скачать книгу бесплатно
– Брате! Брате! А де брат Дванадцятий? Де Шiстнадцятий?
– Гадаю, бiля дзвiницi. А що сталося? Ти дуже стривожений, любий юначе.
– На те е причина, брате Одинадцятий. Численнi вiйськовi вiддiли блокували всi пiдходи до руiн, а з заходу прямуе давнiм шляхом отець Педро на чолi загону з п’ятдесяти озброених до зубiв добiрних гвардiйцiв Інквiзицii. Вони ось-ось будуть тут!
Каптурник, що принiс таку зловiсну новину, зник у напрямку допiвзруйнованоi дзвiницi.
Пабло Симон розгледiв на шляху колону людей. Вiн спохмурнiв i зцiпив зуби.
– Я з ними порозумiюсь. А от тобi загрожуе вогнище Інквiзицii, – як завжди спокiйно мовив каптурник.
– Дарма! Я не можу залишити вас самого з тими катами!
– Ти не зрозумiв? Тiкай, доки не пiзно!
– Нi! І горе тому негiдниковi, що зачепить вас чи скривдить!
– Хiба я не казав тобi, що наш союз мае грунтуватися на любовi, а не зненавистi?
– Моя зненависть – це Любов до Людства! Я не святий, i ненавиджу душогубiв!
– Досить! Вони вже тут. Мерщiй ховайся! Замри i мовчи, хоч би що ти побачив! Але застерiгаю: якщо втечеш, братчики знайдуть спосiб заткати тобi рота.
– Я залишаюся тут не зi страху, а з доброi волi… Не знаю, хто ви, але хай вам щастить!
Пригинаючись до землi, вiн вiдбiг на кiлька крокiв i пiрнув у грот мiж руiнами.
Тим часом до каптурника мовчки приедналося двое братчикiв.
Смолоскипи наближалися. Непроханi гостi вже подолали зруйнований мур довкола давнього замку. Пабло Симон бачив зi своеi криiвки у грубому мурi, як братчики сховали пiд камiнням своi каптури i пiдперезалися, ставши враз звичайнiсiнькими священнослужителями. Можливо, так воно й було?
У свiтлi десяткiв смолоскипiв холодно виблискувала зброя. Небавом юнак упiзнав отця Педро. Високий i огрядний клiрик чалапав по уламках, що всипали давнi хiдники, розставивши задля рiвноваги руки. Смолоскипи висвiтлювали червоне обличчя з дрiбними рисами, маленьким носом, скошеним пiдборiддям та глибоко посадженими оченятами, що зле свiтилися. Його важко було назвати людиною високих iдеалiв чи великого iнтелекту, але кмiтливостi й винахiдливостi йому не бракувало. Це був гiдний супротивник.
Першi люди зi смолоскипами наблизились до трiйцi братчикiв. Пабло Симон ледь не скрикнув вiд подиву. Таемничим каптурником, з котрим вiн вiв бесiди, виявився добре йому знаний отець Матео.
– Недарма менi здавався знайомим його голос, – прошепотiв юнак. Двох iнших вiн знав лише з обличчя. Вони служили в новiй каплицi у горах.
– Отче Педро! Що це за демонстрацiя военноi сили? – спитав отець Матео, кивнувши на двох воякiв з мушкетами.
– Овва! Та це отець Матео! Бачу, ви, принаймнi, живi, – в’iдливо вiдказав той.
– Що вiдбуваеться? Невже мое життя в небезпецi?
– Не можу цього стверджувати, але прокурор Лонгiн, який прибув з нами, мае на те певнi пiдстави.
З тiнi на свiтло смолоскипiв вийшов сам Лонгiн. Височенний, худорлявий, весь у чорному, з темними блискучими очима, вiн справджував свое прiзвище: «народжений завдавати ран».
– Отче Матео, з ласки нашого Господа я прознав, що в цих мiсцях збираеться задля своiх огидних вакханалiй братство безбожникiв.
Брат Одинадцятий ледь стримався, щоб не розсмiятися. Той провадив:
– Ми потерпали за вас, бо сьогоднi п’ятниця, а саме цього дня вони зазвичай збираються. Знавши, що ви часто навiдуетеся в цi руiни, щоб побути на самотi, я на прохання нашого ласкавого отця Педро привiв сюди своiх людей.
– Дуже вам вдячнi, Лонгiне, але ми не бачили i не чули нiчого незвичного, – втрутився в розмову один iз братчикiв.
