скачать книгу бесплатно
– А чому вашi товаришi покинули вас?
– Бо я не такий дужий, як вони. Бо я не мiг нести такоi ваги, як вони. Вони насмiхалися з мене i, нарештi, покинули зовсiм.
– Вам нiколи не доводилось так надсаджуватися? – спитала Фрона.
– Нi.
– Ви маете вигляд здоровоi, дужоi людини. І важите ви не менш, як сто шiстдесят п’ять фунтiв, авжеж?
– Сто сiмдесят, – поправив вiн.
– По вас не видно, щоб ви коли на що хворiли. Були ви коли-небудь хворi?
– Нi.
– А хто вашi товаришi? Гiрники?
– Вони нiколи не були гiрниками. Вони працювали в тiй установi, що й я. Ось чому менi кривдно! Ми працювали разом багато рокiв, а тепер вони пiшли, покинули мене одного, i все тiльки через те, що я не мiг iти так швидко, як вони.
– Друже мiй! – Фрона вiдчула, що в нiй заговорила представниця ii раси. – У вас стiльки сили, як i в них. Ви можете так само працювати, як вони, можете понести таку саму вагу. Ви тiльки слабкодухi. А тут не мiсце для слабкодухих. Ви не можете так працювати, як кiнь, тiльки тому, що не хочете. Ця краiна таких не потребуе. Для Пiвночi потрiбнi дужi люди, дужi духом, а не тiлом. Тiло – то ще пусте. Тож вертайтеся в Штати. Ви нам не потрiбнi. Коли ви пiдете далi, то загинете. А що тодi буде з вашою жiнкою, з дiточками? Спродайтеся тут i повертайтесь додому. За три тижнi будете вдома. Прощавайте!
Вона проминула Овечий табiр. Десь вище в горах пiд тиском пiдземних вод рушив з мiсця величезний глетчер, i вузьким скелястим мiжгiр’ям посунули вниз тисячi тонн льоду й води. Стежка ще ослизла вiд намулу. Люди безнадiйно метушилися серед перекинутих наметiв i ям, де зберiгалася живнiсть. Дехто, гарячково поспiшаючи, копав землю, а тi трупи, що непорушно лежали край дороги, без слiв пояснювали причину цiеi хапливоi роботи. Кiлькасот ярдiв далi усе ще тривала руiнницька робота потоку. Люди тiкали, рятуючи життя. Щоб хоч хвильку вiдпочити, вони складали своi речi на камiння, що де-не-де витикалося, а тодi знову бралися до каторжноi працi.
Полуденне сонячне промiння вогнем палило скелю Вага. Лiсу тут уже не було, i вiд голого камiння розходилася страшенна пекота. По боках смугами тягнувся лiд, мiсцями виглядала понура, гола земля, а над усiм пiдносив свою обвiтрену вершину Чiлкут. По нерiвному незарослому схилу виткою вервечкою караскалися люди. І цiй вервечцi кiнця-краю не було. Починалась вона внизу, бiля останнiх карлуватих кущiв, тяглася, чорнiючи, блискучим крижаним полем, i вилася повз Фрону, що сидiла, пiдсилюючись, при дорозi. Вона в’юнилась усе вище та вище по крутовинi, тоншала, ставала ледве помiтною й зникала, нарештi, по той бiк хребта.
У Фрони на очах вершина Чiлкуту повилася туманом i хмарами. І закрутилася злива й хуртовина над пiгмеями, що повзли по його узбiччю. Денне свiтло погасло, i нiч запала надворi, та Фрона знала, що десь там, угорi, довгою стрiчкою, мов мурашки, все вище й далi дряпаються люди. І вона аж затремтiла вiд думки про одвiчне прагнення людини панувати над природою, i ця думка додала iй новоi сили, i вона вiдважно прилучилася до валки, яка виходила з бурi там, позаду, i знову ховалась у бурю онде попереду.
