на Пiвнiч за своiм бажанням. Вона тут тiльки через батька, мiсцевого торговця, найвпливовiшоi людини Аляски. Вiн хотiв вiдправити Фрону навчатися мудростi. Вона навчилася i з накопиченим багажем знань повернулася на свою малу батькiвщину, де на неi чекае випробування любов’ю i любовним суперництвом, у якому перевiряються на мiцнiсть i вона сама, i ii шанувальники.
Однак жага багатства призводить до трагiчних наслiдкiв: сила характеру й надмiрна чеснiсть головноi героiнi роблять ii нещасною… Проте, незважаючи на сумнi нотки, захоплення вiд пригод затягуе й поглинае.
Джек Лондон
Дочка снiгiв
Роздiл І
– Усе влаштовано, мiс Велс, тiльки, на жаль, ми нiяк не можемо дати вам шлюпки.
Фрона Велс жваво скочила з мiсця й пiдiйшла до старшого офiцера.
– У нас дiла, аж голова йде обертом, – пояснив вiн, – а до того шукачi золота такий непевний вантаж… Принаймнi…
– Розумiю, – перехопила вона, – я теж поводжусь не дуже певно. Вибачте за турботу, але, але… – Вона швидко обернулась i показала рукою на берег. – Бачите отой великий рублений дiм? Де купчаться сосни, ближче до рiчки? Я там народилась.
– У вашому становищi я й сам, либонь, поспiшав би, – спiвчутливо пробурмотiв офiцер, проводячи ii по палубi, що захрясла людьми.
Усi пхалися, заважали одне одному i голосно лаялись. Кiлькасот шукачiв золота вимагали, щоб iхнiй багаж негайно вивантажили на берег. Всi люки були навстiж вiдчиненi, i паровi крани, скриплячи, пiдiймали з трюму клунки та ящики. Все перемiшалось i переплуталось. Низки плоскодонних човнiв, обступивши з обох бокiв пароплав, приймали вантаж, який спускали iм згори. На кожному човнi купами товклися чоловiки. Обливаючись потом, вони накидались на кодоли з судна, гарячково перебирали тюки, скринi. Іншi знов, стоячи на палубi, розмахували вантажними квитками, перегукувалися з тими, хто був на човнах. Траплялося, що двое чи трое правували за один клунок, i тодi вибухала справжня вiйна. Рiзнi тавра – два кружечки чи кружечок з крапкою – призводили до суперечок, що й кiнця iм не було. На кожну пилку знаходилось десять претендентiв.
– Комiсар каже, що збожеволiе вiд цього всього, – мовив старший офiцер, допомагаючи Фронi дiстатись до схiдцiв, – а вантажники викинули пасажирам усi клунки й лапками накрились. Ми, одначе, щасливiшi за «Вiфлеемську Зiрку», – додав вiн, показуючи на пароплав, що об’якорився за чверть милi вiд них. – Половина ii пасажирiв привезла з собою в’ючних коней, щоб перебратись через Скагвей та Снiговий перевал, а друга половина, не маючи коней, виряджатиметься на Чiлкут. Отож вони збунтувались i зараз там справжне пекло.
– Гей, ти! – гукнув вiн, поманивши рукою баркас «Уайтгол», що хитався на хвилях осторонь тiеi метушнi.
Маленький баркас героiчно спробував проскочити помiж човнiв до великоi баржi. Та перевiзник невдало кинув мотуза, так що вiн зачепився за лебiдку, i баркас, крутнувшися, став на мiсцi.
– Стережись! – гукнув старший офiцер.
