скачать книгу бесплатно
Пiвтори тисячi рокiв разом. Спiльна iсторiя украiнцiв i тюркських народiв
Петро Михайлович Кралюк
Великий науковий проект
Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор, перший проректор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя». Є автором численних робiт з iсторii культури Украiни, зокрема ii фiлософськоi думки. Створив власну концепцiю iсторii фiлософii Украiни, яка рiзниться вiд загальноприйнятоi. Вiдомий також своею iсторичною публiцистикою на шпальтах газет «День», «Дзеркало тижня» та сайтi радiо «Свобода». Його перу належить низка романiв i повiстей («Шестиднев», «Лицар i смерть», «Дiоптра», «Вiднайдення раю»). У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки П. Кралюка «Справжнiй Мазепа», «Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони», «Богдан Хмельницький: легенда i людина», де вiн подае дещо незвичний погляд на роль елiтарних верств та козацтва в iсторii Украiни, а також «Ярослав Мудрий». У новiй книзi П. Кралюка йдеться про непростi стосунки мiж украiнцями та iхнiми предками й тюрками. Автор показуе, що це були вiдносини мiж двома цивiлiзацiями (землеробською й кочовою), якi часто мали конфронтацiйний характер. Однак iснувало й чимало прикладiв «взаемодоповнення» та спiвробiтництва. Звертаеться увага на iсторiю вiдносин мiж слов’янським населенням нинiшнiх украiнських земель й аварами, булгарами, печенiгами, половцями, торками, татарами, турками тощо. Особливо акцентуеться увага на стосунках мiж украiнським козацтвом, з одного боку, та Кримським ханством та Османською iмперiею, з другого. Показано, що в генезисi украiнського етносу помiтну роль вiдiграли тюрки, а украiнська культура мае чимало тюркських елементiв.
Петро Кралюк
Пiвтори тисячi рокiв разом
Спiльна iсторiя украiнцiв i тюркських народiв
Передмова
Ставлення украiнцiв до тюркського свiту не було i не е простим. Украiнцi, iхнi предки контактували з тюркськими народами бiльше тисячi рокiв. Часто це були военнi конфлiкти. Хоча й зустрiчалися моменти спiвпрацi. Бiльше того – можна сказати, що тюркський чинник вiдiграв помiтну роль у етногенезi украiнцiв. Натомiсть «украiнська кров» давала про себе знати на тюркських землях. Навiть деякi знаковi персонажi iсторii тюркських народiв мали украiнське походження. Одна Настя Лiсовська, вона ж Роксолана, чого вартуе!
Однак якщо розглянути украiнську культуру, зокрема iсторiографiю, то тюркський чинник переважно iгноруеться або часто трактуеться в негативному планi. Зовсiм недавно свiт побачили книжки знаних украiнських iсторикiв пiд назвою «Схiдна брама Європи»[1 - Брехуненко В. Схiдна брама Європи. Козацька Украiна в серединi XVII—XVIII ст. – К., 2014.] i «Брама Європи»[2 - Плохiй С. Брама Європи. Історiя Украiни вiд скiфських воен до незалежностi. – Харкiв, 2016.]. У них так чи iнакше е намагання представити Украiну як «браму», «бар’ер», який захищае европейський свiт вiд руйнiвних впливiв, що йдуть зi Сходу. І пiд цими «схiдними руiнниками» переважно розумiють тюркськi етноси.
Майже ту саму «симетричну вiдповiдь» маемо в культурах тюркських народiв, якi контактували з украiнцями, зокрема в культурi турецькiй. Для тюркських авторiв украiнцi часто е «невiрними» й «нецивiлiзованими».
Таке ставлення одних до iнших, у принципi, можна зрозумiти. Адже украiнцi й тюрки належали до рiзних цивiлiзацiй. Як правило, iх роздiляли й релiгiйнi бар’ери, котрi мали i продовжують мати чимале значення.
Склалося так, що предки украiнцiв й самi украiнцi в перiод Середньовiччя та в пiзнiшi часи в основному були землеробами. Натомiсть тюркськi народи, якi сусiдили з ними, часто належали до кочiвникiв i займалися скотарством. Звiсно, були й винятки. Наприклад, серед украiнцiв iснували етнiчнi групи, що були переважно скотарями (наприклад, мешканцi Карпат). Так само серед представникiв тюркських народiв, котрi проживали в Пiвнiчному Причорномор’i, зустрiчалися такi, якi вiддавали перевагу землеробству. Та все ж, попри цi винятки, протистояння украiнцiв i тюркiв можна трактувати як протистояння землеробськоi й кочовоi цивiлiзацiй.
Це протистояння нiби «роздирало» украiнськi землi й населення. З цього приводу цiкавi мiркування висловив украiнський полiтолог В’ячеслав Липинський (1882—1931). Вiн вважав, що «з погляду полiтичного наше географiчне положення – найгiрше в Європi». Украiнськi землi стають мiсцем цивiлiзацiйних зiткнень. На них постiйно вiдбуваеться пересування кордонiв мiж Сходом i Заходом[3 - Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – К. ; Фiладельфiя, 1995. – С. 421—422.]. Липинський твердив, що наша багатостраждальна iсторiя зводиться до фатального питання: хто – кочiвник чи хлiбороб – переможе у нас? А найбiльшою нашою нацiональною трагедiею е те, що досi не змiг перемогти у нас анi один, анi другий; що ми не стали мiцною державою кочiвникiв, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своiми кочiвниками великоруська Московщина, але не стали ми державою й хлiборобською, бо кочiвникiв серед нас була велика кiлькiсть. Тому ми, вважав Липинський, на фатальному пограниччi мiж «цивiлiзацiею плуга» i «цивiлiзацiею степу». Всi своi войовничi державнi елементи ми вiддавали кочовiй Москвi, а найбiльше культурнi хлiборобськi елементи – Польщi.