У вихристому туманi Фрона перейшла самий Перевал i, чiпляючись руками й ногами, сповзла схилом згаслого вулкана – могутнього пращура Чiлкуту. На березi темного озера, що заповнило жерло вулкана, Фрона зупинилась. Озером ходили сердитi, вкритi бiлою пiною хвилi. Берег був поритий сотнями ям, повних рiзноi поклажi, що чекала перевозу. Та на озерi не було видно жодного човна. На скелi пiд старою парусиною стояв хисткий наметик, зроблений з жердин. Фрона розшукала його власника, молодого хлопця з щирим обличчям, розумними чорними очима та енергiйним пiдборiддям. Так, вiн справдi перевiзник; тiльки сьогоднi вiн не працюе. Озеро занадто бурхливе, щоб перевозити. Звичайно вiн бере за перевiз по двадцять п’ять доларiв з пасажира, але сьогоднi вiн нiкого не везтиме. Адже вiн уже сказав, що сьогоднi розходилася завелика хвиля. Ото через це.
– Ну, а мене ви, мабуть, перевезете? – спитала Фрона. Вiн хитнув головою i поглянув на озеро.
– З того боку хвиля ще бiльша. Навiть великим дерев’яним човном не доберетесь. Один човен вiдважився вийти з кiлькома пасажирами, i його вiднесло до захiдного берега. Всi бачили. А звiдти, треба вам знати, немае дороги, отже, обiйти кругом озера неможливо. Їм доведеться там i отаборитися, поки притихне буря.
– А все ж iм краще, нiж менi. Всi моi речi в Щасливому таборi, i менi не випадае тут залишатись. – Фрона ласкаво усмiхнулася, та в ii усмiшцi не було благання, анi слiду тоi жiночоi безпорадностi, що намагаеться викликати в дужому чоловiковi лицарськi почуття. – Подумайте ще раз та вже перевезiть мене.
– Нi!
– Я вам заплачу п’ятдесят доларiв.
– Кажу, що нi!
– Та я ж нiтрохи не боюсь.
Очi хлопцевi спалахнули гнiвним блиском. Вiн раптово повернувся до неi, хотiв щось сказати, та, враз передумавши, не вимовив тих слiв, що от-от мали зiрватись йому з язика. Вона догадалась, що в ii словах вiн вiдчув натяк, i хотiла виправдатись. Одначе, зваживши, промовчала, бо зрозумiла його вдачу, зрозумiла, що лише ця мовчанка й може примусити його поступитися. Так вони обое й стояли, нахилившись проти вiтру, як це роблять моряки, коли хитаеться палуба, свердлячи одне одного очима. Його волосся прилипло йому до лоба, а Фронинi довгi коси маяли на вiтрi, несамовито хльостаючи ii по щоках.
– Ну, йдiть, чи що! – сердитим рухом вiн зiпхнув човна на воду i кинув у нього весла. – Лiзьте! Я перевезу вас, тiльки вашi п’ятдесят доларiв нi до чого. Я вiзьму з вас звичайну платню, нi цента бiльше.
Бурхливий вiтер пiдхопив легеньке суденце й вiдкинув його вбiк футiв на двадцять. Їх безупинно обливало водяними бризками, i Фрона одразу взялася за черпака.
– Нас, мабуть, вiднесе до захiдного берега! – кричав вiн, налягаючи на весла, – Гарно ви вклепаетесь! – Вiн сердито глипнув на неi.
– Нi, – вiдказала вона. – Вклепаемось-то ми обое. Нам доведеться ночувати нiч без намету, без ковдр, без вогню. Але не думаю, щоб це сталося.
Вона вилiзла з човна на слизьке камiння, допомогла йому витягти суденце та вилити з нього воду. Мокрi, голi скелi кругом обступили ii. Не вгаваючи сипав мокрий снiг. Крiзь снiгову завiсу в сутiнках ледве можна було помiтити кiлька ям, повних води.
– Вам треба поспiшати, – сказав перевiзник, подякувавши iй за помiч та спускаючи човна на воду. – Звiдцiля до Щасливого табору двi години ходи, та ще пiд гору. Аж до самого табору не буде жодноi деревини. Вам треба якнайшвидше вирушати. Бувайте здоровi! Фрона потисла йому руку й сказала:
– Ви вiдважний чоловiк!
– Та що там! – Вiн, мов залiзними клiщами, здавив iй руку i захоплено поглянув на неi.
