скачать книгу бесплатно
Лишившись на самотi, юнак повернувся до своiх переднiших мiркувань, i нараз похопився. Той каптурник називав його на iм’я, але ж бо минулоi ночi, коли його схопили, вiн не мав при собi нiчого такого, що могло б засвiдчити його особу.
«Мабуть, хтось мене тут знае чи впiзнав». Вiдтак Пабло Симон роззирнувся по кiмнатi. Стiни завдовжки заледве три метри, i трохи бiльше – заввишки. З умебльовання тiльки дерев’яне лiжко та два стiльцi. Невеликий отвiр пiд стелею слугував хiба що за продуховину та слухове вiкно. Та навiть у напiвтемрявi юнаковi вдалося добре роздивитися того чоловiка. Високий на зрiст, зодягнений у скромну лляну тунiку з каптуром, що затiнював обличчя. Злiва на грудях – блакитний хрест, схожий на традицiйний, але щось у ньому було не так. Пабло Симон не мiг збагнути, що ж саме.
– Це не звичайний хрест! Це розгорнутий куб! – вигукнув вiн.
Вiдтак його осяяло. Чи це, бува, не Ложа Бiлих Магiв – християнська секта праведникiв, котрi, аби уникнути переслiдувань Інквiзицii, вдавалися до деяких застережних заходiв?
Задовольнившись такими висновками, вiн заплющив очi i на якийсь час задрiмав. Раптом важкi дверi зарипiли, i юнак наструнчився. Каптурник, начеб той самий, переступив порiг i пильно подивився на нього. Нарештi спитав:
– Ти готовий до серйозноi розмови, брате? Почуваешся добре?
– Настiльки добре, наскiльки можна почуватися в ланцюгах, – гiркотно вiдказав Пабло Симон.
Тодi каптурник оступився, i до келii увiйшов ще один, так само зодягнений чоловiк. На чолi у нього сяяла якась подобизна золотого трикутника.
– Мир тобi, брате Пабло Симоне Фосолетое! Я чув, що ти сказав…
Юнак скинув на нього оком, не приховуючи подиву.
– Мир i вам, хоч би хто ви були. Але звiдки вам вiдоме мое iм’я та прiзвище? Ваш голос менi видаеться не зовсiм незнайомим…
– Хай тебе не обходить, пiд яким iм’ям мене знають у зовнiшньому свiтi – у свiтi «мертвих», бо це тобi нiчого не дасть.
– Можна дiзнатися, чому мене закували в кайдани?
– Таки дивна iстота людина! Заледве iй накладають кайданки на зап’ястки чи ув’язнюють на кiлька днiв, як вона починае вiдчайдушно пручатися. Натомiсть, та сама людина тiшиться, самохiть наклавши на себе кайдани i самоув’язнившись у своiх пристрастях, вадах та невiгластвi. Вона перетворила свое земне тiло з оселi на в’язницю i, кохаючись у своiх стражданнях, робить усе можливе, аби й далi в нiй лишатися…
– Ви говорите, мов доктор теологii, або якийсь кардинал чи епископ. Але наразi я в досить незручному i неприемному становищi, аби вести суперечки на метафiзичнi теми. Як менi видаеться, вже по полуднi…
– Про парафiяльний колегiум можеш забути. Зроби менi ласку i дай щирi й вiдвертi вiдповiдi на моi запитання, бо вiд цього залежить, чи довго тобi жити. Наш iдеал – той самий, що рухае Сонце та планети iхнiми небесними шляхами, i ми маемо за всяку цiну не допустити поразки. Ти сам собi доглядач. Якщо будеш щирий i слухняний, з тобою нiчого не станеться, i все буде добре.
Мова каптурника була настiльки прихильна i шляхетна, що молодий хiмiк не мав жодних сумнiвiв, що той неодмiнно додержить свого слова.
