скачать книгу бесплатно
Вiн мовчки скорився i не встиг закiнчити роботу, як вона вже мiцно спала.
Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, i буря вщухла. Сонце, весело освiтлюючи затоплений край, крiзь вiдкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантаженi клунками. Фрона повернулась на бiк. Снiданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку зi смаженою картоплею, пiдпирав дверцята двома трiсками.
– Доброго ранку! – привiталася вона.
– І вам доброго, – вiдказав вiн, пiдвiвшись i беручи в руки вiдро. – Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.
Фрона засмiялась.
– Я йду по воду, – пояснив вiн. – Сподiваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готовi до снiданку.
Грiючись пiсля снiданку проти сонця, Фрона помiтила знайомий iй гурт людей, що наближався дорогою вiд озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долонi.
– Он iдуть носii з моiм добром, i з ними Дел Бiшоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мiй слiд. – Надiваючи на плечi фотоапарат i дорожнiй клунок, вона повернулась до чоловiка, що дав iй притулок на нiч.
– Менi залишаеться тiльки попрощатися з вами та подякувати за гостиннiсть.
– Зовсiм немае за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожноi…
– Оперетовоi артистки?
Вiн докiрливо поглянув на неi i казав далi:
– Я не знаю, хто ви, та й знати не хочу.
– Ну, я не буду такою жорстокою. Я знаю, що вас звати мiстер Ванс Корлiс. Я, бачите, прочитала ваше iм’я на пароплавних налiпках, – пояснила вона. – Прошу завiтати до мене, коли будете в Доусонi. Мое iм’я Фрона Велс. До побачення!
– То Джекоб Велс ваш батько? – крикнув вiн iй навздогiн, коли вона легкою ходою вибiгла на стежку.
Вона обернулась i кивнула головою.
Делу Бiшоповi не тiльки не було соромно, а вiн навiть не турбувався про неi.
– Велси не загинуть, можна бути певним, – потiшав вiн сам себе, засинаючи напередоднi звечора, – але ж був сердитий – сердитiший за чорта, сказавши його словом.
– Добридень, – привiтався вiн. – З вашого обличчя видно, що ви переночували цю нiч якнайкраще й обiйшлися без мене.
– Сподiваюсь, ви не турбувалися? – спитала вона.
– Турбувався? За Велсову дочку? Хто? Я? Нiколи у свiтi! Я мав багато турбот, розмовляючи з озером Крейтер. Я розповiв йому все, що про нього думаю. Я не люблю води. Я вже вам про це говорив. І хоч вона завше робить пiдступи до мене, я ii все-таки не боюся! Гей, ви! – звернувся вiн до iндiянiв. – Моторнiше! До обiду ми мусимо дiйти до Лiндермену.
А тим часом Ванс Корлiс усе повторював сам до себе: «Фрона Велс?» Все, що трапилося вночi, здавалось йому сном, i вiн опам’ятався тiльки тодi, коли, обернувшись, побачив ii постать, що все бiльш даленiла. Дел Бiшоп та iндiяни вже зайшли за скелю, а Фрона саме обходила пiдгiр’я. Сонце обливало ii своiм ясним промiнням, i постать ii яскраво вимальовувалась на тлi чорноi скелi. Вона махнула на прощання своiм патичком i, поки вiн скидав шапку, зникла за поворотом.
Роздiл V
Становище, яке займав Джекоб Велс, було справдi незвичайне. Це був найбагатший торгiвець у краiнi, що не мала нiякоi торгiвлi. Дозрiлий продукт дев’ятнадцятого столiття, вiн розквiтнув у примiтивному суспiльствi, схожому на орду середземноморських вандалiв. Велетень iндустрii i незрiвняний монополiст, вiн панував над цим збiговиськом найнезалежнiших людей, що будь-коли сходилися разом з усiх кiнцiв земноi кулi. Мiсiонер в економiцi, апостол Павло в торгiвлi, вiн проповiдував закони вигоди та сили. Визнаючи природне право людини, сам дитя демократii, вiн усiх, що його оточували, пiдкорив пiд свою владну руку. Панування Джекоба Велса, здiйснюване через Джекоба Велса заради iнтересiв Джекоба Велса та народу – така була його неписана заповiдь. Вiн сам, самотужки, створив свое царство, зробився владарем краiни, що дорiвнювала десятковi римських провiнцiй. За його розказом на площi в сто тисяч миль населення прибувало та вiдпливало, з його волi виникали й зникали мiста.