В'ячеслав Липинський
Попри симпатii до «цивiлiзацii плуга» й негативiзм до «цивiлiзацii степу», Липинський загалом займае об’ективну позицiю. Вiн, по-перше, розумiе, що кожна з цих цивiлiзацiй мае своi цiнностi й, зрештою, свою цiннiсть. По-друге, Липинський говорить про те, що украiнська нацiя – це поеднання кочiвникiв i хлiборобiв, мiж якими йде змагання. Це можна зрозумiти i в тому сенсi, що ця нацiя виникла як результат синтезу слов’ян-землеробiв та тюркiв-кочiвникiв.
Переважно в украiнськiй культурi, як уже говорилося, спостерiгаемо негатив-ставлення до тюркських народiв. Адже тюрки часто ставали ворогами украiнцiв, нищили iхнi землеробськi поселення. Так, негативне ставлення до степу, а й, вiдповiдно, до степових кочiвникiв, як чинника в iсторii украiнського народу, демонстрував вiдомий географ Степан Рудницький (1877—1937). «Степ, – писав вiн, – не був первiсно родимою ростинною формацiею для украiнцiв, а страшним диким полем, iз котрого, немов сарана, вилiтали жовтолицi орди, щоб нищити Украiну. Тiльки через iстнування формацii степiв було середньоазiйське сусiдство таке злощасне для Украiни, тiльки степ давав комонним народам такий добрий пастiвник для табунiв i отар, такий вигiдний шлях на Украiну»[4 - Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйноi Украiни. – Львiв, 1994. – С. 127.].
Справдi, для предкiв новочасних украiнцiв, жителiв пiвдня Давньоруськоi держави, степ, Дике Поле були чужою, ворожою територiею, звiдки чекала небезпека. Початково украiнський етнос формувався в лiсостеповiй зонi, де розташовувалися основнi полiтичнi й культурнi осередки Русi-Украiни в середньовiчний перiод: Киiв, Галич, Володимир (Волинський), Львiв, Луцьк, Острог тощо.
Степан Рудницький, як i чимало iнших украiнських авторiв, вважав Батиеву навалу великим нещастям для Украiни. «Одно татарське лихолiття, – писав вiн, – здержало полiтичний i культурний розвиток Украiни на цiлi столiття. І хоч не набiги кочовникiв спинилися вже в другiй половинi XVIII ст., то iх сумнi наслiдки виднi донинi. З полiтичного ослаблення, спричиненого пiвторатисячолiтнiм татарським лихолiттям, не може украiнський народ i донинi прийти до себе»[5 - Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйноi Украiни. – С. 101.].
Степан Рудницький
Антитатарськi мотиви були помiтнi в украiнському фольклорi. Знайшли вони вияв у лiтературi, рiзноманiтних мистецьких творах. Принагiдно нагадаемо, що фактично перша украiнська опера «Запорожець за Дунаем» мала антитурецький характер.
Правда, це лише одна сторона медалi. Кочовий тюркський свiт, iз яким протягом тривалого часу доводилося контактувати украiнцям-землеробам, мав на останнiх помiтний вплив. Тюрки нерiдко ставали союзниками украiнцiв, навiть родичалися з ними. Наприклад, це стосувалося половцiв, хани яких мали родиннi стосунки iз давньоруськими князями, а на початках татарськоi навали на Русь були iхнiми спiльниками (маеться на увазi битва на Калцi в 1223 р.). Деякi тюркськi народи чи субетноси (чорнi клобуки, татари-лiпки i т. д.) «розчинилися» в украiнському соцiумi, зазнавши асимiляцii. Помiтна частина украiнських шляхетських родiв мала тюркськi коренi. На Киiвщинi й Брацлавщинi кiлькiсть таких становила близько однiеi чвертi панiвного складу[6 - Яковенко Н. Украiнська шляхта з кiнця XIV до середини XVII. Волинь i Центральна Украiна. – Вид. друге, переглянуте i виправлене. – К., 2008. – С. 189.].
Явищем, яке зросло на пограниччi украiнського й тюркського свiтiв, стало козацтво. Козаки не лише воювали з тюрками, але й перейняли вiд них чимало вiйськових елементiв, а також елементiв побуту й культури. Нерiдко тюрки ставали союзниками украiнських козакiв. Окремi козацькi старшинськi роди були тюркського походження. Можна наводити й iншi численнi свiдчення тюркських впливiв на украiнський соцiум, про що бiльш детально буде йти мова далi. Вони говорять про те, що мiж украiнцями й тюрками була не лише конфронтацiя, але й спiвпраця, взаемопроникнення.
Сучасна украiнська нацiя, як би це комусь не подобалося, постала в результатi взаемодii слов’янських i тюркських етносiв. Загалом перемiг слов’янський первень. Украiнцi розмовляють мовою, що належить до слов’янських. Хоча в нiй чимало тюркiзмiв. Також ii «спiвучiсть» е результатом тюркських впливiв. У традицiйнiй культурi украiнцiв переважають слов’янськi елементи. Правда, в козацькому одязi простежуються елементи тюркськi.
Однак в украiнськiй культурi, в силу рiзних причин, було i е намагання затушувати тюркський слiд, а тюркськi народи представити переважно в негативному свiтлi.
Певно, пора вже об’ективно подивитися на iсторiю довготривалих вiдносин украiнського й тюркського етносiв. Не демонiзувати конфлiкти, але й не iдеалiзувати взаемодiю мiж цими двома сторонами, якi представляли рiзнi цивiлiзацii.
Направду, ця iсторiя е цiкавою й захоплюючою. Багато в чому вона унiкальна. І про цю унiкальнiсть треба говорити, а не «ховати» ii.