З десяток потворних наметiв тулилося на узлiссi. То був Щасливий табiр. Стомлена Фрона блукала помiж наметами. Мокра одежа прилипала до тiла, несамовитий вiтер кидав нею на всi боки. Крiзь парусинову стiну одного намету Фрона почула добiрну лайку. Вона була певна, що це Дел Бiшоп. Та, заглянувши туди, побачила, що помилилась. Вона шукала далi, аж поки дiйшла до останнього намету в таборi. Розхиливши полотнище, Фрона глянула всередину. При свiтлi свiчки вона побачила лише одного чоловiка, що стояв на колiнах i завзято роздмухував огонь в закуренiй юконськiй пiчцi.
Роздiл IV
Звiльнивши нижнi закрiплювачi в полотнищi, вона ввiйшла всередину. Чоловiк усе роздмухував вогонь, не помiчаючи ii присутностi. Фрона кашлянула, i вiн пiдвiв почервонiлi вiд диму очi.
– Авжеж, – промовив вiн досить неуважно. – Прикрiпiть полотнище i влаштовуйтесь собi. – Сказавши це, вiн знов узявся до свого вiтряного дiла.
«Бодай вiн хоч гостинний», – промайнула в неi думка. Вона скорилась його командi i пiдiйшла до пiчки.
Оберемок карлуватих ялинок, сучкуватих i мокрих, лежав бiля пiчки. Фрона добре знала цю ялину, що звичайно стелиться та в’еться по скелях, чiпляючись корiнням за тонкий шар землi, що залiг по розколинах. Вона зовсiм не подiбна до своiх пiвденнiших посестр i рiдко пiдiймаеться над землею вище як на фут. Фрона заглянула в пiчку, побачила, що вона майже порожня, i наклала туди повно мокрого вiття. Чоловiк пiдвiвся з колiн, кашляючи вiд диму, що зайшов йому в легенi, i схвально хитнув головою.
Вiдсапавшись, вiн сказав Фронi:
– Сiдайте й сушiть свою спiдницю. Я приготую вечерю.
Вiн поставив кавника скраю на пiчцi, вилив у нього рештки води з вiдра й вийшов з намету принести води.
Як тiльки вiн зник за полотнищем, Фрона шатнулася до свого дорожнього клунка i, коли вiн за хвилину вернувся, вже була в сухiй спiдницi, а мокру викручувала. Доки вiн порався коло скриньки з харчем, доки дiставав тарiлки й iнше начиння, вона протягла мотузка в наметi мiж стовпцями i повiсила мокру спiдницю. Виявилось, що тарiлки бруднi. Вiн почав iх мити, а вона тим часом повернулася спиною i хутенько змiнила панчохи. Ще з дитинства Фрона знала, що в дорозi найбiльше треба берегти ноги. Вона поставила мокрi черевики на купу дров за пiчкою, сама ж узула м’якi, гарнi мокасини iндiянського виробу. Вогонь у печi вже розгорiвся, i вона подумала собi, що бiлизна висохне й на тiлi.
За весь цей час вони й словом не перекинулись. Чоловiк не тiльки мовчав – вiн порався коло печi з таким заклопотаним виглядом, аж Фрона вирiшила, що його зовсiм не цiкавлять тi пояснення, якi вона мала на думцi. Вся його поведiнка свiдчила про те, нiби йому не вперше приймати в себе молоду жiнку, хоч би вона й зайшла до нього серед ночi, в бурю. Все це iй неначебто й подобалось i заразом непокоiло, бо вона не розумiла, чому вiн так чудно з нею поводиться. Вона якось невиразно вiдчувала, що вiн бачить в ii появi щось таке, чого вона не розумiе. Кiлька разiв вона лагодилась забалакати, але вiн звертав на неi так мало уваги, що iй навiть язик не повертався.
Вiдкривши сокирою бляшанку м’ясних консервiв, вiн пiдсмажив кiлька шматкiв бекону, тодi вiдставив сковороду i зварив кави. Зi скриньки з харчем вiн витяг кусень черствого коржа, оглянув його непевно, метнув швидкий погляд на Фрону i викинув той кусень геть. Потiм узяв торбину з морськими сухарями, висипав з неi на церату все, що там залишалося. Сухарi вже давно покришились, а крихти так вимокли на дощi, що перетворились на кашу брудно-бiлого кольору.
– Оце все, що я маю замiсть хлiба, – сказав вiн, – Сiдайте ближче i iжте.
