Епоха слави і надії

– Ніхто не завдасть тобі шкоди, Надіша, ні тобі, ні твоєму батьку. А що стосується ченців…

– Як же рада, що ти вижив! Не потрібно слів, Агіас. Я тобі вірю. Але, ти навіть уявити собі не можеш той страх і ту біль, що ми пережили, залишившись одні в джунглях.

– Як же мало ти про мене знаєш! Твоє чисте, безневинне серце навіть не здогадується, що діється у мене в середині. Хто це там?

Поряд з їх низеньким столиком, стояв Серафім. Лощений, гарний і самовпевнений, він був приблизно одного віку і зросту з Надішею. На гарному обличчі з хижо зігнутим орлиним носом, зло виблискували холодні і владні очі.

Син Глави Братства, навис над ними. Обличчя Агіаса і Надіши освітлювали лише відблиски масляної лампи, але навіть її тьмяного світла було досить, щоб помітити, як дівчина зблідла.

– "Гідне" ж місце і компанію вибрала моя майбутня дружина, щоб скоротати ніч!

Надіша тут же схопилася і тремтячим від зніяковіння і хвилювання голосом пробелькотіла:

– Рада тебе бачити, Серафім. Я думала ти прийдеш пізніше. Прошу, проходь, сідай.

Серафім залишився стояти на місці. Впершись руками в боки, він зневажливо дивився на Агіаса.

– Що тут робить цей, повсталий із мертвих? – Різко запитав він.

– Він мій друг. Він врятував мене від канібалів і індусів . Чому ви не привітаєте один одного?

Ченці холодно кивнули. В повітрі повисла напруга. Все навкруги здавалося, готово було ось-ось спалахнути від загострення пристрастей.

– Надіша розповіла тобі про нас?

– Наскільки я зрозумів, між вами нічого немає. – Агіас зробив ще ковток.

– Ах, от як? Ну, тоді я сам тобі все розтлумачу. Ця юна дівчина належить мені, так що краще піди і прогуляйся, ти неабияк п'яний.

Серафім добре знав, що після багатьох травм і смертельного поранення Агіас, не був готовий протистояти йому у відкритій сутичці. Тому він і грубив щосили. Проте і суперник його був не звичайним солдатом, а кантрі ченцем – одним з дванадцяти присвячених.

– Дякую ні, але у мене настрій не для прогулянок. А що стосовно дівчини – доки немає на пальці кільця, лише її батько і брат можуть їй наказувати! – І слово "ні" ударило Серафіма під дих.

– Невже? – В очах молодої людини блиснули блискавки. – Може ти в настрої з'ясувати наші стосунки прямо зараз, Агіас?

– А ось це – із задоволенням! Ти вважаєш себе вже дорослим чоловіком? Ти вважаєш себе дуже сильним і великим, але якби сила і розмір мали значення, то слон був би королем джунглів. – Кантрі чернець явно не збирався поступатися, алкоголь розбурхував його кров.

– Агіас! Не потрібно! – У відчаї зашепотіла Надіша і встала між чоловіками. – Ні, Агіас! Він вб'є тебе!

– Ага! Він для тебе вже Агіас! – Процідив Серафім і вилаявся. – Спаситель вже став близьким другом?!

– Серафім, схаменись. Прошу, заради мене. Якщо ти мене кохаєш, залиш це.

– Надіша, я думаю, якщо ти дозволиш нам поговорити наодинці, ми зможемо з'ясувати все раз і назавжди. – На подив спокійним голосом вимовив Агіас. – Серафім, вважаєш за краще вийти зі мною на вулицю?

– Я не стану бруднити руки. – Прозвучала відповідь.

Схоже, Серафім злякався, як би справа дійсно не дійшла до бійки. Агіас виявився не так слабкий, як здалося спочатку. – Скоро ти пошкодуєш, що виявився, тут… поряд з моєю жінкою. Я ще з тобою розберуся.

– Чом би не зробити цього прямо зараз?

