скачать книгу бесплатно
Ще з бiльшими фальсифiкацiями мусульманськоi вiри зустрiчаемося в «Промовi фiлософа», яка наводиться в «Повiстi минулих лiт» i мала на метi будь-яким чином скомпрометувати iслам[43 - Лiтопис руський. – С. 52.]. Коли ж «фiлософ» критикуе iншi ворожi для нього релiгii (захiдне християнство, юдаiзм), то вiн далекий вiд такоi компрометацii. Зi всього випливае, що для нього мусульманство – ворог номер один.
І ще в одному мiсцi «Повiстi минулих лiт» бачимо компрометацiю мусульманства волзьких булгар. Це стосуеться розповiдi послiв, якi вiдвiдали рiзнi краiни й познайомилися з iхнiми вiрами. Якщо цi посли не вивчали вiру евреiв, а про нiмцiв сказали лише, що в iхнiй вiрi не побачили нiякоi краси, то засудженню мусульманства вiдвели чимало мiсця. Зрештою, як свiдчить лiтопис, бояри порадили Володимировi прийняти вiзантiйське християнство, що вiн i зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русi вiдпала.
Чи була така перспектива реальною? І чи могла Русь, прийнявши iслам, стати союзником Волзькоi Булгарii? На нашу думку, таку можливiсть не варто вiдкидати – хоча це вже, радше, питання альтернативноi iсторii. Ми не можемо прийняти тенденцiйних мiркувань, якi часто зустрiчаються в лiтературi, нiби мусульманська вiра була абсолютно чужою за своiм духом для русичiв i слов’ян загалом. Іслам е свiтовою релiгiею, яка мае великий унiверсалiстський потенцiал. Ця релiгiя зумiла перемогти в розвинутих краiнах, де були своi сильнi культурнi традицii. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення (боснiйцiв та помакiв на Балканах). Чимало «побусурманилося» й украiнцiв, що знайшло вияв навiть у фольклорi (згадайте хоча б вiдому думу про Марусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькiй Русi iслам було б не набагато складнiше, нiж християнство.
Перемога тут вiзантiйського християнства обумовлювалася не стiльки культурними, скiльки геополiтичними чинниками. Центром Русi став Киiв – важливий пункт на шляху iз «варяг у греки», який знаходився в орбiтi вiзантiйського полiтичного впливу. Але ж не виключалася можливiсть виникнення iншого центру. Навiть князь Святослав хотiв перенести свою резиденцiю з Киева на Дунай. У часи Давньоруськоi держави серйозними конкурентами Киева були Новгород i Чернiгiв. Тепер уявiмо, що один iз могутнiх чи навiть домiнуючих центрiв Русi сформувався на «островi русiв» у пiвнiчному Прикаспii, а Волга стала основним шляхом руськоi торгiвлi[44 - Про «острiв русiв» у пониззi Волги i можливiсть створення тут центру Руськоi держави див.: Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. – М., 1982. – С. 348; Трехачев Н. Попытки локализации Прикаспийской Руси на основании сообщений современников в западноевропейских и арабских источниках Х—XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР: материалы и исследования. – 1980. – М., 1981. – С. 159—164.]. У результатi цього у Поволжi могла сформуватися слов’янська iмперiя, яка б заступила Хозарський каганат. Це могло вiдбутися, якби не нищiвний погром «острова русiв» у 912/913 р. Гiпотетична слов’янська iмперiя на Поволжi мусила б пiдтримувати тiснi контакти з iсламськими державами i фактично знаходилася би в зонi мусульманського полiтичного впливу. Показово, що в перiод Середньовiччя все таки вiдбулася iсламiзацiя Поволжя. Хоча Волга водночас постае в свiдомостi росiян як «своя рiка», рiка-мiф (так само як Днiпро в свiдомостi украiнцiв).
Омелян Прiцак
Зi втратою «острова русiв», потужного вiйськово-полiтичного осередку, iсторiя схiдного слов’янства набула прокиiвського спрямування, а iсламська можливiсть «вибору вiри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часiв Володимира простежувалися спроби руськоi верхiвки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано iз намаганням укласти союз iз Волзькою Булгарiею. Варто погодитися з думкою украiнського iсторика-сходознавця Омеляна Прiцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгородi, де вiн спочатку княжив, «… то напевне запровадив би там тюркську версiю iсламу i таким чином пiвнiчна частина схiдних слов’ян стюркiзувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Киева, змiнивши «пiвмiсяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змiнити iслам на грецьке християнство»[45 - Прiцак О. Походження Русi. – К., 1997. – Т. 1: Стародавнi скандинавськi джерела (крiм iсландських саг). – С. 30—31.]. Волзька Булгарiя не стала для Русi таким важливим партнером, як Вiзантiя. Тому спроба iсламiзацii Русi за князя Володимира виявилася невдалою. Та все ж, вважайте, спроба була.
Загалом можемо констатувати: булгари й болгари вiдiграли далеко не останню роль у життi давнiх русiв. Не виключено, що саме вiд протоболгар руси запозичили «сценарiй поведiнки» в своiх вiдносинах iз Вiзантiею. Якщо ж говорити про бiльш пiзнi часи, то Русь пiдтримувала зв’язки з Волзькою Булгарiею i звiдти йшли на Русь мусульманськi впливи. Та все ж руси вибрали iншу вiру – християнство. І важливу роль в утвердженнi цiеi вiри на Русi вiдiграли болгари, серед яких були й нащадки протоболгар.
«Загадковi» хозари
Хозарам, у певному сенсi, повезло. Про них iснуе чимала наукова лiтература, переважно працi iсторикiв. Є навiть лiтература художня – вiдомий роман сербського письменника Мiлорада Павича «Хозарський словник»[46 - Павич М. Хозарський словник. – Харкiв, 2004.].
Правда, щодо етнiчного й суспiльно-полiтичного характеру Хозарського каганату, то тут немае однозначностi. З приводу цього виникають дискусii серед iсторикiв. І не тiльки. Часто цi дискусii мають сучасний полiтичний пiдтекст.
