скачать книгу бесплатно
І чуе се немов крiзь сон старенька,
І трусяться у неi руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблiдли щоки й губи у небоги.
«Аллах! Велик еси в твоiй щедротi, —
Промовив бородатий татарюга, —
Тепер ходитиму я ввесь у злотi:
Се падишаху Роксолана друга,
Гаремне божество, вiдрада у турботi».
II
Спасибi, кобзарi, вам за спiванне
Про дивну красоту, якоi звiку,
Мовляли, бачити i без коханне
Не снилось-бо й ввi снi ще чоловiку!
Я серцем вiщим чув, що тiльки в нашiй
Спiвочiй серед слiз гiрких пустинi
Так народиться, чого ще очi
Людськi не бачили на Украiнi.
І серце привело мене д' оселi очей.
III
Попаде! З радощiв тобi признаюсь»
Що я – твiй брат Івась. Мене вхопили
Сiчовики в ясир, i я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвiтську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матерi, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кiмнату». —
IV
«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаеш
Словами нас ти хижими й звичаем?
Хiба ж не бачиш лиха i не знаеш,
Що й так уже душi в собi не маеш?
О! Як же се Господь iз рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —
«Поганських, навiсна? Нi, з християнських!
Бо не орда була то iз-над моря
Набiгла, а своi у башликах татарських». —
«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —
«Кажу тобi, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз менi траплялось
Сидiти в нього на конi i в поле
З ним iз села летiть по-запорозьки,
«Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе
Нещаснiй матерi, прибiг i «коськи»
Прошусь. Вiн i продав мене в ясир за море». —
VI
«Як! Що ти кажеш? Вiн? Та вiн же в ченцi
Збирався цiлий вiк!» —
«Воно й не шкодить,
Як битi талярi бряжчать в кишеньцi:
Такий-то й монастир скорiш знаходить». —
«Так ти оце з неволi вже втiкаеш»? —
«Нi, там-то й воля: там моя домiвка.» —
«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаеш?
Хiба ж бо з турчином, з ордою накладаеш?!» —
VII
«Не накладаю, нi! Бо я мiж ними
Немов на свiт удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвiтився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен вiн, не требуе пiдмоги;
Цураеться мерзенного народу,
Що оббивае у царiв пороги
І вносить прах земний в небеснii чертоги». —
VIII
«Коли ти думками святими справдi
Там просвiтивсь, то дай же нам зашиту
Вiд татарви у нашiй рiднiй хатi,
Щоб не сплiндровано нас, не побито». —
«О, нi! Нехай джавур горить-палае
Із iдольством своiм гидким, мiзерним;
Нехай огонь зрадливих пожирае,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовiрникам серця возвеселяе»! —
IX
«Мiй братику!..» —
«Попаде! Нас навiки
Роздiлено з тобою. Ся хатина
Менi сестра й рiдня; а ви, калiки
Умом, чужi менi, немов скотина». —
«Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобi журившись»! —
«Нi, я по-свойому ii вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвiтившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!
Х
Там сльози матерi, як Божi зорi,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженствi, в морi
Серед утiх, достойних серафима.
А на землi – земне…
Моя царице!
Сiдай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мiзерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобi й не сниться».
XI
У попадi в очу позеленiло…
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пiшло кругом i зашумiло,
Мов гай густий пiд бурею-вiтрами…
Кудись вона бiжить чи завiрюха
Їi на дикi крила пiдхопила
І мчить крiзь полом'е та дим, i духа
У грудях бiдолашних захопило
І серце, й пам'ять, мов у морi, потопило.
ПІСНЯ ДРУГА
ДУМА ПЕРВА
Смерте, бабо-сповитухо,
Лiкарю людський останнiй!
Ти одна нам гоiш духа
В нашiй долi безталаннiй.
Утомившись закривати
В Богуславi людям очi,
Димом сховища сповняти
І душити крик жiночий.
Понагачувала трупу
Повнi сiни коло хати
Та й пiйшла живого лупу[4 - У автографi – трупу. Це очевидна описка: у попереднiй редакцii маемо лупу. – Ред.]
В дикiм полi доглядати.
І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полi на роздоллi
Про нескошену билину.
Не билина в чистiм полi
З-пiд коси твоеi встала:
Сирота стара в недолi
Пам'ять-розум утеряла.
Пiдвелась i по пустинi
Диким поглядом блукала…
Опинившись на могилi,
Серед степу промовляла:
«Де се я, i що се з нами
Сталось-приключилось?
Нi свiтлицi, нi кiмнати…
Се менi приснилось.
Се я сплю… О, як же серце
Тяжко замирае!..
Степ, могила… i криваве
Сонечко сiдае.
У димах сiдае сонце
Чи в кров поринае?
Вiтер з полом'ем по полю,
Мов по морю, грае.
Нi села кругом, нi духа…
Скрiзь галки лiтають,
І собаки, мов на звiра,
Скиглять-завивають.
Що ж се за пожежа сталась
Серед Украiни?
Потонуло все, почезло…
Нiгде нi хатини!
О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?
Нi! Пiд дзвоном королiвським
Сплю я на могилi…
Чи то ж люде, як горiли,
В дзвона б не дзвонили?
Задзвоню, чи не прокинусь…» —