– Я сам вирішу, коли мені це зробити. І мені не потрібно битися з тобою, щоб вважати себе чоловіком.

– Що ти хочеш сказати?

– Я вже сказав.

– А знаєш, що найстрашніше в житті?

– Що?

– Не встигнути стати тим, ким ти думаєш, що вже став.

– Дивися! – Серафім демонстративно підняв закоти широкого рукава і показав усім браслет. Знаєш, що це означає?

Кожен чернець знав – це браслет спадкоємця Глави Братства.

– Кільце, за яке водять немовля справити нужду в правильному місці. – Розсміявся Агіас, ще більше розпалюючи гнів суперника. – Зрозумій ти, цуценя! Навіть коли твоя дорогоцінна залізка набуде чинності, я тобі буду більше потрібний, ніж ти – мені!

Розмова переставала бути загрозливою, швидше чернець ставив Серафіма в принизливе положення. Той не боявся Агіаса – як кантрі ченця, але зараз, перед ним сидів, повсталий із пекла закоханий демон, а не людина.

– Нічого, скоро дізнаєшся, я тобі це обіцяю. І це буде останнє, що ти дізнаєшся в своєму житті. Надіша тобі розповість, що це означає. А ти, приповзеш до мене на колінах, чуєш? На колінах, і тоді я вирішу, яке вибрати для тебе покарання. Подивимося, хто сміятиметься останнім!

– Раджу, бережи її.

– Чому?

– Тому, що я чекаю твоєї помилки.

– Вважаєш себе кращим за мене?

– Не погрожуй мені.

– Це не загроза – це обіцянка!

Агіас припинив сміятися і спокійним тоном продовжив:

– Що б ти зробив, якби не боявся мене?

– Я позбавлю тебе життя!

– Мені життя не дороге.

Серафім окинув пару спопеляючим поглядом, розгорнувся і вийшов, голосно грюкнувши дверима. Він мріяв мати все, чого побажає, проте тут його, немов відшмагали по щоках. Кілька митей Надіша стояла мовчки. Потім вона сіла поряд з Агіасом і припала до його грудей:

– Який же ти божевільний! Він вб'є тебе.

– Я – твій. Навіть, якщо ти мене ніколи не побачиш. Ти – моя, навіть якщо я тебе ніколи не побачу.

Між ними не було любові з першого погляду, але вона відчула свого чоловіка – того, кому вона готова народити дитину.

"Менше очей – безпечніше жити" – подумав Дітар. І підійшов до стійки. Від його уваги не вислизнула перепалка Серафіма з Агіасом, але занепокоєння із цього приводу він не відчув. Йому потрібно було дізнатися те, про що не говорять в іншому місці і на тверезу голову. Так що – нехай спадкоємець і кантрі чернець самі розбираються між собою. Чернець взяв їжу: холодний рис, трохи м'яса і печених овочів. Не встиг він поїсти, як дівчина в мантії криваво-червоного кольору підійшла до нього і зробила знак йти за нею.

Іраель поводилася дивно: ніколи раніше вона не таїлася у своїх володіннях, і не приховувала своє обличчя. Тут вона була господинею і "богинею", але не сьогодні.

Зайшовши в корридор, ведучий в комору, вона дала Дітару в руки згорток і, нічого не пояснивши, розчинилася в темряві. Чернець не звик витрачати час і сили, шоб подивитися, він повернувся до залу. Тим часом Надіша і Агіас вже домовлялися про щось удвох.

– Я хочу подякувати тобі, за те, що ти зробив. Поснідаємо?

– Поснідаємо по дорозі. – Кинув різко Дітар друзям. – Aвраал скликає всіх кантрі ченців до старої шахти. Надіша, якщо ти йдеш з нами, то постарайся не привертати увагу.

Агіас виглядав зовсім погано – він всю ніч пив і не спав. Тепер же червоні очі і сірувате обличчя, сильно видавали його втому.

Перш, ніж покласти згорток у сумку, Дітар вирішив його розгорнути, але Агіас голосно його окликнув:

– Ми готові.

