скачать книгу бесплатно
– Мете! Мете Маккартi!
Чоловiк з латкою щиро потиснув iй руку, хоч i не впiзнав ii, i недовiрливо поглянув на неi.
– Ви мене не пiзнаете! – вигукнула Фрона. – Нi, нi, не кажiть менi, що впiзнали! Коли б не було тут стiльки глядачiв, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От i пiшов Великий Ведмiдь додому, до своiх маленьких ведмежат, – почала вона повагом. – А ведмежата були дуже голоднi. І Великий Ведмiдь сказав: «Вiдгадайте, що я вам, дiтки, принiс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а трете сказало, що дикобраза. Тодi Великий Ведмiдь засмiявся: «Хо-хо!» – i сказав: «Нi, я принiс чудову, велику, гладку людину!»
Що далi вiн слухав, то бiльше починав собi щось пригадувати – це було видно по ньому, i коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось i вiн засмiявся якимсь особливим, тихим смiхом.
– Та я i справдi вас знаю, – сказав вiн, – тiльки нiяк не можу згадати, хто ви така.
Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.
– Ага, згадав! – Вiн одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радiсному обличчi раптом проступило розчарування. – Нi, цього не може бути! Я помилився. Нiколи не могли ви жити в цiй халупi, – вiн показав на склад.
Фрона енергiйно закивала головою.
– То це все ж таки ви! Маленька сирiтка iз золотою кучмою, яку я так часто розчiсував! Маленька чарiвниця, що босонiж бiгала по цьому камiннi!
– Так, так! – радiсно пiдтвердила вона.
– Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак i серед лютоi зими помандрувало на Перевал, щоб довiдатись, де кiнчаеться свiт!.. – А все це наробили чарiвнi казки старого Мета Маккартi!
– О Мете! Любий старий Мете! Чи пам’ятаете, як я пiшла купатись iз сиваськими дiвчатками з iндiянського табору?
– І я тодi за коси витяг вас iз води!
– І загубили новiсiнького чобота.
– Та чому ж не пам’ятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларiв у крамницi, вашому ж таки батьковi.
– А потiм ви через Перевал помандрували в глиб краiни i ми бiльше про вас нiчого не чули. Всi гадали, що ви померли.
– Пам’ятаю це як сьогоднi! Ви плакали в мене на руках i не хотiли на прощання поцiлувати свого старого Мета. А проте ж поцiлували-таки! – додав вiн з виглядом переможця. – Поцiлували, коли зрозумiли, що я справдi вас покидаю. Яка ви тодi були крихiтка!
– Я тодi мала тiльки вiсiм лiт.
– А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих рокiв провiв я в глибинi краiни, нi разу не показувався мiж люди… Вам тепер мае бути двадцять рокiв?
– І я вже на зрiст майже вас догнала, – додала, кивнувши, Фрона.
– Гарна з вас вийшла жiнка – висока, струнка… – Вiн оглянув ii критичним оком. – От тiльки не завадило б бути трохи огряднiшою.
– Не у двадцять же рокiв, Мете! – заперечила вона. – Не у двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! – Вона зiгнула руку й показала йому, як напружилися м’язи.
– М’язи сильнi, – погодився вiн, доторкуючись до ii руки. – Можна подумати, що ви добували шматок хлiба тяжкою працею.
– О, я вмiю кидати списа, знаю бокс, фехтування, – хвалилась вона, прибираючи вiдповiдну поставу. – Вмiю плавати, пiрнати, скакати через мотузок двадцять разiв упiдряд, ходити на руках.
– То це вас так там учили! А я думав, що ви iздили вивчати рiзнi науки, – сказав вiн незадоволено.
– Тепер, Мете, новi методи навчання. Тепер вас уже не вiдсилають додому з головою, начиненою всякими науками…
– … та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цiеi вченоi голови! Ну гаразд, дарую вам вашi м’язи.
– А як вашi справи, Мете? – запитала Фрона. – Як вам велося цих дванадцять рокiв?