– В будь-якому разi, Лонгiне, вам слiд пильно оглянути всi закутки. Раптом знайдете якогось безбожника, що тут ховаеться. Що на це скажете, отче Матео?
– Не заперечую, отче Педро. Якщо так велить ваше серце, прошу!
Озброенi люди роздiлилися на невеликi гурти i зникли в руiнах. Ще кiльканадцять лишилися бiля клiрикiв.
– І про що ви мiркуете на самотi, отче? – глузливо спитав отець Педро.
– Про сумлiння, – вiдказав отець Матео. – Хiба ви не вважаете, що цей внутрiшнiй голос, наш добрий порадник, подiбний, згiдно iз святим Павлом, до Христа, який е в душi кожного i якого слiд звiльнити?
– Гай-гай, отче Матео! Ви справжнiй фiлософ. Але треба менше фiлософувати i бiльше вiрити. Якщо сумлiння людини – це щось велике, то сумлiння цiлоi Святоi Церкви – ще бiльше. Ми мусимо коритися ii приписам, бо вона е уособленням Бога на Землi, а людинi не гоже змагатися з Богом.
Матео вимовчав. Звiсно, отець Педро не iстину обстоював. То було звичайне полiтикування задля збереження наявного соцiального порядку.
Запала мовчанка. Тим часом вояки Інквiзицii, набранi з бандитiв та горлорiзiв, сновигали бiля замаскованих входiв до пiдземелля. Братчики силкувалися продемонструвати цiлковиту незворушнiсть. А Матео непокоiвся ще й за Пабло Симона. Щоб приховати свое занепокоення, вiн знiчев’я закинув:
– І охота вам було бити ноги? У парафii так тепло i затишно…
Клiрик сiв на колону, досi вiдсапуючись i тарабанячи пухкими пальцями по череву.
– Якщо вiдверто, то я волiв би сидiти тепер при келиховi доброго вина, анiж мерзнути тут просто неба.
– Не слiд забувати книгу Ісаi, який казав, що вино може згубити навiть пророка, – дошкульно зауважив наймолодший братчик.
– Є багато речей, яких слiд остерiгатись бiльше, нiж пророцтв Ісаi! – роздратовано вiдказав клiрик. – Лонгiне! Вiзьми дозорцiв i перекиньте тут усе догори дном, огляньте пiдземелля, перевiрте вежi!
– Буде зроблено, отче Педро!
Парафiяльний нишпорка наструнчився. Нагана збудила в ньому справжнiй iнстинкт мисливського пса.
Матео ще бiльше занепокоiвся, хоча й знав, що у вiдомих загаловi пiдземеллях братчикiв не знайдеш.
Гуркотiння порушуваних каменiв i брил лунало у темрявi, мов далекi згуки битви.
Нарештi, коли сонце пiдбилося на десять ступнiв над обрiем, з’явився обшарпаний, з подряпаними руками Лонгiн.
– Нiкого тут немае! Ми обнишпорили пiдземелля, але й там анi душi. Жодного слiду безбожникiв. Отче Педро, моi люди стомленi, роздратованi i хочуть iсти й пити. Може, накажете припинити цi марнi пошуки?
Два десятки харцизяк за його спиною загули, пiдтримуючи вимогу свого проводиря.
Отець Педро, гонористий i жорстокий, опiкувався цими людьми i потурав iм. Тож його рiшенець був очiкуваний.
– Клятi пси! Певне, вони нас помiтили i накивали п’ятами. Вiдкликай своiх людей, Лонгiне, i проведи нас до парафii!
Юрба радiсно заревiла i загукала до своiх друзяк, якi досi вешталися серед руiн.
Вiдразу ж усi зайди разом з трьома братчиками рушили до мiстечка. На вартi в руiнах лишилося кiлькоро людей. Потiм iх мали змiнити або взагалi вiдкликати.
Цiлiсiнький день Пабло Симон просидiв каменем, замурований живцем у римському мурi завтовшки зо три метри, ретельно замостивши всi доступи до тiсного гроту.
Дочекавшись вечiрнiх сутiнкiв, вiн тихцем вибрався зi своеi в’язницi.
Неподалiк кiлька гвардiйцiв Інквiзицii грiлися зiллям з великоi сулii.