– Йдемо вже. – Дітар прибрав згорток і пішов до дверей. – Візьмемо з собою і Тарсішу. Я хвилююся, не хочу залишати її одну.

– Можеш не турбуватися, коханий. – Тарсіша посміхалася їм з-за стійки. – Іраель вже дала мені чудовий похідний костюм.

Іраель провела їх поглядом і розплакалася, від відчаю, що нахлинув. Вчотирьох вони і попрямували до шахти.

За розмовою вони не помітили, що на вулиці немає Серафіма. Тут Дітар ще раз звернув увагу на Агіаса.

– Виглядаєш, ти не дуже. Як рана?

– Болить при кожному вдиху, я знову твій боржник. Ну що ж – вперед до шахти!

Тарсіша була тут вперше, все для неї було в дивину. На Ханойській Площі, не доходячи до Храму Злітаючого Дракона, вона побачила велику наскальну картину і зацікавилася. Небо вже просвітліло, і на ній була виразно видна таблиця з 64 клітин з різними фігурами.

– Що це? – Запитала вона.

– Незавершена шахова партія. Засновник Братства Ханой, грав з Царем Світу на свою свободу.

– Він переміг?

– Гм… Партію вони так і не закінчили, до поразки Ханоя залишався лише один хід. Але він не зміг прийняти навіть думку про це, тому і не зробив його. Це незавершена гра. Жодна людина до Ханоя, не посміла кинути виклик великому Цареві Світу. На кону було все: свобода від служби, від Царя і повернення до коханої Ануш. Гра була єдиною умовою вирішити їх суперечку, і він грав. Дозволити собі програти він ніяк не міг – надто велика була ціна.

– "Король" Ханоя – це головна фігура і вона була в небезпеці. – Дітар захоплено почав розповідати правила гри. Було помітно, що шахи стали його пристрастю.

Перші промені сонця торкнулися гір Агарії. Світло залило все навкруги, природа швидко прокидалася, птахи заводили трелі звідусіль, а мавпи підняли свій звичайний ранішній галас.

Сьогодні у агарійців було свято "Сутичка" або "Зіткнення". У ченців не рідкістю були ритуальні жертвопринесіння, які були деяким обрядом очищення. В якості жертв, Авраал вибирав ченців, які проявили боягузтво, порушили Кодекс чи не виконали наказ. Або полонені, засуджені на смерть. Хороший боєць цінувався в Агарії буквально на вагу золота і навіть злочинцям давався шанс спокутувати свою провину і поповнити ряди вартових.

На площі перед в'язницею окремою групою стояли близько сорока чоловік. Навколо них півколом – кантрі ченці і стражники. Ув'язнені, всі поголені, стояли босоніж і були одягнені лише в білі сорочки. Орхан і його брат – близнюк Осман були в їх числі. Засуджені не знали, що їх чекає, і переживали страшенно довгу ніч перед заходом свого життя. До ранку в багатьох страх наростав і перетворювався на звіра, що поїдає людину з середини, задовго до початку дійства. Смертники з воїнів, навпаки, готувалися до випробування, як до битви.

Як тільки загін ченців в'їхав на територію в'язниці, в рядах ув'язнених немов пролунав шум. Ніхто не знав, що саме з ними зроблять, але нічого доброго не очікували. Тому одні стали тихо волати до своїх богів, інші – розминати суглоби. Вершники – ченці, взяли їх у кільце і погнали до старої шахти. Там їх вже чекав Авраал, у своїй білосніжній мантії.

– Вітаю вас! Сьогодні ми святкуємо день "Зодіаку", який трапляється раз в кілька років. Ви були вибрані, щоб очиститися від крові, вами пролитої. Але зробити ви це зможете, тільки проливши свою. "Відкриті руки завжди отримують щось". Ви зараз – одна, хоч і вимита, але брудна тварина. З цієї тварини повинна народитися людина. Народитися в крові. Інші помруть.

Доки він говорив, ченці роздавали ув'язненим два види каміння, біле і чорне. Багато хто з жахом дивився на Авраала, здогадуючись про майбутнє.

