скачать книгу бесплатно
Алхiмiк. До образу Джордано Бруно
Хорхе Анхель Лiврага Рiццi
На тлi подiй XVI столiття, коли пануе iнквiзицiя, розгортаеться доля молодого вченого. Вiн опиняеться у таемнiй ложi, де вивчае алхiмiю i опановуе таемницi внутрiшньоi трансформацii. У пошуках мудростi головний герой подорожуе Сходом i нарештi зустрiчае великого майстра Джордано Бруно.
Це фiлософський роман про мистецтво пiзнання себе, про велич i стiйкiсть людського духу. Чи зможе Алхiмiк гiдно продовжити справу Вчителя?
Минуле i сучаснiсть органiчно переплелися у романi, нагадуючи про споконвiчну iстину: «Кожен кiнець е одночасно початком».
Хорхе Анхель Лiврага Рiццi
Алхiмiк
До образу Джордано Бруно
Роздiл перший
Розмова привидiв
Подекуди в Європi люди нiколи не знали вибухiв бомб та гуркоту танкiв, але iхнiм душам, що е найбiльш дiткливими, вiдчуття страху знайоме. На цьому найтоншому людському планi не бувае невразливих мiсць.
Змальована тут сцена могла вiдбутися будь-де, в будь-якiй краiнi. Скажiмо, неподалiк французько-iспанського кордону.
– То де ми сьогоднi займемося латиною?
Отам край дороги?
– Лiпше бiля покинутоi старовинноi церкви, якщо менi стане сил туди дiйти. Хочеш на неi подивитись?
– Авжеж. Я пригадую ту церкву, але бачив ii тiльки звiддалiк.
– Якщо я потраплю за тобою, то вже за пiвгодини будемо там.
Останнi слова належали чоловiковi рокiв шiстдесяти п’яти шляхетного вигляду, зодягненому з вишуканою простотою, властивою високоосвiченiй та iнтелiгентнiй натурi. Вiн спирався на цiпок, що лишав по собi ланцюжок дрiбних слiдiв.
Старшому товаришив юнак – трохи нижчий на зрiст, зодягнений так само вишукано й просто, з кiлькома книжками пiд пахвою. Його чорнi очi спозирали на краевид, вiднаходячи не кожному помiтну красу i вбираючи ii душею – супокiйною й одвiчною, дарма що тiлом вiн був двадцятирiчний.
– Антонiо! – гукнув старий. – Не хапайся, синку, бо менi не вгнатися за тобою. Так я й до дороги не дотягну, а було б добре, аби ти пiдучився латини побiля тих руiн, що сторiччями чули стiльки людей, якi послуговувалися божественною мовою Вергiлiя.
– Це було б чудово, та щось мене бентежить та мiсцина.
– Чого це?
– Якщо не заперечуеш, поговоримо про це потiм, коли смеркне.
– Як твоя воля…
Перетнувши дорогу, вони йшли мовчки, нишком тiшачись передчуттям сподiваного перепочинку.
Насправдi Антонiо був не рiдним, а названим сином старого, який всиновив його на початку великоi вiйни, пiсля загибелi його батькiв у Пiвнiчнiй Африцi. П’ятирiчного пораненого хлопчика вирятували з-пiд руiн готелю для европейцiв. Добросердий старий дав йому нове iм’я, аби з пам’ятi дитини стерлися тi страшнi спогади. Юнак завдячував йому свою добру освiту, одержану в кращих коледжах Англii, де вiн на часi вчився в докторантурi з фiлософii.
Пiд час вакацiй Антонiо по кiлька мiсяцiв жив на лонi природи, на вiллi свого добродiйника – людини заможноi, високоосвiченоi та доброчесноi. Вiн полюбляв слухати його розповiдi про мандрiвки землями Африки й Азii, тiшачись чистою блакиттю гiр та безжурним життям долини.
Обiгнувши скелястий крутосхил, вони побачили руiни церкви. Антонiо несамохiть здригнувся, але не зупинився. Зиркнувши на нього, старий промовчав. Вже в долинi, де височiв храм, вiн повiдав:
– Цей храм споруджено десь у ХІІІ чи ХІV сторiччi, але з плином часу його зовнiшнiй вигляд дещо змiнився. А п’ять рокiв тому тут сталася велика пожежа. Вiдтодi храм став пусткою, поступово обертаючись на руiну i заростаючи чагарями. Тiльки дзвiниця стоiть непорушно, немов монах, що скам’янiв у часi блюзнiрськоi молитви.