Вiд довгого сидiння йому затерпли ноги, i тепер вiн ледь iх переставляв. З усiма пересторогами юнак дiстався до затуленого важезною кам’яною плитою потаемного входу. Впевнившись, що його нiхто не бачить, постукав, як то не раз на його очах робили братчики. Зачекав якусь хвилю, проте знизу не долинуло жодного звуку. Тодi спробував вiдсунути плиту, але зрозумiв, що ii взяли на важкi засуви, тож навiть цiлий гурт не впорався б з нею.
Почувши важкi кроки, вiн кинувся у вiдтулину стародавнього порталу. Зi схованки вiн бачив тiльки лискучi чоботи, що човгали вищербленими приступками. Коли кроки солдата стихли вдалинi, Пабло Симон обережно вибрався з криiвки i повернувся до ляди. Постукав по нiй камiнцем, але вiдповiдi не дiждав. Ще раз спробував зрушити з мiсця плиту, i на його невимовну радiсть вона трохи подалась. Юнак випростався i, вiдiйшовши на кiлька крокiв, роззирнувся. Довкола анi душi, тiльки метрiв за двiстi палало вогнище. Вiн повернувся до потаемного входу, i невдовзi йому таки вдалося вiдсунути плиту й продiстатися через отвiр. Внизу панував густий морок i тиша. Пабло Симон спустився на кiлька приступок i заходився мостити порушену плиту на мiсце. По тому зiйшов до галереi.
Зненацька збоку розчахнулися дверi – i на нього впав снiп свiтла. За мить вiн опинився в тiсному кiльцi кiльканадцяти каптурникiв зi шпагами в руках.
– Ти сам? – спитав хтось.
– Ви ж бачите. Опустiть шпаги, браття! Менi вдалося одурити людей Лонгiна. Пiсля того, як я запiзнався з вами, мене вже не вабить звичайний свiт.
Вiстря наставлених на нього шпаг навiть не ворухнулись. І знов той самий владний голос:
– Кажи правду! Якщо поблизу е гвардiйцi, то тебе напевне бачили i простежили за тобою. Раз так, то ми завалимо цю галерею камiнням i зiб’емо iх зi слiду. Зiзнавайся!
– Ще раз кажу: нiхто за мною не гнався. Я двадцять годин просидiв у криiвцi, аби тiльки не навести iх на слiд. От тiльки не знаю, як там отець Матео… Братове, я падаю з нiг вiд утоми! Зласкавтеся!
На цi слова бiдолашного юнака вiстря шпаг несамохiть опустились, i один з братчикiв, мабуть старший, повiв його до ближньоi келii.
– Маеш нам вибачити, любий юначе, за таку зустрiч. Але ж Ісус научав нас ставати в оборонi шляхетного вiд втiлень зла. Наше Братство шляхетнiше i бiльш християнське, нiж громади, що сповiдують безглузде iдолопоклонство та кровожерний фанатизм. Це пристановище для небагатьох iстинних християн, котрi, навiть гнанi i винищуванi, залишаються добротливими, щиросердими i вiльними вiд ненавистi до тих, хто замiсть того, щоб вiдчувати Бога через нашого ласкавого Вчителя, роблять це за посередництвом Мойсея, Плотiна, Магомета чи ще там когось. Хоча всi вони обстоювали добро i благочестя… А тепер перепочинь i попоiж. Потiм переберешся до своеi келii, i спи собi досхочу. Брат Одинадцятий, повернеться, можливо, завтра.
Примостившись на дерев’янiй лавi, Пабло Симон з’iв велику миску супу з хлiбом i випив кiлька кухлiв води. Потiм, не роздягаючись, лiг на скромне ложе i провалився в мiцний сон.
– Добридень, Пабло Симоне!
Обличчя отця Матео осявала найлагiднiша з його усмiшок. Русявим волоссям, сiрими очима i бiлою, як облатка, шкiрою вiн скидався на скандинава, дарма що народився на Середземному узбережжi. Вiн належав до тих надзвичайних людей, якi завжди у своiй стихii – i правлячи месу, i кермуючи судном, i на чолi вiйська. Йому не виповнилось i п’ятдесяти рокiв, але на вигляд був ненабагато старший за Пабло Симона. З висоти свого зросту вiн випромiнював справжнiй оптимiзм.
– Отче Матео! Доброго вам здоров’я! То вам вдалося спекатись отця Педро? І Лонгiна? А братчики теж повернулися?