А сам вiн був простого роду. Вперше повiтря сповнило його легенi на березi рiчки Плат, у безкраiх прерiях. Над ним синiло небо, а голе й кволе його тiльце лежало на зеленiй травi. Найперше вiн побачив коней – ще не розсiдланi, вони лагiдним поглядом втупились у нього, враженi дивом, що постало в них перед очима, бо його батько, трапер, оце тiльки збочив з дороги, щоб дружина могла спокiйно обродитись. За годину вони вже були на конях, тепер утрьох, – доганяли товаришiв-мисливцiв. Нiкого вони не загаяли, нi хвилини не змарнували. Вранцi мати зготувала на вогнищi снiданок, а поки сонце зайшло, вони проiхали верхи ще п’ятдесят миль.
Батько його походив зi здоровоi уельськоi родини, що переселилася з густо залюдненого Сходу до нового, молодого штату Огайо, а мати була дочкою iрландських iммiгрантiв, що осiли в Онтарiо. Вiд батькiв успадкував вiн потяг до мандрiв, гарячкову потребу руху, завзяття в усякiй справi кiнця доходити. На першому роцi життя, ще не навчившись ходити, вiн проiхав верхи тисячу миль дикою краiною i зимував у мисливськiй хатинi коло верхiв’я Червоноi рiчки на пiвночi. Першим його взуттям були мокасини, першими ласощами – жир американського лося. Першi враження вiд життя були в нього такi: свiт – це величезна пустеля, бiла розлога просторiнь, заселена iндiянами та бiлими мисливцями, такими, як його батько. Кiлька наметiв, вкритих оленячими шкурами, здавались йому мiстом, факторiя – наче храм цивiлiзацii, а торговельний агент – немовби сам господь бог. Рiчки та озера iснують тiльки для того, щоб ними людям зручнiше було переiздити з мiсця на мiсце. Так дивлячись на свiт, вiн нiяк не мiг собi уяснити, для чого iснували гори. Це була частина того незрозумiлого в природi, що ним вiн перестав собi сушити голову.
Люди часом помирали. Але iхнього м’яса не вживали до iжi, а шкура не мала нiякоi вартостi, – може, тому, що не обросла шерстю. Шкури з шерстю, хутра, мають велику вартiсть, i той, хто мае кiлька пак таких шкур, може закупити весь свiт. Тварини створенi для того, щоб людина могла iх убивати та здирати з них шкуру. Для чого створена людина, вiн не знав докладно – хiба, може, агентовi на потребу.
Пiдростаючи, вiн поступово змiнював свiй свiтогляд, але змiнював його обережно, мов дитина, дивуючись усьому. І аж тодi, коли вiн став дорослою людиною, коли вiдвiдав бiльшiсть американських мiст, з його очей зник вираз дитячого захоплення, i очi цi стали гострими й допитливими. Коли вiн хлопчиком вперше потрапив у мiсто, його погляд на речi де в чому змiнився, хоч вiн однаково схильний був надмiру узагальнювати. Мешканцi мiст випещенi. В них у головi немае компасних стрiлок, i через те вони часто блукають. Тому й волять жити в мiстi. А що бояться застуди та темряви, то вони сплять по хатах, замикаючи на нiч дверi. Жiнки в мiстi тендiтнi та гарнi, але лижвами по глибокому снiгу недалеко зайшли б вони за день. Всi городяни занадто балакучi. Через те вони часто брешуть i важко працювати руками не можуть. Нарештi, в мiстах е нова потужна сила, що зветься «ошуканство». Той, хто вдаеться до ошуканства, повинен твердо вiрити у свiй успiх, бо iнакше йому ж самому доведеться розплачуватись за все. Ошуканство – це чудова рiч, коли розважливо ii використовувати.