Обри-авари
У «Повiстi минулих лiт» при описi давнiх часiв читаемо наступне: «....iснували й обри, що воювали проти цесаря Іраклiя i мало його не схопили. Цi ж обри воювали проти слов’ян i примучили дулiбiв, що [теж] були слов’янами, i насильство вони чинили жiнкам дулiбським: якщо поiхати [треба] було обриновi, [то] не давав вiн запрягти нi коня, нi вола, а велiв упрягти три, або чотири, або п’ять жiнок у телiгу i повезти обрина, – i так мучили вони дулiбiв. Були ж обри тiлом великi, а умом гордi, i потребив iх бог, i померли вони всi, i не зостався анi один обрин. І есть приказка в Русi й до сьогоднi: «Погинули вони, як обри», – бо нема iхнього нi племенi, нi потомства»[7 - Лiтопис руський. – К., 1989. – С. 7.]. Оскiльки в цьому повiдомленнi згаданий ромейський (вiзантiйський) iмператор Іраклiй (роки правлiння – 610—641), то описуванi подii варто вiднести до першоi половини VIІ столiття.
Звiсно, не слiд беззастережно вiрити «Повiстi минулих лiт». Ця пам’ятка, як вважають дослiдники, з’явилася не ранiше початку ХІІ ст. Однак у нiй зафiксована бiльш глибока iсторична пам’ять. Ймовiрно, укладачi «Повiстi…» користувалися бiльш давнiми записами, що дiйшли з Х—ХІ, а, можливо, навiть iз
ІХ столiття[8 - Толочко П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х—ХІІІ ст. – К., 2005. – С. 9—110.].
Інформацiя про обрiв (або аварiв) мае, попри легендарнiсть, моменти конкретностi. Це не лише згадка про iмператора Іраклiя, а й повiдомлення, що обри приневолили плем’я дулiбiв. Як про вражаючий елемент поневолення, говориться, нiби обри запрягали у вiзки дулiбських жiнок замiсть коней. Схоже, такi явища мали певне поширення й вони «врiзалися» в народну пам’ять дулiбiв.
Варто взяти до уваги, що подii в народнiй пам’ятi зберiгаються близько 100— 150 рокiв. Далi вони, як правило, забуваються. Те, що пам’ять про обрiв зберiгалася протягом тривалого часу (кiлька сотень рокiв), а потiм ввiйшла до лiтопису – факт по-своему унiкальний.
Імператор Іраклiй І
Можна припустити, чому так сталося. Ймовiрно, панування обрiв справдi було важким для дулiбiв. Пам’ять про це була сильною i яскравою. Вона могла бути зафiксована в фольклорних творах, якi зберiгалися кiлька сотень рокiв. А потiм ця фольклорна iнформацiя перейшла до лiтописiв. Також варте уваги те, що дулiби – попередники волинян. Принаймнi в «Повiстi минулих лiт» про них сказано таке: «Дулiби… жили по Бугу, де нинi волиняни…»[9 - Лiтопис руський. – С. 8.] А волиняни в «докиiвський перiод» мали вже своi державнi утворення, доволi значнi мiськi поселення (наприклад, Зимненське городище[10 - Аулiх В. Зимнiвське городище – слов’янська пам’ятка VI—VII ст. н. е. в Захiднiй Украiнi. – К., 1972.]). Арабський географ та iсторик Абу ль-Хасан Алi аль-Масудi (896—956) навiть вважав, що волиняни (плем’я валiнана) колись давно панували над слов’янами[11 - Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. – Рiвне, 2016. – С. 18.]. Звiсно, до таких повiдомлень варто ставитись обережно, але вони мали пiд собою певну основу. Археологiчнi дослiдження дають пiдстави говорити про вiдносно високий розвиток Волинськоi землi в епоху раннього Середньовiччя. Тут iснували значнi поселення, якi займали площу близько 10 гектарiв i бiльше[12 - Прищепа Б. Погоринськi мiста в Х—ХІІІ ст. – Рiвне, 2016. – С. 41—54.]. Принагiдно зазначимо, що Киiв часiв Володимира займав приблизно таку ж площу. У «Баварському географi», пам’ятцi, яка вiдноситься до ІХ ст., вказано, що на теренах Волинi, де проживали бужани й велунчани, було понад 300 мiст[13 - Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалiзацii населення Центрально-Схiдноi Європи ІХ ст. // Украiнський iсторичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 12—34.]. Тому тут могла вiдносно рано з’явитися писемнiсть, яка й зафiксувала «iсторiю з обрами».
Наведене вище свiдчення «Повiстi минулих лiт» небагато нам дае iнформацii про обрiв-аварiв та iхнi стосунки зi слов’янським, зокрема праукраiнським, населенням. І все ж е iнформацiя з iнших джерел, яка дае можливiсть частково реконструювати цi стосунки.
Зимненське городище, вид з боку Свято-Успенського монастиря
Авари з’явилися на теренах Украiни, зокрема в Пiвнiчному Причорномор’i, в результатi Великого переселення народiв. Про них зустрiчалися згадки в творахдеяких вiзантiйських авторiв V i VI ст. – Прiска Панiйського, Феофiлакта, Сiмокатти, Менандра Протектора, Іоанна Ефеського та iнших.
Пiсля розпаду iмперii гунiв, де, ймовiрно, верхiвка була тюркською[14 - Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. – К., 2009. – С. 29—30.], на теренах евразiйського степу сформувалася могутня держава, яка в лiтературi отримала назву Тюркський каганат (552—745)[15 - Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. – СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников // Византийский временник. – 1961. —Т. ХХ. – С. 75—89.]. Вважаеться, що засновником цiеi держави був Ашина. Про нього iснуе легенда, нiби вiн народився вiд вовка й гунськоi князiвни чи то вiд гунського царенка й вовчицi. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, вiд гунських очiльникiв. Саме iм’я Ашина походить вiд монгольського слово «шоно», тобто вовк, до якого додано компонент «а», котрий у китайськiй мовi означае «вельможний, шляхетний». Тобто Ашина – «вовк шляхетноi кровi». До речi, тотем вовка доволi поширений у тюркських народiв. Наприклад, вiн шануеться в пантюркiстських колах Туреччини. Саме ж слово «тюрк» спочатку мало значення «сильний, дужий». Пiзнiше воно стало етнонiмом. Тюрки прославилися вмiнням робити з крицi чудову зброю. Скориставшись мiжусобицями серед рiзних племен, нащадки Ашина опанували значну частину евразiйських степiв. У 552 р. виникла Тюркська iмперiя, на чолi якоi став каган Тумин. Останнiй доручив своему молодшому братовi Істемi пiдкорити захiднi степи – що й було зроблено.
