скачать книгу бесплатно
Статки гайнуючи,
Позводились нiнащо».
Так старенький iз старою
День у день сварився,
А козак iз iх дочкою
Тайкома любився.
Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як снiг, бiлолиця.
Народила мати доню —
Мов намалювала;
Надала iй щасте-долю,
Щоб бiди не знала.
А бiда не за горами,
Ходить промiж нами…
Очi з чорними бровами
Миготять сльозами.
Миготять, мов блискавицi,
З-пiд густоi тучi,
Як стоiть коло криницi,
Свою долю ждучи.
«Не ходи вже, доле й воле,
Вранцi до криницi:
Продають мене за поле,
За важкi червiнцi». —
«Нi, покiль на небi зорi
Мiсяця стрiчають,
Покiль на безкраiм морi
З вiтром хвилi грають,
Товстогубу не придбати
Чорних брiв дiвочих!
Завтра будемо еднати
Козакiв охочих,
І полинемо з вiтрами
На безкрае море,
І поробимось панами,
І забудем горе.
Побудуем собi пишнi
Хати на помостi,
І вчащатимуть велишнi
До нас дуки в гостi.
Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.
Бо мене старшим обрали
Над всiма старими,
Щоб на море я човнами
Вилiтав, мов крильми.
А у мене – як заграе
Моречко з вiтрами,
Менi духа пiдiймае
Вгору, мов руками.
Грають, грають-примовляють
Кобзарi великi:
Будуть грати-примовляти
По всi вiчнi вiки.
О, се дивна кобза – море!
Дивнi в кобзи й струни!
Як заграе, вiдчиняе
Предковiчнi труни.
І виходить з них лицарство,
Що на морi билось,
Бiльшою, нiж пишне панство,
Славою покрилось.
І я, Маню, буду славен
Промiж лицарями,
Промiж дуками-панами,
Промiж кобзарями.
Будуть Левка Кочубея
По Вкраiнi знати,
І пiд струни про Мурея,
Що вiн бив, спiвати.
Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея,
Перед королями.
Бо Левко твiй до султана
Знайде шлях-дорогу
І всю шатами зодягне
Украiну вбогу.
Бо Левко твiй бесурмена
Сплiндруе-зруйнуе
І самого королевi
В'язнем подаруе».
ДУМА ЧЕТВЕРТА
І весела, i щаслива
Мрiями коханка,
І яснiша уродлива
Весняного ранка.
Як на свiтi любо жити,
Милого любити,
З його мислями навiки
Душу й серце злити!
«Чи ти чуеш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До твоеi вiн Марусi
Мов у дзвона дзвонить.
Каже милий, е десь море,
Гонище безкрае,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сiяе.
Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покiль його й вiку.
Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
І величнi з нами дуки
Знай бенкетувати». —
«Мое щасте, моя доня,
Радуюсь вiд серця,
Що менi на старiсть доля
Молода всмiхнеться.
Буде мати в вас сидiти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледiти,
Дякуючи Богу.
Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панськiй високостi
З вами й iй пожити». —
«Нi, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всмiхнуся.
Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
І в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати».
ДУМА П'ЯТА
Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всiх святих благала:
Козаковi помагати
Турка воювати,
Кораблi його проклятi
На пожар пускати.
«Ти ж, владичице небесна, —
Слiзно промовляла, —
Що на полi i на морi
Нашим помагала!
Покривай твоiм покровом
Байдаки козацькi,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманськi,
А з них зброю, срiбнi кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своеi слави!»
Старосвiтська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
І в попа противнi думки
З серця викликала.
Бо не з шаблi, з плуга жити
Його предки вчили,
Рiдну землю боронити
Щоснаги, щосили.
За козацтво вiн частенько
З жiнкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.
Вiд сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-пiд його густого вуса
Буркотiло слово.
Звав i вiн богiв iз неба
Против азiатства,
Та цурався, мов Ереба,
Бурлiiв-козацтва.
На коханне ж залицянне,
На слова Левковi
Дав iз жiнкою в розмовi
Присуд козаковi:
І
«І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мрiями своiми!
Сi безземельники —
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.
ІІ
З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай iх цураються,
З ними не знаються
Отецькi чеснi дочки.
ІІІ
