скачать книгу бесплатно
Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяе,
І не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село вiд них палае».
«Я довiдався, чого се,
Козаки охочi
Пропивають у шинкарки
Нащадки жiночi,
І дзижчать, мов злющi оси,
І гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночi
Гуком та пiснями.
Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорi безголов'е и
Над панами склалось.
Кликав пан гетьман коронний
За Днiстро й охочих, —
Обiзвалась купа сивих
Та пiдпарубочих;
А середнi загукали,
Мов базар жiноцький:
«Нехай знае-пам'ятае
Ясний пан Жовковський
Як пани нам на Вiльшанцi
Леестри писали,
Козакiв старих до плуга,
До коси вертали»…
«Як же, злющi, одiбрали
Із Цоцори вiстi,
Миттю до коша зiбрали
Тисячу i двiстi». —
«Якi ж вiстi, мiй панотче»? —
«Дикi, жено мила!
Розметала нас, мов клочче,
Бесурменська сила.
Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.
Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
І висить вона в воротях
У царя гнiвного». —
«Ох, мiй Боже»! —
«Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зiбрались
Козаки на море!
Будуть море плiндрувати,
Пити да гуляти,
А нас клятi азiати
У полон займати.
Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми – той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!
Вирвавсь я iз рук ехидних,
В хижих езуiтiв,
Та й попавсь в кривавi лапи
Наших людоiдiв.
Як тi душi погубляють,
Так сi людське тiло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне дiло!
Подивись, он над ворiтьми
Значка-комишина:
Се заслужена попiвська
Плата-рокiвщина.
Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горiлку
Жита по коморах.
Човнове се в них зоветься…
Хто не йде на море,
Приймай мовчки вiд гультяйства
І наругу, й горе!
Ой ви, праведники Божi!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тiснота,
Всюди повно зради».
І оглянув пiп, зiтхнувши,
Божники з богами:
Мрiють мовчки чудотворцi
Попiд рушниками.
«Знаеш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячцi,
Без пуття годити.
Є Москва, народ заможний,
Кажуть, i правдивий…
Править нею цар побожний
І благочестивий.
Haшi предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допiкали.
Чув я, в Киевi говiвши,
Дехто з Украiни
До Москви втiкати хоче
При лихiй годинi.
Бо докучили вже нашим
Ницi езуiти,
А до гурту iх пристали
Ще й вовки-унiти.
Хоч i топлять запорожцi
Клятих супостатiв,
Та аби в них по коморах
Скринi жакувати.
Хочуть нашi займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити[1 - Як зайняв цар Олексiй Михайлович за Хмельниччини Бiлу Русь, дак визволенi з-пiд ляхiв мiщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них нi жиди, нi козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)].
Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втiкаймо, покiль цiлi,
У царську краiну,
Бо я бачу, не бувати
Правдi тут мiж. нами,
Покiль буде панувати
Жидова з ляхами.
А козацтво, хоч з ордою
Б'еться i воюе,
Їi оком позирае,
Їi серцем чуе.
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон менi приснився:
Що Днiпро пiд зимню пору
Широко розлився.
Ох, розлився не водою,
Кров'ю вiн людською,
І козацтво наше плавле
По кровi з ордою.
О святii чудотворцi!
Умолiте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога».
ДУМА ШОСТА
Не вернувсь Левко з човнами
На лиман iз моря,
А вже люде дознавали
На Вкраiнi горя.
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари…
Людський плач i голосiнне —
Пiд самii хмари.
Кинувсь пiп з дяком у церкву,
Слiзно Бога просять,
А пiддячi не спiвають,
Голосно голосять.
Зачинивсь Господь на небi
З усiма святими:
Мабуть, люде прогнiвили
Вчинками лихими.
Налетiла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей iм даруе
Лицар-сiромаха[2 - Що татаре по-нашому насмiхались iз нашого люду, про се писав ще в XVI столiттi знакомитий колонiзатор Фастова, воювник i полiтик, бiскуп киiвський Юзеф Верещинський.].
«Не схотiв, – мовляють, – з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
І Аллах, защитник правди,
Покарав невiрних:
Оддав iх новi осади
В руки правовiрних.
І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пiйшли гуртом ехиди
У ясирну муку.
Через лютих людоморiв
І благих карае:
На Цонорi, мов на морi,
Хляби одверзае.
Позирнувши в тi безоднi,
Слiпнуть вашi очi,
Обiймае i хоробрих
Пополох жiночий.
І Зулуш, кому в лицарствi
Рiвного немае,
Головою наше царство,
Порту прославляе…»[3 - Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких лiтописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорi, повiшено в Стамбулi пiд тими ворiтьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою i Щасливими Ворiтьми.]
ДУМА СЬОМА
І