Залишки недобитих вiйськом Істемi племен (приблизно 20 тисяч чоловiк) зрештою злилися в один народ, що став вiдомий пiд назвою авари. Останнi, скориставшись чварами булгарських племен, якi перебували в межах сучасноi Лiвобережноi Украiни, пiдкорили iх. Також пiд iхньою владою опинилися й слов’янськi племена. У 60-х рр. VI ст. авари, створивши свою державу-iмперiю, стали господарями Паннонii й грозою Центральноi Європи. Їi верховнi правителi взяли собi титул кагана, розглядаючи себе як конкурентiв тюркських каганiв[16 - Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi // Сестра моя, Софiя… – К., 2016. – С. 68—69.].
Зображення тюркiв у монгольськiй провiнцii Завхан, VI—VIII ст.
Як i багато державних утворень того перiоду, Аварський каганат був державою полiетнiчною. Хоча, наскiльки можна судити, панiвним етносом у ньому були тюрки, принаймнi тюркською була знать, верхiвка. Також бiльшiсть державних посад у каганатi мали назви тюркського походження[17 - Лавренюк В. Авари (обри) // Тернопiльський енциклопедичний словник: у 4 т. – Тернопiль, 2004. – Т. 1. – С. 19.].
До складу Аварськоi держави, котру можна трактувати як середньовiчну iмперiю, ввiйшли значнi територii Центральноi та Схiдноi Європи. Окрiм частини нинiшнiх украiнських земель, до неi вiдносилися повнiстю або частково землi таких сучасних краiн, як Угорщина, Австрiя, Швейцарiя, Словаччина, Хорватiя, Румунiя, Польща, Литва, Македонiя та Бiлорусь.
Заснування Аварського каганату вiдносять до 60-х рр. VI ст., занепад його припав на кiнець VIII ст. А на початку ІХ ст. ця держава фактично припинила свое iснування. Отже, вона проiснувала понад два з половиною столiття – час немалий, щоб «наслiдити» в iсторii.
Аварська поховальна урна, VII—VIII ст., Закарпаття
Вiдомi iмена деяких аварських каганiв. Першим iз них був Баян. Таке ж iм’я мав i його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намiсниками кагана був тудун, котрий, iмовiрно, керував окремою частиною краiни, i югур – певно, верховний жрець. Данину в краiнi збирали т. зв. тархани. На мiсцях зберiгали владу вождi племен i родiв.
Аварське вiйсько переважно було кiнним й мало, як на той час, непогане озброення (луки, стрiли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрiнги. Це були кiльцеподiбнi дерев’янi укрiплення, оточенi земляними валами, ровами й загорожами. Хрiнги знаходилися на незначнiй вiдстанi один вiд одного, щоб, у випадку нападу, можна було швидко передати повiдомлення. Також у цих укрiплених мiстах знаходилися запаси продовольства й награбоване добро.
Осердям Аварського каганату були переважно землi сучасноi Угорщини й Трансильванii. Столичний хрiнг знаходився в районi нинiшнього мiста Тiмiшоара. Угорцi навiть вважають, що авари вiдiграли помiтну роль у iхньому етногенезi.
Аварська держава була непогано органiзована. Що й забезпечило ii тривале iснування. Авари змусили вiзантiйцiв платити собi данину. У 626 р. вони разом зi слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Правда, зазнали поразки. Пiсля цього експансiя аварiв припинилася.
Пам’ятник Само в Дубнянах, Чехiя
На теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян[18 - Tzsykiewicy L. A. Slowianie i Awarowie. – Wroclaw, 2009.]. Вони, як правило, здiйснювали походи разом iз аварами, передусiм на терени Вiзантii. Звiсно, стосунки iхнi з панiвним аварським населенням не були простими. У 623 р. частина слов’янських племен пiднялася на повстання проти аварiв. Очолив це повстання купець Само. В результатi виникла перша слов’янська держава. Їi в лiтературi, як правило, iменують державою Само. До ii складу входили морави, чехи, лужичани, хорутани й паннонцi. Проiснувала вона десь до середини VII ст. Потiм ii землi знову опинилися пiд владою аварiв[19 - Labuda G. Pierwsye panstwo slowianskie. Panstwo Samona. – Wodyislaw Slaski, 2009.].
Не вiдомо, щоб аварськi правителi чеканили свою монету. Однак через територiю Аварськоi держави проходили торговi шляхи й, вiдповiдно, iснував грошовий обiг. Переважно тут використовувалися вiзантiйськi солiди.
У аварiв формувалася своя писемнiсть. Зокрема, знайденi iхнi рунiчнi написи. Щоправда, вони не розшифрованi. Знайдений також на посудинi напис аварською мовою, виконаний грецькими буквами.
Вiдправною точкою, коли почався занепад Аварського каганату, можна вважати iхню поразку бiля стiн Константинополя у 626 р. У цей час, як уже говорилося, виникла на частинi земель каганату слов’янська держава Само. А близько 632 р. болгарський (тюркський) хан Кубрат (605—665), об’еднавши племена кутрiгурiв, утiгурiв i оногурiв, створюе середньовiчну державу – Велику Болгарiю, вигнавши аварiв iз Пiвнiчного Причорномор’я й Нижнього Дунаю. До 640 р. слов’янське плем’я хорватiв витiснило авар iз Далмацii.
Хан Кубрат
Карл Великий
Незважаючи на цi поразки, Аварський каганат зберiгся й проiснував ще майже двiстi рокiв. Смертельного удару цiй державi завдали франки. Тодiшнiй iхнiй король Карл Великий (742—814) у 791 р. почав наступ проти аварiв. У його вiйську були i слов’янськi загони карантанцiв – предкiв сучасних словенцiв i хорватiв. У самому каганатi почалися смути. Буливбитi югур i каган. 796 року франкам вдалося захопити головний хрiнг – столицю каганату. До Ахена, стольного мiста франкiв, вiдправили вози, навантаженi скарбами, якi протягом столiть накопичували аварськi кагани. Правда, авари не змирилися й продовжували боротьбу.