– Мушу поступитися перед силою. Слухаю тебе i обiцяю бути покiрним, якщо, звiсно, обставини не вимусять мене до супротивного.
Сiвши на стiлець бiля лiжка, загадковий вiдвiдувач спитав:
– Тебе звати Пабло Симон Фосолетое, чи не так?
– Достоту так.
– Тебе зватимуть iнакше. Того дня, коли ти вiзьмеш шлюб iз «Софiею», змiниться i твое земне iм’я. Ти ще маеш таку можливiсть.
– Тобто, як змiниться? Не думайте, що я, мов той темний плебей, вважаю, що Софiя – це зваблива демониця, з якою, за словами отця Педро, заходять у кровозмiшнi стосунки всi тi, хто не научаеться i не молиться згiдно з канонами Церкви. Менi вiдома етимологiя цього грецького слова та його значення: Мудрiсть або iнтегральне Знання. Але що ви збираетеся робити зi мною?
– Мене тiшать твоя ерудицiя i волелюбнiсть. А що казав отець Педро, коли ти розповiдав йому про те, що бачив i чув ночами серед цих руiн?
– З отцем Педро я нiколи про це не говорив! Як…
– Заспокойся! – урвав його каптурник. – Отже, ти нiкому про це не розповiдав?
– Нi! Та з якого дива? Адже я нiколи не бачив i не чув нiчого iстотного, аж доки ви мене не запопали. Я мав себе за жертву галюцинацiй або феноменiв флюоресценцii…
– А чи розумiеш ти, що можеш дорого заплатити за брехню? – посуворiшав його голос, i Пабло Симон збентежився. Зрештою вiдказав:
– Так. Звiсно, я розумiю, що назавжди втратив свободу, а можливо, втрачу i життя… Але я сказав правду.
Хмари за вiконечком набрякли багрянцем вiд призахiдного сонця, i чорнi тiнi, мов захланнi вампiри, заполонювали келiю.
Каптурник замислився, а юнак дивився в кам’яну стелю. Врештi-решт господар вимогливо спитав:
– Що ти чув при входi до пiдземелля?
– Я не добрав. Щось незрозумiле…
– Байдуже, добрав ти чи нi. Що саме ти чув?
– Здаеться, «Абраксас – це пiвень, i пiвень спiвае удосвiта».
– І бiльше нiчого?
– Бiльше нiчого.
– Отже, ти нiчого не бачив?
Пабло Симон похитав головою, але той перепитав:
– Анiчогiсiнько?
По тiй мовi вiн сягнув рукою за пазуху i витяг нашийний медальйон, у центрi якого було зображення чоловiка з пiвнячою головою. В однiй руцi вiн тримав овального щита, в другiй – списа. Довкола дивноi фiгури – карбованi гебрейськi та египетськi символи. Медальйон, вочевидь золотий, був iнкрустований синьою емаллю та брильянтами.
– Нiколи не бачив нiчого подiбного. Що вiн означае?
– Багато що. Це символ Бога, що мае триста шiстдесят п’ять чеснот.
– Стiльки днiв мае рiк.
– Ти тямущий, Пабло Симоне, i знаеш задосить, аби нас спровадили на вогнище, якщо ти нас викажеш Інквiзицii.
– Я ненавиджу Інквiзицiю не менше за вас! На майданi три днi тому спалили сина шевця Нiколаса тiльки через те, що в нього траплялися нервовi напади, якi повторились i пiд час ритуалу вигнання диявола. Коли охоплений полум’ям хлопчик почав кричати вiд болю, його мати кинулась до нього, прорвавшись крiзь заслону вершникiв. Член Трибуналу звелiв кинути у вогонь i ii, бо нею, мовляв, теж оволодiв Диявол. Тимчасом як нещаснiй матерi не давали вихопитися з вогнища, штрикаючи ii списами, перебранi пастирями вовки здiймали вгору хрести i промовляли латиною.
