Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

скачать книгу бесплатно


Днi збiгали безжурно, у шляхетних i чистих пориваннях. Свого часу вiн розробив у своiй хiмiчнiй лабораторii власну систему, але це була монотонна, рутинна робота. Натомiсть у криптах «Руiн» вiн спiзнав насолоду духового труду. Його запал не меншав, i вiн купався у щастi. Кожен новий день видавався йому iншим, кожен чогось научав, тож його душа, що упивалася мiстичною поживою Миру, Мудростi та Краси, чимраз просвiтлювалась i мiцнiла.

Верхiвки дерев вiдкривали до сонця оспалi повiки пагонiв, а воно ласкаво наповнювало iхнi стовбури та гiлки новим життедайним соком. Пабло Симон дивився на довколишнiй свiт широко розплющеними очима, немов уперше його бачив. Усе його заворожувало, мов ту дитину. Вiн мiг годинами споглядати, як швидко ростуть гриби, повертаються з вирiю ластiвки, буряноi ночi прислухався до дивних згукiв у кронах сосен.

Але юнак, що кохався в Істинi, не тiльки тiшився, а й страждав. Така вже доля кожного закоханого… Вiн не мiг осягнути цю велич сили й довершеностi, що являла йому Природа. Найгiрше для людини – це марнi пошуки мети i сенсу добра та краси. Не знайшовши iх, можна мимохiть збочити на шлях безплiдноi i справдi еретичноi концепцii особистого Бога, який тiшиться або сумуе, пiддаеться нападам гнiву i мае народи обранi i народи упослiдженi, перевершуючи своею тупiстю й ницiстю бiльшiсть смертних, коли вони, бувши батьками, розподiляють свою любов серед власних дiтей.

Пабло Симон скинув iз себе ментальнi й психологiчнi тенета, в яких вимушено жив роками, але, зруйнувавши свою стару духову хижу, вiн опинився просто неба у прекрасному, але недобудованому палацi. Його душа, досить розвинена, аби не сповзти в матерiалiзм чи в безплiдне плекання печалi, вичiкувала… Таемниче «щось» провадило його до ще таемничiшого «Воно».

Дерева, пробудившись до нового циклу фiзичного усвiдомлення, збагнули свою голизну i поквапливо вбиралися в листя. Сонце щораз вище пiдбивалося вгору, а мiльйони польових квiтiв тяглись у свiтлому пориваннi до сонця.

Одного дня, що видався напрочуд сонячним, Пабло Симон набрався духу i зголосився до брата Одинадцятого з наполяганням взяти його учнем до Ложi. На саму лиш думку про можливу вiдмову його аж морозило.

Брат Одинадцятий, як завжди доброзичливий i розважливий, схвально поставився до такого гiдного кроку, але застерiг:

– Обраний тобою шлях усiяний тернами. І тобi iх не уникнути. Навiть Господу нашому Ісусу Христу це не вдалося. Великий Навчитель Таiнств мусив вчитися, змагатися i, звiсно, страждати. Тому, Пабло Симоне, якщо ти маеш намiр задовольняти будь-якi своi примхи, а бажання твоi не раби твоi, а владарi твоi; якщо ти залюблений в дiтей плотi, а не духу; якщо хочеш спокiйно померти в лiжку, зiйди з цього Вузького Шляху, позаяк вiн вивищуе сильних, а слабких зводить з розуму i штовхае в прiрву.

Знекровлене сонце сiдало за гори. Бесiдники, схоронившись у руiнах, мовчали. Брат Одинадцятий – поринувши в думи, а Пабло Симон – обмiрковуючи слова братчика. Вiдтак, намагаючись трохи пом’якшити своi застороги, каптурник додав:

– Але ми, обравши цей шлях багато рокiв тому, долаемо його без особливих труднацiй. І ми дуже щасливi…

Навчитель був такий спокiйний i незворушний, що Пабло Симон аж здригнувся вiд остраху перед невiдомим. Якi вороги чигають на нього на Великотрудному Шляху? Чи стане йому мужностi? Чи не надто пiзно ставати на цей Шлях?