Ослабленням Аварського каганату скористався болгарський хан Крум (755—814). У 803—804 рр. вiн захопив аварськi землi в середньому Подунав’i. У вiзантiйському збiрнику енциклопедичного характеру Суда (лексикон Свiди) е така цiкава iнформацiя. Нiби Крум запитав полонених авар, вiд чого загинули iхнi провiдники i «увесь народ». На це полоняники вiдповiли: «Через те, що множилися звинувачення один одного, загинули найбiльш смiливi й розумнi серед нас; потiм злодii й неправеднi поедналися з суддями; потiм вiд хмiльного, коли вина побiльшало, всi стали пияками; потiм – через хабарництво; ще пiзнiше – через купцiв, оскiльки всi тi, що стали купцями, обманювали один одного»[20 - Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары // http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24. htm.].
Ймовiрно, це письмове свiдчення загалом адекватно вiдображае ситуацiю. Аварський каганат, котрий виник як вiйськова й загарбницька держава, з часом цивiлiзувався. Верхiвка, а також певнi групи населення почали користуватися життевими благами. Тут розвивалася торгiвля, частина людей стала вiдносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звiдси – широке вживання спиртного). Разом з тим набули поширення «цивiлiзацiйнi вади» – хабарництво, пiдкуп суддiв, обман, вивищення недостойних людей тощо. Що й вело до розкладу держави. Вона загинула не лише через напади зовнiшнiх ворогiв (франкiв, болгар), а й через внутрiшнiй розклад i дезорганiзацiю.
Пiсля фактичноi загибелi Аварського каганату ii пiвденна частина опинилася в складi Болгарськоi держави. Елiта останньоi була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу хана Крума й не повставали проти нових правителiв.
Захiдна частина Аварського каганату опинилася пiд владою франкiв. Останнi вирiшили «приручити» мiсцеве населення, християнiзувавши його. Спецiально для цього у Зальцбурзi в 798 р. було засноване архiепископство. У 805 р. християнську вiру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалiв франкiв. Вони мали своi володiння в межах Схiдноi марки Франкськоi держави з центром бiля колишнього римського мiста Саварii (зараз територiя захiдноi Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у рiзноманiтних джерелах згадувалися авари й навiть т. зв. Аварське королiвство[21 - Про аварiв та iхню iсторiю див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. – М., 2011. – С. 639—662; История Венгрии. – М., 1971. – Т. 1. – С. 75—80.].
Хан Крум
На теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян. Пiсля загибелi цiеi держави деякi з них опинилися поза межами впливiв держав франкiв i болгар-тюркiв. Саме на той час припадае створення слов’янських державних утворень. І саме на теренах, де колись панували авари.
На початку ІХ ст. на теренах пiвденноi Моравii та пiвнiчно-захiдноi Словаччини виникае слов’янська держава, першим правителем якоi став князь Моймир (правив до 846 р.). Ним була заснована династiя Моймировичiв. Ромейський iмператор Константин Багрянородний (905—959) називав цю державу Великою Моравiею. У нiй слов’янськi просвiтителi Кирило та Мефодiй утверджували християнство схiдного обряду[22 - Плахонiн А. Великоморавське князiвство // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 471.]. Потiм iхнi учнi перебралися до Болгарськоi держави, в якiй поступово домiнуючими стали слов’янськi елементи.
Але, схоже, поряд з цим виникае ще одне державне утворення на землях, де жили дулiби. З часом цi землi почали iменуватися Волинню. Про це фактично говорить уже згаданий арабський автор Абу ль-Хасан Алi аль-Масудi в своiй працi «Промивальнi золота й копальнi самоцвiтiв», яка була написана в 943—947 рр. Там, зокрема, автор пише про сакалiба, тобто слов’ян: «Вони складаються з рiзних племен, мiж якими йдуть вiйни, а також мають царiв. Дехто з них тримаеться християнськоi вiри, а саме яковiтського вiросповiдання, а е серед них такi, у яких немае Святого Письма, i вони не сповiдують нiякого божественного закону. Цi люди – язичники, божественнi закони iм узагалi невiдомi. …е серед них плем’я, в якому колись, у давнi часи був цар, а називався iхнiй цар Маджак (Маджк). Це плем’я називаеться валiнана (влiнана). Це плем’я в давнину мало владу над усiма племенами сакалiба, адже в них був цар, а всi iншi царi корилися йому»[23 - Цит. за: Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. – С. 18.].
Наведене свiдчення аль-Масудi дае пiдстави говорити, що волиняни мали свое державне утворення. Адже вони панували над iншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, в них iснували механiзми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому пiдпорядковувалися iншi царi. Називаеться навiть iм’я царя – Маджак.
Костянтин VII Багрянородний
Аль-Масудi
Держава волинян, за свiдченням аль-Масудi, iснувала «в давнину». Такою давниною цiлком могли бути подii столiтньоi давностi – орiентовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулiбiв, власне Волинь, теж була пiд владою аварiв. Тепер, коли зник iхнiй каганат, тут, схоже, постало свое державне утворення, яке проiснувало до кiнця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Полiтичним центром цiеi держави стало мiсто Волинь – звiдси й походить назва Волинськоi землi[24 - Рiчинський А. Старий город Волинь // Наша Батькiвщина. – 1938. – Ч. 2. – С. 38—49.]. Князь Володимир (?—1015), пiдкоривши цю землю-державу, створив у нiй оплот-град, що отримав його iм’я (зараз це мiсто Володимир-Волинський)[25 - Головко В. Володимир-Волинський // Енциклопедiя iсторii Украiни: в 10 т. – Т. 1. – С. 620.]. До речi, тодiшнiй Володимир знаходиться неподалiк мiста Волинь.