– І справдi, батьку, тут вiдчуваеться подих незнаноi драми… Колись цi великi звугленi бантини центрального нефу оповивали хмаринки ладану, а тепер на них ростуть опеньки. Руiни високоi дзвiницi та iнших будiвель, де вигналися кущi i шмигляють ящiрки, видаються похмурими декорацiями якоiсь диявольськоi вистави…
– Селяни, навiть наймолодшi, остерiгаються ходити по цей край долини. Вони не сумнiваються, що ночами сюди навiдуються з мiстечка ворожки, щоб збирати труту-зiлля i держати зловiсну раду з привидами.
– Це, ясна рiч, фантазii, але щось у цьому е.
– У кожному забобонi чи передсудi е щось вiд правди.
Останнi слова старого озвались луною пiд кам’яним склепiнням, немов викликаючи заснулих духiв.
Антонiо обвiв очима руiни та пiдмурки, що тiльки й лишилися вiд iнших будiвель.
– Певне, колись тут було велике поселення.
– Атож. Унiверситетське мiстечко. А тi величнi руiни на схилi гори – стародавнiй замок ІХ сторiччя, вiд котрого так само лишилися тiльки рештки мурiв та пiдмуркiв. Адже перед Природою, як найвищим законом, нiщо не може встояти. Важезнi брили i вирубанi у скелi тераси помалу-малу обсипаються й заростають хащами. – І похопився: – Та менше з тим. Нумо до книжок! Читай вголос, а я пiдправлятиму, коли на те буде потреба.
На кiлька годин вони з головою поринули в читання класичних авторiв з коментарями, аж доки сонце не повернуло на вечiрнiй пруг.
Антонiо несамохiть пiдвiв голову i раптом змiнився на виду, не зводячи очей з верхiвки дзвiницi.
– Що такого дивного ти там побачив? – спитав старий.
– Батьку, може це й маячня, але сонячнi променi стiкають по мурах патьоками кровi. Вона чорнiе i заливае iх… Колись я таке вже бачив зi стежки, що огинае долину. Щось у менi, десь на сподi, аж стенаеться…
Старий задумливо подивився на нього i спитав:
– Маеш якусь гадку, хай i химерну, що саме тебе бентежить?
– Нi, батьку. Втiм, я не можу сказати, що менi тут не подобаеться. Мене сюди вабить, а душа моя тiшиться на саму думку, що цi мури бачили стiльки епох. Мене заворожують густi заростi плюща, що вкривае жалобним саваном цей великий кам’яний труп. Але потiм, вдивляючись у цi плями й вiдблиски, мене охоплюе невимовний страх, i серце мое краеться, немов вiд великоi трагедii. Тож менi хочеться тiкати свiт за очi.
Старий помовчав, утiм, не виказуючи великого подиву.
– В усьому сущому, сину мiй, е безлiч свiтла й тiнi, що приховано вiд простих смертних.
– Авжеж, батьку.
Антонiо зiбрав своi книжки, а старий вкутав шию сiрим шарфом. Тим часом зi своiх звичних сховкiв та закуткiв виринули i враз заполонили невелику долину вечiрнi тiнi.
Старий та юнак, поринувши у своi думки, подалися дорогою, що вела до мiстечка.
Коли денне свiтило зовсiм сховалося, пiсля нетривалих сутiнкiв у скелях вiдродилося життя. Але це було iнше, призвичаене до темряви життя, що визнавало тiльки мiсячне свiтло. Нiчнi птахи та кажани перелiтали зi шпилю на шпиль, з арки на арку, з руiни на руiну, мов зловiснi чорнi ангели, що переносять звiдомлення помiж проклятих свiтiв. З розколин долинало дивне мурмотiння.
Князь ночi поволi зайняв свое мiсце на небi, а в туманi плавали якiсь згустки, що, розходячись невеликими колами, танули у прохолодному й воложистому повiтрi.