– У вас у руках повернення до життя. Колір цих каміннь, визначить вашу долю. Білих каменів дванадцять – дванадцять з вас залишаться живими.

Після цих слів ув'язнені підняли дикий шум. Вони кричали, що не винні, і готові виконати будь-яку службу, аби лишитися живими. Деякі з солдатів, хижо оглядалися і чекали продовження. Авраал підняв руку, закликаючи до тиші.

– В цій шахті є вихід, він веде до храму Зодіаку. Вся шахта – це лабіринт в тридцять тисяч кроків з обвалами і безвихіддю. Ваша свобода і ваші життя залежать від вас самих, ну і від білих каменів. – Знову піднявся шум.

Авраал крикнув:

– Хто невдоволений – відійдіть убік, щоб ваша кров не забризкала інших завчасно!

При цих словах десяток ченців – вершників оголили мечі.

– Ніхто не примушував вас скоювати злочини. Всіх чекала смерть. А зараз, коли вам випав шанс на життя, ви хочете зі мною торгуватися?

Гул різко припинився, настала тиша. Ніхто ще не бачив старця в такому роздратуванні. Всі чекали, що він скаже далі. Авраал не поспішав. Якби Агарії зараз не були так потрібні воїни, він би відразу публічно стратив їх усіх! Але, впоравшись зі своєю злістю, продовжив:

– Тут вхід, там вихід. Хто вийде на іншу сторону з білим каменем, залишиться жити і вступить в загін бійців "першої шеренги" – вони першими йдуть в бій. Іншої можливості змінити свою долю – немає. Свободу не отримає ніхто – тільки можливість битися далі, але вже, як воїни.

Авраал обвів усіх важким поглядом.

– Якщо хтось хоче сказати або попросити – зробіть це зараз. Бажання померти задовольняється негайно. Бажання уникнути випробування прирівнюється до бажання померти.

Біля Орхана опинився білий камінь, а у Османа – чорний. Для сорока чоловік, біля входу було підготовлено лише тридцять мечів і тридцять запалених смолоскипів.

Настало обтяжливе мовчання. Всі чекали коли почнеться випробування. Раптом, один із засуджених, рухнувши на коліна, поповз до Авраала, молитовно склавши руки перед собою. Свій чорний камінь він відкинув убік, обличчя його заливали сльози.

– Отче Авраал! Я лише хотів вкрасти трохи грошей і зовсім не хотів вбивати! Це сталося випадково!

Один з вершників торкнув коня вперед і, нахилившись, точним ударом зрубав йому голову. На обличчі застигла маска здивування, очі ще кілька митей кліпали.

Всі мовчали. Орхан зробив крок вперед:

– Ми з моїм братом – стражники Білокам'яного! Ні я, ні він – невинні! Вбивство сталося в момент самозахисту, не навмисно.

– Повернути в камеру? – Запитав кантрі чернець ОльханКарин Авраала.

Вершник з мечем повільно наближався до Орхана.

– Дітар, ми тобі ще згодимося!

– Не говори зайвого, чернець, батько і так знає все.

Вершникові навіть не потрібно було нахилятися, щоб завдати смертельного удару, але Орхан не даремно був одним з кращих воїнів: меч просвистив у повітрі, а колишній вартовий проскочив під черевом коня і знову встав у лад засуджених.

– Справедливості тут немає – я знайду її в шахті. Але всі повинні знати, що сталося! Вночі я повертався в Агарію один і побачив, що мене чекає засідка з шести чоловік. У мене був тільки кинджал. Я вдарив першим, не приховую, в нерівній сутичці – так було потрібно. В бою я втратив свідомість, і ще досвіта, пораненого, мене знайшли ченці. Поруч було тіло одного з тих, що напав на мене, ось мене в клітку і кинули. Але силою Ханоя мені вдалося вижити. – Закінчив Орхан.