Можливо, в той час з’явилося й державне утворення бiлих хорватiв на теренах Галичини. Правда, письмових свiдчень про нього не маемо. Однак на Галичинi[26 - Войтович Л. Прикарпаття в другiй половинi І тисячолiття н. е.: найдавнiшi князiвства // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична. – 2010. – Вип. 45. – С. 13—54.], як i на Волинi, знаходилося чимало укрiплених мiст-городищ. Також киiвському князевi Володимиру довелося прикласти зусиль для завоювання цих теренiв. Це дае пiдстави вважати, що тут iснувало державне утворення.
Новi держави, що виникають, як правило, беруть собi за зразок устрiй iснуючих держав. І для творцiв перших слов’янських державних утворень таким зразком цiлком мiг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякi цiкавi паралелi. У каганатi iснувала система дерев’яних укрiплень – хрiнгiв. Приблизно те саме маемо на теренах Волинi, Галичини, а потiм – на Русi. Тут цi укрiплення iменувалися градами. Князi Володимир та Ярослав Мудрий, як i аварськi правителi, будували, зокрема, такi гради на околицях своеi держави з оборонною метою. Звiсно, в цьому не обов’язково простежувався безпосереднiй вплив авар. Та все ж…
Деяких киiвських князiв давньоруськi джерела, зокрема «Слово про Закон i Благодать», називають каганами. Саме так у цьому творi iменуеться князь Володимир[27 - Іларiон. Слово.... // Хрестоматiя давньоi украiнськоi лiтератури. – К., 1967. – С. 46.]. Звiсно, можна припустити, що цей титул, поширений у тюркських народiв, киiвськi князi взяли в хозар. Але мiг дати тут знати про себе й аварський вплив. Адже пам’ять про аварiв все ж зберiгалася тривалий час. Авари хоча й згинули, проте трактувалися русами як могутнiй народ. Тому престижно було киiвським князям перейняти титул кагана.
Нерiдко iсторiя видаеться парадоксальною. Авари в центрi Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовiчну державу. Пiд iхньою владою опинилася значна частина слов’ян, якi зазнавали гнiту з боку завойовникiв.
Проте слов’яни чимало навчилися у своiх поневолювачiв, перейнявши iхнiй державницький досвiд. Тому саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли першi слов’янськi держави – держава Само, Великоморавська держава, держава волинян (Валiнана). Авари нiби стали «державними вчителями» слов’ян.
Стосунки з булгарами
Ще одним тюркським етносом, який мав вiдношення до iсторii праукраiнцiв, були булгари чи болгари (в лiтературi iх також iменують протоболгарами)[28 - Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. – Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар е дискутивне. Наприклад, поширеною е версiя про iранське походження цього народу. Проте вiдомо, що в «iсторичний перiод» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, вiдповiдно, е пiдстави вiднести iх до тюркських народiв. Схоже, що булгари асимiлювали рiзнi племена, в т. ч. iндоевропейськi. Однак у результатi булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.]. Як i авари, прийшли вони на терени нинiшньоi Украiни пiд час Великого переселення народiв. Тут вони з’явилися в результатi гунськоi навали. Володар гунiв Аттiла (?—453), який у серединi V ст. створив свою велетенську iмперiю в Європi, панував також над булгарськими племенами, котрi переважно кочували на землях Пiвнiчного Причорномор’я. Звiдси Аттiла часто черпав вiйськову силу для своеi армii[29 - Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi // Сестра моя, Софiя… – С. 66.].
У кiнцi V ст. значну частину земель нинiшньоi Украiни займають два булгарськi племенi – кутрiгури й утiгури[30 - Про давнiх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. – София, 1994. – Т. 1, ч. 1.]. Першi оселяються мiж нижнiм Днiпром та Азовським морем, контролюючи й степи Криму, другi – далi на схiд, на берегах Азовського моря й Таманського пiвострова. Цi булгарськi племена здiйснювали напади на землi Вiзантiйськоi iмперii. Адже тут було чим поживитися. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до ромейських iмператорiв. Своею чергою, вiзантiйська дипломатiя пiдтримувала стосунки з булгарськими племенами, iнодi спецiально зiштовхуючи iх, аби вiдвернути вiд нападiв на iмперiю.
Аттiла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа, бл. 1843—1847 рр.
Вiдомим булгарським правителем, який чинив напади на Вiзантiю, був Заберган (роки правлiння – 550—562). Близько 558 р. булгари (переважно кутрiгури) здiйснили набiги на Фракiю й Македонiю, пiдiйшли до стiн вiзантiйськоi столицi Константинополя. Однак у той час булгари зазнали нападiв аварiв, що вторглися на iхнi землi. До того ж аварiв на булгарiв нацьковувала (i не безуспiшно) Вiзантiя. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правлiння – 562—602). Подальша доля булгарiв, передусiм племенi кутрiгурiв, була пов’язана з аварами.
Послаблення Аварського каганату в кiнцi 20-х рр. VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхнi племена об’еднав хан Кубрат[31 - Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. – Казань, 2012.]. У 632 р. вiн став на чолi новоствореноi держави, яка у вiзантiйських джерелах iменувалася Велика Булгарiя. Їi територiя охоплювала терени пiвденноi Украiни, а також Кубань i землi на пiвнiч вiд Кавказу.
Цю державу можна вважати «вiзантiйським проектом», який мав на метi створити у Пiвнiчному Причорномор’i дружню для Вiзантii силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатовi, а, з другого, стримувала напади кочових племен пiвночi на землi iмперii. Як вiдомо, Кубрат виховувався при iмператорському дворi в Константинополi. І навiть там у дванадцятилiтньому вiцi прийняв християнство. Ставши на чолi булгарських племен, вiн близько 634—641 рр. уклав союз iз вiзантiйським iмператором Іраклiем.