Два каное, на сiмдесят футiв завдовжки, навантаженi клунками, шукачами золота та iндiянами, розпустивши всi вiтрила, рушили вiд баржi до берега. Одне з них круто повернуло в бiк причального мiстка, та друге притисло баркас до баржi. Перевiзник устиг вчасно пiдняти вгору весла, однак його човник, здавлений каное, затрiщав, i здавалося, що вiн ось-ось розламаеться. Перевiзник скочив на ноги i в стислих, але енергiйних виразах прокляв вiчним прокляттям усiх на каное та на баржi. Якийсь чоловiк, перехилившись через борт баржi, почав його обкладати не менш енергiйними прокльонами, а iндiяни та бiлi з каное голосно й зневажливо реготались.
– Гей, ти, роззяво, – гукнув один з них, – ти б перше навчився веслувати!
Перевiзник гримнув кулаком бiдолашного критика просто в лице i, приголомшивши, вiдкинув на клунки. Вважаючи, що цiеi вiдсiчi замало, ображений перевiзник ще раз пiдняв угору кулака. Однак шукач золота, що був од нього найближче, схопився за револьвера. На щастя, зброя застрягла у новенькiй шкуратянiй кобурi. Іншi аргонавти, смiючись, чекали, чим усе кiнчиться. Тут каное зрушило з мiсця, iндiянин-стерничий штовхнув кiнцем свого весла перевiзника в груди i звалив його з нiг на дно човна.
Коли прокльони та шалена лайка дiйшли апогею i коли здавалося, що не обiйдеться без кривавоi сутички, старший офiцер крадькома скинув оком на дiвчину поруч себе. Вiн сподiвався, що побачить у неi на обличчi збентеження та страх, i непомалу здивувався, зустрiвшись очима з ii розгарячкованим, глибоко зацiкавленим поглядом.
– Менi дуже неприемно… – почав вiн.
Та Фрона не дала йому докiнчити, наче невдоволена його втручанням.
– Ну, що там! Це пусте! Менi, навпаки, все це страшенно подобаеться. Проте я дуже рада, що револьвер застряг у кобурi, а то б…
– … ми не скоро дiсталися до берега, – усмiхаючись, докiнчив тактовно офiцер.
– Цей чоловiк справжнiй грабiжник, – провадив вiн далi, показуючи на перевiзника, що пiдпливав уже до них. – Вiн заправив рiвно двадцять доларiв за те, що довезе вас до берега! Та ще й каже – коли б це, мовляв, з чоловiка, то взяв би двадцять п’ять. Вiн, кажу вам, достеменний розбишака. За ним давно вже плаче шибениця. Двадцять доларiв за пiвгодини працi! Лишень подумати!
– Гей там, обережнiш на словi! – застерiг той, про кого йшлося. Вiн незграбно причалив, одне весло його впало за облавок. – Нiхто вас не просить ляпати язиком! – додав вiн задерикувато, викручуючи рукав, що замочився, коли вiн дiставав весло.
– А слух у вас, чоловiче, добрий, – зауважив старший офiцер.
– Кулак теж непоганий, – вiдрубав перевiзник.
– Та й язик не дурно пришитий.
– У нашому ремеслi iнакше й не можна. До вас, акул, тiльки попадешся на зуби, одразу проглинете. Я – розбишака!.. Та хто ж тодi ви? Напхають у свое корито тисячу пасажирiв, як тих оселедцiв у бочку, годують покидьками, мов за свиней iх мають, а деруть удвiчi дорожче, нiж за перший клас! То хiба я розбишака?
Над верхньою палубою раптом з’явилося чиесь червоне обличчя i голос зарепетував:
– Чи ви, нарештi, вивантажите мiй багаж? Чуете, мiстере Терстон? Зараз же! Негайно! П’ятдесят моiх понi на цiй вашiй паршивiй посудинi перегризають одне одному горло, i вам кепсько доведеться, коли iх не вивантажите як стiй! Кожен день затримки менi стае тисячу доларiв! Я цього не потерплю, чуете? Ви почали дерти з мене шкуру вiд тоi хвилини, як ми вирушили з Сiетла!
Годi! Пеклом присягаюся, що я геть розпуджу всю вашу компанiю, хiба не я буду! Чуете, це я кажу, Тед Фергюсон! Коли вам дорога ваша шкура, то ворушiться! Чули?