– Я теж був свiдком цiеi драми, Пабло Симоне, але нас еднае не зненависть, а Любов. Ознайомившись з нашими поглядами, ти знову увiруеш в Ісуса Христа.
– А як бути з моiми лекцiями в колегiумi та дослiдами з хiмii? Як я поясню свою вiдсутнiсть за мiсяць, а то й за рiк? Далекими мандрами? Що я скажу на свое виправдання? Та цi фанатики вважатимуть мене чорнокнижником i спровадять на вогнище!
– Ти не можеш згорiти чи бути спаленим. Це можна зробити тiльки з твоiм тiлом. Але не потерпай. Нiчого лихого з тобою не станеться, – стиха мовив каптурник i, пiдкликавши свого учня чи помiчника, звелiв йому зняти ланцюги iз зап’ясткiв та щиколоток юнака.
За кiлька хвилин брязнули важкi засуви дверей, i Пабло Симону дали спокiй. Вiн поринув у споглядання чорного танку тiней на мурах вiд великоi лойовоi свiчки.
Юнак ще не знав, що Ангел його Долi вже повiв його в найнеймовiрнiшу для людини пригоду – подорож через самого себе.
Посеред ночi вiн прокинувся i пробурмотiв:
– Я мушу вибратися з цих руiн.
Щось схоже на далеке вiдлуння повторило його слова, але з iншим змiстом: про вивiльнення його душi вiд давнiшнього, поневоленого, сповненого моральних та iнтелектуальних обмежень життя. Можливо, саме цiеi ночi Пабло Симон навчився «чути»…
Роздiл третiй
Духовий поступ
Минали днi, поступово вiдгортаючи своiми невидимими руками усi земнi страхи й остороги Пабло Симона.
Інодi вони пiдносили йому дивовижнi дарунки: то бiльшу певнiсть, то хвилi душевного супокою i щиру втiху вiд споглядання сходу сонця, коли байдуже до розкладу лекцiй та свiтських зобов’язань.
Помалу-малу його ув’язнення ставало добровiльним, i вiн вже користав з цiлковитоi свободи пересування в частинi катакомб та з вiдносноi свободи – пiд пильним наглядом – нагорi, серед руiн. В останньому випадку його погуляння закiнчувалися зi сходом сонця, аби не потрапити на очi городянам, що могли випадково опинитись у цих безлюдних мiсцях.
Глибоко в серцi юнака почала пускати паростки надiя, як проростае iз зерня нiжне i могутне стебло. Згiдно з Божественним Законом, його дедалi бiльшi очiкування переростали його самого, вивершуючись глибоко захованою програмою пишноi крони осягнень.
Багато що його тут бентежило. Насамперед – особа таемничого каптурника, певне провiдника, який допитував юнака першоi ночi. Його дещо змiнений голос видавався знайомим. Викликала подив i увага, з якою до нього поставилися, а також те, що видимо бiдне братство з пiвсотнi людей мало все необхiдне: харчi, одяг, медикаменти, книжки та iнструменти. Йому не раз випадало бачити великi кошi з наiдками й дорогими лiками, що iх потiм залишали десь у поселеннi для нужденних. Така незвична милостиня мала неабияке значення для родин страчених Інквiзицiею людей. У таких випадках засилався також одяг, книжки та невеликi суми готiвки.
Пабло Симон знав, що це робилося без огляду на полiтичнi, соцiальнi чи релiгiйнi вiдмiнностi. Ложа надавала допомогу тим, хто справдi ii потребував. Юнаковi пригадалося, як зазвичай злостиво тлумачили цю даровизну в парафii, вбачаючи в нiй пiдступнiсть Диявола. Тож тепер йому було прикро усвiдомлювати, серед яких лицемiрних та ницих людей вiн досi жив.
Подiбним чином, сходження на верховину не дае справжнього вiдчуття висоти, якщо над головою не видно iнших верховин, що мрiють понад хмарами, а внизу не глибочiють темнi провалля. Пабло Симон прагнув верховин знання та провалля своiх спогадiв.