Велика Булгарiя проiснувала до середини 60-х рр VI ст., власне до часу смертi хана Кубрата. До речi, вважаеться, що цей правитель був похований на теренах Украiни[32 - Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. – СПб., 1997.]. Існуе навiть його ймовiрна могила на Полтавщинi. У лiтературi поширена думка, нiби розпад Великоi Булгарii вiдбувся через те, що хан роздiлив володiння мiж своiми синами. Правда, за легендою, вiн заповiдав iм триматися разом. Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли пiд контроль значну частину простору, яким колись володiв цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’i, ставши данником хозар. Інший його нащадок, Котраг, переселився зi своiми ордами на правобережжя Дону. Ймовiрно, вiн теж визнавав владу хазарiв. Ще частина булгар пiд проводом Кубратових синiв Кувера й Альцека стала пiдданими Аварського каганату.
Ще одним булгарським середньовiчним утворенням стала Волзька Булгарiя. Вона виникла в результатi ослаблення Хозарського каганату. Булгарськi племена, що входили до цiеi держави, в кiнцi VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осiлий спосiб життя. У 922 р. правитель волзьких булгар Аль-мас (?—925) прийняв iслам. А хозарська верхiвка сповiдувала юдаiзм. Тим самим Волзька Булгарiя унезалежнилася вiд Хозарського каганату. Ця держава проiснувала значний час – аж до татарськоi навали наприкiнцi 30-х рр. ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок i до iсторii русiв-украiнцiв. Але про це пiде мова далi.
Найбiльш вiдомим серед Кубратових синiв був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, вiн зi своiми ордами покинув терени Украiни й подався на Дунай. Тут, пiдпорядкувавши собi мiсцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарськоi держави. Протягом столiття ii верхiвка зазнала слов’янiзацii. А в 865 р. болгарський очiльник, хан Борис (?—907), прийняв християнство. Через певний час пiсля цього в Болгарii утвердилася в богослужiннi старослов’янська мова.
Ще одна частина булгарських племен залишилися у Передкавказзi й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський пiвострiв, а також просунулися в бiк степу й лiсостепу Приднiпров’я. Цей етнос був вiдомий як «чорнi болгари».
Чому розпалася Велика Булгарiя, що iснувала переважно на теренах нинiшньоi Украiни? По-перше, ця держава не була стiйким утворенням. Вона переважно iснувала завдячуючи сильнiй владi хана Кубрата, який, своею чергою, користувався пiдтримкою Вiзантii. По-друге, це була патронiмiчна держава, де правляча родина розглядала державу як власнiсть. В принципi, бiльшiсть тогочасних держав були саме такими. Оскiльки хан Кубрат розподiлив свою державу мiж синами, то закономiрним стало ii роздiлення.
У давньоруських джерелах, зокрема в «Повiстi минулих лiт», е згадки про булгар чи болгар. Але це переважно згадки, якi стосуються чи то болгар, якi осiли на Дунаi й створили там Болгарську державу, чи про волзьких булгар. Про Болгарську державу в давньоруських лiтописах iдеться переважно як про державу християнську й слов’янську. Волзька ж Булгарiя постае як держава неслов’янська, тюркська й мусульманська. Давнi булгари, чи то протоболгари, на вiдмiну вiд аварiв, не залишили якихось сильних споминiв у iсторii русiв.
На це було кiлька причин. Велика Булгарiя проiснувала порiвняно недовго – близько 30 рокiв. Хоча ця держава контролювала терени сучасноi Украiни, але це були землi Лiвобережжя вiд Днiпра, де в той час практично не було слов’янського населення. Звiсно, давнi булгари контактували з слов’янами-праукраiнцями. Але сказати щось певне про такi контакти проблематично. Принаймнi писемнi джерела про це мовчать. Щодо археологiчного матерiалу, то його iнтерпретацiя може бути достатньо «широкою».
Можна говорити про опосередкований вплив болгар на русiв. Маеться на увазi те, що з Болгарii праукраiнцi взяли християнство «слов’янського обряду», звiдси вони в кiнцi Х – на початку ХІ ст. перейняли церковнослов’янську мову й писемнiсть[33 - Про це бiльш детально див.: Кралюк П. Вплив давньоболгарськоi культури на культуру Киiвськоi Русi // Сестра моя, Софiя… – С. 193—201.]. Уже пiзнiше, переважно в XV ст., болгарська культура знову справила помiтний вплив на предкiв украiнцiв. Це т. зв. другий пiвденнослов’янський вплив[34 - Історiя украiнськоi лiтератури. – К., 2013. – Т. 1. – С. 619—645.]. Але i в першому, i другому випадках ми ведемо мову про слов’янiзовану Болгарiю – хоча й до ii становлення мали стосунок тюрки-булгари.
Можна говорити ще про один опосередкований вплив булгар на русiв. Останнi нiби повторили «сценарiй поведiнки» в своiх стосунках iз Вiзантiею. Як уже говорилося, булгари спочатку чинили напади на багатi вiзантiйськi землi. Водночас вiзантiйцi намагалися знайти «слабкi мiсця» у булгарських племен, створити мiж ними конфлiкти, аби вiдвернути iхнi походи на Вiзантiю. Зрештою, вони спробували (й не безуспiшно!) зробити булгар своiми союзниками – пiсля чого цi племена опинилися в сферi впливу Вiзантii. Хан Кубрат, творець i правитель Великоi Булгарii, як уже згадувалося, не лише виховувався в Константинополi при iмператорському дворi, а й прийняв християнство.
Щось подiбне спостерiгаемо у русiв. Спочатку вони ходили вiйськом на вiзантiйськi землi. Ймовiрно, такий похiд здiйснили Аскольд i Дiр[35 - Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963. – С. 165—169.], пiсля чого вiзантiйцi спробували iх християнiзувати[36 - Кралюк П. Прийняття i сприйняття християнства в Русi-Украiнi. – Острог, 2013. – С. 28—41.]. Подiбнi ж походи чинили князi Олег, Ігор, Святослав та Володимир[37 - Лiтопис руський. – С. 16—22, 25—30, 41—43, 61—62.]. І це дiялось до того часу, поки Русь не потрапила в сферу вiзантiйського впливу, прийнявши християнство. Вiзантiйська ж дипломатiя намагалася в той час, коли руси воювали з iмперiею, створити конфлiкти мiж ними та iхнiми сусiдами. Траплялися випадки, що русiв брали на службу у вiзантiйське вiйсько, як колись булгар.