Потiм, коли жив переважно серед гiр та лiсiв, вiн прийшов до висновку, що й у мiстi не все кепське, що, й у мiстi бувши, можна залишатись людиною. Призвичаений до боротьби з природою, вiн захопився економiчною боротьбою – боротьбою соцiальних сил у комерцii. Володарi бiржi та ринку приваблювали його своiм блиском, але не заслiплювали, i вiн намагався, вивчаючи iх, з’ясувати собi таемницю iхньоi могутностi. А пiзнiше, переконавшись, що i з Назарета може вийти щось путяще, вiн у самому розквiтi сил одружився з дiвчиною, що зросла в мiстi. Але в душi його все жило поривання до далеких мандрiвок, i заговорила батькiвська кров, i спонукала покинути мiсто i поселитися на березi рiчки Даi, на узлiссi, де у великому рубленому будинку вiн заснував факторiю. І тут, у зрiлому вiцi, вiн збагнув справжнiй погляд на свiт, – навчився узагальнювати соцiальнi явища так, як колись навчився узагальнювати явища природи. В перших не було нiчого такого, що не далося б зрозумiти з допомогою других. Там i там дiють тi самi закони, мiстяться тi самi iстини. Змагання – ось у чому полягае таемниця свiту. Боротьба – единий закон, единий шлях прогресу. Свiт створений для сильних, i тiльки сильнi володiли ним. І в цьому одвiчна правда. Бути чесним – означае бути сильним. Нечеснiсть призводить до кволостi. Ошукати чесну людину означае бути нечесним. Ошукати шахрая – значить покарати його мечем справедливостi. Первiсна сила мiстилася в руках, теперiшня – в мозку.
Дарма що мiсце боротьби змiнилось, вона ведеться тепер так само, як i колись. Як i давнiше, люди змагаються за панування над свiтом, за насолоду, що з цим пов’язана. Тiльки меча заступила конторська книга, рицаря в панцирi – вишукано одягнений промисловий магнат, а осередок полiтичноi влади перемiстився на бiржу. Сучасна сила волi знищила первiсного варвара. Вперта земля пiдкорилася тiльки силi. Мозок могутнiший за тiло. Чоловiк з головою мiг легше здолати первiснi сили.
Джекоб Велс не мав освiти, чи, радше, того, що вважають за освiту. До тих двох-трьох основних життевих принципiв, якi вiн засвоiв вiд матерi при свiтлi багаття чи свiчки, вiн прилучив дещо вичитане з книжок, що потрапляли йому до рук, але його розум не обтяжила ця ноша. Життевi явища були для нього яснi й зрозумiлi, бо мав вiн од природи здоровий глузд i вмiння осягати суть цих явищ.
Одного чудового дня Джекоб Велс перейшов через Чiлкут i зник у безмежнiй пустелi. Через рiк вiн з’явився в росiйських мiсiях на Берiнговому морi, бiля гирла Юкону. Вiн проiхав униз по рiчцi три тисячi миль, багато дечого побачив i великими задумами пройнявся. Але вiн держав язик за зубами й мовчки взявся до роботи. І от одного разу визивний пароплавний свисток привiтав опiвнiчне сонце коло багнистого берега, де стояв Форт Юкон. Це було дивовижне досягнення. А як вiн цього досяг, про це мiг би розповiсти тiльки вiн сам. Хоч i почав вiн, як здавалося, з неможливого, одначе вiн добував усе бiльш i бiльш пароплавiв, нагромаджував одне пiдприемство на одне. Скрiзь понад рiчкою та ii притоками протягом тисячi миль вiн побудував факторii та склади. Вiн силомiць вклав сокиру бiлоi людини в руки тубiльцевi, й у кожному селищi та помiж селищами лежали чотирифутовi стоси дров для його пароплавiв. На одному з островiв Берiнгового моря, де впадае Юкон, вiн улаштував величезний розподiльний пункт. У пiвнiчнiй частинi Тихого океану ходили його великi океанськi пароплави. А в його конторах, у Сiетлi та Сан-Франциско, десятки клеркiв систематизували та впорядковували його торговельнi операцii.
У краiну плавом пливли люди. До того часу голод виганяв iх звiдти, але тепер там був Джекоб Велс i його продуктовi склади. І люди зимували там i розбивали мерзлу породу, шукаючи золота. Вiн пiдбадьорював iх, постачав харчами, дiстаючи таким чином пайку в iхнiх дiлянках, i вписував iх у списки компанii. Його пароплави перевозили людей вгору по Койокуку ще в давнi днi Арктiк-Сiтi. Де тiльки була надiя на прибуток, там вiн будував продуктовi склади, i там виростало мiсто. Вiн проводив розвiдки, спекулював, розширював свою компанiю. Невтомний, непереможний, зi сталевим блиском у темних очах, вiн встигав побувати скрiзь, усе робив заразом. Коли вiдкривали нову рiчку, вiн перший був у ii верхiв’i i перший бiля ii гирла, поспiшно приставляючи туди живнiсть. І поза межами Аляски вiн переводив найрiзноманiтнiшi торговельнi комбiнацii – вступав у спiлку з корпорацiями всього свiту i примушував великi транспортнi компанii давати йому пiльговий тариф. У глибинi краiни вiн торгував борошном, шерстяними укривалами й тютюном; будував тартаки, визначав мiсця майбутнiх мiст, шукав мiдi, залiза, вугiлля, а щоб гiрники були всiм забезпеченi, никав скрiзь по Пiвночi, аж до Сибiру, вишукуючи тубiльного теплого виробу – плетенi лижви, муклуки та парки.