– Погляньте на мене. – Вiн широко розставив ноги, високо пiдняв голову, виставив уперед груди. – Перед вами стоiть мiстер Мет Маккартi, один з королiв славетноi династii Ельдорадо, i все це вiн здобув своiми власними руками. Моi володiння безкраi. Тепер у мене за одну хвилину добуваеться бiльше золотого пiску, нiж я бачив за все свое попередне життя. Тепер я iду в Штати розшукати собi спадкоемцiв. Я переконаний, вони повиннi бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго вiскi там немае, i я собi постановив, хоч кров з носа, випити справжнього вiскi ще до смертi. А тодi вернуся в Клондайк керувати своiм майном. Слово честi, я один з королiв Ельдорадо, i коли вам що-небудь таке буде потрiбно, я радо позичу.
– Ви й тепер той самий старий Мет! Жодноi змiни! – засмiялася Фрона.
– А ви та сама чистокровна Велс, хоч м’язи у вас, як у призового борця, а мозок, як у фiлософа. Ну, ходiмо, наздоженем Луi та Свiфтвотера. Кажуть, що Ендi досi завiдуе складом. Побачимо, чи впiзнае вiн мене, чи не вицвiв мiй образ на сторiнках його спогадiв.
– І мiй теж, – Фрона схопила його за руку. У неi була кепська звичка хапати за руку тих, кого вона любила. – Вже десять лiт минуло, вiдколи я виiхала звiдси.
Ірландець пробивав собi дорогу серед натовпу, наче копер, i Фрона легко проходила слiдом за ним. Новаки дивилися на них з пошаною, мов на якихось богiв Пiвночi. Навколо знову загомонiли.
– Що це за дiвчина? – запитав хтось. І Фрона, переступаючи порiг складу, почула початок вiдповiдi: – Це дочка Джекоба Велса. Ви не чули нiколи про Джекоба Велса? Де ж ви досi були?…
Роздiл II
Вона вийшла зi свiтлистого березового гаю, i з першим промiнням сонця, що золотило iй розплетенi коси, подалась легкою ходою через росяну луку. Земля, пересичена вiльгiстю, стелилась пiд ноги м’яким килимом, а мокра трава, б’ючись об ii колiна, розсипала довкола росу, що горiла на сонцi, мов краплi-самоцвiти. Дiвоче лице грало ранковим рум’янцем, очi сяяли молодiстю i любов’ю. Зрiсши серед природи, що була iй за матiр, Фрона палко любила старi дерева, зеленi буйнi трави i радiсно прислухалась, як з тихим шелестом прокидалась вiд сну природа, вдихала пахощi вогкоi землi.
Там, де горiшнiй край луки стикався з вузькою темною смугою гаю, серед кульбаб iз голими стеблами та яскравих зозулиних черевичкiв вона знайшла пучок великих фiалок, того рiзновиду, що росте на Алясцi. Впавши на землю, вона заховала обличчя в запашнi свiжi квiтки, руками прихиляючи до скронь пурпуровi голiвки. Вона не соромилась своеi експансивностi. Багато рокiв блукала вона серед знегод, бруду i гарячковостi великого свiту, а тепер повернулась назад, усе така сама проста, чиста й здорова. І вона радiла, лежачи на землi, поринаючи думками в минуле, в тi часи, коли весь свiт для неi вмiщався в обрii, коли вона хотiла опинитись за Перевалом, щоб побачити «край свiту».