– Стривайте! – Вiн не встиг щось вiдповiсти, як Фрона миттю висипала сухарi на сковороду, на м’ясо та сало. До цього вона додала двi чашки води, хутко перемiшала й поставила на вогонь. Коли страва закипiла, вона порiзала м’ясо на шматочки i знову перемiшала. А коли вона ще, не жалуючи, обсипала все це сiллю та перцем, вiд сковороди розiйшлися чудовi пахощi, збуджуючи апетит.
– Сказати по правдi, надзвичайно смачна рiч, – промовив вiн, тримаючи тарiлку на колiнах та пожадливо поiдаючи незвичну страву. – Як це називаеться?
– Мокрий гуляш, – вiдказала коротко Фрона, i далi iли мовчки.
Наливаючи йому чашку кави, Фрона все пильно поглядала на нього. Обличчя його, думала вона, приемне, а разом з тим i енергiйне. В ньому почувалась сила. Сила ця поки що дрiмала, не виявляла себе.
Видно, вiн вчився, – вгадувала Фрона далi. Студентiв вона багато бачила i звернула увагу, що в них очi ставали якiсь напруженi вiд довгого сидiння над книжкою при гасовому свiтлi. В його очах була саме така напруженiсть. Карi, вiдзначала вона далi, i гарнi, саме такi, якi личать чоловiковi. Але насипаючи йому другу тарiлку, вона з подивом завважила, що цi очi, хоч i карi, були незвичайного вiдтiнку, вони мали колiр стиглого горiха. Вона була певна, що при денному свiтлi, та ще як вiн добре себе почувае, вони мають здаватись сiрими, ба навiть синьо-сiрими. Фрона це знала, бо найближча ii подруга в школi мала такi очi.
Його каштанове волосся, що вилискувало при свiчцi, злегка кучерявилось, а рудуватi вуса м’яко слалися над устами. Що ж до iншого, то його чисто виголене обличчя було по-чоловiчому гарне. Спершу Фронi не сподобались цi трохи запалi щоки й широкi вилицi. Та, глянувши на його добре збудовану струнку постать, з добре розвиненими м’язами, широкими грудьми й дужими плечима, вона подумала, що цi западини нiчого не вадять – вони не свiдчили про виснаження, це ясно було знати з його мiцноi статури. Щоки злегка позападали хiба через те, що вiн не любив iсти зайвого. Зросту вiн мав п’ять футiв i дев’ять дюймiв – це вона докладно вирахувала, як досвiдчена спортсменка. Було йому лiт двадцять п’ять чи тридцять, так Фронi здавалось, – мабуть, ближче до двадцяти п’яти.
– У мене дуже мало шерстяних укривал, – одривчасто промовив вiн, поставивши чашку на скриньку з харчем. – Я не сподiваюсь, щоб моi iндiяни повернулися з Лiндермену до ранку. А тут, у таборi, не залишилось нiчого, крiм кiлькох мiшкiв борошна та дечого з одягу, – все вже вiдправлено вперед. Щоправда, в мене е кiлька теплих пледiв, i вони любiсiнько правитимуть нам за укривала.
Вiн повернувся до неi плечима, наче не чекаючи вiдповiдi, i витяг з гумового чохла сувiй укривал. Потому виклав з мiшка два теплi пледи та кинув iх на постiль.
– Ви, певно, артистка з оперети?
Вiн, очевидячки, запитував без найменшого зацiкавлення, так, аби щось сказати, немов наперед знав стереотипну вiдповiдь. Але для Фрони це запитання було немов удар в лице. Вона згадала Нiпозину фiлiппiку про бiлих жiнок, що прибувають до цiеi краiни, i цiлком зрозумiла свое фальшиве становище, зрозумiла, за кого вiн ii мае.
А вiн тим часом, не чекаючи вiдповiдi, казав далi:
– Тiеi ночi було в мене двi таких зiрки з оперети, а позавчора – аж три. Тiльки я мав тодi чим постелитись. У них погана звичка губити в дорозi свiй багаж, правда? Воно трохи й дивно, але я особисто нiколи не знаходив того багажу, що вони порозгублювали. І всi вони, як видно, артистки неабиякi! Серед них нiколи не бувае артисток на другi чи на третi ролi, нiколи! Ви теж, мабуть, граете першi ролi?