– Забагато запитань! Утiм, попервах i я був такий самий допитливий… Усе гаразд. Отець Педро вважае, що я блукаю горами, а Лонгiн, котрий ненавидить мене чи не бiльше за священика, не мае, як i той, доказiв проти мене i мусить вичiкувати, доки я не зроблю якусь помилку. А тебе нiхто не бачив?
– Нi, я ховавсь аж до ночi. Але отець Педро щось пiдозрюе. Менi здаеться, що всiм нам загрожуе велика небезпека.
– Не надто переймайся. Маю в курii впливових людей, налаштованих проти цих фанатикiв. Вони сiють розбрат помiж них i нацьковують одних на одних. Адже можновладцi грiшать великою любов’ю до золота, багатого столу та покоiвок. Усе це, сам знаеш, обертаеться ницiстю та слабкiстю.
– А чи е в таемних Братствах кардинали i епископи?
– Так, е. І куди бiльше, нiж ти можеш уявити.
– То чому тодi досi дiе Інквiзицiя та визиск заляканого й забобонного люду? Чи не час вiдновити на Заходi iстинне християнство – розумне i добре?
– Ще не час. Провидiння приберiгае це на майбутне. Нашi недоброзичливцi значно могутнiшi за нас, та й усi полiтико-економiчнi важелi вони прибрали до своiх рук. Нам з ними не впоратися.
Брат Одинадцятий спохмурнiв, а тонке павутиння зморшок на чолi означили смуток i бiль.
Одягшись, Пабло Симон пiшов з ним до книгозбiрнi. Хвилин за десять той урвав мовчанку, зронивши печальнi слова:
– Дуже боляче це визнавати, мiй любий юначе, але бiльшiсть людей теж проти нас… Селянам i ремiсникам – добрим серцем, але темним i затурканим релiгiйним фанатизмом та полiтичним терором – милiший заклик: «Пристань до воiнства Інквiзицii, i тобi буде вiльно вбивати, грабувати i вiддаватися розпустi коштом недовiркiв. Тобi проститься все, бо ти робитимеш це, прислуговуючись Боговi». Гай-гай! Скiльки-бо людей поневолено в iм’я свободи! Скiльки кровi пролито пiд гаслами добросердя i смиренностi! Погребальне вогнище з трупiв мудрецiв, принесених у жертву в iм’я мудростi, може сягнути хмар!
Священик замовк. Помалу-малу його риси набули звичноi лагiдностi, i вiн запросив Пабло Симона до себе на вечерю.
Келiя отця Матео була не розкiшнiша за юнакову – майже така сама маленька, умебльована лiжком, двома грубо збитими стiльцями та столом. Усе, як у простiй селянськiй оселi. Стiни майже всуцiль вкривали численнi, накресленi на пергаментi або вирiзьбленi на деревi написи i священнi символи.
Кiмната вiдзначалася невибагливою простотою i скрайньою скромнiстю, притаманною монастиревi, але аж нiяк не атмосферою смутку чи стриманостi, вимушеноi обставинами. На стiнах багато гравюр i малюнкiв, виконаних з великим хистом, а над лiжком iз солом’яним матрацом – семеричний хрест з масивного золота.
Один iз братчикiв принiс поживнi наiдки, i вони усмак поснiдали.
– За три години маю повертатися до парафii, – пробурмотiв брат Одинадцятий.
– Та й лютуе, мабуть, отець Педро! До речi, отче Матео, сьогоднi ви згадували про iдолопоклонство…
– Даруй, але прошу не називати мене отцем, оскiльки всi ми маемо одного-единого отця, i це Бог… Тобi я брат. От коли я стану твоiм вчителем, тодi можеш називати мене отцем, але тiльки в духовому сенсi.
– Ваша правда, та iнодi сила звички могутнiша за снiговi лавини i гiрськi потоки.
– Традицii i звичаi е моральними потоками, перед якими треба зводити греблi розуму, аби спрямувати цю силу в русло правильноi дii та здорового глузду.
– Авжеж. Але я, брате, знов про iдолопоклонство. У своiх казаннях отець Педро та iншi нападаються на культ образiв як на витвiр невiрних, але хiба не е подобою iдолопоклонства наш культ статуй богородиць та святих?