В дитинствi вона жила невимушено й вiльно i знала небагато життевих приписiв, зате дуже суворих. Їх можна було сформулювати виразом, який вона вичитала в пiзнiшi роки: «Вiра в iжу та притулок». «Це була батькова вiра», – думала Фрона, згадуючи, з якою пошаною вимовляли люди його iм’я. Вона перейнялася цiею вiрою, – вiрою, що вона перенесла з собою через «край свiту», – туди, де людина, вiдiйшовши вiд давньоi правди, створила собi новi, егоiстичнi догми, казуiстикою пiдпертi. Цю вiру вона зберегла й принесла з собою назад i залишилась така ж чиста, молода, радiсна. Все це дуже просте, – думала вона. – Чому б iм не вiрити в те, у що вона вiрить – в iжу та притулок? Чому б не вiрити в довгi мандрiвки, в мисливський табiр? Чому б не бути однiеi вiри з дужими, мiцними духом людьми, що смiливо ставлять чоло несподiванiй небезпецi, що одважно зустрiчають смерть на суходолi чи на морi? Чому б не так? Вiра Джекоба Велса, Мета Маккартi, iндiянських хлопчикiв, з якими вона колись гралась, iндiянських дiвчаток, з якими вона ладнала вiйни, вiра вовкодавiв, що везли санки i що бiгали разом з нею по снiгу, – це здорова, життева, потрiбна вiра. Так вона думала i була щаслива.
Вiльшанки дзвiнко вiтали ii з березового гаю, i слух ii наповнили звуки дня. Десь далеко подавала голос курiпка, пищала бiлка, перескакуючи над ii головою з гiлки на гiлку, з дерева на дерево. Рiчки не видно було, та звiдти долинали людськi голоси. То шукачi золота, розбудившися, торували далi свiй важкий шлях на Пiвнiч.
Фрона пiдвелася, вiдкинула волосся й машинально пiшла старою стежкою помiж дерев, прямуючи до табору Джорджа, ватага племенi дая. Дорогою iй спiткався голий, наче мусянжовий божок, хлопчик у лахмiтних штаненятах. Вiн збирав хмиз i скинув на неi пильним поглядом через бронзове плече. Фрона весело привiталась до нього на мовi дая. Та вiн тiльки крутнув головою, глузливо зареготав i, покинувши свою роботу, гидко вилаявся. Вона не могла зрозумiти, чому вiн так повiвся – давнiш такого не бувало, – одначе, коли далi здибала рослявого похмурого iндiянина-сiтху, то пройшла мовчки, нiчого не сказавши.
Табiр розташувався на узлiссi. Побачивши його, вона зупинилась, вражена. Це не був уже колишнiй табiр, де тiсно тулився який десяток халупчин. Тепер тут виросло цiле мiстечко. Починалось воно на узлiссi, потiм розбiгалося помiж купами дерев у долинi i тяглося ген понад рiчкою, де на причалi стояли в десять i дванадцять рядiв довгi каное. Сюди зiйшлося стiльки племен, скiльки в давнi часи не сходилось нiколи. Берег захряс ними на добру тисячу миль. Тут були iндiяни не знаних iй племен з жiнками, майном, собаками. Побачила тут Фрона людей з островiв Джуно i Ренгела, побачила стiкiв з-поза Перевалу, що з подивом приглядалися до неi, лютих чiлкетiв та прибульцiв з островiв Королеви Шарлотти. Однi насуплено й грiзно дивились на Фрону, iншi знов, – а це було ще гiрше – задерикувато, запанiбрата накидали ii веселим оком i, смiючися, говорили поганi слова.
Їхне зухвальство не лякало, а сердило ii. Їй було прикро, радiсть, що вiдчувала вона, повернувшись у рiдний край, затьмарилась. Але Фрона невдовзi зрозумiла, що сталося: патрiархальнi звичаi, до яких вона звикла, живучи при батьковi, вiдiйшли назавжди. Цi люди занадто швидко скуштували здобуткiв цивiлiзацii, i вона далась iм узнаки, мов огнем обпаливши.
Полотнище в одному шатрi було вiдхилене. Заглянувши туди, Фрона побачила кiлькох виснажених iндiян, що сидiли пiвколом, пiдiгнувши пiд себе ноги. Купа побитих пляшок бiля входу свiдчила, що вони цiеi ночi не спали. Якийсь бiлий, з пiдступним i хитрим обличчям, здавав карти, а на укривалi, що правило iм за стiл, лежали купами золотi та срiбнi монети. Ступивши ще кiлька крокiв, Фрона почула гудiння лотерейного колеса й побачила iндiян, чоловiкiв i жiнок, якi охопленi азартом пускали на вiтер своi загорьованi грошi заради якоiсь там фарбованоi нiкчемноi цяцьки. По деяких халупах було чути недоладнi розбитi звуки катеринки.