В тиші, що настала, голос Авраала проскрипів:

– Якщо яйце розбивається силою ззовні, життя припиняється. Якщо яйце розбивається силою з середини, життя починається. Все велике завжди починається з середини. У будь-якому випадку є ворог і жертва. І чим швидше ти це визначиш, тим швидше переможеш.

– Ну що ж! – Він зчепив пальці рук і подивився на Орхана. – У тебе є чудова нагода довести Ханою свою невинність.

"Свобода, рівність, Братство"

-Дістанься до виходу живим. Це все, що я можу тобі сказати. Раз ти вижив тоді, хтось повернув тебе.

– Людьми похилого віку стають усі, а ось мудрецями…

Авраал підняв руку і дав знак. Низький протяжний звук великого дзвону коло шахти сповістив про початок. Умілими рухами ОльханКарин направив звук по черзі в чотири сторони світу.

Кінні і піші озброєні ченці, взяли засуджених у кільце, і стали тіснити до входу в шахту. Ті скопом кинулися до воріт, що б встигнути схопити мечі і смолоскипи. Враз люди перетворилися на диких звірів, що б'ються за право жити – ціною життів інших! Огорожа біля входу була влаштована таким чином, що до зброї могли одночасно підійти три – п'ять чоловік не більше. Тому відразу утворилося звалище і бійка.

Тарсіша і не думала стати свідком таких подій. Особливо її жахнула сцена, де один чоловік повалив на землю іншого і несамовито бив кулаками по обличчю. Обоє виявилися далеко від мети, в обох були чорні камені, шансів дістатися до смолоскипа в них не було. Але він продовжував перетворювати обличчя жертви на криваве місиво, не жаліючи своїх рук. До них підійшов один з воїнів і двома ударами меча обезголовив обох. Дівчина глянула на Дітара, Надішу і Агіаса, але ті дивилися на те, що відбувається з кам'яними обличчами. Потім її налякав вираз обличчя Авраала – здавалося, старий насолоджувався тим, що відбувається.

Осман і Орхан – брати по крові і по духу, вмить зорієнтувалися в тому, що відбувається. Осман, як сильніший, розуміючи даремність свого чорного каменю, метнув його в голову людини, що вирвалася вперед. Той рухнув, і в звалищі, що утворилося, брати, першими опинилися біля зброї. Осман схопив смолоскип і меч, Орхан підібрав, білий камінь того, що впав.

Перед іншими володарями білих каменів стояло складне завдання: смолоскип або меч? Адже камінь сховати було нікуди! "Щасливчики" хапали смолоскипи і падали під ударами тих, хто вибрав меч. Проте, і останні не могли скористатися своєю перевагою – їх чатували такі ж мисливці за життям. Тепер уже сутичка перетворилася на смертельну гру. Осман, прикривав відхід у шахту, вправно орудуючи факелом і мечем, відганяв тих, що бажав послідувати за ним.

– Йди вперед, брат, я – слідом, тримайся весь час правою рукою за стіну, і я тебе знайду. Тільки тримайся правою рукою за стіну!

Розрахунок його був простий: рано чи пізно, тримаючись однієї сторони лабіринту, вони зможуть вийти назовні. У якийсь момент, скориставшись бійкою за мечі, що знову розгорілася, Османові вдалося схопити ще один незапалений смолоскип і нестримно вбігти в морок тунеля. Він вже не бачив і не чув того, як за останнім учасником змагання, що сховався в шахті за життя, ченці закрили ворота і завалили їх великими камінням. Тих, хто виживе чекатимуть біля входу в ‘’Храм Зодіаку’’.

Невеликий загін вершників попрямував туди, кілька чоловік залишилося розбиратися з трупами загиблих, а інші стали розходитися по домівках.

Дітар стояв з Агіасом і Надішею, прямо навпроти Серафіма і Авраала. Глава Братства звернув увагу на те, як Серафім дивився на Агіаса і сказав:

– Чоловік повинен залишатися чоловіком. Відповідати за слова. Все в руках чоловіка. Тоді він завжди і всього доб'ється.

