скачать книгу бесплатно
Юрiй ІІ проводив активну зовнiшню полiтику, намагався протистояти експансii Польщi й Угорщини. Пiдтримував добрi стосунки з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською iмперiею, Золотою Ордою, якою правив тодi могутнiй хан Узбек (бл. 1283—1341)[208 - Саме за хана Узбека Золота Орда досягла пiку своеi могутностi. Див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 88—107.]. Робив спробу повернути Люблiнську землю, котру в 1303 р. захопила Польща, а також деякi землi Карпатськоi Русi, загарбанi Угорщиною.
За правлiння Юрiя II в 1331 р. вiдроджуеться православна Галицька митрополiя, яку очолив митрополит Гавриiл.
Схоже, активна дiяльнiсть Юрiя ІІ викликала незадоволення з боку польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленостi, що Русь мае перейти до польського короля, який нiби мав право успадкувати руський престол.
Весною 1340 р. Юрiй ІІ гине вiд отруення. Вбивство влаштували опозицiйно налаштованi бояри[209 - Про Юрiя ІІ див.: Кордуба М. Болеслав-Юрiй ІІ. Останнiй самостiйний володар галицько-волинськоi держави з нагоди 600-рiччя його смертi // Минуле i сучасне. – Ч. 7. – Кракiв, 1940. – С. 23—30.]. У лiтературi зустрiчаються твердження, нiби Юрiй ІІ захотiв у своiй державi утвердити католицизм i через це його вбили бояри[210 - Яковенко Н. Нарис iсторii Украiни з найдавнiших часiв до кiнця XVIII ст. – К., 1997. – С. 75.]. Однак такi твердження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що цей можновладець прийняв православ’я й сприяв вiдродженню Галицькоi митрополii. Щось це мало схоже на адепта католицизму.
Хан Узбек на лiтописнiй мiнiатюрi
На нашу думку, ситуацiя iз вбивством Юрiя ІІ виглядала iнакше. Король, ставши дорослим, ймовiрно, змусив потiснитися деяких бояр, якi мали реальну владу. Це викликало незадоволення й породило в iхньому середовищi опозицiю. Цим, певно, скористатися Казимир ІІІ. Вiн мiг намовити опозицiйно налаштованих бояр, пообiцявши iм преференцii при умовi, що вони допоможуть йому оволодiти Руським королiвством.
Не випадково вiдразу ж пiсля вбивства Юрiя ІІ король Казимир ІІІ здiйснюе похiд на Галичину. Тодi йому вдалося пiдпорядкувати собi низку галицьких мiст, зокрема Львiв. Пiзнiше польськi хронiсти подавали цю подiю як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосуеться «Хронiки» (1555) Марцiна Кромера (1512—1589). Вiд останнього украiнськi лiтописцi XVI—XVII ст. перебрали iнформацiю про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львiвському лiтописi читаемо: «Польський король Казимир взяв Львiв, [мешканцi якого] самi пiддалися, забрав великi скарби, срiбла, злота, дорогоцiнного камiння…» Далi перераховуються коштовностi, привласненi польським королем, вказуеться також, що вiн забрав двi золотi корони[211 - Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Видання друге. – К., 1971. – С. 99.].
Насправдi говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир ІІІ пiдкорив окремi галицькi мiста без особливого супротиву. Судячи з усього, вiн не мав значних сил. Розраховував, що Руське королiвство, втративши правителя, легко пiддасться йому. Хоча Львiв на той час став заможним торговим мiстом, але не варто переоцiнювати його значення. Фактично це був регiональний центр на межi Галичини й Волинi. Вести мову про його значну полiтичну роль не слiд. Столицю ж королiвства Руського Казимир ІІІ тодi так i не взяв.
У цiй драматичнiй ситуацii боярин Дмитро Дедько та Данило з Острова (як правило, його ототожнюють iз князем Данилом – засновником князiвськоi династii Острозьких) здiйснили поiздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитру Дядьку вдалося вiдбити наiзд короля Казимира ІІІ[212 - Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: iсторичний портрет у галереi предкiв i нащадкiв. – К., 2012. – С. 113—114.]. Як бачимо, саме завдяки татарському вiйську вдалося зберегти самостiйнiсть Руського королiвства.