Одна стара баба, що обдирала коло шатра кору з вербовоi хворостини, пiдвела голову й верескливо скрикнула.
– Гi-гi! Тенас Гi-гi! – хвилюючись, прошамкотiла вона беззубим ротом.
Фрона, почувши цей голос, здригнулася. Тенас Гi-гi, Крихiтка-Смiх! Це ж iндiяни так ii колись прозвали. Вона обернулась i пiдiйшла до староi.
– Невже ти мене не пам’ятаеш, Тенас Гi-гi? – бурмотiла стара. – А в тебе ж молодi, бистрi очi! Але Нiпоза так скоро не забувае.
– Так це ти, Нiпозо? – гукнула Фрона, повiльно пiдбираючи слова. Вона ж так давно не розмовляла по-iндiянському!
– Еге ж, це я, – вiдповiла стара жiнка й увела ii в шатро, меткого хлопчика виславши з якимсь дорученням. Вони посiдали на землi. Стара нiжно гладила Фронину руку, заглядала iй у лице своiми каправими примерхлими очима.
– Еге ж, я Нiпоза. Я рано постарiлась, як i всi нашi жiнки. Та сама Нiпоза, що виглядiла тебе, на руках виносила, коли ти ще була малою. Та Нiпоза, що прозвала тебе Тенас Гi-гi. Та Нiпоза, що рятувала тебе вiд смертi, коли ти хворiла, що збирала в лiсi та в полi зiлля, варила його та давала тобi пити. Ти мало змiнилася, i я зразу тебе впiзнала. Я пiдняла голову, як тiльки помiтила на землi твою тiнь. Але ти таки де в чому й змiнилася. Ти виросла велика, струнка, як верба, i сонце вже менше цiлуе твоi щоки, нiж колись цiлувало, хоч волосся твое все таке ж неслухняне i такоi ж самоi барви, – морськоi трави, що пливе за водою, – i уста тi самi, що завжди ладнi всмiхнутися, але не плачуть нiколи. І очi в тебе такi яснi, правдивi, як були в тi часи, коли Нiпоза гудила тебе за пустощi, а твiй язик не хотiв вимовити брехливих слiв. Гай-гай! А iншi жiнки, що тепер прибувають сюди, не такi, як ти!
– Чому в вас уже не поважають бiлих жiнок? – запитала Фрона. – Коли я проходила вашим табором, чоловiки обсипали мене поганими словами, а коли я йшла через лiс, то навiть хлопчаки казали таке саме. Цього колись не було, в тi давнi часи, коли я ще з ними гралась.
– Еге ж, еге ж! – вiдповiла Нiпоза. – Тепер це так. Але ти на них не нарiкай. Не гнiвайся на них. Кажу тобi, виннi в цьому вашi жiнки, що сюди приiжджають. Вони нi про кого з чоловiкiв не можуть сказати: це мiй муж. А це зле. Жiнки не повиннi такi бути. Вони дивляться на всiх чоловiкiв безсоромними очима, говорять стидкi слова, серце у них нехороше. Ось чому в нас не поважають ваших жiнок. Кажеш ти про хлопчакiв – то на те вони й хлопчаки! А чоловiки… Звiдки iм знати?
Полотнище в шатрi пiднялося, i ввiйшов старий дiд. Вiн щось пробурмотiв, побачивши Фрону, й сiв на землi. Тiльки з якоiсь нетерплячоi жвавостi його рухiв можна було здогадатись, як вiн урадувався ii присутнiстю.
– То, значить, Тенас Гi-гi вернулась до нас у цi поганi днi? – промовив вiн рiзким одривчастим голосом.
– Чому поганi, Мускиме? – запитала Фрона. – Хiба вашi жiнки тепер не носять барвистiшоi одежi? Хiба у ваших шлунках не бiльш борошна, сала та iншоi iжi бiлоi людини? Хiба ваша молодь не багатiе, переносячи тягарi та з перевiзництва? Хiба вже забувся давнiй звичай пожертви м’ясом, рибою та ковдрами? Чому ти кажеш, Мускиме, що настали поганi часи?