Здавалося, старий знав про все, що відбувалося в серцях людей. По його знаку Надіша зробила крок і стала між Агіасом і Серафімом.

– Що може зробити тебе щасливою? – Голос старого став м'яким, як оксамит.

– Я лише хочу самостійно розпоряджатися своїм життям.

– Навіть ціною самого життя? – З оксамитового, голос став твердим, як сталь.

Слова змусили замислитися кожного.

– Син мій. – Тим же тоном Авраал кинув Серафіму. – Вирушай до ‘’Храму Зодіаку’’, ти зустрічатимеш тих, кому вдасться вийти живим. У кого не буде білого каменю – вбивайте на місці. А ви ходімо всі за мною. Дітар, твоя циганка може йти з нами.

Якщо Серафім і хотів щось заперечити, то не показав цього і швидким кроком віддалився. Інші попрямували у бік Монастиря, до храму "Вічної Ночі", він був точною, але зменшеною копією храму "Договору" у Підземному світі.

Глава 22

"Коли хочуть бути почутими, звертаються до богів. А коли бажають смерті, говорять зі зміями". Заповідь Двадцять друга. Кодекс Братства тибетських ченців.

До полудня повітря розпалювалося і ставало гарячим і щільним. Незвичним до цих місць людям, було важко – дихання ускладнювалося, піт котився градом. Ця особливість місцевого клімату теж робила Агарію важкодосягаємою для мандрівників.

– Як там мої мисливці? – Подумав Дітар і тут же здивувався, що назвав цю банду германців "своїми". Як би вони від неробства не наробили чогось неналежного? І з циганами треба теж щось вирішувати.

– Я забороняю говорити про некромантів, їх книги і про те, що сталося. -Авраал сказав це гучно, твердо і впевнено. Глава Братства обвів присутніх своїм поглядом і переконався, що ні в кого немає заперечень.

– Буде так. – Прокашлявся Агіас, і притиснув долоню до грудей.

– Хто зараз займається Тигровим? Чи досить їжі у тих, хто прибув, Агіас? – У черговий раз Дітар здивувався прозорливості батька Авраала. – Хоч і очевидна твоя потреба у відпочинку, але вам з Дітаром доведеться потурбуватися про те, щоб цигани і чужинці не побилися між собою.

Бачачи, що його слова почуті, Авраал продовжив:

– Треба зупинити армію індусів.

– Я поведу ченців і розіб'ю їх. – Ствердно сказав Агіас.

– На зміну цим – прийдуть інші. – Авраал дав зрозуміти, що потрібен інший вихід.

Дітар вловив хід думок Глави Братства.

– Вони не зупиняться ні перед чим, доки Монастир не паде. Вони прийшли сюди за нами і битимуться до тих пір, поки не отримають бажане.

Авраал був радий, що молодий чернець так швидко зрозумів те, що відбувається і підтримуючи висловлювання Дітара, додав:

– Або зрозуміють, що Монастир не може дати їм те, чого вони хочуть.

Нечасті пориви вітру овівали, даючи прохолоду. Від цього йти ставало легко і приємно. Їм належало піднятися по вузькій лісовій стежці, між темно-зеленими кущами. Потім місцевість стала різноманітнішою – схили гір ховалися щільним килимом трав, дерева з довгими, тонкими гілками, спадаючими додолу, немов водоспад . У спекотливу пору тут було особливо тихо: навіть пташині трелі лише зрідка порушували тишу.Тарсіша зрозуміла, що вони вже йдуть вздовж храмовой стіни.

Кам'яна кладка не була обплетена гілками, але маскувалася від цікавих очей під щільним шаром тонкого зеленого моху – м'якого на дотик, але слизького.

– Обережно, кохана. – Дітар відвів її руку від стіни. – В моху водиться безліч отруйних комах. Вони не люблять, коли їх спокій порушується.

Відскочивши від стіни, молода циганка мало не зачепилася об невеликий камінь.

– Ми вже прийшли. – Дітар взяв її за руку.