Вiн досить добре знався на творах Аристотеля, адже його «Органон» був нарiжним каменем фiлософii тогочасноi доби. Схоластика великою мiрою запозичила у славетного учня Платона форму викладу й силогiстику, але завжди керувалася непорушним постулатом «Magister dixit» («Так сказав учитель»), що свiдчило про людську марноту в ореолi непогрiшностi.
Завдяки таемничим братчикам юнак докладнiше ознайомився з писаннями Платона, якого називали божественним. Досi йому траплялися лише окремi «Дiалоги» i деякi роздiли «Держави», а тепер вiн мiг тiшитися повнiшими виданнями, без втомливих додаткiв i недолугих тлумачень перекладачiв, якi впадали в апологетику i вкладали в уста улюбленого учня Сократа таке, що йому нiколи й на думку не спадало.
Вiльне читання потроху змiнювало погляди юнака. Його бiльше не стримували пута лицемiрства у шатах чеснот, коли грiх, варто лиш його вбрати в чернецький клобук, набувае шляхетностi й моральностi. Звiдавши по саме нiкуди того фарисейства, вiн поглинав книжки й рукописи по п’ятнадцять годин на день.
Якось його доглядач i протектор прийшов iз Бiблiею, але юнак вiдмовився ii взяти, бо, мовляв, у порiвняннi з давньогрецькими трактатами вона нiчого не варта. Каптурник помовчав, дивлячись на нього, i нарештi спокiйно й суворо мовив:
– Даруй на словi, але ти поводишся так само нерозумно, як людина, що гребуе прекрасним ювелiрним витвором з тiеi лиш причини, що вiн забруднений. Отож, Пабло Симоне, слiд навчитися очищувати цю коштовнiсть, i, запевняю тебе, ця книга вартуе не менше, нiж твори Платона i Аристотеля.
– Але що в нiй такого незвичайного? Я перечитав ii уздовж i впоперек i знаю ii майже напам’ять. Нинi, коли мiй розум позбувся своiх страхiв, i я можу вiльно мислити, то бачу, скiльки в нiй суперечностей, фантастичних i безкорисних оповiдок. До того ж, чи не кожен церковний Собор щось iз неi викидае або ж додае…
– Хiба я казав: «Ось тобi чиста, довершена й осяйна перлина»? Я лише раджу ретельно очистити те, що у твоiх руках. А вiдтак ти знайдеш у нiй багато вартiсного i такого довершеного, що тiльки може створити людина.
– Ти сказав – людина? – здивувався Пабло Симон. – Я нiколи не дивився на Бiблiю як на людський витвiр, радше, як Божий. А коли й у це перестав вiрити, вже не мiг признавати ii особливих чеснот.
– Рiч у тiм, що з тобою вiдбуваеться те саме, що й з дитиною, яку ошукують, пiдтримуючи в нiй вiру в те, що ii батько – медик – владен вилiкувати будь-яке захворювання. Коли виявляеться, що це не так, дитина впадае в iншу крайнiсть, i бiльше не вбачае у своему батьковi нiчого вартого. Втiм, якщо вона розсудить неупереджено, то зрозумiе, що, хай вона ранiш i перебiльшувала батьковi чесноти, але вiн таки здатен лiкувати певнi захворювання або полегшувати iхнiй перебiг.
Пабло Симон усмiхнувся i попросив роз’яснення.
– Ми ще про це поговоримо, – вiдказав той.
– Але забудь про апологетику i не квапся з висновками. Радше вдатися до здорового глузду, щиростi та виважених думок i не боятися порушити суворi Аристотелевi канони.
– Так.
– Гаразд. Коли зайде Сонце, тебе припровадять до мене.