З пролому за зруйнованим головним вiвтарем виринула якась тiнь, що нагадувала людину, i неквапливо рушила назустрiч ще однiй тiнi, котра чекала серед обгорiлих лавиць, усiяних бiло-жовтими латками опенькiв.
– Ти вже тут… – промурмотiла перша тiнь.
– Ти чув його? – озвалась друга тiнь.
– Так. Безсумнiвно, це вiн. Але вiн нiчого не пам’ятае.
– Щасливець! Коли ж бо i з нас знiмуть це жахливе прокляття пам’ятi?
– Ти досi жадаеш щастя?
– Тiльки спокою.
– Вiн також хотiв! Для себе, для всiх, для нас! Принаймнi дамо йому спокiй…
По цiй мовi пролунав схожий на шелестiння сухого листя смiх.
– То згадаймо за нього? – спитав один iз привидiв.
Другий вiдказав:
– На те нема ради. Все згадати i повернутися до припочатку. Хоча спогад i вбивае життя, але породжуе iншу принадну форму життя, вiд якоi важко звiльнитися…
Тiнi зникли пiд руiнами галерей, однак скорботний шепiт i далi вiдлунював довкола, заплутавшись у крилах кажанiв.
Роздiл другий
Руiни
Клекотiння рiдин у стареньких ретортах лунало для Пабло Симона таемничим спiвом сирен, вихоплюючи його з незглибимого внутрiшнього моря i припинаючи до скель конкретики, жорсткого матерiального материка. Та небавом невидимi посланцi обрiю, мов морськi вiтри, нагадували про його мандрiвну внутрiшню природу.
У вiконце зазирали першi зорi. Розчин, над яким вiн трудився, майже кристалiзувався. По тому його треба було знову злити в залiзний куб.
«Цей матерiал мов велика душа, – думав вiн, – являе з себе новi й новi кристалiзацii. Потiм вони з’еднуються i змiшуються в первiснiй субстанцii, i так доти, доки вiд усього лишаеться тiльки прозора чиста рiдина».
Заколисливе жебонiння в кубах втратило для нього своi чари, i, пiдвiвшись з-за столу з iнструментами, ретортами та маленьким горном, Пабло Симон зняв важку шкiряну фартушину та сорочку цеглястого кольору.
Щойно юнак вийшов у прохолоду ночi, як вадливе повiтря пiдземноi лабораторii звiтрилося з його легенiв, i вiн вiдчув себе немов викупаним.
За мить його неквапливi кроки злилися з iншими, поквапними кроками юних студентiв, що вибиралися на пошуки пригод та доброго вина. Молодого хiмiка, якому на часi було двадцять дев’ять рокiв, нiколи не цiкавили такi розваги, i якщо вряди-годи й брав у них участь, то тiльки з пiдмови товаришiв у навчаннi. Йому доводилося вдавати захват i радiсть, хоча нiчого подiбного й не вiдчував. Та небавом вiн став певнiшим себе i обрав розваги собi до вподоби, що iх його приятелi вважали примхами розчарованого в життi й дивакуватого юнака.
Вiн багато читав, а довгi нiчнi години проводив у тiнявих, запахущих улоговинах попiд соснами. Лежачи горiлиць, вiн часто задивлявся в дивовижнi очi неба – рухливi, яскравi, що бентежили душi людей, вивiдуючи найпотаемнiше. Коли Пабло Симон дiстався до одного зi своiх улюблених сховкiв, на дзвiницi церкви вiдбило десять тремких ударiв. Там, далеко вiд свiту людей, вiн поринув у роздуми про власну природу та природу всього Божого творiння.
Вже багато рокiв цей замок, зведений на пiдвалинах стародавньоi римськоi фортецi, стояв занедбаний i зруйнований. Власне, вiд нього лишилися тiльки грубезнi мури i пошкоджена вежа.