Вiдповiдi не загаялися. Брат Одинадцятий мовив:

– Пам’ятай, що найслабша людина, прилучившись до Божественного, стае сильнiшою i може протистояти будь-кому. У тебе перевага молодостi. Але не слiд впадати в крайнощi. Не стався до Інiцiацii анi як до чогось легкого, анi як неподоланного.

Юнак не мiг не виказати свого подиву з того, як легко вчитали його думки.

– Нiчого дивного тут немае. Певне, кожен Навчитель читае в душi свого учня, але, радше, зi свого досвiду колишнього учня, а не завдяки парапсихологiчним здiбностям. Не бiйся таiни, стань ii улюбленцем, адже найбiльша таiна, сама ii основа – це незмiнний рушiй всесвiту, а Його можна осягнути тiльки через Мудрiсть. Дiя i бездiяльнiсть, добро i зло, усi видимi й невидимi свiти природи е лише царинами практичноi дiяльностi на довгих чи коротких шляхах, якi неминуче ведуть до Мудростi.

– Але ж ви проповiдуете, i, що найважливiше, творите добро. А хiба може зло прийти до Бога?

– Нi, якщо за Бога ти маеш Вище Благо. Але воно мусить, ранiш чи пiзнiш, видозмiнитися. Добро – це видозмiнене в результатi еволюцii зло, а саме зло погрузло в iнволюцii.

– Отже, Добро i Зло е, по сутi, тим самим?

– Хiба можуть iснувати двi абсолютнi сутностi? Хiба можуть спiвiснувати двi абсолютнi сили? Сам добре знаеш, що нi. Сутне мае бути неодмiнно Одне.

– Отже, найсвятiший брате, Добро i Зло е одним, однiеi й тiеi самоi сутностi?

– Сутнiсть одна, але вона понад добром i злом, як ми iх тлумачимо на теперiшньому етапi нашоi ментальностi. Вона «поза», якщо не заперечуеш проти такого визначення, всiм явленим. І хоч би як це не подобалося менталiстам, котрi прагнуть звести геть усе до зрозумiлого й розумного, вона е безперечною iстиною в Природi, що й пiдтверджуе мiстичний екстаз. Пес слухняний та прихильний до людини, тож ми називаемо його добрим. Натомiсть лев видаеться уособленням норовливоi вдачi i може принагiдно порвати першого-лiпшого, тож ми називаемо його небезпечною, лихою твариною. Але чи бувають насправдi добрi й лихi iстоти? Може, це наше особистiсне емоцiйноментальне судження, що випливае iз зовнiшнiх фактiв, цiлком i повнiстю a priori? Хiба добрим е пес для його жертв або для тварин, яких вiн вiддае на смерть в руки людини – на iстиво чи як мисливський трофей? З iншого боку, хiба лихим е лев для дерев, скель чи метеликiв?

– Але, брате, хiба можна зрiвнювати якусь там скелю з людиною? Хiба людина не важить незрiвнянно бiльше?

– Для тебе, може й так. Але не з погляду Божественного, яке нами радить.

– Даруйте мою настирливiсть…

– Головне, що ii спричинюе жадоба пiзнання.

– Я хотiв нагадати вам вашi таки слова, що ми можемо тлумачити тiльки явлене, суто зовнiшне. То як ми можемо знати думку Бога, чи то пак Божественного?

– Бог, як ти його, мабуть, розумiеш згiдно з загальноприйнятими концепцiями, – не зовсiм те саме, що Божественне, про яке я говорив, але в цьому випадку вони збiгаються. Скажiмо, як ти можеш судити про полiтичнi погляди ближнього?

– Я висновую це з його слiв, писань або дiй.

– А хiба про чиiсь кулiнарнi уподобання ти не судиш з наiдкiв на його столi?