Не заглиблюючись в iсторiю Хозарського каганату[47 - Про iсторiю хозар див.: Артамонов М. История хазар. – СПб., 2001; Гумилёв Л. Открытие Хазарии. – СПб.; М., 2003; Кёстлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи хазар и её наследие. – СПб., 2001; Магомедов М. Образование Хазарского каганата: по материалам археологических исследований и письменным данным. – М., 1983; Новосельцев А. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990.], аналiз джерел цiеi iсторii[48 - Про документальнi джерела з iсторii Хозарського каганату див.: Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х в. – М.; Иерусалим, 2000; Коковцев П. Еврейско-хазарская переписка Х века. – Ленинград, 1932.], вiдзначимо лише основнi моменти. Вважаеться, що ця держава виникла в серединi VII ст., видiлившись iз захiдноi частини Тюркського каганату. На чолi Хозарськоi держави стали кагани iз династii Ашинiв. Ця держава контролювала землi Пiвнiчного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного пiвнiчно-захiдного Казахстану, Приазов’я, пiвнiчну частину Криму, а також степи й лiсостеп Схiдноi Європи й Днiпра. Спочатку центр каганату знаходився на територii пiвнiчноi частини сучасного Дагестану, але пiзнiше перемiстився в пониззя Волги.
Поширеною е думка, що хозари були кочiвниками й розмовляли однiею з тюркських мов. Правда, Хозарський каганат, як середньовiчна iмперiя, був полiетнiчним, а його мешканцi займалися не лише скотарством, а й землеробством.
До складу Хозарського каганату входили слов’янськi племена – далекi предки сучасних украiнцiв. Велику роль у економiцi держави належала транзитнiй торгiвлi. Через терени Хозарськоi держави проходили важливi торговi шляхи: воднi (Волгою та Днiпром), а також сухопутний Великий шовковий шлях iз Китаю до Європи. Цiею транзитною торгiвлею переважно займалися евреi.
Для евреiв Хозарський каганат з часом став «iхньою державою», де вони користувалися чималим впливом. На початку ІХ ст. в каганатi вiдбувся державний переворот i владу тут захопив Обадiя, котрий, схоже, був еврейського походження[49 - Цукерман К. Про дату навернення хозар до iудаiзму й хронологiю князювання Олега та Ігоря // Ruthenica. – К., 2003. – Т. ІІ. – № 2. – С. 54—84.]. Вiдтодi влада кагана стала символiчною. Вiн нiби репрезентував вищi божественнi сили, жив iзольовано в своему палацi i його лише раз на рiк показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народiв вiдiгравав священний правитель[50 - Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. – К., 2005. – С. 154.]. Натомiсть реальна владаопинилися в руках бекiв. Обадiя поширив у державi равiнiстичну форму юдаiзму, збудував синагоги й школи, запросив до краiни юдейських вчителiв, установивши iм щедру плату. Показово, що вiдомi нам iмена каганiв, як правило, були тюркськими. Лише останнi кагани мають вже еврейськi iмена. І е свiдчення, що вони дотримувалися юдаiзму. Зате беки мали iмена еврейськi й, безперечно, iдентифiкували себе як юдеiв.
Легенда про прийняття хозарами юдаiзму наводиться в листi царя (кагана) Йосипа з Хазарii до Хасдая iбн Шапрута, що мешкав у Іспанii[51 - Публiкацiю листа i його iнтерпретацiю див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. – Ленинград, 1932.]. Лист датуеться нiби 930 р., хоча iснуе думка, що це фальсифiкат пiзнiшого перiоду. У цьому творi говориться, нiби за царя Булана, який був попередником Обадii, хозари здiйснювали вибiр вiри мiж християнством, мусульманством та юдаiзмом. І вибiр був зроблений на користь останнього. Дещо подiбну легенду маемо в «Повiстi минулих лiт», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.
Лев Гумiльов
Юдаiзм нiби став державною релiгiею в Хозарському каганатi, точнiше ii верхiвки. Однак це не означало, що цю релiгiю прийняла бiльша частина населення. Загалом варто погодитися з наступними мiркуваннями Льва Гумiльова: «Юдаiзм – це культ народу, «обраного Яхве», i тому нечастi новонаверненi вважалися «проказою Ізраiля». Євреi мирно сусiдили з хозарами, ходили разом в походи, але молились окремо, справедливо вважаючи, що для хороших вiдносин iз сусiдами немае необхiдностi iх робити подiбними до себе чи, навпаки, лицемiрно уподiбнюватися iм. Навiть забувши бiльшу частину складних приписiв Талмуду, що було закономiрним для пастушого племенi, де юнакам не було де й коли навчатися навiть простiй грамотi, нащадки евреiв-маздакитiв не розчинилися в середовищi племен Дагестану, якi оточували iх. Вони до цього не прагнули, та й цi би iх у свое середовище не прийняли… І хай не дивуе читача те, що евреi, якi жили в Хазарii, iменуються хозарами. Це звичайне для етнонiмiв узагальнення, коли субетнос на чужинi приймае назву етносу»[52 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – М., 1992. – С. 81.].
У ІХ ст., завдячуючи транзитнiй торгiвлi, яка опинилася переважно в руках еврейських купцiв-рахдонiтiв, Хозарський каганат процвiтав. Хозарська столиця Ітиль, яка знаходилася в пониззi Волги, вражала подорожнiх своiми розмiрами. Довжина мiста сягала близько 10 кiлометрiв. Були там рiзноманiтнi культовi споруди, палаци правителiв, величезнi базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та iншi продукти. Сюди постiйно прибували кораблi й каравани з товарами. Життя мiста кипiло. Основну його частину становили евреi[53 - Заходер Б. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. – М., 1962. – С. 140—143.]. З приводу цих багатств згадуваний Гумiльов писав таке: «Хозарський каганат – а точнiше, колонiя рахдонiтiв – у ІХ в. володiв величезними багатствами, якi отримувалися вiд торгiвлi китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купцiв пiдтримували всi деспотичнi режими: iмператори династii Тан, Каролiнги, Аббасиди в Багдадi та Омейяди в Кордовi». Далi iсторик говорить про те, що каганат утримував на своi кошти добре навчену армiю – вiд 7 до 12 тис. чоловiк. Щоправда, воiни були… мусульманами. Й, вiдповiдно, не бажали воювати проти своiх одновiрцiв[54 - Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 310.]. Гумiльов навiть iменуе Хозарський каганат етнiчною та соцiально-полiтичною химерою. Інодi дослiдник у такiй характеристицi перебирав мiру, але певна частка iстини в цих твердженнях е. Справдi, багатство каганату виявилося «поверховим». Бiльша його частина концентрувалася в руках елiти. Простолюд практично вiд нього нiчого не мав.
