скачать книгу бесплатно
Маруся Богуславка
Пантелеймон Кулiш
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Маруся Богуславка» Пантелеймона Кулiша – це поема, у якiй автор використав сюжет народноi думи про смiливу дiвчину-бранку, яка врятувала украiнських козакiв з турецького полону***. Автор романтизуе образ героiнi i возвеличуе ii смiливiсть.
Пантелеймон Кулiш
МАРУСЯ БОГУСЛАВКА
Староруська поема
(1620 – 1621)
«Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков».
Иоанн Грозный
«Ой, бородачи!.. Многому злу корень – старцы и попы!»
Петр Великий
ПРИСВЯТ
Тобi… О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi,
Щоб свiту возвiстить про свято урочисте
Твоеi похвали, мiй духу свiтлокрилий?
Нi, не землi, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не знаем, як тебе, яким iм'ям назвати,
На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну.
Там, де, мечта душi, витають херувими,
Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй…
Як перло мiж перел, мiж душами святими
Сiятимеш в своiй красi благословеннiй.
Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду,
Про неi родяться, за неi помирають.
А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мiй дух i я твоiм диханнем
Повiну на серця, як райська прохолода,
Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханне.
Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се iсповiдь, твое сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!
ПІСНЯ ПЕРВА
ДУМА ПЕРВА
Музо, правди староруськоi вовiк жива богине,
Серця чистого i розуму свободного святине!
Ми покинули з тобою шлях широкий суевiрства,
Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства.
Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi,
Що дiди вважали за вiнець своеi честi й слави.
Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шукаем,
Щастя й долi в езуiтському лукавствi не вбачаем.
Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись
І в iм'я твое святе дiтьми терпимостi озватись.
Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi поринае,
Хитромовну iх iмлу, мов чисту правду, прославляе.
Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо,
Про безладде наших бiдолашних предкiв заспiваймо.
Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу,
Дивовижу свого темного розбiйницького часу:
Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслiдним суевiрством понад iншими й не знявся.
* * *
Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець,
А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець '
Бо його шляхетнi предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.
І було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'i жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки езуiти.
Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив вiн з тiею злою, в'iдливою тлею.
Кинув на поталу езуiтам рiд свiй i родину,
Заволiкся пiшки на козацьку вольну Украiну.
Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих украiнських,
Рятував i серце, й розум од пiдходiв езуiтських.
Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати,
Нiж з ляхами по науцi езуiтськiй панувати,
З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти,
Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати.
Приблудивсь до рiчки Росi езуiтський ненавидник,
Пiдступноi проповiдi польсько-римськоi противник.
Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава,
Де козак не знав i не питав, чия воно держава.
Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий,
Приймаком пристав до вдовиноi нужденноi хати.
Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку,
Як поняв у неi безприданку дочку-одиначку.
Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога i Святу Покрову що було затишно.
ДУМА ДРУГА
Уподобали на нашому Пороссi Ярославля,
З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця.
Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати,
Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати,
І пани його й усi мiщане вельми полюбили,
Напiдпитку й по тверезу одинаково хвалили,
Що попа, приблудного волоха, в хибах поправляе,
І дяка гучним Апостолом за пояс затикае.
І зiбралась у них у недiлю рано чорна рада,
Врадила на чорнiй радi однословно вся громада:
Із нетяг зiбрать по денежцi, а з дукiв – по пiвкопи,
І тим скарбом висвятить його в Печерському на попи.
А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмiв старий гаразд нi служби править, нi спiвати.
Вихваляло все Поросся нового попа – й миряне,
І пани, i крамарi, i всi цеховики-мiщане.
«Хоч у нас, – мовляли, – церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».
Тiльки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильностi, поваги, нi шаноби.
На бенкети сутi в куренi до них не поспiшався,
Горiлок iх добрих i медiв п'яних немов цурався.
А найбiльше тим козацтву пiп сей був не до любовi,
Що казав, як думав, щиру правду козаковi.
Вiн картав у церквi козакiв докiрними словами,
Соромив iх дукiв хижими, кривавими дiлами.
І полковника козацького, й обозного, й гетьмана
Поважав не вельми бiльш, як нехриста i бусурмана.
«Бо вони, – рече, – Днiпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пiльги не давали;
Християн-купцiв, як i невiрних туркiв, плiндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за вiру б то благочестиву християнську бились.
І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, пiдкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство iх розбiйницьке бряжчали.
А пропившись
І, мов крем'ях той, оббившись,
Свою рiдну Украiну плiндрували,
Милосердного грiхами прогнiвляли;
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали»…
На попа за се козацтво нарiкало,
І на часточку йому не подавало;
По чужих церквах акафiсти наймало,
Рокiвщиною його нiже не обмисляло.
Не пiзнав розкошiв богуславський чесний пiп-тiмаха,
На попiвствi жив мов гречкосiй-доматор сiромаха.
Проста хата в нього сяла тiльки гарними богами,
Та пахущими на божниках квiтками й рушниками,
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всiм брала очi дивною якоюсь красотою.
Байдуже було старому про багатство:
«Не вiд сього, – рече, – миру наше царство»…
І на те з старою не вважали,
Що попи iх iз попадями минали,
Інде попасу веселого собi шукали,
Вiд убогоi гостини потай утiкали.
Один тiльки й пан прихильний обiбрався,
Товстогубим мiж козаками звався.
Не любив також i сей бенкетувати,
А любив з попом у Бiблii читати.
До попа частенько став сей пан ходити,
І без чарки про спасенне говорити.
Хто казав: любив вiн попадю старую,
Хто казав: ще й бiльш попiвну молодую.
Замолоду вiн якось не оженився,
І в лiта, ляхи мовляли, panski вбився:
Дак лизав старий до молодоi губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.
ДУМА ТРЕТЯ
І
«І не кажи менi,
І не турчи менi:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку вiддати». —
II
«І не проси мене,
І не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб iз злиденником
Та безземельником
Марусеньку звiнчати.
III
І батько, й дiд його,
І рiд, i плiд його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
