скачать книгу бесплатно
Труханiв острiв. Сучасний вигляд
На початку ХІІ ст. руськi князi переломили ситуацiю й перейшли в наступ на половцiв. Киiвський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах (1053—1125) органiзували низку походiв у глиб степiв. Ось як у лiтописi розповiдаеться про перемогу цих князiв над половцями в 1103 р.:
«Вложив Бог у серце руським князям, Святополку [i] Володимиру, добрий намiр, i зiбралися вони радитись на [озерi] Долобську. І сiв Святополк зi своею дружиною, а Володимир зi своею дружиною та в одному шатрi, i стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навеснi воювати. Погубимо ми смердiв i рiллю iх». І сказав Володимир: «Дивно менi, дружино, що коня дехто жалiе, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приiхавши, ударить смерда стрiлою, а кобилу його забере. А в оселю його в’iхавши, забере жону його, i дiтей, i все майно його вiзьме. То коня його ти жалiеш, а самого чому не жалiеш?» І не змогла йому на це вiдповiсти дружина Святополкова, i сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, i сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро зробиш Руськiй землi». І послали вони удвох [послiв] до Давида i Олега [Святославичiв], говорячи: «Пiдiть оба на половцiв. І або живi ми будемо, або мертвi». Давид, отож, послухав iх, а Олег не послухав сього, причину сказавши: «Нездоров я». Володимир же, поцiлувавши брата свого, пiшов до Переяславля, а Святополк – услiд за ним, i Давид Святославич, i Давид Всеславич, i Мстислав [Всеволодович], Ігорiв онук, [i] Вячеслав Ярополчич, [i] Ярополк Володимирович. І рушили вони на конях i в човнах, i прибули нижче вiд порогiв, i стали в [урочищi] Протолчах i на Хортичiм островi. І сiли вони на коней, а пiшi воi, висiвши з човнiв, iшли в поле чотири днi, i прийшли на [рiку] Сутiнь.
Половцi ж, почувши, що йдуть руси, зiбралися без числа i стали радитися. І сказав [хан] Урусоба: «Просiмо миру в русi, бо крiпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руськiй землi». І сказали молодшi Урусобi: «Якщо ти боiшся русi, то ми не боiмось. Сих же побивши, ми пiдемо в землю iх i вiзьмемо всi городи iхнi. І хто iзбавить iх од нас?»
Пам’ятник Володимиру Мономаху в мiстi Прилуки
Руськii ж князi й воi молили Бога й обiтницi воздавали Боговi i Пречистiй Матерi Його – той кутею, а той милостинею убогим, а тi пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половцi i послали перед собою в сторожi [хана] Алтунопу, що славився в них мужнiстю. Так само й руськi князi послали сторожiвсвоiх. І устерегли вони Алтунопу, i обступили Алтунопу, i вбили його i тих, що були з ним. І нi один [не] втiк iз них, а всiх побили.
І пiшли полки половецькii, як бори, i не окинути було оком iх, а руси пiшли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половцiв, i страх напав на них i трепет перед лицем руських воiв. І умлiвали вони самi, i коням iхнiм не було спiху в ногах, а руси весело на конях i пiшо побiгли до них. Половцi ж, побачивши, як руси кинулися на них, побiгли, не зступившись, перед руськими князями, а нашi погнали, рубаючи iх, у четвертий [день] мiсяця квiтня.
І велике спасiння вчинив Бог у той день благовiрним князям руським i всiм християнам, а над ворогами нашими дав побiду велику. І вбили тут у бою двадцять князiв: Урусобу, Кочiя, Яросланопу, Кiтанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та iнших князiв iхнiх, а Белдузя схопили.
Потiм же сiли брати [обiдати?], побiдивши ворогiв своiх. І привели Белдузя до Святополка, i став Белдузь давати за себе злото, i срiбло, i конi, i скот. Святополк же послав його [до] Володимира, i коли вiн прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разiв, давши клятву, розоряли ви Руськую землю! То чому ти не учив синiв своiх i рiд свiй не переступати клятви, i ви проливаете кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на головi твоiй!» І повелiв вiн убити його, i тодi розсiкли його на куски.
А пiсля цього зiбралися брати всi, i сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося i возвеселiмся в день сей», тому що Бог iзбавив нас од ворогiв наших, i покорив ворогiв наших, i «сокрушив голови змiiнi, i дав Господь пожиток iх нам». Взяли бо тодi вони скоту, i овець, i коней, i верблюдiв, i вежi з набутком i з челяддю, i захопили печенiгiв i торкiв з вежами, i прийшли в Русь iз полоном великим, i зi славою, i з побiдою великою»[100 - Лiтопис руський. – С. 158—159.].
Ми спецiально навели цей розлогий уривок, оскiльки вiн говорить не лише про саму подiю, а й дае чимало iнформацii про русько-половецькi стосунки.