Данина слов’ян хозарам. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису
Суттевою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективнi чинники консолiдацii населення. У каганатi проживали представники рiзних етносiв – власне хозари, iншi тюркськi племена, зокрема булгари, племена слов’янськi, евреi, можливо, й iншi етноси. Серед них були й кочiвники, й осiле населення, зорiентоване на землеробство, i такi, що займалися торгiвлею (переважно евреi). Спосiб життя, мова, культура цих етносiв помiтно рiзнилися мiж собою. Не було мiж ними едностi i в планi релiгiйному. Юдаiзм, який сповiдували евреi i який став релiгiею верхiвки каганату, лишався релiгiею елiтарною, вiрою вiдносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традицiйних «язичницьких» вiрувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армiя – надзвичайно важливий елемент у системi вiдносин каганату.
Про соцiальну консолiдацiю й говорити не варто. Вiдмiннiсть мiж верхiвкою й низами була дуже великою. Вони нiби жили в рiзних свiтах.
Такий стан речей не мiг зберiгатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорiентацiя чи переформатування торгових шляхiв, якi проходили через Хазарiю, могли боляче вдарити по державнiй системi каганату. Адже це могло привести до скорочення доходiв, а, вiдповiдно, й до руйнацii iснуючоi системи вiдносин. Можна погодитися з наступними мiркуваннями щодо економiки цiеi держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економiка, в основному, почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, котрий залежав не вiд внутрiшнiх, а вiд зовнiшнiх факторiв»[55 - Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. – С. 156.].
Як уже говорилося, в 922 р. виникае мусульманська Волзька Булгарiя, котра намагаеться контролювати волзький торговий шлях, що донедавна знаходився в сферi хозарського впливу. Подiбнi процеси вiдбуваються в Поднiпров’i, яке теж контролювали хозарськi правителi. Тут виникае державне утворення русiв, котре бере пiд свою опiку шлях «iз варяг у греки». Принаймнi можна говорити, що в другiй половинi ІХ ст. виникае Руська держава (точнiше – протодержава). З часом вона набирае сили й стае суперником Хозарського каганату. Адже Русь «вiдiбрала» в хозарських правителiв не лише шлях iз «варяг у греки», а й частину Великого шовкового шляху iз Китаю до Європи.
Основним консолiдуючим елементом у Хозарському каганатi були грошi. Каганат фактично став торговою корпорацiею, яка частину своiх велетенських прибуткiв вiддавала на армiю. Саме завдяки армii й утримувалася стабiльнiсть i порядок.
У лiтературi поширена думка, що в кiнцi Х ст. Хозарська iмперiя перестала iснувати, це, напевно, не зовсiм так. Схоже, вiдбулася ii значна трансформацiя. Хазарiя перестала бути iмперiею, перетворившись у «етнiчну державу». Їi терени знаходилися в степовiй зонi на пiвнiч вiд Кавказу. Принаймнi згадки про хозар в «Повiстi минулих лiт» зустрiчаються в ХІ—ХІІ ст.
Закономiрно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраiнцями. Їм доводилося чимало воювати. Правда, й було вiдносно мирне спiвiснування, торговi контакти i навiть контакти культурнi. Цi стосунки знайшли вiдображення в «Повiстi минулих лiт». Хоча таке вiдображення помiтно мiфологiзоване. Це можна зрозумiти. Адже подii, пов’язанi з хозарами, про якi говориться в цьому лiтописному пам’ятнику, вiдносяться до ІХ—Х ст., коли лiтописання на Русi ще не було або воно робило першi кроки.
У кiнцi ІХ – на початку Х ст. Хозарська iмперiя починае розпадатися. На ii околицях виникають конкуруючi з нею держави. Руйнування ж каганату вiдбулося в кiнцi Х ст. «Добили» цю державу руськi князi, зокрема Святослав. Його син, Володимир, уже iменувався каганом. Руси нiби перейняли державну традицiю Хозарськоi iмперii.
Добре вiдомою е лiтописна легенда про данину хозарам. У «Повiстi минулих лiт» говориться, що слов’янськi племена утискували рiзнi iноплемiнники – болгари, угорцi, авари. Серед них називаються й хозари, котрi нiби хотiли пiдпорядкувати собi полян. Останнi жили в Поднiпров’i, а iхнiм стольним градом був Киiв,заснований Кием, Щеком i Хоривом. «І знайшли iх, – говориться в «Повiстi минулих лiт», де йде мова про полян, – хозари, коли вони сидiли в лiсах на горах, i сказали хозари: «Платiте нам данину». Поляни тодi, порадившись, дали [iм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князевi своему i старiйшинам своiм, i сказали iм: «Ось, знайшли ми данину нову». А тi запитали iх: «Звiдки?» І вони сказали iм: «В лiсi на горах, над рiкою Днiпровською». А тi запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, i мовили старцi хозарськi: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [ii] однобiчним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечi. Сi будуть брати данину i з нас, i з iнших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своеi волi, а за божим повелiнням»[56 - Лiтопис руський. – С. 10—11.].
Оповiдь ця мае суто легендарний характер i написана «заднiм числом», тодi вже, коли Хозарський каганат зазнав поразок вiд руських князiв. Щодо наведеноi легенди, то з приводу цього Гумiльов висловив цiкавi мiркування: «Данина мечами могла мати лише один смисл: у полян була забрана зброя. Для тих, хто володiе шаблею, мечi – металобрухт, оскiльки шабля е легкою, не втомлюе руку й прорiзае кольчугу. Але шабля потребуе спецiальноi виучки бiйця, непомiрно бiльшоi, анiж меч. У хозар у ІХ ст. шаблi справдi були… Отже, не збагачення за рахунок полян було метою хозар, а руйнування iхнього вiйськового потенцiалу. Але така акцiя можлива лише в результатi переможноi вiйни, про яку лiтописець не сказав i слова»[57 - Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 284.].
Наведенi мiркування Гумiльова мають гiпотетичний характер. Однак лiтописна легенда про данину хозарам, безперечно, свiдчить, що поляни були пiдкоренi Хозарським каганатом. Імовiрно, вони були роззброенi – аби не чинили завойовникам опору. Киiв певний час був хозарською факторiею на шляху «iз варяг у греки». Про це е й iншi свiдчення на сторiнках «Повiстi минулих лiт». Наприклад, говориться, що «хозари брали з полян, i з сiверян, i з вятичiв; брали вони по бiлiй вивiрцi – стiльки вiд диму»[58 - Лiтопис руський. – С. 12.]. Якщо довiряти цiй iнформацii, то виходить, що хозари встановили контроль над слов’янськими племенами, котрi проживали на теренах нинiшньоi Киiвщини, а також у басейнах рiк Десна й Ока. Брали вони данину хутром, яке цiнувалося на ринку. Обтяжливу данину, судячи з усього, вони не накладали. Для них бiльш важливими були торговi шляхи, якi проходили Днiпром, Десною та Окою.