– Все це правда, – вiдповiв вiн урочистим тоном жерця, i спогад зблиснув йому давнiм вогнем в очах. – Все це справдi так. Нашi жiнки ходять у барвистiшiй одежi. Але тепер на них задивляються бiлi чоловiки, i вони не хочуть i поглянути на наших юнакiв. І через те наше плем’я не росте, i маленькi дiти не бiгають гуртами по наших таборах. Ось як! У шлунках бiльш тепер iжi бiлоi людини, але бiльше й поганого ii вiскi. Правда, молодь багатiе. Але юнаки проводять ночi за картами, i багатство iхне зникае, i вони зневажають один одного неподобними словами, зчиняють сварки та бiйки, часом i кров проливають. А старому Мускимовi мало несуть тепер м’яса, риби та ковдр. Бо й молодi жiнки забули давнi звичаi, i юнаки вже не вiрять у давнiх богiв. І через те тепер поганi часи, Тенас Гi-гi, i старий Муским сумуе, ждучи собi близькоi смертi.
– Ай, ай! Це правда! – хлипнула Нiпоза.
– Безумство твого народу перейшло й на мiй народ, – казав далi Муским. – Люди з твого племенi прибувають з-за солоного моря, мов тi хвилi морськi. Хто знае, куди вони йдуть?
– Ай! Хто знае, куди вони йдуть? – голосила Нiпоза, хитаючись сюди й туди.
– Вони йдуть вперед i вперед, назустрiч морозовi й холодовi, вони йдуть не вгаваючи, хвиля за хвилею!
– Ай, ай! Назустрiч морозовi й холодовi. Це довгий шлях, шлях темряви та голоду. – Стара здригнулася й раптом схопила Фрону за руку, – І ти йдеш туди, за ними?
Дiвчина кивнула головою.
– Тенас Гi-гi йде туди? Ай, ай, ай!
Полотнище заворушилось – у намет заглянув Маккартi.
– Так ось де ви, Фроно! А снiданок чекае вже на вас пiвгодини, i Ендi, ця стара баба, аж тремтить з обурення. Добридень, Нiпозо, добридень, Мускиме, – звернувся вiн до Фрониних спiврозмовникiв. – А втiм, навряд чи ви запам’ятали мое обличчя.
Старi вiдповiли на привiтання, але бiльш нiчого не сказали.
– Не гайтеся, дитино моя, – звернувся Маккартi до Фрони. – Мiй пароплав вiдпливае опiвднi, i я не матиму коли й надивитись на вас. Та й Ендi чекае з гарячим снiданком, i сам гарячкуе.
Роздiл III
Фрона махнула Ендi на прощання рукою й вийшла на дорогу. Через плече в неi висiв фотоапарат, на спинi був маленький подорожнiй мiшок, а в руцi, замiсть альпенштока, вербовий патичок, що iй дала Нiпоза. Одягнена вона була в просту сiру одежу, пристосовану для мандрiвки в горах. Матерiалу на таку одежу пiшло мало, але вона була простора й не стримувала iй рухiв.
З ii багажем ще декiлька годин тому вирушило дванадцять iндiянiв пiд доглядом Дела Бiшопа. Напередоднi, повернувшись iз Метом Маккартi з табору сивашiв, вона зустрiла на складi Дела Бiшопа – вiн там чекав на неi. Справу, в якiй вiн прийшов, вони залагодили враз. Його пропозицiя була ясна й проста. Фрона йде в глиб краiни. Вiн також збираеться туди. Їй потрiбен провiдник. Коли вона ще нiкого не знайшла, то вiн саме той, кого треба. Вiн не сказав iй, як перевозив на берег, що вже бував у цiй краiнi кiлька рокiв тому i знае ii дуже добре. Щоправда, води вiн недолюблюе, а мандрувати доведеться найбiльше водою, та вiн цього не боiться. Вiн взагалi нiчого не боiться. Крiм того, вiн завжди ладен битися з ким завгодно й коли завгодно. Щодо платнi, то з нього досить, щоб вона закинула за нього словечко Джекобовi Велсу, коли вони прибудуть у Доусон, i вiн матиме все потрiбне на цiлий рiк. Нi, нi, це не значить пайки в майбутнiй дiлянцi, вiн не хоче зв’язувати собi рук. Вiн заплатить за все, як тiльки натовче у свiй мiшок золотого пiску. Ну, то що вона думае з цього приводу? А Фрона таки надумалась, бо ще й не скiнчила снiданку, як вiн уже пiшов шукати для неi носiiв.