Спершись спиною на якусь брилу, вiн ставав частиною непорушного краевиду, вбираючи його в себе, намагаючись продiстатися в таемницю тих вiковiчних каменiв. Інодi вiн видирався на високi римськi арки i, не в змозi опиратися внутрiшньому примусу, споглядав, мов той стовпник, дракона своiх сумнiвiв та страхiв. Інколи вiдсовував вищербленi плити i, поводячи рукою по гладенькому мармуру котроiсь статуi, намагався уявити, хто торкався ii востанне. Можливо, та сама панiя, що втiлена в каменi, або якийсь шляхетний лицар славетноi доби давньоi Імперii…
Перед ним лежали рiзнi цивiлiзацii. Однi мури бачили помпезнiсть епохи Цезарiв, iншим було не бiльше п’яти сторiч. Але на часi це була звичайнiсiнька гора уламкiв, що срiблiли в мiсячному свiтлi.
Ставало зимно. Листопадовий опiвнiчний вiтер – поривчастий i холодний – виспiвував у розколинах журливi балади й величнi загадковi лiтанii. Посеред великого, порослого чагарями подвiр’я йому вчувалися кроки сторожi в бiчних галереях, а у вiкнах ввижалися мiнливi вогники. Пiд ногами жалiбно порипувала жорства, супроводжуючи його в мовчазному поверненнi до природи.
Юнак полинув думкою ген-ген над згуками землi. Чи справдi душа безсмертна? Якщо це так, то вона мае бути безмежною i вiльною… Втiм, – i тут його думка зiрвалася в реальнiсть, як камiнь, що нестримно котиться у провалля, – чому тодi iснують забороненi знання, точаться мiжконфесiйнi вiйни, а люди проливають кров в iм’я Бога? Кожна супротивна сторона вважае, що Бог прихильний саме до неi. Хiба це можливо? Яким чином один-единий Бог мiг спричинитися до такоi незгоди? І якщо хтось грiшить проти iстини, мавши в собi Божественне, як воно може самозаперечуватись i самостверджуватись одночасно? Чи, може, Творець усього сущого – це великий божевiльний, космiчне дитя?
Такi суперечливi думки неминуче протиставляли голос розуму та авторитет. А приклади духового авторитету вiн знав вельми сумнi…
Юнак сiв на руiнах портику каплицi. За кiлька годин настане новий день. У парафiяльному колегiумi на нього чекають учнi з хiмii та математики. Спершу вiн мае зголоситися до ректора. Потiм читатиме лекцii для двох десяткiв юних гультяiв i вiдчайдухiв, для котрих наука про числа була доброю пiдпомогою у грi в костi, а хiмiя iх цiкавила переважно в сенсi приготування приворотного зiлля. Отакi в нього студенти – майбутнi iнтелектуали, професори, провiдники юнацтва, високочолi фiлософи, що думкою лiтають в емпiреях…
Пабло Симон пiдхопився. Серед мурiв та гори уламкiв йому не вперше ввижалися вiдблиски смолоскипiв, та вiн вважав це звичайнiсiнькою галюцинацiею або фосфоричним свiтiнням над давнiми похованнями. Але тепер це було досить реально i близько, щоб не вiрити своiм очам.
У глибокiй западинi серед кам’яних плит щось зблиснуло. Яскравий спалах тривав п’ятьдесять секунд. Це було схоже на вогонь смолоскипа, що повiльно перемiщувався. Юнак прожогом кинувся до гроту i зазирнув досередини. У темнiсiнькiй i досить звивистiй печерi годi було щось розгледiти, але у студеному нiчному повiтрi ширився якийсь гомiн.
Пабло Симон не вiрив анi у привидiв, анi в чаклунiв. Не йняв вiн вiри i страхiтливим оповiдкам про порiддя монстрiв та дияволiв, що вселяються в небiжчикiв, i тi повстають з мертвих i справляють моторошнi обряди, забираючи владу над усiма людьми за винятком побожних християн. Але крижанi пальцi страху все одно стискали йому серце.
Якийсь час вiн вагався: пiти собi, наче нiчого не бачив i не чув, чи таки пересвiдчитися, хто блукае пiдземеллями стародавньоi фортецi. Самота i острах не додавали йому зваги, але гору взяли властива молодому хiмiковi допитливiсть та невiдкличне бажання. Вiн не мiг пiти, не розгадавши таемницi.