– То це я розбишака!.. – бурмотiв тим часом перевiзник. – Я – розбишака!
Мiстер Терстон, заспокiйливо махнувши рукою червонопикому добродiевi, звернувся до дiвчини:
– Я б з найбiльшою охотою сам довiз вас до берега, та ви ж бачите, скiльки маю клопоту! До побачення! Щасливоi дороги! Я зараз покличу матросiв i накажу вiдшукати вашi речi. Ви iх одержите на складi взавтра рано.
Вона злегка сперлась йому на руку i спустилася в човен.
Хистке суденце пiд вагою ii тiла раптом гойднулося й зачерпнуло води, що залила доверху iй черевики, але Фрона, немовби нiчого й не трапилось, спокiйно сiла на кормi, пiдiбгавши пiд себе ноги.
– Почекайте! – крикнув офiцер. – Так же не можна! Вернiться назад, мiс Велс. Я вже вам якось дiстану одну з наших шлюпок.
– Перше я вас у пеклi побачу! – заперечив перевiзник, вiдпливаючи. – Пустiть! – вигукнув вiн погрозливо.
Мiстер Терстон, що мiцно вхопився за стерно, за свою лицарську поведiнку був нагороджений добрячим ударом весла по пальцях. Тодi вiн, забувши про всi приписи гречностi, а так само й про мiс Велс, вилаяв перевiзника довгою промовистою лайкою.
– На мою думку, ми б могли розпрощатись чулiше, – сказала мiс Велс i голосно засмiялась.
– О господи, – промимрив офiцер, скидаючи шапку та чемно кланяючись. – Оце-то жiнка! – І зовсiм несподiвано вiн вiдчув непереможне бажання завжди бачити перед собою сiрi очi Фрони Велс. Вiн не вмiв аналiзувати своi почуття, не знав, звiдки взялося таке бажання, але почував, що ладен був би пiти за нею на край свiту. Його професiя здалася йому огидною, йому захотiлось усе кинути й помандрувати за нею туди, в Клондайк. Але, глянувши на борт пароплава, на червоне обличчя Теда Фергюсона, вiн схаменувся. Мрiя, що на хвилину була захопила його, розвiялась…
Плюсь! Перевiзникове весло, незграбно занурившись у хвилi, хлюпнуло водою Фронi на обличчя.
– Маю надiю, ви на мене не гнiваетесь, мiс, – виправдувався вiн. – Я стараюсь, як можу, але цього, видно, замало.
– Та нiбито й так, – одказала вона добродушливо.
– Правду мовити, не люблю я моря, – провадив збентежений перевiзник, – але менi доконче треба як-небудь чесно здобути грошенят, i менi здаеться, що такий спосiб найкращий. Я вже давно був би в Клондайку, коли б менi хоч крихту поталанило. Я вам скажу, як усе склалось. На половинi дороги, коло Вiтряного Рукава, в мене пропали всi моi речi, а я вже перетарабанив iх через перевал.
Хлюп! Плюсь!.. Фрона витерла обличчя, здригаючись вiд холоду, бо струмок води збiгав у неi по спинi.
– Ви молодець, – пiдбадьорював вiн ii, – ви якраз придатнi для цiеi краiни. Ви простуете далi, в глиб краю?
Вона весело кивнула головою.
– А iй-бо, ви молодець… Отже, коли пропало мое причандалля, я повернувся на берег i вирiшив набути все знову. Через те я й заправив таку цiну. Маю надiю, що вона не дуже вас обтяжить. Запевняю вас, мiс, я не гiрший за iнших. Я мусив викласти сотню за це старе корито, а в Штатах за нього дали б хiба десять доларiв. Тут на все такi цiни. Туди далi, в Скагвей, ухналi коштують по чверть долара за штуку. Зайдеш, наприклад, до бару, замовиш собi вiскi, а за вiскi пiвдолара. Що ж тут чинити? Вип’еш вiскi, кинеш на прилавок два ухналi, й квит. Нiхто не скаржиться. Ухналi там ходять за дрiбнi грошi.