– Не тiльки подобою. Це й справдi так. Злочин – це злочин. Що тут, що в Китаi. Байдуже, в якому вбраннi його коiти – в чорному, бiлому чи червоному. Якщо ми комусь робимо закиди, то низько i негiдно iх наслiдувати. У християнствi, в будь-якiй його конфесii, iснують ознаки iдолопоклонства. Апологетика вчить нас, що вiряни поклоняються Єдиному Богу через статуi святих та освяченi релiквii. Отож, християниновi байдуже – поклонятися Боговi через Святого Ігнатiя, а чи через Скорботну Матiр Божу. Насправдi все не так. Кожен поклоняеться якомусь одному чи кiльком святим, i йому дуже прикро змiнювати свiй культ на iнший, до якого, можливо, прихильнi його батько чи брат. Вiдтак ми бачимо, що люди назагал моляться другорядним божествам, котрi начебто наближують iх до Єдиного Бога, а деяких навiть обирають як родинних чи особистих напiвбогiв.
– Оце i е iдолопоклонство.
– Так, Пабло Симоне. Але воно близьке до чуттевого пантеiзму.
– І то правда…
– Проблема не така проста. Одному й тому самому святому поклоняються в найрiзноманiтнiших зображеннях. Робляться також спроби переносити певний образ вiд одного народу до iншого, i навпаки. Але вiряни не сприймають чужi образи, iм потрiбнi своi, яких вони надiляють чудодiйною силою, зокрема лiкувальною. В курii ми часто-густо стикаемося з такими старезними образами, що розсипаються на порох. Але замiнити iх на новi неможливо, бо бiльшiсть вiрян стають в iхню оборону. І причина не в фанатизмi простолюду. Це данина накинутiй iм традицii. Хiба не сказано:
«Важче дати раду одному мудрецевi, нiж тисячi невiгласiв»? Влада, яка зазвичай проповiдуе одне, а робить iнше, нападаеться на iдолопоклонство, але сама його i насаджуе у найпримiтивнiшiй формi… Ти щось чув про так званих «чорних богородиць»?
– Так. Їх вважають чудодiйними, а деяким навiть приписують божественне походження.
Священик не мiг приховати лукавоi посмiшки.
– Та й збиткуеться Доля з людей! Послухай, Пабло Симоне! Цi дерев’янi чи кам’янi статуетки мають язичницьке походження. Переважно це Астарти, виготовленi за Римськоi Імперii, а декотрим, iмена яких краще не згадувати, понад десять тисяч рокiв. Вони належать до зниклого культу, що iснував на островi Посейдонiс або на прилеглих островах – останньому уламку Атлантиди. Статуетки вiдзначаються високою енергетикою. Власне, це магiя, що грунтуеться на знаннi Природи та Психологii i доступна лише втаемниченим. Одну таку, омиту морськими хвилями, богородицю знайшли на березi в пiску. На неi ревно молилися, не мавши й гадки про ii походження. Як бачиш, iнодi навiть Божественне може дозволити собi такi жарти… Сьогоднi ii мають за християнську релiквiю. Люди обожнюють власну безпеку, вбрану в шати того чи того святого, i домагаються вiд нього заступництва, щасливого життя для друзiв i погибелi недругам. Хiба не про це молять, освячуючи зброю перед битвою? Кажуть, немае нiчого жалюгiднiшого й огиднiшого, нiж труп людини, але, заради Істини слiд визнати, що куди бридкiший i огиднiший труп якоiсь релiгii. У цiй мертвотi зароджуеться духова гусiнь, а небавом те, що було ясним розумом, свiтлим руслом розмислу, перетворюеться на понiвечену скойку аморфного й отруйного молюска. На бiду, деякi релiгii народжуються вже майже мертвими, i за якийсь час по виникненнi релiгii, в ii iм’я чиниться зло… – Отець Матео похопився: – Маю вже йти. – І, усмiхнувшись, додав: – Ти, певне, стомився слухати моi просторiкування, але не треба було тягти мене за язика.
Вiн швиденько перебрався в сутану, знову ставши отцем Матео, якого всi знали.
Добросердий навчитель пiшов, i зовнiшнiй свiт для Пабло Симона iснувати перестав. В його внутрiшнiй фортецi зростала невтримна жага духовоi реалiзацii. Вiн так хотiв прилучитися до Таiнств! Ще кiлька мiсяцiв тому життя не давало йому жодноi вартоi плекання надii. Тепер вiн мав найбiльшу надiю, якоi може прагнути людина, – Духову Досконалiсть, обiцяну всiма Вчителями i всiма Релiгiями.