Про те, що Киiв належав хозарам, говориться також у лiтописнiй розповiдi про Аскольда i Дiра. Там читаемо наступне: «Ідучи мимо, узрiли вони (Аскольд i Дiр. – П. К.) на горi городок i запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешнi жителi] сказали: «Було трое братiв, Кий, Щек [i] Хорив, якi зробили город сей i згинули. А ми сидимо в городi iхньому i платимо данину хозарам»[59 - Там само.]. Судячи далi з контексту твору випливае, що саме цi можновладцi, зiбравши варягiв, визволили полян вiд хозарськоi залежностi й почали правити в полянськiй землi.
Бiльше джерел про те, як поляни звiльнилися вiд хозарськоi залежностi, ми не маемо. Тому доводиться вiрити «Повiстi минулих лiт». Із неi можемо лише зробити висновок: вiйськово-торгiвельнi корпорацii варягiв, якi намагалися контролювати торговi шляхи Схiдноi Європи, почали витiсняти звiдти хозар, зокрема iз Поднiпров’я.
Це робив князь Олег (?—912). Пiд 885 р. у лiтописi сказано: «Послав Олег [послiв] до радимичiв, питаючи: «Кому ви данину даете?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив iм Олег: «Не давайте хозарам, а менi давайте». І дали вони Олеговi по шелягу, як ото й хозарам давали»[60 - Лiтопис руський. – С. 14.]. Радимичi, якi належали до слов’янських племен, проживали мiж Днiпром та рiчкою Сож. Зараз це переважно терени пiвденно-схiдноi Бiлорусi.
Сильного чи то смертельного удару Хозарському каганату завдав князь Святослав (?—972). Спочатку в «Повiстi минулих лiт» говориться про те, що цей князь вирiшив пiдпорядкувати собi вятичiв, якi платили данину хозарам: «І пiшов вiн на Окурiку i на Волгу, i знайшов вятичiв, i сказав iм: «Кому ви данину даете?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даем»[61 - Там само. – С. 38.]. Із цього запису випливае, що Святослав намагався взяти пiд контроль частину волзького торгового шляху, де господарями були хозари.
А пiд 965 р. у лiтописi читаемо наступне: «Рушив Святослав на хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своiм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [вiйська] битися, i сталася битва межи ними, [i] одолiв Святослав хозар i город iхнiй [столицю Ітiль], i [город] Бiлу Вежу взяв»[62 - Там само.].
Це повiдомлення часто трактуеться як загибель Хозарськоi держави. Проте сумнiвно, що так було. Згаданий похiд Святослава мав, радше, не завойовницький, а грабiжницький характер. Нiде чiтко не сказано, що руський можновладець оволодiв хозарськими землями. Пiсля цього походу князь спрямував своi походи в пiвденно-захiдному напрямку, на Дунай, де навiть збирався заснувати нову столицю. Як бачимо, його приманювали не багатi хозарськi мiста, котрi на той час почали деградувати, а перспективний дунайський регiон.
Умовний портрет князя Святослава Ігоровича з Царського титулярника, XVII ст.
Далi в «Повiстi минулих лiт» зустрiчаемо фрагментарнi згадки про хозар. Пiд 1023 р. е згадка, що коли була усобиця мiж Ярославом i Мстиславом, то останнiй ходив проти свого суперника «з хозарами i з касогами»[63 - Там само. – С. 85.]. Тобто можна припустити, що на той час хозари зберiгали свою державну органiзацiю, але знаходилися в союзних чи навiть васальних вiдносинах iз руськими князями.
Ще одна згадка про хозар в лiтописi припадае на 1083 р. Там говориться, що князь Олег зайняв Тмуторокань i посiк хозар[64 - Там само. – С. 125.]. Отже, хозари проживали неподалiк Тмутороканя, тобто поряд iз Таманським пiвостровом. Нарештi пiд 1106 р. у «Повiстi минулих лiт» говориться про воеводу Іванка Захаровича, який був хозарином. Вiн служив руському князю Святополку[65 - Лiтопис руський. – С. 160.]. Це, власне, остання згадка в руських лiтописах про хозар.
Згадуеться ще в «Повiстi минулих лiт» про жидiв хозарських, якi приходили до князя Володимира й пропонували йому юдейську вiру[66 - Там само. – С. 52.]. Але цей епiзод стосуеться переважно украiно-еврейських, а не украiно-тюркських стосункiв.
Загалом у руських лiтописах даеться таке уявлення про хозар. Це – войовничий народ, який пiдпорядкував полян та iншi слов’янськi племена. Однак киiвськi князi увiльнили слов’янське населення вiд хозарськоi залежностi, пiдпорядкувавши його собi. Також вони завдали хозарам нищiвноi поразки. І пiсля цього хозари опинилися в залежностi вiд русiв. Принаймнi в легендi про данину хозарам, яку давали поляни, е натяк на те, що тепер хозари платять данину. Хозари також перебували на службi в руських князiв.
При цьому, коли ведеться мова про хозар, не йде мова про iхне юдейство. Натомiсть у «Повiстi минулих лiт» е поняття «жиди хозарськi», котрi хотiли нав’язати юдаiзм князевi Володимиру (960? —1015). Отже, хозари й жиди хозарськi – це не одне й те саме.