Будова надзвичайної форми, що нагадувала чи то фортецю, чи то замок. Це був храм" Вічної ночі", витесаний в горі, залишивший назовні лише малу свою частину, він ховався в скелі. Складний лабіринт стін, коридорів, печер і тунелів, часто закінчувався хитро замаскованими смертоносними пастками. Вхід до печери служив коридором, ведучим до основної частини. Він був дуже довгим з множиною відгалужень. Ченці вміли створювати і дотримуватися таїнства самоти. В такі моменти ніхто не повинен був їм завадити.

Лабіринти були дуже складні не лише для непроханих гостей, але і для самих ченців. Тільки мала частина присвячених знала всі ходи цього храму, таких присвячених називали "кантрі ченці". Вхід до храму вінчало величезне зображення червоної змії на високих воротях. Колір рептилії, символізував річки крові, в якій потопало людство. Лише змія, своєю силою і мудрістю, могла осушити ці ріки, та перетворити їх на грунт для життя.

Все зображення і простір навколо нього, було зайнято написами, зображеннями та символами, що оповідають про марнославство, жадібність і хіть, які панують у світі людей. Змія втілювала острів мудрості серед океану зла і неуцтва. Само по собі людство не мало шансів на порятунок – лише на загибель у морі пролитої чорної крові.

Навколо культу Змії, Братство з роками створило безліч легенд і оповідань. Таємнича сила ченців, їх позамежні для людського розуму здібності жити і битися – вселяли страх. Тому змій боялися.

Самі ж ченці вважали Змію втіленням душ предків зі всією їх мудрістю, хитрістю, знаннями, а головне – символом перемоги над Великим Ворогом.

Вінчалася ж велична картина висіченими в камінні словами: "Ханою честь і шана".

Саме Ханой, засновник Братства, навчав перше покоління ченців. Першими ченцями стали кілька десятків, які увібрали в себе знання, мудрість і навички свого вчителя. Вони були його послідовниками і відразу після навчання, ченці почали шукати тих, кому зможуть передати отримане від Ханоя багатство. Незабаром вже сотні тренувалися в таємному Монастирі: силі, скромності та мудрості, заповіданих Великим Ханоєм.

Дітар з Тарсішею зупинилися біля маленьких, непомітних дверей поряд із воротами, які відкривалися лише з середини. Вони чекали своїх друзів на чолі з Авраалом.

– … і потім вони побудували цей храм, щоб не забувати, звідки пришли, і якою ціною їм дісталася свобода. – Дітар розповідав коханій, історію виникнення храму, неначе співав пісню – тиху, мелодійну, заколисуючу.

– В цьому храмі, на самому верху замість старої дзвіниці, є особливе місце. Я там жодного разу не був, але один мій друг, кантрі чернець, обіцяв мені показати, що там знаходиться. – Дітар виразно показав очима на Агіаса. – Лише звідти і тільки в особливий час ночі можна розгледіти…

– Таємне знання про історію людства. – Авраал злегка розвіяв інтригу. – Сьогодні я покажу тобі це місце, куди річками стікалися мудрість і таємниці.

У момент тиші, Тарсіша відчула мурашки по шкірі.

– Мені треба поговорити з хранителями, а ви доки оглядайтеся. – Авраал зробив широкий плавний жест, обводивши рукою простір залу. – Агіас знає все про це місце. Агіас відразу зрозумів, що "все" якраз показувати гостям і не треба.

– Дітар – особлива людина в нашому Братстві, сказала наш Оракул – і жінку йому, Ханой і Ануш знайшли також дуже особливу. Оракул це відчуває.

Тарсіша, забувши, про все на світі, розглядала картини і фрески на стінах. Авраал беззвучно віддалився в один з темних коридорів, а друзі підійшли до циганки. Дівчина стояла перед величною панорамою, викладеною коштовним різноколірним камінням, в деяких місцях щедро обрамлену золотом. Сузір'я виблискували розсипами рубінів, смарагдів і сапфірів. Рот Тарсіши був відкритий від захоплення мистецтвом художників – ченців.