– Ви мужнiй чоловiк, коли пiсля таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на iм’я? Може, ми там де зустрiнемось.
– Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бiшоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами подiлюся останньою сорочкою, чи то, я хотiв сказати, останнiм шматком хлiба.
– Дякую, – вiдказала дiвчина, лагiдно усмiхаючись. Вона вмiла шанувати все, що йшло вiд щирого серця.
Вiн перестав веслувати й знайшов пiд ногами у водi старого щербатого черпака.
– Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, – зауважив вiн, кидаючи черпака до неi. – Човен ще гiрше протiкае, як оце його здавило.
Фрона в думцi посмiхнулася, пiдтикалась i взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрii, немов велетенськi хвилi, то пiдiймались, то влягали пооранi глетчерами гори. Час вiд часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи вiдпочила спина, i дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врiзувалася далеко в берег, i в нiй об’якорилось яких двадцятеро великих пароплавiв. Вiд берега до пароплавiв i назад снували човни, баржi, каное i ще безлiч рiзних маленьких суденець.
«Людина – невтомний трудiвник, вiчний борець з ворожими стихiями», – думала Фрона, пригадуючи своiх учителiв, що до iхньоi мудростi вона прилучилася пiд час лекцiй та власних студiй пiзнiми вечорами. Вона була дитина свого вiку i чудово розумiла природний свiт та його явища. І вона любила цей свiт глибоко, ба навiть поважала його.
Деякий час чути було тiльки хлюпотiння води пiд веслами Дела Бiшопа. Раптом у нього промайнула одна думка.
– А ви не сказали менi свого iм’я, – промовив вiн з поблажливою гречнiстю.
– Мене звуть Велс, – вiдповiла вона, – Фрона Велс.
На обличчi в нього вiдбилася величезна пошана, сливе побожнiсть.
– Ви Фрона Велс? – промовив вiн повагом. – То Джекоб Велс ваш батько?
– Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Вiн протяжно свиснув i покинув весла.
– Ну як так, то вертайтесь на корму та пiдiбгайте ноги, а то вони зовсiм у вас промокнуть, – скомандував вiн. – І киньте оту виливку!
– Хiба я погано працюю черпаком? – обурилась Фрона.
– Та не те! Ви працюете якнайкраще… Але ви… ви…
– Я зовсiм не змiнилася з тiеi хвилини, як ви дiзналися, хто я така. Веслуйте собi – то ваша робота. А я свою робитиму.
– Нi, ви таки справдi молодець! – вигукнув вiн у захватi й знову взявся до весел. – То це Джекоб Велс ваш батько! Як це я зразу не догадався?
Коли вони причалили до пiщаноi обмiлини, що завалена була паками рiзного краму й захрясла людом, Фрона затрималася потиснути руку своему перевiзниковi. І хоч цей вчинок з боку жiнки, що найняла його для виконання певноi роботи, здався перевiзниковi трохи чудним, та на те вона була дочка Джекоба Велса.
– Пам’ятайте, мiй останнiй шматок хлiба буде вашим, – нагадав вiн, не випускаючи ii руки.
– І ваша остання сорочка також. Не забувайте цього!
– Одначе ви-и-и молодчага! – вирвалось у нього, коли вiн востанне потиснув iй руку. – Далебi!