Не виключено, що вiд хазарiв руськi князi перейняли титул кагана, розглядаючи себе як продовжувачiв хозарськоi державноi традицii. Існуе навiть думка про iснування Руського каганату[67 - Вперше питання про iснуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим у 1862 р. Вiн вважав, що iснування цього державного утворення мiж аварами й хозарами – незаперечний iсторичний факт. Див.: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе // Записки Императорской Академии наук. – СПб., 1862. – Т. 1. – Прил. 3. – С. 105—106.]. Одним iз головних джерел для доведення функцiонування Руського каганату е Бертинськi аннали. У цiй франкськiй хронiцi розповiдаеться про вiзантiйське посольство, яке прибуло в Інгельгейм до двору iмператора Людовiка І Благочестивого 18 травня 839 р. У складi цього посольства був народ рос, про якого повiдомляеться, що правитель його називався каганом[68 - Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2010. – Т. 4. – С. 19—20.]. Інформацiя про те, що правитель русiв iменувався каганом, зустрiчаеться також у арабських джерелах[69 - Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2009. – Т. 3. – С. 47—48.]. Каганом двiчi називаеться князь Володимир у «Словi про Закон i Благодать» Іларiона[70 - Тисяча рокiв украiнськiй суспiльно-полiтичнiй думцi. – К., 2001. – Т. 1. – С. 209.]. Тобто це не е опискою. Так справдi iменувалися верховнi правителi на Русi. Каганом також називали Ярослава Мудрого. Про це, зокрема, свiдчить одне з графiтi Софiйського собору. Там було написано: «Спаси, Господи, кагана нашого»[71 - Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв. – К., 1966. – С. 49—52.].
Існуе чимала лiтература про Руський каганат. Щоправда, незначна кiлькiсть джерел не дае змоги дати вiдповiдь, чи вiн справдi iснував i що представляв собою. З цього приводу зустрiчаемо широкий спектр думок. І все ж можемо з певнiстю твердити, що тюркський титул кагана носили руськi князi. І для них це був титул верховного правителя. Звiдки вони взяли його – вiд авар чи хозар? Останне видаеться бiльш певним. Але як би не було, можемо однозначно констатувати: тюркськi традицii державотворення мали вплив на Русь-Украiну.
«Печенiг – ворог русича»
У 1981 р. на екрани Радянського Союзу вийшов фiльм «Ярослав Мудрий», знятий на кiностудiях iменi Олександра Довженка й «Мосфiльм». Це був своерiдний кiноепос, який нiби мав висвiтлити вершиннi моменти в iсторii Киiвськоi Русi. В центрi фiльму – фiгура князя Ярослава Мудрого, за часiв правлiння якого ця держава досягла пiку могутностi.
Одним iз епiзодiв фiльму – навчання дiтей у школi. Учитель диктуе учням фразу «Печенiг – ворог русича», яку вони мають записати. Саме печенiги й постають у фiльмi як найбiльшi вороги Русi. І завершальним епiзодом фiльму е перемога русичiв над ордою печенiгiв пiд стiнами Киева. Вiдповiдно, в пiдручниках у нас печенiги (зрештою, як i iншi тюркськi етноси) трактуються ворогами русiв. Печенiгами називали об’еднання кочових, переважно тюркських племен[72 - Про печенiгiв див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. – М., 2013; Плетенева С. Печенеги // Исчезнувшие народы: сб. статей. – М., 1988. – С. 35—46; Прiцак О. Печенiги // Украiнський iсторик. – 1970. – № 1—3. – С. 95—101; Pаlоczi-Horvаth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenv?lker im mittelalterlichen Ungarn. – Budapest, 1989.].
Першi згадки про печенiгiв припадають на VIII ст. Печенiзька мова належала до тюркськоi групи мов. Правда, археологiчнi данi свiдчать, що серед печенiгiв переважали европеiди з невеликими домiшками монгольськоi кровi.
Перемога Кожум’яки над печенiгом.
Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису
Вiн вважав, що iснування цього державного утворення мiж аварами й хозарами – незаперечний iсторичний факт. .вiйсько, що Киiв у облозi. Вiн нiби вийшов з мiста з уздечкою, ходив серед печенiгiв i питав iхньою мовою: «Чи нiхто не бачив коня?» Печенiги сприймали його за свого. Потiм хлопець кинувся в Днiпро й поплив на iнший берег, аби повiдомити руських воiнiв[73 - Лiтопис руський. – С. 39.].
Опис цього епiзоду багато про що говорить. По-перше, мешканцi тогочасного Киева мало чим зовнi вiдрiзнялися вiд печенiгiв. А, по-друге, виявляеться, що серед киян були люди, якi знали печенiзьку мову. Виникае питання – звiдки? Адже в лiтописi говориться, нiби в 968 р. печенiги чи не вперше (!) прийшли на Русь. Але виявляеться: в русичiв iз печенiгами до того iснували певнi вiдносини. І навiть деякi русичi знали печенiзьку мову. Сумнiвно, що це були лише вiдносини военноi конфронтацii. Існували й вiдносини торговi. Печенiги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомiсть отримувати вiд русiв продукти землеробства чи продукцiю «лiсового господарювання» – хутро, мед i т. д.
І хоча в «Повiстi минулих лiт» маемо багато антипеченiзьких моментiв й, вiдповiдно, печенiги часто зображуються як вороги Русi[74 - У «Повiстi минулих лiт» печенiги ставляться поряд iз аварами (обрами), а також чорними уграми, котрi трактуються як вороги. Див.: там само. – С. 7.], однак iнодi лiтопис (як у наведеному епiзодi про хлопця-киянина) «проговорюеться». Печенiги й руси не лише воювали. Спектр iхнiх контактiв був широким. Тому окремi руси знали мову печенiгiв. А деякi печенiги, схоже, знали мову русiв.
Вважаеться, що на теренах сучасноi Украiни печенiги з’явилися в Х ст. І однiею з причин цього було те, що князь Святослав розгромив Хозарський каганат, у результатi чого степи Украiни стали «вiльними» i тут запанували печенiги[75 - Магочiй П-Р., Петровський-Штерн Й. Євреi та украiнцi. Тисячолiття спiвiснування. – Ужгород, 2016. – С. 17—18.]. Безперечно, удар, який нанiс князь Святослав Хозарському каганату, був одним iз чинникiв, який допомiг увiльнити Пiвнiчне Причорномор’я вiд хозар i сприяв утвердженню тут печенiгiв. Хоча насправдi цей тюркський етнос за кiлька десятилiть перед тим опинився на теренах сучасноi Украiни. І пiдтримував вiн стосунки з русами. Були вони i союзницькими, i конфронтацiйними. Так що поява печенiгiв у 968 р. пiд стiнами Киева – це не перший iх похiд на Русь. Інша рiч, що це, певно, був iхнiй перший похiд на Киiв.
«Повiсть минулих лiт» говорить, що печенiги уже мали стосунки з князем Ігорем (878? —945). Пiд 915 р. зазначено: «Уперше прийшли печенiги на Руську землю i, вчинивши мир з Ігорем, пiшли до Дунаю»[76 - Лiтопис руський. – С. 24.]. Правда, пiд 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенiгiв[77 - Там само.]. Але в 944 р. «печенiгiв вiн найняв, i, заложникiв у них взявши, рушив на Грекiв у човнах i на конях»[78 - Там само. – С. 25.]. За наказом Ігоря печенiги пустошили Болгарську землю[79 - Там само. – С. 26.].