Звiсно, такий «сценарiй поведiнки» не обов’язково мав бути запозичений у булгарських племен. До такого «сценарiю» русiв пiдштовхувала геополiтична ситуацiя земель, на яких вони проживали. Потiм такий «сценарiй» був повторений украiнськими козаками, якi чинили напади на Османську iмперiю, котру варто вважати геополiтичним нащадком Вiзантii. Не даремно в «Протестацii» Іова Борецького проводиться паралель мiж козаками, що чинили напади на турецькi землi, та русами, якi робили те саме щодо Вiзантiйськоi iмперii[38 - Йов Борецький та iншi. Протестацiя 1621 р. // Украiна: антологiя пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 91.]. Отже, не виключаемо, що руси «перейняли науку» в протоболгар щодо походiв на Вiзантiю.
Князь Володимир.
Портрет iз Царського титулярника, XVII ст.
Ще один «булгарський епiзод» в iсторii русiв пов’язаний з вибором ними вiри. Пiд 985 р. у «Повiстi минулих лiт» читаемо наступне: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуем своiм, у човнах, а торкiв берегом [Волги] привiв на конях, i так перемiг болгар. І сказав Добриня Володимировi: «Оглядав я колодникiв, i всi вони в чоботах. Сим данини нам не платити, пiдемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, i поклялися вони межи собою, i сказали болгари: «Тодi нехай не буде миру межи нами, коли камiнь стане плавати, а хмiль – тонути». І вернувся Володимир до Киева»[39 - Лiтопис руський. – С. 51.].
Звичайно, наведена оповiдь мае легендарний характер. Можна навiть сумнiватися, чи взагалi був похiд на Волзьку Булгарiю. Адже про нього, наскiльки нам вiдомо, нiде не говориться, окрiм «Повiстi минулих лiт». Але впадае у вiчi велика коректнiсть лiтописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’ект насмiшки, подiбно до iнших пiдкорених народiв. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, якi не будуть платити данини. Тому з ними укладаеться «вiчний мир».
Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських лiтописцiв е зрозумiлим. Булгарська держава на той час була значною потугою, контролюючи поволзькi шляхи торгiвлi[40 - Про Волзьку Булгарiю див.: Гагин И. Волжская Булгария: Очерки истории средневековой дипломатии (Х – первая чверть XIII в.). – Рязань, 2004; Смирнов А. Волжские булгары. – М., 1951; Фухрутдинов Р. Очерки по истории Волжской Булгарии. – М., 1984; Чолов П. Волжска България (VII—XVI вв.). – София, 2008.].
У «Повiстi минулих лiт» розповiдаеться про приiзд булгар до Володимира i про те, як вони переконували його прийняти iслам. Пiд 986 р. подане таке повiдомлення: «Прийшли болгари вiри магометанськоi, говорячи: «Ти князь еси мудрий i тямущий, а не знаеш закону. Увiруй-но в закон наш i поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка е вiра ваша?» І вони сказали: «Ми вiруемо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрiзання, а свинини не iсти, i вина не пити, а по смертi з жiнками чинити похiть блудну. Дасть Магомет кожному по сiмдесят жiнок красивих, вибере одну красиву, i складе красу всiх на [неi], i та буде йому за жону. Тут же, сказав вiн, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому свiтi хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим вiн е тут, то [таким буде] й там». І багато iншоi облуди [вони говорили], що про неi й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав iх, бо сам любив жiнок i многоблудство, i вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрiзання, i про iду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Вiн сказав: «Русi веселiсть – життя, ми не можем без цього бути»[41 - Лiтопис руський. – С. 51.]. У цiй оповiдi Володимир виглядае карикатурно-анекдотично. Мовляв, вiн готовий прийняти iслам, аби чинити «похiть блудну» (хай навiть пiсля смертi). Але князь вiдмовляеться вiд цiеi вiри, бо треба робити обрiзання, а ще iслам забороняе вживати свинину й спиртне. У вищенаведенiй оповiдi Володимир постае як блудник, п’яниця, який до того ж любить поiсти. Це повне заперечення християнського морального iдеалу. Але вiдкинемо цi карикатурно-анекдотичнi моменти. Важливо iнше: лiтописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом iсламу. У наступних випадках, коли вiн приймав нiмцiв-католикiв та юдеiв, у нього такого бажання не виникало. Принаймнi так випливае з лiтописних оповiдей.
Булгари, без сумнiву, були зацiкавленi в поширеннi своеi релiгii серед русiв, бо отримали б могутнього союзника. Тому в «Повiстi минулих лiт» пiсля опису походу Володимира на булгар iде розповiдь про те, що булгари запропонували йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору вiри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилае «добрих мужiв», аби розвiдати, якою е iхня вiра. Такий факт першостi е промовистим.
У роботi середньоазiатського вченого Шарафа ал-Замана Техiра-Марвазi е уривок, де описуеться Русь кiнця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у першi роки свого правлiння намагався продовжувати полiтику Святослава, зокрема в планi релiгiйному. Зокрема, спробував модернiзувати язичництво, а потiм виявив хитання в бiк iсламу[42 - Левченко М. Крещение Руси при Владимире // «Крещение Руси» в трудах русских и советских историков. – М., 1988. – С. 114.].
Не випадково в «Повiстi минулих лiт» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманськоi релiгii, чого не скажеш про ставлення до iнших неправославних конфесiй. Уже в розповiдi про свою вiру, яка нiби звучала з уст булгар, включенi моменти, котрi спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вiрили, нiби соцiальний статус людини на цьому свiтi буде вiдповiдати його суспiльному статусу в потойбiчному життi. Таке явно фальсифiковане твердження мало наметi зробити iслам менш привабливим у очах людей порiвняно з християнством, яке трактувало потойбiчне життя людини в iншому (можна сказати – демократичному) планi.