Коротка сукня не стримувала ii вiльних рухiв, i Фрона з приемним подивом завважила, що замiсть дрiботiти, як то звичайно на мiських вулицях, вона ступала тепер широко й легко, ходою людини, звиклоi до далеких подорожей i нестаткiв. Не один шукач золота, поглянувши на ii щиколодки, на дужi литки в сiрих гетрах, думав собi про неi те ж саме, що й Дел Бiшоп. А хто хоч раз глянув iй в обличчя, той обов’язково глядiв ще на неi, бо ii лице було щире й товариське, а в очах тремтiла ледве помiтна усмiшка, завжди ладна спалахнути, освiтити все обличчя, скоро всмiхнуться до неi чиiсь iншi очi. Усмiшка ii бувала рiзна – весела чи спiвчутлива, пустотлива чи насмiшкувата, – залежно вiд того, якi почуття ii викликали. А часом усе обличчя променилося в неi усмiшкою, – усмiшкою, що завжди була щира й приязна.
Цим разом Фрона мала багато причин усмiхатись, коли, перетинаючи пiщану вiдмiлину, поспiшала крiзь натовп до рубленого будиночка, на який вона вказувала мiстеровi Терстону.
На березi ж час, здавалося, повернувся назад, i транспорт набув первiсних форм. Люди, що нiколи в життi не носили нiчого, крiм маленьких пакуночкiв, поробилися в’ючаками. Нiхто не йшов рiвно, пiднявши голову, – всi, зiгнувшись, як дуга, важко переставляли ноги. В’ючне сiдло – це була власна спина, i на цих спинах уже починали натиратися садна вiд ременiв. Люди спотикались пiд незвичним тягарем, ноги плутались, як у п’яних, роз’iжджалися в рiзнi боки; нарештi, iм темнiло в очах, i вони падали край дороги разом зi своiми клунками. Іншi, насилу стримуючи радiсть, вантажили свое манаття на двоколiснi вiзки i бадьоро тягли iх, поки застрявали десь на поворотi, де дорогу заступали величезнi кам’янi валуни. Там вони спiзнавали закони мандрiв по Алясцi, кидали своi вiзки або котили назад i збували iх за шалену цiну якому-небудь новаковi, який тiльки вийшов на берег. Новаки, оперезанi кольтами, набоями, мисливськими ножами – цього добра набиралось фунтiв на десять, – бадьоро виступали в дорогу, але невдовзi насилу пленталися назад, кидаючи в розпуцi револьвери, набоi, ножi. Так задихаючись, обливаючись потом, покутували Адамовi сини грiх свого далекого пращура.
Фронi було нiяково серед цього бурхливого людського потоку, серед людей, наче збожеволiлих вiд жадоби золота. Навiть ця добре знайома мiсцевiсть, де кожен крок нагадував дiвчинi минуле, тепер, через цих чужинцiв, що метушилися, мов неприкаянi, здавалась iй якоюсь iншою. Чужими здавалися навiть старi, такi знайомi межовi кiлки. Все було, як колись, i водночас усе iнакше.
Тут, у цiй зеленiй долинi, де вона бавилась у дитинствi, де лякалася свого голосу, що переливався луною вiд глетчера до глетчера, – тут тепер никали вперед i назад тисячi людей, столочуючи нiжну траву, порушуючи тишу мовчазних скель. А там далi, в дорозi, були ще тисячi, а за Чiлкутом – ще тисячi. По всьому узбережжю Аляски аж до самого Горну, скрiзь, скрiзь десятки тисяч людей, що пiдкорили собi й вiтер i пару, вiчних мандрiвникiв з усього свiту.
Як i колись, шумить i клекоче Дая, збiгаючи до моря. Та предковiчнi ii береги потоптанi безлiччю нiг людських, i люди безкраiми лавами тягнуть мокрi кодоли, а тяжко навантаженi човни пливуть за ними проти води. Воля людини змагаеться з волею рiчки, i люди, перемагаючи, кепкуючи над старезною Даею, все глибше та глибше втоптують дорогу для тих, хто прибуде пiзнiше.