Із лiтописних свiдчень, якщо iм вiрити, випливае, що печенiги, радше, були союзниками, нiж ворогами Русi. Адже князь Ігор не лише укладае з ними мир, а й наймае iх на службу, разом з ними йде воювати проти Вiзантii.
Розсварилися печенiги з русами за часiв правлiння князя Святослава. Що було причиною цього, нам не вiдомо. Принаймнi «Повiсть минулих лiт» про це мовчить. Саме тодi в 968 р. печенiги беруть в облогу Киiв. Зрештою, печенiги погубили князя Святослава. Ось як про це розповiдаеться в лiтописi:
«Учинивши мир iз Греками, Святослав рушив у човнах до [Днiпрових] порогiв. І сказав йому воевода отця його Свенельд: «Обiйди, княже, [iх] на конях, бо стоять печенiги в порогах». Однак не послухав вiн його i рушив у човнах.
Тим часом послали переяславцi до печенiгiв [гiнцiв], кажучи: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у грекiв i полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печенiги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогiв, та не можна було пройти порогiв, i став вiн зимувати у Бiлобережжi. І не було в них iжi, i настав голод великий, так що по пiвгривнi [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспiла весна, пiшов Святослав у пороги»[80 - Лiтопис руський. – С. 43.].
Ця iнформацiя подана пiд 971 р. А пiд наступним, 972 р., читаемо таке:
«Прийшов Святослав у пороги, i напав на нього Куря, князь печенiзький. І вбили вони Святослава, i взяли голову його, i з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього»[81 - Там само.].
Доволi поширеною е версiя, що печенiги убили Святослава за намовою вiзантiйцiв, котрi заплатили iм грошi. Справдi, мiж Вiзантiею й печенiгами iснували союзнi вiдносини. І така версiя мае право на iснування.
Однак якщо проаналiзувати лiтописне повiдомлення, то про це нiчого не говориться. Із нього випливае, що печенiги напали на Святослава i його вiйсько, бо тi мали багату здобич i були ослабленi. Вражаючим фактом е те, що з черепа Святослава хан Куря зробив чашу. Навiть якщо це вигадка, то вигадка показова. Тобто в особi руського князя провiдники печенiгiв бачили сильного противника, який, очевидно, iм дошкуляв. І чаша з князiвського черепа – це символ перемоги. До того ж перемоги неабиякоi!
У лiтописi е таке мiсце. Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь втiк перед вiйськами Володимира з Киева, радив своему пановi податися до печенiгiв i привести звiдти вiйсько[82 - Там само. – С. 46.]. Очевидно, Ярополк мiг звернутися до печенiгiв i тi би йому не вiдмовили. Фактично цей тюркський етнос «вписувався» в полiтичну систему Русi – деяким князям печенiги допомагали, а деяким шкодили. Правда, печенiгам «не повезло». Вони часто опинялися на боцi тих князiв, яких не дуже жалувала «Повiсть минулих лiт». Звiдси такий iх негативний iмiдж у лiтописаннi.
Стосунки мiж русами й печенiгами, незважаючи на непорозумiння за часiв Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Його син i наступник на киiвському престолi Ярополк (?—978) пiдтримував з печенiгами дружнi стосунки.
З печенiгами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику – князю Ярополку. В одному мiсцi лiтописуйде мова про те, що Володимир став зводити городи, тобто укрiплення, по рiчках – Деснi, Остру, Трубежу, Сулi, Стугнi. Бо «була вiйна з печенiгами»[83 - Лiтопис руський. – С. 67.].
Пiд 993 р. у «Повiстi минулих лiт» наводиться гарна легенда про вiйну з печенiгами й заснування мiста Переяслава, яке знаходилося на межi зi степом. Наведемо цю легенду повнiстю:
«Пiшов Володимир на Хорватiв. А коли вернувся вiн iз вiйни хорватськоi, то тут печенiги прийшли по тiй сторонi [Днiпра] од Сули. Володимир тодi пiшов супроти них i встрiв iх на Трубежi коло броду, де нинi Переяславль. І став Володимир на сiй сторонi [рiки], а печенiги на тiй. І не наважувалися цi [перейти] на ту сторону, а тi – на сю сторону.
І приiхав князь печенiзький [Куря?] до рiки, i викликав Володимира, i сказав йому: «Ти випусти свого мужа, а я – свого. Нехай обидва борються. І якщо твiй муж ударить моiм [об землю], то не будем воювати три роки, якщо ж наш муж ударить вашим, то будем воювати три роки». І розiйшлися вони урiзнобiч.
Володимир же, вернувшись у табiр, послав по табору бирича, говорячи: «Чи нема такого мужа, який би взявся з печенiжином боротися?» І не знайшовся такий анiде.
А назавтра приiхали печенiги i свого мужа привели, а [мужа] наших не було. І став тужити Володимир, посилаючи [биричiв] по всьому вiйську своему. І прийшов один старий муж до нього, i сказав йому: «Княже, есть у мене один син удома, менший. Бо з чотирма я вийшов, а вiн удома. Вiд самого дитинства його нiхто не вдарив ним. Одного ж разу, коли я сварив [його], а вiн м’яв шкуру, вiн розгнiвався на мене [i] роздер шкуру руками».
Князь же, це почувши i зрадiвши, послав по нього [гiнця] зараз же. І привели його до князя, i князь розповiв йому все. Цей тодi сказав: «Княже! Я не знаю, чи переможу його. Спробуйте-но мене. Чи немае бика, великого й сильного?» І знайшли бика сильного, i сказав вiн роздражнити бика, i поклали на нього залiзо гаряче, i пустили бика. І побiг бик мимо нього, i схватив вiн бика рукою за бiк, i вирвав шкуру з м’ясом, скiльки йому рука захопила. І сказав йому Володимир: «Можеш iз ним боротись».