Пабло Симон зайшов у давнiй неф каплицi i з осторогою пiдступив до майже неушкодженого вiвтаря. У мертвiй тишi знову почувся знадний, як ефемерна квiтка надii, гомiн. Юнак крадькома обiгнув приступки вiвтаря i помiтив мерехтливе свiтло, що пробивалося з-пiд плити. Вiн пiдважив ii, подивувавшись, що вона значно легша, нiж видавалося на перший погляд. Доклавши певних зусиль, йому вдалося вiдсунути ii, i на руки йому дихнуло теплим повiтрям. Униз вiв тунель з витесаними в каменi приступками. За кiлька крокiв зi стелi звисала велика олiйна лампа, освiтлюючи сходи, що впиралися в iнший, горизонтальний тунель.
Вiн ступив в отвiр, i, задерши голову, зрозумiв, чому так легко впорався з плитою: знизу вона була видовбана. Зробивши кiлька крокiв горизонтальним коридором, йому довелося зiйти ще одними сходами, що вели до великоi напiвзруйнованоi зали. Стiни й стеля сльозилися краплями води, а внизу, бiля сходiв, тьмяно свiтилася лампа.
Звага юнака не поменшала, адже у глибинi зали пробивалося через вiконце свiтло. Зiбравшись на дусi i боязко позираючи на темнi мури, Пабло Симон рушив навстрiч своiй долi. Високо над головою зяяла велика дiромаха. Але, навiть вилiзши на купу камiння, до неi годi було дiстатися. Нараз вiн зацiпенiв. Проникливий i спокiйний голос пролунав як подзвiн.
– Абраксас – це пiвень, а пiвень спiвае удосвiта.
Луна розляглася цiлим хором низьких голосiв, немов сама Земля озвалася на глас Неба. Тимчасом як юнак намагався збагнути, що означають тi слова, на нього накинули важке запинало, а вiд сильного удару по головi вiн провалився в чорну яму безпам’яття.
Прийшовши до тями, Пабло Симон вiдчув рiзкий бiль у потилицi. Вiдтак усвiдомив, що лежить, i розплющив очi. Перед ним стояв якийсь чоловiк у бiлому вбраннi. Попервах юнак подумав, що то послушник, а сам вiн у себе вдома або в парафiяльному колегiумi, аж тут розгледiв, що на головi в чоловiка каптур з прорiзами для очей та носа.
– Де я? – Пабло Симон спробував пiдвестися. Але наглий бiль у лiвому зап’ястку змусив його вiдкинутись на спину. Вiн зрозумiв, що його припнули до лiжка.
– Чому мене зв’язали? Хто ви такi? – обурено i водночас злякано спитав юнак.
– Заспокойся, брате, – озвався каптурник, поклавши руку йому на груди. – Ти в пiдземнiй келii пiд руiнами, до яких ти навiдуешся ночами. Тут я не маю людського iменi, а хто мене знае, нiколи тобi його не назве, та тобi це й нi до чого. Але не варто хвилюватися. До тебе е розмова.
Вiн дзеленькнув срiбним дзвiночком, i до келii увiйшов ще один так само вбраний чоловiк.
Збентежений Пабло Симон намагався зiбратись на думках. Що це за люди в каптурах? Попри те, що його оглушили, а потiм зв’язали, поводилися з ним вельми лагiдно, з дивовижним внутрiшнiм спокоем. Цi люди аж нiяк не скидалися на дияволiв, чаклунiв чи лиходiiв, радше на аскетiв-священнослужителiв, що виконують якийсь ритуал або епитимiю.
Його мiркування урвав вартiвник у бiлому, подавши йому чашку бульйону, скибочки сиру i хлiба. Юнак не мiг вiдмовитись вiд такоi ласки, i радо прийняв iжу. Незважаючи на певнi незручностi, вiн швидкома упорав свою скромну потраву.
– Я давно тут?
– Та годин шiсть, брате. Але ми тебе оглянули, i можу запевнити, що серйозних ушкоджень у тебе немае.
– Шiсть годин! Отець Педро буде лютий на мене, адже я ще нiколи не пропускав своiх лекцiй у парафiяльному колегiумi.
– Не переймайся тим, Пабло Симоне. Вiдпочивай. Я ще прийду.
По цих словах каптурник вийшов з келii.