Дверi до складу, крiзь якi Фрона, бувало, часто бiгала сюди й туди, де з острахом дивилась на таке незвичне для неi явище, як заблуканий мисливець або купець, що торгуе хутрами, – зараз обложила галаслива юрба. Колись-то, як прийде кому лист «до запитання», – всi дивом дивуються, а тепер, заглянувши в вiкно, вона побачила величезну, аж до стелi, купу листiв. За цими ось листами й допоминався галасливо натовп. Перед складом, знадвору коло ваги, також товклися люди. Індiянин-носiй кидав свою ношу на вагу, ii власник-бiлий занотовував у записнiй книжцi, скiльки вона важить, i на вагу кидали iншу ношу. Кожна ноша була перев’язана ремiнням, приготована для важкого переходу через Чiлкут. Фрона пробилася вперед. Їi цiкавила цiна за перенесення вантажу. Згадалось iй, як колись за ношу для одного носiя плачено по шiсть центiв, себто сто двадцять доларiв за тонну.
Якийсь новак важив свое добро. «Вiсiм центiв», – звернувся вiн до iндiян, заглянувши перше до свого путiвника. Індiяни глузливо зареготались i одказали гуртом: «Сорок центiв!»
Новак похнюпився й заклопотано озирнувся. В очах у Фрони вiн помiтив спiвчуття, i iй здалося навiть, що вiн пильно на неi подивився. Насправдi ж то вiн вираховував, скiльки доведеться виплатити за три тонни, рахуючи по сорок доларiв за сто фунтiв.
– Двi тисячi чотириста доларiв за тридцять миль! – вигукнув вiн. – Що менi робити?
– Краще платiть по сорок центiв, – порадила Фрона, знизавши плечима, – а то вони зараз познiмають ременi.
Чоловiк подякував за пораду, та не послухав ii i далi торгувався. Один iндiянин виступив наперед i почав розв’язувати ременi. Новак завагався, i саме як вiн ладен уже був поступитись, носii пiдняли цiну до сорока п’яти центiв. Вiн тiльки осмiхнувся й кивнув головою, погоджуючись, коли тут пiдiйшов ще один iндiянин i почав збуджено про щось шепотiти носiям. Почулися радiснi вигуки, i, поки новак добрав, що до чого, iндiяни поскидали ременi й пiшли геть, радiсно сповiщаючи всiх, що цiна за приставку вантажу до озера Лiндермен пiдскочила до п’ятдесяти центiв.
Натовп бiля складу раптом чомусь захвилювався. Всi заклопотано перешiптувались, пильно вдивляючись у трьох чоловiкiв, що з дороги наближались до складу. А тi три нiчим не вiдрiзнялися вiд iнших шукачiв золота. Вдягненi були погано, майже в лахмiття. Десь-iнде, серед порядного товариства, сiльський полiцай зараз би зацiкавився ними i заарештував iх, як волоцюг.
– Француз Луi, – перебiгало з уст в уста.
– Мае в Ельдорадо три заявки, – промовив до Фрони ii сусiда. – Вартi не менш як десять мiльйонiв.
Коли глянути на француза Луi, що йшов попереду своiх товаришiв, аж нiяк цього не подумалося б. Загубивши десь, певне в дорозi, шапку, вiн недбало пов’язав голову витертою шовковою хусткою. І хоч мав вiн отих десять мiльйонiв, сам нiс свого клунка на широких плечах.
– А другий хто?
– Бiл Свiфтвотер, теж король Ельдорадо.
– Та невже? – спитала Фрона, не дiймаючи вiри.
– Авжеж! – вигукнув той самий. – Його портрет надруковано в усiх газетах, що вийшли протягом останнiх шести тижнiв. Гляньте! – Вiн розгорнув газету. – Портрет дуже схожий. Я так часто дивився на нього, що впiзнаю його пику серед тисячi.
– А третiй? – поспитала вона, мовчки схиляючись перед таким авторитетом.
Їi iнформатор пiднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.
– Не знаю, – признався вiн нiяково i вдарив по плечу свого сусiду. – Це хто? Отой худорлявий, голений? В синiй сорочцi, з латкою на колiнi?
В цю хвилину Фрона радiсно скрикнула й кинулася вперед.