А назавтра прибули печенiги i стали гукати: «Чи нема [вашого] мужа? Наш ось готов!» Володимир же повелiв тоi ночi надiти оружжя. І приступили тут вони однi до одних, i випустили печенiги мужа свого, i був вiн превеликий вельми i страшний. Виступив також муж Володимирiв, i, побачивши його, печенiжин посмiявся, бо був вiн середнiй тiлом. І, розмiрявши [вiдстань] мiж обома вiйськами, пустили iх одного до одного. І взялися вони оба, i стали крiпко держати [один одного], i удавив вiн печенiжина в руках своiх до смертi, i вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печенiги побiгли, а руси погнали вслiд за ними, рубаючи iх, i прогнали iх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому i назвав його Переяславлем, бо [тут] перейняв славу отрок той. Володимир при цiм великим мужем зробив його i отця його. А Володимир вернувся у Киiв з побiдою i славою великою»[84 - Там само. – С. 68—70.].
Взагалi лiтописець, пишучи про дiяння Володимира, часто розповiдае рiзнi «печенiзькi легенди». Ось ще одна, вмiщена пiд 997 р.:
«Коли Володимир пiшов до Новгорода по верхнiх воiв проти печенiгiв, – бо рать велика була безперестану, – в той же час довiдались печенiги, що князя нема, прийшли i стали навколо Бiлгорода. І не давали вони вийти з города, настав, отож, голод великий у городi, i не можна [було] Володимиру помогти [iм]. А не можна було пiти йому [через те], що iще не зiбралися були до нього воi, печенiгiв же було многе-множество. І затягнулась облога людей у городi, i був голод великий, i вчинили вони вiче в городi, i сказали: «Так доведеться нам померти од голоду, а од князя помочi немае. То чи лучче нам померти? Здамося печенiгам. Адже когось таки вони залишать у живих, якщо кого умертвлять. Ми вже помираем од голоду». Так ото вони раду вчинили.
А був же один старець, [який] не був на вiчi тому, [i] вiн запитував: «Задля чого вчинили вiче люди?» І сказали йому, що завтра хотять люди здатися печенiгам. Це ж почувши, вiн послав [посланця] по старiйшин городських i сказав iм: «Чув я, що ви хочете здатися печенiгам?» А вони сказали: «Не видержать люди голоду». І мовив вiн iм: «Послухайте мене. Не здавайтеся ще три днi, а що я вам звелю – те зробiте». І вони ото радi [були] i обiцялися послухатись. І сказав вiн iм: «Зберiте по жменi вiвса, або пшеницi, або висiвок». І вони, радi пiшовши, [це] знайшли.
І звелiв вiн тодi iм зробити бовтанку, з якоi варять кисiль, i сказав викопати колодязь i вставити туди кадiб, наливши в кадiб бовтанки. І звелiв вiн викопати другий колодязь i вставити туди другий кадiб, i сказав iм шукати меду. Вони ж, пiшовши, взяли лукно меду, – бо було воно сховане в княжiй медушi, – i загадав вiн вельми розситити [мед] водою i вилити в кадiб, i в другiм колодязi так [само]. А назавтра звелiв вiн послати по печенiгiв.
Городяни тодi, пiшовши, сказали печенiгам: «Вiзьмiте собi заложникiв наших, а вас чоловiка з десять iдiте в город, i ви побачите, що дiеться в городi нашому». Печенiги ж, зрадiвши [i] думаючи, що вони хочуть здатися, взяли у них заложникiв, а самi вибрали лiпших мужiв у родах [своiх] i послали iх у город – нехай розглядають, що дiеться в городi у них.
І прийшли вони в город, i сказали iм люди: «Пощо ви губите себе, коли ви не можете перестояти нас? Стiйте хоч десять лiт, що ви можете зробити нам? Адже ми маемо споживок од землi. Якщо ж не вiрите, – то подивiться своiми очима».
І привели iх до колодязя, де ото [була] бовтанка, i зачерпнули вiдром, [i] лили в гладишки, i варили перед ними. А коли зварили перед ними кисiль, то, узявши iх, привели [iх] до другого колодязя i зачерпнули сити. І стали [городяни] iсти спершу самi, а потiм i печенiги. І здивувалися вони, i сказали: «Не йнятимуть сьому вiри нашi князi, якщо не поiдять самi». І люди налили корчагу бовтанки i сити з колодязя i дали печенiгам.
Вони ж, прийшовши, розказали все, що було. І зварили вони кисiль, i iли князi печенiзькi, i здивувалися. І, забравши заложникiв своiх, а тих пустивши, знялися вони од города i до себе пiшли»[85 - Лiтопис руський. – С. 71—73.].
Взагалi печенiгам «везло» на легенди, що з’являлися на сторiнках «Повiстi минулих лiт». Можна ще згадати легенду про поставлення Володимиром Преображенськоi церкви у Василевi в подяку за те, що Бог допомiг князевi врятуватися вiд печенiгiв[86 - Лiтопис руський. – С. 70.]. Що реально стояло за цими всiма легендами, можемо лише здогадуватися. Безсумнiвно одне: з печенiгами Володимиру доводилося часто конфлiктувати.
Конфлiктував iз ними i син Володимира – Ярослав Мудрий (983/987— 1054), що зумiв утвердитися на князiвському престолi. Натомiсть його супротивник, князь Святополк, знаходився в дружнiх стосунках iз печенiгами й тi допомагали йому[87 - Там само. – С. 82, 83.]. Взагалi складаеться враження, що в той час якась частина руських князiв, ведучи боротьбу за киiвський престол, зверталася до варягiв, а iнша частина – до печенiгiв.
Пам’ятник Ярославу Мудрому в Бiлiй Церквi
У «Повiстi минулих лiт» е чимало легенд як про одних, так i про других. Але якщо про варягiв там легенди позитивнi, то про печенiгiв – негативнi. І нiчого дивного тут немае. Переможцями ставали князi, що орiентувалися на допомогу варягiв, натомiсть князi, що брали собi в союзникiв печенiгiв, програвали. Вiдповiдно, лiтописи писалися пiд диктовку переможцiв.
Лiтопис пiд 1034 р. (хоча ця дата викликае певнi сумнiви) е вiсть, що Ярослав Мудрий вчинив великий розгром печенiгiв пiд Киевом. І на цьому мiсцi вiн спорудив храм Святоi Софii на честь цiеi перемоги[88 - Там само. – С. 88—89.]. Нiби пiсля цiеi «лютоi сiчi» печенiги втратили позицii i з часом поступилися половцям.
Правда, з лiтопису вони не зникають. Печенiги неодноразово згадуються. Але, як правило, згадуються серед iнших тюркських кочових племен, що перебували на теренах сучасноi Украiни. Вони втратили свое самостiйне значення. Інодi печенiги опинялися на службi в руських князiв. Остання згадка про них у давньоруських лiтописах припала на 1169 рiк[89 - Там само. – С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.].