Кров кинулася iй в обличчя, i це ще бiльше розгнiвало ii, нiж його слова. Вона знала, що може добре володiти собою, одначе почервонiле обличчя нiби доводило ii замiшання, хоч цього насправдi й не було.
– Нi, – вiдповiла вона холодно. – Я не артистка з оперети.
Вiн нiчого не сказав на це. Кинувши на землю по один бiк пiчки кiлька мiшкiв з мукою, вiн влаштував щось на кшталт постелi, потiм те саме зробив з рештою мiшкiв – розклав iх з другого боку пiчки.
– Але ви все-таки артистка, хоч i iншого штибу, – кинув вiн, зневажливо притиснувши на словi «артистка».
– На жаль, я нiяка не артистка.
Ковдра, що вiн складав, випала йому з рук, i вiн випростався. Досi вiн майже не дивився на неi. А тепер почав пильно приглядатися. Оглянув ii всю, примiрявся, як пошите ii вбрання, яка в неi зачiска. Минуло кiлька хвилин.
– То вибачайте, будь ласка, – вимовив вiн нарештi, i знову втупив у неi очi. – В такому разi ви дуже нерозсудлива жiнка, що тiльки марить про багатство й не думае про небезпеки пiд час такоi подорожi. До цього краю приiздять тiльки двi категорii жiнок – такi, що гiднi поваги, себто дружини й дочки, та такi, що не заслуговують на жодну повагу. Останнi з чемностi називають себе оперетовими зiрками, артистками, а ми, теж заради чемностi, вдаемо, нiби вiримо iм. Так, так, я знаю, що ви хочете сказати. Тiльки пам’ятайте – жiнки, якi сюди прибувають, повиннi бути або такi, або такi, – не iнакше. Середини немае, i тi, хто намагаеться знайти третiй шлях, нехай не надiеться, що iм поталанить. Ви дуже, дуже нерозсудлива дiвчина. Вам треба б вернутись назад, поки ще не пiзно. Я позичу вам грошей на дорогу до Штатiв. Коли ви на це подивитесь просто як на позику вiд зовсiм чужоi вам людини, я завтра пошлю з вами iндiянина – вiн доведе вас до Даi.
Разiв зо два Фрона пробувала перебити його мову, але вiн владним рухом руки примушував ii мовчати.
– Дуже вам дякую… – почала вона, та вiн перехопив:
– Нема за що, нема за що!
– Дуже вам дякую, – сказала вона знову, – але справа в тому, що ви помиляетесь. Я тiльки оце прибула з Даi i сподiвалась, що знайду тут, у Щасливому таборi, носiiв з моiм багажем. Вони вирушили за кiлька годин ранiш мене, i я не можу зрозумiти, як я iх випередила. А втiм, тепер я розумiю! Сьогоднi вдень на озерi Крейтер прибило вiтром до захiдного берега якийсь човен. Це, певно, вони й були на тому човнi. Отут ми й розгубились, i я випередила iх. Щодо мого повороту, то я цiную ваш порив, дякую вам за те, що ви пропонуете менi свою допомогу, але мiй батько живе в Доусонi i ми з ним не бачились три роки. Крiм того, я сьогоднi вийшла аж iз Даi, страшенно стомилася й дуже хочу вiдпочити. Отже, коли ви дасте менi й на нiч притулок, то дозвольте вже лягти спати.
– Це неможливо! – Вiн вiдкинув убiк ковдри, сiв на мiшках з борошном i непорозумiло подивився на Фрону.
– А чи е… Чи е жiнки по iнших наметах? – спитала вона, вагаючись, – Я не бачила жодноi, та, може, я просто не помiтила.
– Був чоловiк з жiнкою, але сьогоднi рано вони вирушили далi. Нi, тут немае жiнок… Хоча, правда, двое чи трое iх е в одному наметi, тiльки… тiльки вам бути з ними не годиться.
– Ви гадаете, що я побоюсь пiти до них у намет? – палко спитала вона. – Адже вони жiнки, самi ви це кажете.