Дмитро Дядько на деякий час, аж до своеi смертi в 1349 р., нiби став неофiцiйним правителем цiеi держави. До нас дiйшла його грамота до торунських купцiв вiд 1341 р., писана латинською мовою, в якiй вiн закликав iх торгувати у Львовi. Себе ж Дядько iменував «провiзор або управитель землi Руськоi» («provisor seu capitaneus terre Russie»)[213 - Про Дмитра Дядька див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. ІV. – С. 28—30, 430—433.]. Не виключено, що своею резиденцiею вiн зробив Львiв.
Пiсля смертi Юрiя ІІ на престолi Руського королiвства опинився син литовського князя Гедимiна Любарт (бл. 1300—1383), який прийняв православне хрещення й отримав iм’я Дмитра. Як зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королiвства, сказати щось певне не можемо[214 - Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 37—40, 42, 73, 511—512, 562, 614 та iн.]. Є припущення, що вiн був одружений на княгинi з мiсцевоi руськоi династii Романовичiв. Інакше в нього не було би права на престол. Імовiрно, вiн отримав пiдтримку з боку бояр. Принаймнi подальшi подii свiдчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбi з поляками та угорцями.
Резиденцiями Любарта-Дмитра були волинськi мiста – Володимир i Луцьк. Вiн навiть iменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберiгся до дня сьогоднiшнього.
Смерть Дмитра Дядька в 1349 р. викликала новий сплеск вiйни за руську спадщину. Схоже, боярин Дядько належав до вмiлих полководцiв та державних дiячiв. Також вiн зумiв скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що пiд його опiкою знаходилися галицькi землi. І поки вiн жив, король Казимир ІІІ не мiг захопити земель Руського королiвства. Смерть же цiеi талановитоi людини нiби «оголила» Галичину. І в 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося ii загарбати. Вiн також починае претендувати на iншу частину Руського королiвства – Волинь. З того часу розпочався новий виток боротьби за спадщину цiеi держави, в якiй активну участь брали поляки, угорцi й литовцi, котрi, власне, й подiлили землi Руського королiвства. Золота Орда в цiй боротьбi фактично участi вже не брала. Пiсля мертi хана Узбека в 1341 р. в нiй певний час велася боротьба за владу. За часiв правлiння хана Джанiбека (1342—1357) полiтика Золотоi Орди була спрямована в схiдному й пiвденному напрямках. Тодi з теренiв деяких нинiшнiх украiнських земель татар поступово починають витiсняти литовськi князi.
Артур Орльонов «Битва на Синiх Водах», 1362 р.
Одним iз епiзодiв цiеi боротьби стала битва на Синiх Водах у 1362 р.[215 - Шабульдо Ф. Битва бiля Синiх Вод 1362 р.: маловiдомi та незнанi аспекти // Украiнський iсторичний журнал. – 1996. – № 2. – С. 3—15.]. У нiй литовськi й руськi вiйська перемогли татарських «царикiв» Хачебея, Кублубуга й Дмитрiя, котрi володiли Подiллям. Вважаеться, що в результатi цiеi перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296—1377) здобув Киiв, Подiлля, розширивши своi володiння на пiвдень до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князiв час, оскiльки Золота Орда в 1359—1380 рр. пережила «велику смуту». Тодi на золотоординському престолi змiнилося понад 25-ти ханiв. Можна зустрiти думку, що «перемога литовсько-руського вiйська у Синьоводськiй битвi задовго до Куликiвськоi битви 1380 року пiдiрвала могутнiсть Золотоi Орди i поклала початок звiльненню схiднослов’янських народiв вiд монголо-татарського iга»[216 - https://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_на_Синiх_Водах]. Насправдi, ця битва, як i битва Куликiвська, мала локальне значення i, за великим рахунком, не дала старт звiльненню «схiднослов’янських народiв» (сам цей термiн для пояснення тогочасних iсторичних реалiй видаеться не дуже коректним). Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподiл деяких фрагментiв схiдноевропейського простору мiж литовськими князями i татарськими ханами.
Щодо Золотоi Орди, то тут пiсля «великоi смути» на деякий час вдалося вiдновити еднiсть держави за правлiння хана Тохтамиша (?—1406) в 1380—1395 рр.[217 - Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 155—177.]. Однак у 1395 р. емiр Тимур (Тамерлан) (1336—1405) вщент розгромив вiйська Тохтамиша у грандiознiй битвi, яка вiдбувалася неподалiк сучасного Єкатеринбурга. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотоi Орди, а не периферiйнi битви на Синiх Водах чи Куликiвська битва.