– Здаеться, я розумiю, до чого ви хилите…

– До Істини, Пабло Симоне! Як i в цих прикладах, ти можеш пiзнати думки Божественного через його дii. Сонце свiтить усьому сущому, а все велетенське джерело природних багатств взаемодоповнюеться i врiвноважуеться у такий спосiб, щоб кожному дати все необхiдне для розвитку. Тож хижакам не бракуе здобичi, пташкам – зернят, скелям – хiмiчних елементiв, тепла й тиску. Тут немае жодноi преференцii. Нам iжа шакала так само гидка, як для нього нашi вишуканi ароматизованi страви.

– Згоден. Але хiба ми не маемо такоi переваги, як розум?

– Так, це дар i перевага людини, оскiльки вона мае вiдповiднi тiла – фiзичне, емоцiйне i ментальне. Але чи слугуватиме це такою самою перевагою будь-якiй iншiй живiй iстотi, яка до цього не готова? Хiба бомбарда, що в руках людини слугуе для оборони, не становитиме певноi небезпеки в руках дитини або божевiльного?

Пабло Симона охопило вiдчуття дивовижного супокою, який вiн завжди прочував у лискучiй космiчнiй кронi дерева ночi. Це «Щось», яке вiн прочував не вперше, наближалося до нього, щораз зростаючи в перспективi очiкування та надii. Нарештi юнак знову спитав:

– То скажи менi, мудрий брате, чи сама довершенiсть цих тiл приваблюе божественну iскру, чи це вона робить iх довершеними? Іншими словами, чи всi iстоти, навiть тварини, вже потенцiйно мають розум, чи Небо ним обдаровуе?

– А як ти, любий юначе, гадаеш – рiка торуе собi русло, чи, навпаки, природне русло в низинi виповнюеться водою i утворюе рiку?

– Цiкаве запитання! Гадаю, те i те мае слушнiсть.

– Правильно гадаеш. Але хiба та вода, що зрештою стае рiкою, не впала переднiш з неба? І хiба вона не пiдпорядкована законовi, який вiдповiдае iншому законовi – законовi необхiдностi та природнiй волi речей? Ось тобi вiдповiдь на твое запитання. Вода, що мiститься у хмарах, – це Розум, радше Космiчний Розум; рiка – це людський розум, а русло – нижчi тiла людини, на яких воно розмiщуеться i плине.

– Я зрозумiв, брате, але в дещо iнший спосiб, нiж зазвичай. Я зрозумiв не тiльки своiм розумом, а й чимось подiбним до iнтуiцii, яка озиваеться на твiй голос.

– Слово «розумiти» мае значно ширше й багатше значення, анiж йому зазвичай надають. Нинi ти, Пабло Симоне, знаеш, що одвiку всi Релiгii, як i Фiлософiя за всiх часiв, сприймали нашу сонячну систему як величезне органiчне тiло, центром i серцем котрого е Сонце, а всi iншi планети – його органами. Мiж усiма ними вiдбуваеться обмiн первiсною енергiею, яка, урухомлена королем свiтил, плине артерiальними й венозними енергетичними системами до самiсiнькоi межi свого царства чи тiла. Дух, котрий, як i фiзичне тiло, мае все це з «центром свiдомостi» в Сонцi, е нашим Богом, тим, що, в силу своiх обмежених можливостей, ми можемо збагнути. Вiн, своею чергою, теж учень, i мiститься в iншому, бiльшому зоряному органiзмi, а Дух цього iншого органiзму е його Богом. Ти мусиш звiльнитися вiд будь-якоi упередженостi й примiтивного розумiння можливого та неможливого. Пам’ятай слова Милостивого Вчителя: «Вгорi так само, як i внизу». Так вважали всi без винятку Вчителi, i це повторюватимуть ще i ще. Згадай свого улюбленого Платона. Його «Пiзнай себе» дасть тобi ключ до розумiння. Якщо ти збагнеш, в який спосiб твоi тонкi начала пов’язанi з твоiм тiлом i як вони дiють, то побачиш те, що я переднiше показав тобi у значно бiльшому масштабi. У твоему тiлi живе багато iстот. Спробуй розгадати цю таiну. Не проси ще бiльше свiтла, лiпше позбудься слiпоти!