На плечах його лежав тягар усiеi краiни, вiн пильнував за ii потребами, працював задля неi. Кожна унцiя золотого пiску, кожна листiвка, кожен акредитив – усе переходило через його руки. Вiн був бiржею i банком краiни. Вiн привозив i розподiляв пошту. На конкурентiв вiн вовком дивився, до хижакiв не мав помилування. Проти синдикатiв, що намагалися стати з ним до бою, вiн не гребував i ошуканством; коли вони не корилися, вiн, хоч i сам терпiв збитки, але iх доводив до руiни. Попри все це вiн знаходив ще час пiклуватися про свою дочку, що без матерi залишилась. Знаходив час, щоб приголубити ii та пiдготувати до того становища, що для неi створив.
Роздiл VI
– Отже, я гадаю, капiтане, ви погодитесь, що до цiеi справи ми повиннi поставитись з якнайбiльшою увагою. – Джекоб Велс допомiг гостевi надягти хутро i мовив далi: – Становище серйозне, а надалi воно може стати ще серйознiше. Ми з вами знаемо, що таке голод. Ми повиннi iх налякати зараз, поки ще не пiзно. Коли в Доусонi поменшае людей тисяч на п’ять, то для решти вистачить запасiв, ще й залишиться. Нехай-но тiльки цi п’ять тисяч рознесуть чутку про голод до Даi та Скагвея, тодi ми будемо впевненi, що сюди не прибудуть ще п’ять тисяч, коли стане лiд.
– Маете рацiю. І полiцiя допоможе вам, будьте певнi. – Спiврозмовник Велсiв – сивий, кремезний чоловiк з енергiйним обличчям i вiйськовою поставою пiдняв комiра в хутрi й узявся за ручку дверей. – Я бачу, що завдяки вам недавнiшi прибульцi вже починають розпродувати своi речi i купують собак. Ви собi уявляете, якi перегони будуть на кризi, коли замерзне рiчка? І кожен, хто продасть тисячу фунтiв продуктiв та виiде звiдси, зменшить на один порожнi шлунки i рiвночасно наповнить шлунок одного з тих, що тут залишаться. Коли вiдпливае «Лора»?
– Сьогоднi вранцi, з трьома сотнями пасажирiв. Не везуть з собою нiяких припасiв. Я хотiв би, щоб iх було три тисячi!
– Цiлком слушно. А коли, мiж iншим, прибуде ваша дочка?
– Жду ii з дня на день. – Очi в Джекоба Велса потеплiшали. – Приходьте обiдати, як вона приiде, та приведiть зi своiх казарм кiлькох молодих офiцерiв. Я iх не знаю на ймення, та це нiчого. Запросiть iх вiд мене. Я не дуже буваю в товариствi, не маю на це часу, але хотiв би, щоб моiй дочцi було тут не сумно. Адже весь час вона жила в Лондонi та в Штатах, то щоб тут часом не занудьгувала. Ви мене розумiете.
Джекоб Велс причинив за гостем дверi, присунув крiсло до коминка й поставив ноги на гратки. Вдивляючись у мерехтливе полум’я, вiн на мить уявив собi постать молодоi дiвчини, а за нею промайнула в його уявi ще постать вродливоi жiнки англосаксонського типу.
Дверi вiдчинились.
– Мiстере Велс, мiстер Форстер послав мене запитати, чи видавати йому харчi пiд продовольчi ордери.
– Безумовно, мiстере Смiт. Тiльки нехай вiн переполовинюе iх. У кого ордер на тисячу фунтiв – видавайте йому лише п’ятсот.
Вiн закурив сигару i сперся на спинку крiсла.