Нiколи ранiше небесне свiтило не було таке загайне. Питання, що зачаiлися глибоко в серцi юнака, непевнi атавiстичнi страхи, якi були тiльки першими спробами подолати сумнiви, сповнювали його душу неспокоем. Звiсно, вiн хотiв з’ясувати собi iстини, якi сповiдували давнi християни – учнi Вчителя, а його погорда до Святого Письма була лише криком вiдчаю, дещо притлумленого чуйним Платоном.
По скромнiй вечерi, що засвiдчувала здорову помiркованiсть, яка панувала в цiй дивнiй спiльнотi, настав час аудiенцii.
Коли його вивели з пiдземелля, вiн на повнi груди вдихнув пахощi провесни. Добiгав кiнця квiтень 1578 року i дев’яностий день його перебування серед братчикiв.
За двадцять крокiв стояв каптурник у темнiй тунiцi. Вiн споглядав гористi схили, де блимали вiкна охайних селянських осель з бiдно накритими столами. Ще кiльканадцять так само вбраних каптурникiв перепочивали серед руiн. У такому вбраннi iх годi було розгледiти вже за тридцять крокiв, а якби якийсь заброда iх i побачив, то, безперечно, подумав би, що то ченцi якогось маловiдомого ордену.
Юнак неквапливо наблизився до чоловiка.
– Мир тобi, Пабло Симоне!
– Мир i вам!
Вони стояли пiд високими, порослими мохом мурами мовчки й непорушно, як постатi на великiй картинi, намальованiй сепiею. На темнiсiнькому нiчному небi без мiсяця таемниче мерехтiли зорi.
Каптурник лагiдно взяв юнака за руку i вiдвiв його убiк, де поруйнованi колони снили спогадами про свою колишню велич.
– Так гинуть витвори людей, коли вони опиняються на узбiччi iсторii. Так само гинуть релiгii, виконавши свою мiсiю. Але завваж, Пабло Симоне, що, подiбно до того, як замiсть зруйнованих колон зводять новi споруди, на змiну вiдмерлiй релiгii приходить iнша. А ця iнша релiгiя, незалежно вiд обмежень епохи, географiчного розташування i реалiзацii, зумовлена тiею самою потребою та еманацiями единого джерела. Тож усi вони однаковою мiрою божественнi, а iхня бiльша чи менша довершенiсть залежить вiд провiдника, назвiмо його Вчителем, та вiд його порозумiння зi своiми учнями.
По цiй мовi каптурник припросив його сiсти. Тепер вони ще бiльше злилися з краевидом. Пiсля недовгоi мовчанки юнак спитав:
– Якщо християнська релiгiя сягае своiм корiнням юдейськоi, що, власне, не викликае сумнiвiв, то чому юдаiзм досi iснуе? Адже на змiну давнiй релiгii прийшло християнство, i в багатьох iстотних питаннях цi доктрини суперечать одна однiй.
– Скажи менi, любий юначе, чи бачив ти, як у морi помирае рiчка?
– Нi, але знаю, як це вiдбуваеться.
– Тодi тобi зрозумiло, що подiлити води на прiснi та морськi досить важко i складно. У гирлi вони рiзняться, а проте деiнде, навiть далеко вiд берега, вiдчуваеться присмак прiсноi води.
– Я про це читав.
– Отже, iснують перехiднi, напiвморськi зони. Так само релiгiя, скажiмо юдейська, породивши християнську вiру, почасти i далi живе власним життям, виконуючи свою мiсiю для певноi кiлькостi вiрян. Подiбним чином, за п’ятсот чи тисячу рокiв з лона християнства постане нова релiгiя, яка столiттями спiвiснуватиме з тiею, що ii породила, з тiею, що з плином часу змалiе до нечисленних конгрегацiй. Це вищий Закон, i його здiйснення тiльки питання часу.