Вона помiтила, що йде швидше, нiж бiльшiсть ii товаришiв подорожнiх: всi вони несли на собi важкi клунки, i тому iм доводилось перепочивати що двiстi-триста ярдiв. Одначе вона насилу могла зiйти з гуртом скандинавцiв, що йшли поперед неi. То були стрункi бiлявi велетнi. Кожен нiс по сто фунтiв поклажi, до того ж вони тягли за собою вiзка, на якому ще було добрих шiстсот фунтiв. Їхнi обличчя сяяли, як сонце, радiсть життя грала-шумувала в них. Ця робота здавалася iм дитячою забавкою i зовсiм не стомлювала. Вони жартували помiж себе на своiй незрозумiлiй мовi, кожного зачiпали. З широких грудей у них виривався смiх i лунко розкочувався навкруги. Люди звертали iм з дороги, заздро дивились услiд, бо вони пiдтюпцем бiгли пiд гору, скоком летiли з гори, а кованi колеса на iхньому вiзку тiльки гуркотiли по скелях. Нарештi вони зникли в темному мовчазному лiсi i виринули знов уже поблизу рiчки, коло броду. На пiщанiй косi лежав утопленик, дивлячись мертвими очима просто на сонце. Якийсь чоловiк безперестанку все питав роздратованим голосом: «А де ж його товариш? Хiба у нього не було товариша?» Інших двое, поскидавши з себе клунки, байдуже перебирали мерцевi пожитки. Один голосно проказував назву кожноi речi, другий перевiряв та записував на шматку брудного грубого паперу. На пiску валялись мокрi листи та квитанцii. На носовiй хустинцi лежало кiлька золотих монет. А на рiчцi метушилися люди в човнах i не вдiляли мерцевi жодноi уваги.
Скандинавцi глянули на цю сцену, й обличчя у них на хвилину затьмарилися.
– А де ж його товариш? Хiба у нього не було товариша? – роздратовано спитав i iх чоловiк.
Вони тiльки похитали головами – вони не розумiли по-англiйському.
Потiм пiдiйшли до берега, ступили у воду. З того боку хтось застережливо крикнув до них. Вони зупинилися й почали радитись. Тодi знову рушили вперед. Тi, що порались коло пожиткiв утопленика, повернулися й стали стежити за ними. Вода ледве сягала скандинавцям до пояса, але течiя була прудка, i вони, бредучи, спотикались, а вiзка iнодi потоком хилило вбiк. Фрона вiдчувала, що у неi аж дух перехопило. Та найстрашнiше мiсце вони вже перейшли. Двом переднiм вода тепер доходила тiльки до колiн.
Раптом у того, що був ближче до вiзка, з плеча зсунувся ремiнь. Клунок його перевiсився набiк, i вiн втратив рiвновагу. В ту ж хвилину його сусiд спiткнувся, й обидва враз попадали в воду. Інших двох також збило з нiг, коли вiзок перекинувся i вода потягла його вiд броду на глибину. Тi два, що були попереду i вже майже вийшли з води, кинулись назад i вхопились за мотузки, щоб витягти вiзок. Але навiть для них, велетнiв, це було понад силу. Дюйм за дюймом вони подавалися вниз, до виру.