– Вас хоче бачити капiтан Макгрегор, сер.
– Просiть.
Капiтан Макгрегор увiйшов i став бiля крiсла свого господаря. Важка рука Нового Свiту з дитинства лягла шотландцевi на плечi, але в кожнiй рисi його поораного глибокими зморшками обличчя проступала непохитна чеснiсть. Випнуте пiдборiддя свiдчило про те, що чеснiсть – це найкраща полiтика, бо вже при першому поглядi кожен був не вiд того, щоб мати справу з власником цього випнутого пiдборiддя. Про те свiдчив i його перебитий нiс, скручений трохи набiк, та довгастий шрам, що перетинав чоло, ховаючись у сивому волоссi.
– Ми пiднiмаемо якiр через годину, сер. Я прийшов за останнiми наказами.
– Гаразд. – Джекоб Велс повернувся до нього з крiслом. – Капiтане Макгрегор!
– Так.
– На цю зиму я мав вам доручити iншу справу. Але потiм я роздумав i призначив вас на «Лору». Ви здогадуетесь, чому я так зробив?
Капiтан Макгрегор переступив з ноги на ногу, й хитра посмiшка блиснула в його очах.
– Сподiваетесь, що постануть труднощi, – буркнув вiн.
– І ви саме той чоловiк, якого тут треба. Перед вiдплиттям ви одержите вiд мiстера Белi докладнi вказiвки. Одно тiльки вам тепер скажу: коли ми не викуримо звiдси досить люду, у Фортi Юконi битимуться за кожен фунт продуктiв. Ви мене розумiете?
– Так.
– Перш за все – ощаднiсть. Сьогоднi ви вивозите триста чоловiк. Я гадаю, що вдвое бiльше поiде по рiчцi, як тiльки замерзне лiд. Отож вам доведеться цiлу зиму харчувати тисячу душ. Визначте iм пайку – що треба робiтниковi – i дивiться, щоб вони працювали. Заготовляли дрова по шiсть доларiв за стос. Складати iх треба при березi, в такому мiсцi, де легко причалити пароплавом. Хто не працюе – позбавляеться пайки. Зрозумiли?
– Так.
– Тисяча людей може наробити великого бешкету, коли вони будуть байдики бити. Мало що може трапитись! Пильнуйте, щоб не грабували, не брали нiчого з ям, де переховуються продукти. Коли не коритимуться, виконуйте свiй обов’язок.
Капiтан похмуро хитнув головою. Мимохiть вiн зцiпив кулаки, i шрам у нього на чолi побiлiв.
– В кригу вмерзло п’ять пароплавiв. Зробiть усе, щоб iх не потрощило, коли навеснi крига скресне. А перш за все розвантажте iх та позносьте все в одну велику яму. Вам зручнiше буде ii боронити i зробити неприступною. Пошлiть кого-небудь до форту Бер i попросiть мiстера Картера, щоб вiн дав вам до помочi трьох своiх службовцiв. Без них вiн обiйдеться, в Серкл-Сiтi робота абияка. Повертаючись звiдти, вiзьмiть з собою половину службовцiв мiстера Бердвела. Вони вам будуть потрiбнi. Вам доведеться мати справу з багатьма добрими стрiльцями. Будьте непохитнi й пильнi од самого початку. Пам’ятайте, – хто вистрiлить перший, той врятуе свою шкуру. А найбiльше слiдкуйте за продуктами.
– Та за револьверами отих розбишак, – муркнув капiтан Макгрегор, причиняючи за собою дверi.
– Джон Мелтон, мiстер Мелтон, сер. Можете його прийняти?
– Слухайте, Велсе, що це таке? – Розгнiваний Джон Мелтон вскочив услiд за клерком, мало не збивши того з нiг. Вiн вимахував якимсь документом, тицяв його головi товариства – Велсовi. – Читайте! Що тут написано?
– Тисяча фунтiв продуктiв, – спокiйно вiдказав Джекоб Велс, поглянувши на документ.
– Так i я кажу, а ваш комiрник не погоджуеться. Вiн запевняе, що менi належить одержати тiльки п’ятсот фунтiв.
– І вiн правду каже.
– Одначе…
– В документi стоiть тисяча фунтiв, а ви одержите на складi тiльки п’ятсот.
– Хiба це не ваш пiдпис? – Мелтон тицьнув документом Велсовi пiд самий нiс.