– Гадаю, це дуже ймовiрно i навiть iстинно. Але, даруйте за настирливiсть, яким чином цi двi, iнспiрованi одним Божественним Джерелом, релiгii, та й iншi релiгii, суперечать одна однiй у певних постулатах, а iхнi адепти ненавидять одни одних? Зiзнаюся, що ночами це питання не дае менi спокою. І ще одне. Чи той самий Дух надихае цi рiзнi релiгii, що спiвiснують? Чи може одна-едина Душа водночас дати життя рiзним тiлам? Повiрте менi, таемничий друже, що я згоден з вашими безперечно мудрими мiркуваннями. Але я хочу побороти своi сумнiви, якi, жеврiючи, поволi пiдточують вежу моiх переконань.
– Буду з тобою щирий, Пабло Симоне. Спробуймо перетворити оливо цих сумнiвiв на золото правильного знання. Почнiмо по черзi. Ти кажеш, що iснують релiгii, якi протистоять одна однiй, а вiряни ненавидять однi одних. На перший погляд, я мав би визнати тобi рацiю, бо так воно видаеться. Але я спитаюся, чи суперечать вони одна однiй у головному, чи тiльки у другорядному? Скажiмо, юдеi надають великого значення обрядовi обрiзання. Натомiсть християни його заперечують i волiють бачити своiх дiтей радше мертвими, нiж пiддати iх такому ритуаловi. Чудово! Але хiба обрiзання – це головне в релiгii Мойсея? Чи другорядне, що мае скорiш фiзiологiчнi, нiж духовнi цiлi, а завдяки темним священикам i фанатикам перетворилося на щось першорядне? Про це не згадуеться у скрижалях, якi Мойсей начеб одержав на верховинi Синаю, або Мiсячноi Гори. А хiба в тих роздiлах Святого Письма, де евангелiсти одностайно i святобливо переказують слова Ісуса, щось мовиться про обов’язковiсть цього ритуалу? Добре знаеш, що нi. Не варто наводити цитати, адже кожен може взяти Бiблiю i пересвiдчитися в тому. Свiт втомився вiд цитат, казань, церковних соборiв та «священних» воен. Людству потрiбнi реальнi факти. Якщо ми проповiдуемо покiрливiсть, то не будемо пiдбурювати до вiйни, i не тiльки супроти чоловiкiв, а й жiнок та дiтей, як то було пiд час Хрестових походiв. Якщо ми називаемо себе смиренними послiдовниками Ісуса Христа, нам не личить вибухати люттю через найменшу образу чи купатися в розкошах, коли пухнуть з голоду i замерзають iншi – безталаннi раби, що годяться хiба що на те, щоб замiшувати хлiб для тиранiв. Якщо всi ми брати у Христi, котрий, як знаеш, сам був обрiзаний, то не будемо зважати на дрiбницi i не будемо виживати з важливих посад талановитих людей на користь своiх родичiв. Натомiсть нинi вшановують навiть професiйних убивць та повiй, аби домогтися iхнiх грошей чи iхнього кохання.
Пабло Симон не сподiвався такоi запальноi мови вiд зазвичай стриманого чоловiка. Але в часи, коли пануе кривда, коли на вогнищах спалюють причинних i дiтей, що страждають на епiлепсiю, дуже важко зберiгати iлюзii та незворушнiсть.
Хвилини мовчання впали жалобним саваном на прикрi спогади бесiдникiв. Їм досi чулося волання шевцевого сина: «Мамо, мамо! Я горю!». В уявi вони знову бачили жiнку, яку гвардiйцi пiдпирали списами i безжально штрикали зчорнiле, пойняте вогнем тiло.
– Та менше з тим. Повернiмося до теми нашоi розмови.
Раптом каптурник пiдхопився з мiсця. Пабло Симон обернувся i побачив, що до них бiг, обминаючи перешкоди i розпачливо розмахуючи руками, якийсь братчик. Решта каптурникiв кинулась до замаскованих ляд, що вели в пiдземелля. Вони скидалися на привидiв, що повертаються до своiх склепiв.