Клунки тягли скандинавцiв на дно. Лише один, той, у якого зсунувся ремiнь, тримався. Вiн виринув i поплив, тiльки не до берега, а за водою – хотiв допомогти товаришам. Двiстi футiв нижче по течii з води стримiла гостра зубчаста скеля. Тут iх i винесло на поверхню. Вiзок, все ще навантажений, виплив перший. Одне його колесо було розбите геть удрузки. Вiн кiлька разiв перекинувся в водi i знову затонув. За вiзком виринули люди, всi купою, мiшма. Їх било об гостре камiння й зносило все далi, всiх, крiм одного. З десятеро човнiв кинулось iх рятувати, i Фрона, теж у каное, бачила, як вiн чiплявся закривавленими пальцями за камiнь. Вона бачила його блiде обличчя, його надлюдськi зусилля. Одначе вiн не змiг утриматись, i його понесло далi, – саме в ту мить, як пiдпливав до нього товариш, вiльний вiд клунка… Обидва знову зникли пiд водою, потiм показались на хвилинку на мiлкiшому мiсцi, все ще не здаючися.
Того, що плив окремо вiд iнших, урятували з човна, а решта зникла в глибокiй, прудкiй рiчцi. З чверть години човни даремно шукали iх. Нарештi знайшли iхнi трупи на мiлинi, за виром. Вiд човна, що йшов проти течii, вiдв’язали мотуз, випрягли з чийогось воза пару коней i витягли страшну поклажу на берег.
Фрона подивилась на п’ятьох молодих велетнiв, що з потрощеними кiстками лежали в болотi. Тепер iм до всього вже було байдуже – все для них закiнчилося. Вони все ще були припряженi до вiзка, непотрiбнi клунки все ще висiли за плечима. Шостий сидiв коло них, мов громом прибитий, на очах нi сльозинки. А за яких десять крокiв вiд них безупинним потоком котилося життя, i Фрона, замiшавшись у цей потiк, рушила далi.
Темнi гори, вкритi ялиновим лiсом, насувались аж до рiчища Даi, i волога земля, що нiколи не бачила сонячного промiння, пiд ногами перетворювалась у багнюку й трясовину. Тодi люди протоптували iншу стежку. І тих стежок скрiзь було багато. Ідучи такою стежкою, Фрона натрапила на чоловiка, що безтурботно лежав боком у болотi, розкинувши ноги. Одну руку йому притисло до землi вагою його власного тiла та ще й клунком. Одна щока вгрузла в грязюку, проте обличчя його було спокiйне. Побачивши Фрону, вiн одразу зрадiв, i в очах йому заграла посмiшка.
– Ну те й довго ви барилися! – звернувся вiн до неi. – Я вже тут вас цiлу годину дожидаю.
– Отож-бо, – казав вiн далi, коли Фрона нагнулася над ним. – Вiдстебнiть ременя. От каторжна пряжка! Я нiяк не мiг до неi дiстатись.
– Ви не забилися? – запитала Фрона.
Вiн скинув клунка, стрепенувся й помацав звихнену руку.
– Нi! Цiлий, мов новенький долар! Спасибi вам. Навiть не вдарився. – Вiн випростався i обтер бруднi руки об гiлки найближчоi ялини. – Завжди менi не щастить! Зате хоч добре вiддихав, так що нiчого нарiкати. Бачте, я спiткнувся об корiнь та й простягся. Лежу, як мала дитина, не пiдведусь нiяк. А все та пряжка: не дiстану до неi, та й годi! Цiлу годину пролежав. Бо люди всi беруться нижньою стежкою.
– Чом же ви не гукнули нiкого?
– Щоб хтось лiз до мене на гору сюди? Вони й так потомились, аж падають. Нi, це вже пробачте. Нiчого ж такого важливого не трапилось! Коли б хто примусив мене дертися до нього на гору тiльки через те, що вiн спiткнувся, я, певне дiло, витяг би його з болота, але потiм втовкмачив би знову туди, ще й не раз. Врештi я був певний, що як-не-як, а хтось таки надiйде.
– Е, то ви таки молодчага! – гукнула Фрона, згадавши слова Дела Бiшопа. – Для цiеi краiни ви придатнi.