У кiнцi ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенiгiв фактично зникае. Сильних ударiв вони зазнали вiд половцiв. Частина печенiгiв переселилася на Балкани, де вони асимiлювалися з мiсцевими етносами. Ще одна частина опинилася на землях Угорщини. Тут печенiги зберiгали автономiю аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на украiнських землях, змiшавшись з iншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищi.
Печенiги залишили пiсля себе низку топонiмiв на теренах нинiшньоi Украiни. Це – село Печенюги Новгород-Сiверського району Чернiгiвськоi областi, селище мiського типу Печенiжин Коломийського району Івано-Франкiвськоi областi, село Печенiги Чугуiвського району Харкiвськоi областi, а також гора Печенiга коло Чугуева. Така географiя топонiмiв дае пiдстави вважати, що печенiги проживали в рiзних регiонах Украiни – як на Лiвобережжi, так i Правобережжi.
Певно, немае сенсу трактувати печенiгiв виключно як «ворогiв Русi». Вони воювали з русами, але також i мирно жили з ними, торгуючи зокрема. Були вони не лише противниками руських князiв, а й iхнiми союзниками та помiчниками. Хай там як, але частина печенiгiв асимiлювалася русами, залишивши пiсля себе пам’ять на украiнських землях у виглядi топонiмiв.
Імперiя половцiв
Половцям в украiнськiй та росiйськiй лiтературi «дiсталося» не менше, анiж печенiгам. Одне «Слово о полку Ігоревiм» i лiтература навколо нього чого вартують! Половцi, як i печенiги, постають у нашiй свiдомостi в образi чужинцiв, ворогiв. Насправдi так однозначно оцiнювати вiдносини украiнцiв та половцiв не варто. Незважаючи на певнi вiйськовi конфлiкти, два етноси активно взаемодiяли й спiвпрацювали.
Загалом iсторiя половцiв доволi цiкава[90 - Про половцiв та iхню iсторiю див.: Плетнева С. Половцы. – М., 1990; Половець В. Половцi. – Чернiгiв, 2007; Прiцак О. Половцi // Украiнський iсторик. – 1973. – № 1—2. – С. 112—118; Стоянов В. Куманология: историко-графические ескизи. – София, 2009. – Т. 1—2.]. На Русi вони були вiдомi саме пiд цiею назвою (щодо ii етимологii маемо бiльше питань, нiж вiдповiдей). У рiзних краiнах та в рiзних народiв були поширенi iншi назви цього етносу – кипчаки, кумани, куни, паллiдi, фальвен тощо. Перший етнонiм можна вважати самоназвою.
Половцi «наслiдили» в iсторii багатьох держав i народiв епохи Середньовiччя. Їхньою прабатькiвщиною варто вважати пiвнiчно-схiдну частину нинiшнього Казахстану й верхiв’я рiчки Іртиш. Це був степовий регiон. Тут половцi жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. І належали до тюркських етносiв.
Половецький шолом з личиною
Князь Всеволод Ярославич. Портрет iз Царського титулярника, XVII ст.
У серединi ХІ ст., зазнавши тиску iнших кочових народiв, половцi вирушили на захiд, зайнявши степи Пiвнiчного Причорномор’я. Цi терени з часом навiть почали називати Дешт-i Кипчак, або – Поле половецьке[91 - Кудряшов К. Половецкая степь: очерки исторической географии. – М., 1948.].
Тривалий час половцi активно контактували з русами. І цi контакти помiтно впливали на iсторiю украiнських земель. Вперше половцi з’явилися на кордонах Русi в 1055 р. Тодi хан Блуш зi своею ордою пiдiйшов до Переяславського князiвства. Правда, князь Всеволод Ярославович (1030—1093), який правив у Переяславi, порозумiвся з ординцями й уклав iз ними мир[92 - Лiтопис руський. – С. 99.]. З 60-х рр. ХІ ст. половцi починають постiйно здiйснювати грабiжницькi наiзди на руськi землi. Першим вiдомим таким нападом був похiд хана Сокала в 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду[93 - Лiтопис руський. – С. 100.]. А в 1068 р. половцi перемогли Ярославичiв, князiв Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битвi на рiчцi Альтi. Лiтописець iз болем писав: «За грiхи нашi напустив Бог на нас поганих…»[94 - Там само. – С. 104.] Ця лiтописна фраза багато що говорить. Тобто для русiв половцi були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою Божою». Правда, цього ж 1068 року чернiгiвський князь Святослав Ярославич (1027—1076) завдав половцям поразки на рiчцi Снов. Навiть був схоплений хан Шурукан[95 - Там само. – С. 106.].
90-тi рр. ХІ ст. позначилися масштабними нападами половцiв на Русь. Це було викликано, зокрема, усобицями руських князiв. Лiтописець говорить, що нiби якiсь «мужi розважливi» казали iм: «Чого ви чвари маете межи собою? Поганi ж гублять землю Руськую»[96 - Там само. – С. 133.]. У 1093 р. половцi, очолюванi ханами Тугорканом (?– 1096) i Боняком, розгромили руських князiв у битвах на рiцi Стугнi, здобувши Торчеськ[97 - Там само. – С. 133—134.]. А в 1096 р. Боняк кiлька разiв нападав на Киiв та розорив його околицi. Навiть спалив у Берестовi княжий двiр[98 - Там само. – С. 140—141.]. Правда, того ж року половцi зазнали поразки у битвi на рiцi Трубiж. У нiй навiть загинув хан Тугоркан. Цiкаво, що останнiй доводився тестем киiвському князю Святополку Ізяславовичу (1050— 1113). Тiло Тугоркана привезли в Киiв i поховали там[99 - Там само.]. Іменем цього хана названий Труханiв острiв на Днiпрi.
Походи руських князiв на половцiв у глиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочiвники дiзнавалися про небезпеку, вони швидко втiкали: вiдводили своi вежi на колесах, а також вiдганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половцi почали вести напiвосiлий спосiб життя. У той час степи Пiвнiчного Причорномор’я були вже подiленi мiж половецькими ордами. Їхнi вежi перебазувалися на землю. Стали вiдносно постiйними мiсця перебування половцiв, iхнi кочовi маршрути. В таких умовах цi кочiвники стали вразливими для руських воiнiв.