– Дивнi речi ти кажеш…

– Авжеж. Ти виховувався на iнших iдеях, переiнакшених та перекручених, тож у них годi розгледiти загальну структуру, яку я тобi окреслив. Але розiрви ментальнi тенета! Злети, Сину Неба! Аналiзуй i розважливо синтезуй, а якщо ти все-таки обереш те, чого тебе вчили переднiш, можеш i далi в те вiрити. Я не стану тобi на завадi. Я не е прибiчником жодноi Школи чи Релiгii, якi я знаю достеменно. Мене в них цiкавить тiльки загальна сутнiсть. Я не накидаю тобi свое бачення, я вказую тобi шлях. Я не вимагаю вiд тебе iнтелектуального послуху, а звертаюся радше до твого розуму, аби вiн став вiльним. Зрештою, я не кажу тобi нiчого неправдивого i не вимагаю вiд тебе бiльше, нiж вiд себе. Обмiркуй усе це, Пабло Симоне, i якщо наступноi весни ти не змiниш свого рiшення прилучитися до Священноi Науки, Таемних Мiстерiй, я приведу тебе в Ложу i обiйму тебе, як свого Сина.

Очi брата Одинадцятого зблиснули в ночi, як блакитнi зорi. Поклавши руки на плечi юнаковi, вiн мовив стиха, але слова його проникали глибоко в душу.

– Ти нiколи не повинен забувати те, що я тобi зараз скажу. Попереду ти маеш рiк. Якщо за цей час ти передумаеш, це нiяк не позначиться на наших взаеминах. Я любитиму тебе так само. А якщо ти пообiцяеш не розповiдати нiкому, що тут бачив i чув, то, дуже ймовiрно, зможеш повернутися до свого попереднього життя, i нiхто тебе не вiдцураеться. Якщо ж по завершеннi цього термiну ти приймеш Інiцiацiю, а згодом тобi закортить повернутися до звичайного життя або ти наважишся знеславити Братство, то, мушу сказати, тобi на те не стане духу. Але й тодi ти зможеш полишити нас, але зламати свое слово – нiколи. Тож добре подумай, Пабло Симоне!

Забравши руки з юнакових рамен, Навчитель ласкаво всмiхнувся i звелiв повертатися до келii. Юний пошукач зазнавав дедалi бiльшого впливу окультного свiту, тож для нього тепер Божественна Єднiсть Природи являла себе скрiзь i в усьому. Минали мiсяцi, i Пабло Симон вiдчував щораз бiльшу духову близькiсть iз Братством i всiею душею прагнув прилучитися до Таiнств. Як камiнь, кинутий углиб потоку, вiн омивався вiд задавненого бруду, а тривалий контакт з тим прозористим i плинним середовищем злагоджував шерхлiсть його душi, поволi роблячи ii сферичною та сяйливою.

Осiнь принесла в його душу великий супокiй. Десь попереду вже мрiла постать людини, якiй судилося справити могутнiй вплив на життя юнака. В парафii його знали як отця Юстiна. Одного вiку з Пабло Симоном, вiн не вiдзначався здоров’ям. Середнього зросту, з великими i напрочуд добрими очима та дитячим обличчям, вiн видавався рокiв на десять молодшим за свiй вiк. Пабло Симон знав його давненько, але нiколи не вiдчував до нього особливоi прихильностi. Що спiльного могло бути у розважливого дослiдника природи, смiливого i водночас помiркованого у висловлюваннях, з тим вельми святобливим, сором’язливим мiстиком, на позiр нездатним до абстрактного мислення, до боротьби за шляхетнi iдеали. Вiн зачисляв його до людей, котрi, бувши досить боязкими, щоб закохатися в жiнку, спрямовують свою любов до Бога – любов слiпу, бездумну, засновану на страху, вiдчуттi своеi мализни та на нездоровiй втiсi вiд самокатування.