– Але я сказав, що це не годиться, – промовив вiн неуважно, дивлячись на парусину, що надималась вiд вiтру, та прислухаючись, як завивае буря. – Такоi ночi, як сьогоднi, можна загинути, коли не мати притулку. А в iнших наметах нiде й пальця стромити, – думав вiн уголос. – Це я знаю. Вони попереносили всi своi запаси з ям у намети, щоб не позамокали. І в наметах так тiсно, що й не повернешся. Крiм того, негодою загнало сюди ще з десятеро мандрiвцiв. Двое чи трое просилися до мене на нiч, коли не знайдуть нiде мiсця. Мабуть, вони десь притулились, та це ще не означае, що е вiльне мiсце. І крiм того… – Вiн замовк, не знаючи, що казати. Неможливiсть знайти якийсь вихiд була очевидна.
– Могла б я цього вечора дiйти до Глибокого озера? – спитала Фрона, забуваючи про себе та жалiючи його. Тут вона схаменулась i зареготалась зi своiх слiв.
– Ви не зможете в темрявi переправитись через рiчку. – Вiн спохмурнiв через ii легковажнiсть. – І дорогою немае iншого табору.
– Ви боiтесь? – спитала вона трошки насмiшкувато.
– Я боюся не за себе.
– В такому разi я ляжу спати.
– Я можу цiлу нiч сидiти та пiдтримувати вогонь, – запропонував вiн, помовчавши трохи.
– Дурниця! – скрикнула вона. – Нiби так дотримаетесь тих дурних законiв пристойностi! Ми не в цивiлiзованiй краiнi, а на пiвдорозi до полюса. Лягайте спати!
Вiн знизав плечима, погоджуючись.
– Гаразд. Що ж я маю тепер чинити?
– Помогти менi влаштувати постiль, от що. Мiшки лежать поперек. Дуже вам вдячна, але в мене е костi та м’язи, що протестують. Посуньте-но iх сюди!
За ii вказiвками вiн розклав мiшки вподовж стiн намету, у два ряди. Мiж мiшками утворилася западина, i лежати було б незручно. Тож, ударивши скiлькись там разiв обухом сокири по мiшках, вона трохи зарiвняла западину. Потiм, склавши втрое укривало, простелила його помiж мiшкiв.
– Гм! – пробурмотiв вiн, неначе сам до себе. – Тепер я розумiю, чого менi так незручно було спати. Треба й собi так зробити.
І вiн хутко переклав мiшки на своiй постелi.
– Видно, що ви не звикли мандрувати по цiй краiнi, – зауважила вона, застеляючи укривало зверху та сiдаючи на постiль.
– Мабуть, що так, – вiдказав вiн. – А ви що знаете про такi мандрiвки? – пробурчав вiн перегодом.
– Досить, щоб знати, що робити, – сказала Фрона, ухиляючись вiд вiдповiдi.
Вона повитягала з печi сухi дрова i наклала туди мокрих.
– Чуете, надворi яка буря? – сказав вiн. – Погода все гiршае, якщо справдi може бути ще гiрша.
Намет гойдався пiд натиском вiтру, парусина надималась i трiщала, дощ та снiг тарабанили над головою. Здавалося, це вже була не просто сутичка, а що природа вчинила справжнiй бiй. Коли трохи затихало, було чутно, як вода збiгае по боках намету i шумить, немов маленький водоспад. Вiн пiдвiвся i з цiкавостi доторкнувся до мокроi стелi. І раптом iз того мiсця, де вiн торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.
– Не робiть цього! – вигукнула Фрона, скочивши з мiсця. Вона мiцно притулила пальця туди, де протiкало, i хутко провела пальцем по парусинi до боковоi стiни. Текти перестало вмить. – Не треба цього робити! – повторила вона.
– Господи, – мовив вiн у вiдповiдь, – ви сьогоднi прийшли сюди аж вiд самоi Даi! Невже ви ще можете рухатись?
– Через велику силу, – призналася вона щиро. – І менi дуже хочеться спати.
– На добранiч! – сказала вона через кiлька хвилин, задоволено простягаючись пiд теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:
– Слухайте! Ви не спите?
– Нi, – Голос його приглушено доходив до неi з-за печi. – А що таке?
– Ви накололи скалок?
– Скалок? – сонним голосом перепитав вiн. – Яких скалок?
– А щоб розтопити в пiчцi завтра рано. Встаньте та наколiть!