– А так, – вiдповiв вiн, закинувши на плечi клунок та бадьоро вирушаючи в дорогу. – Добре я одначе вiддихав.
Стежка через болото прикро спускалася до рiчки. Пiнява вода, шумуючи, обмивала струнку сосну, що лежала впоперек рiчки замiсть кладки. Гнучкий стовбур пiд тиском течii ритмiчно погойдувався, а ноги носiiв, що ним перейшли, вигладили його змиту водою поверхню. Перед Фроною було вiсiмдесят футiв дуже небезпечного шляху. Вона ступила на стовбур, що захитався пiд ii ногою, почула ревiння хвилi, побачила, як шалено рине вода, – i повернула назад. Тут вона порозв’язувала шнурiвку у своiх черевиках – нiби для того, щоб мiцнiш ii позатягати. Тим часом з лiсу вийшов гурт iндiян i почав болотом сходити до рiчки. Попереду було трое-четверо чоловiкiв, за ними багато жiнок, усi навантаженi величезними клунками. За жiнками дрiботiли дiти, теж з клуночками на плечах, а позад усiх, висолопивши язики та важко дихаючи, йшли iз вантажем п’ять чи шiсть собак.
Індiяни скоса поглянули на Фрону, i один щось промовив стиха. Фрона не почула його слiв, але стриманий смiх, що перебiг натовпом, промовляв яснiше за слова. Обличчя ii спалахнуло, вона почувала себе зневаженою, одначе вдала, що нiчого не розумiе. Провiдник iхнiй станув набiк, i всi iндiяни, один по одному, перейшли непевною кладкою через рiчку. На серединi рiчки стовбур пiд вагою людського тiла вгинався аж пiд воду, i тодi доводилося ступати по кiсточку в бурхливих холодних хвилях. Але навiть маленькi дiти переходили не вагаючись. За ними перейшли собаки. Вони скиглили, вiдступали назад, але люди iх пiдгонили. Коли вже всi перейшли, старший iхнiй звернувся до Фрони.
– Ідiть битим шляхом, – сказав вiн, показуючи на гору. – Вам краще пройти битим шляхом. Хоч воно й далi, та для вас зручнiше.
Але вона хитнула головою й почекала, поки вiн перейде на той бiк. В нiй прокинулись гордощi, не тiльки ii, а й цiлоi раси. І цi останнi переважили над самолюбством. Вона ступила на кладку на очах у тубiльцiв i рушила в бiлий пiнявий вир.
Проходячи стежкою, вона побачила якогось чоловiка, що сидiв край дороги й плакав. Клунок його, обв’язаний невмiлими руками, валявся на землi. Одного чобота вiн скинув. Його нога вся вкрилася пухирями i страшенно розпухла.
– Що таке сталося? – спитала Фрона, зупинившись.
Вiн глянув перше на неi, потiм униз, туди, де в темрявi, немов живе срiбло, виблискувала рiчка Дая. Сльози ще застилали йому очi, i вiн не переставав хлипати.
– Та що таке? – спитала вона знову. – Чи я не можу чим вам допомогти?
– Нi, – одказав вiн. – Як ви менi допоможете? Я покалiчив собi ноги, мало не зламав хребта, стомився до смертi. Яка тут може бути помiч?
– Ну, це нiчого! – сказала вона бадьоро. – Могло трапитись i гiрше! Подумайте про тих, що тiльки-но вийшли на берег. Мине добрих два тижнi, доки вони доплентаються зi своiми клунками сюди. А ви вже тут!
– Але ж моi товаришi покинули мене i пiшли вперед, – хлипав чоловiк, немов хотiв розжалобити ii своiм голосом. – Я один тут, як палець, – скаржився вiн далi. – І не можу ступити й кроку. Подумайте про мою жiнку, про дiтей. Вони залишилися в Штатах. Коли б вони тепер поглянули на мене! Я не можу до них повернутись, далi йти теж не можу. Сили не вистачае. Я не можу працювати, як коняка. Не на те я вродився, щоб робити конячу роботу. Я помру. Знаю, що помру, коли буду так важко працювати. Що маю чинити?