– Мiй.
– То як же ви думаете зробити?
– Я вам дам п’ятсот фунтiв. А ви як думаете зробити?
– Я вiдмовляюсь, не вiзьму.
– Ото й добре. Нам бiльше нi про що балакати.
– Навпаки! Я не хочу нiчого мати з вами спiльного. Я досить багатий, щоб самому привозити через Перевал усе, що менi потрiбно. І я це зроблю в наступному роцi. Нашi дiловi стосунки припиняються з цiеi хвилини назавжди.
– Не заперечую. Ви маете в мене вкладу на триста тисяч доларiв золотого пiску. Пiдiть до мiстера Етшлера й скажiть йому, щоб зараз же видав iх вам.
Мелтон у безсилому гнiвi бiгав по кiмнатi.
– Невже я не одержу вiд вас отих других п’ятсот фунтiв? Боже мiй! Та я ж за них заплатив! Чи ви хочете заморити мене голодом?
– Слухайте, Мелтоне! – Джекоб Велс замовк i обтрусив попiл з сигари. – Чого ви ось зараз хочете? Що ви хочете одержати?
– Тисячу фунтiв продуктiв.
– На власну потребу?
Мелтон, король золотих копалень на Бонанзi, хитнув головою.
– Так я i думав. – Зморшки на чолi Джекоба Велса проступили виразнiше. – Ви дбаете лише про власний шлунок. А я дбаю про двадцять тисяч шлункiв.
– Одначе, вчора ви видали Тiмовi Макредi тисячу фунтiв!
– Тiльки сьогоднi постановлено скоротити видачу.
– Чому ж це якраз менi доводиться першому одержувати за новим розпорядком?
– А чого ви не прийшли вчора, а Тiм Макредi не сьогоднi?
Мелтон не знайшовся, що сказати, i Джекоб Велс сам вiдповiв на свое запитання, знизавши плечима.
– Такi-то справи, Мелтоне. Винятку нi для кого не буде. Коли ви колотимете менi очi Макредi, я всю вину складатиму на вас, бо чому ви вчора не прийшли? Та тут нiхто не винен. Краще складiм це все на провидiння. Ви вже пережили голод на Сороковiй Милi. Ви людина бiлоi раси. Те, що ви власник Бонанзи, чи частини Бонанзи, не дае вам права одержати нi на один фунт бiльше, нiж мае одержати найдавнiший бiдний старожитець чи навiть немовля, що тiльки народилось. Повiрте менi, доки я матиму хоч фунт продуктiв, ви не помрете з голоду. Опануйте себе. Дайте руку. Усмiхнiться та примирiться з тим, що сталося.
Все ще сердитий, але значно пом’якшавши, золотий король стис Велсовi руку й вибiг з кiмнати. Ще й дверi за ним не зачинилися, як у кiмнату незграбною ходою увiйшов янкi. Ногою, взутою в мокасин, вiн присунув собi стiльця й сiв.
– Слухайте, – почав вiн таемниче, – люди, здаеться менi, починають хвилюватись iз приводу того, що обмежено видачу продуктiв.
– Гелло, Дейве, це ви?
– Та хто ж iще? От я й кажу – звiдсiля тiкатимуть хто куди, як тiльки замерзне рiчка.
– Ви так гадаете?
– Ага.
– Дуже радий таке почути. Це якраз те, чого менi потрiбно. І ви рушите за всiма?
– І не подумаю, – Дейв Гарней чванькувато пiдвiв голову. – Вчора я вiдiслав свою поклажу до копалень. Вважаю, що зробив це своечасно. Тiльки ось що… З цукром у мене не гаразд. Вiн був у мене на заднiх санках, i якраз на тому мiсцi, де дорога повертае вiд Клондайку на Бонанзу, санки провалились пiд кригу. Бiльше я iх i не бачив. Розумiете, заднi санки, а на них був увесь мiй цукор! От я й надумався зайти до вас сьогоднi, позичити фунтiв сто. Чи бiлий, чи темний – менi байдуже.
Джекоб Велс похитав головою й посмiхнувся. Дейв Гарней присунувся ближче.
– Ваш клерк каже, що вiн нiчого не знае, то й не було жодноi рацii до нього чiплятися, i я сказав, що зайду до вас. Менi однаково, який буде цукор, дайте тiльки сто фунтiв, i з мене досить.