По-перше, лiтописець дае зрозумiти, що половецькi наiзди були серйозною проблемою для Русi, точнiше – ii пiвденних земель. Половцi чинили грабунки, забираючи майно в смердiв-селян. Останнi ж часто потрапляли в половецький полон. Все це, безперечно, пiдривало економiку Русi, але також кiнець кiнцем впливало й на матерiальнi статки руських князiв. Чи говорив Володимир Мономах вищенаведенi слова, якi вклав йому в уста лiтописець, можемо лише гадати. Але цi слова, схоже, вiдображали настроi деяких руських князiв – особливо тих, якi мали своi землi на русько-половецькому пограниччi. Звiсно, вони не стiльки переймалися долею простого смерда, скiльки тим, що той смерд, будучи розореним, а то й вбитим чи полонений половцями, не давав доходу в князiвську скарбницю.
По-друге, з цiеi iнформацii зрозумiло, що мiж руськими князями й половецькими ханами iснували певнi домовленостi щодо ненападу. Однак вони порушувалися – передусiм половцями. Тому Святополк Ізяславович наказуе вбити хана Белдузя через те, що той порушив мирнi домовленостi. Хоча цей хан пропонував за себе великий викуп. Очевидно, тут руським князям йшлося про те, аби налякати половцiв, показати, що iм доведеться за наiзди платити своiм життям.
Є в руських лiтописах й iншi яскравi описи перемог князiв Святополка Ізяславовича й Володимира Мономаха над половцями. Такi описи вмiщенi пiд 1103[101 - Лiтопис руський. – С. 161—162.] та 1111роками[102 - Там само. – С. 166—167.]. У останньому з них Володимир Мономах знову жалiе смердiв, яким чинять зло половцi. Вступ до опису розгрому половецьких орд у 1111 р. майже повторюе вступ до такого ж опису пiд 1103 р. Важко сказати, де тут закiнчуеться iсторичний фактаж i починаеться лiтературний домисел. Та все ж можна вважати, що в 1103, 1107 i 1111 роках половцi зазнали значних поразок вiд руських князiв. А в 1116 р. руси взяли iхнi «городи» Сугров, Шарукань i Балин[103 - Там само. – С. 176.]. Пiсля цього хоча чинилися половецькi напади на руськi землi, але вони не вiдзначалися масштабнiстю.
Половцi не цуралися брати участь у мiжусобнiй боротьбi на руських землях, отримуючи вiд цього чималий зиск. Ця тенденцiя намiтилася ще в 70-х рр. ХІ ст. i отримала свiй подальший розвиток. Також руськi князi залучали половцiв до спiльних походiв наУгорщину й Польщу.
У подальшому руси й половцi стають союзниками в боротьбi iз зовнiшнiми ворогами – хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия[104 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 218.]. При цьому очiльники з одного й другого боку укладали численнi договори протягом ХІХІІ ст. Мiсцем, де вони укладалися, були Канiв, Заруб, Корсунь, Трипiлля на Правобережжi й Сакiв, Малотин та Воiнь на Лiвобережжi[105 - Прiцак О. Половцi. – С. 114.].
Правда, з кiнця 60-х рокiв ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобицi все бiльше й бiльше почали терзати ii, половцi вiдновили походи на руськi землi. Особливо тут вiдзначилися хани Кобяк i Кончак. І все ж руськi князi зумiли дати вiдсiч. У 1183 чи в 1184 р. в битвi на рiчцi Орель князi Святослав Всеволодович (пiсля 1116—1194) i Рюрик Ростиславович (бл. 1137/1140 – бл.1212/1215) розбили Кобяка[106 - Лiтопис руський. – С. 332.].
Однак у 90-х рр. ХІІ ст. iнтенсивнiсть половецьких набiгiв зменшилась. Зате руси активiзували своi походи в степ[107 - Квiтницький М. Половцi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 350.].
У 1185 р. новгород-сiверський князь Ігор Святославович (1151—1202) вирiшив самостiйно пiти на половцiв. Цей похiд, що лiг в основу сюжету «Слова о полку Ігоревiм», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон до половцiв. Пiсля цього хани Кончак i Гзак розорили Переяславську землю й басейн рiчки Сейм.
Із 90-х рр. ХІ ст. руськi князi, маючи на метi певнi полiтичнi розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханiв. Часто такi шлюби укладали чернiгiвськi князi Ольговичi, котрi мали з половцями добрi стосунки. Навiть Святополк Ізяславович, вiдомий своiми походами на половцiв, у 1094 р. одружився на дочцi хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж вiдзначився походами на половцiв, одружив свого сина Юрiя (Довгорукого) (1090—1157) на дочцi ханаАепи, а другого сина Андрiя – на внучцi Тугоркана. Загалом такi шлюби були поширеною практикою. У 1187 р. чи в 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревiм». Але повернувся не сам, а з молодою дружиною, дочкою хана Кончака, й дитиною[108 - Лiтопис руський. – С. 346.]. Весiлля справили в Новгородi-Сiверському. До речi, й сам князь Ігор був напiвполовцем – його матiр походила з половецького роду[109 - Половець В. Половцi. – С. 41—43.].
Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревiм»
Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князiвська елiта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханiв, якi виходили замiж за руських князiв, приiжджали на Русь не самi, а з дiвчатами, що служили iм. Цi, своею чергою, могли виходити замiж за руських дружинникiв. Такi шлюбнi вiдносини принаймнi свiдчать, що мiж Руссю й Половецьким полем не було непрохiдноi прiрви. Радше, навпаки, руси й половцi становили своерiдний симбiоз. На це вказував Лев Гумiльов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-i Кипчак) й Киiвська Русь складали одну полiцентричну державу. Це було вигiдно двом етносам…»[110 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 222.].
Про цей симбiоз свiдчить вiдома битва на Калцi в 1223 р., коли половцi й руських князi зазнали поразки вiд татар[111 - Лiтопис руський. – С. 379—381.]. Половцi, опинившись перед лицем татарськоi небезпеки, звернулися саме до руських князiв, сподiваючись отримати вiд них допомогу. І отримали. Тобто в той перiод Русь та Дешт-i Кипчак справдi можна розглядати як «полiцентричну державу».
Татарська навала в 1236—1242 рр. фактично знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, все ж вистояла, то ii «половецька частина» зазнала дезiнтеграцii й була «розвiяна».
Та все ж половцi «знайшли себе». Далi окремi половецькi орди опинилися на теренах Вiзантii, Дунайськоi Болгарii, Угорщини, Волзькоi Булгарii.
Половцi славилися як хоробрi й вмiлi воiни. Тому iх наймали на службу правителi рiзних держав. Ще ранiше це стосувалося можновладцiв Вiзантii, Русi та Грузii. Частина половцiв опинилася в Єгиптi, якi в 1279 р. захопили тут владу[112 - Прiцак О. Половцi. – С. 114.]. Вiйськово-полiтичною елiтою в цiй краiнi тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, якi мали переважно половецьке походження[113 - Про мамлюкiв та iхнiй султанат див.: Іналджик Г. Османська iмперiя. Класична доба. 1300—1600. – К., 1998. – С. 24, 41, 43, 44, 66, 113, 149, 167.].
Половцi, що опинилися в Дунайськiй Болгарii ще перед татарською навалою, пiдняли в 1185 р. антивiзантiйське повстання. У результатi чого з’явилося друге Болгарське царство. Цiкаво, що в цiй державi царськi династii були половецького походження – Асенi (1185—1280), Тертери (1280—1323), Шишмани (1323—1396)[114 - Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186—1460). – София, 1985; Прiцак О. Половцi. – С. 117.]. В певному сенсi, середньовiчна Болгарiя, яка вiдродилася i створила блискучу слов’янську культуру, завдячуе цим саме половцям. І взагалi чи iснував би болгарський етнос, якби не антивiзантiйське повстання 1185 р., очолюване половцями?
Для половцiв Дунайська Болгарiя, як i ближнi землi нинiшньоi Румунii та Молдови, стали мiсцем переселення. Існуе версiя, що князь Басараб, який заснував Волоську державу (предтечу сучасноi Румунii) в 1330 р., був половецького походження. Принаймнi його iм’я е тюркським[115 - Vаsаry I. Cumans and Tatars: Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185—1365. – Cambridge, 2005. – P. 149—155/]. Династiя Басарабiв правила в цiй державi до середини XVII ст. До речi, ii представником був вiдомий Влад ІІІ Дракула (1431—1476)[116 - Казаку М. Дракула / пер. з фр. В. Удовиченко. – М., 2011.]. Також вiд iменi цiеi династii пiшла назва краю Бессарабiя, частина якого зараз входить до складу Украiни.
Влад ІІІ Цепеш (Дракула)
У серединi ХІІІ ст. половцi опинилися в Угорщинi. Зокрема, в 1246 р. король Бела IV запросив iх на службу, розселивши мiж Тисою й Дунаем. Тут вони створили край Куманiю (Куншаг). Король Ласло IV (1262— 1290), мати якого була половчанкою, в 1279 р. надав цьому краю широку автономiю. До речi, цього короля iменували Кун (половець). Автономiя Куншага (правда, з перервою з 1711 по 1745 рiк) зберiгалася до 1876 р., тобто майже шiстсот (!) рокiв. Ця автономiя мала навiть бiльше прав, нiж iншi угорськi землi[117 - Hevizi J. Autonomies in Hungary and Europe. A comparative study. – Budapest, 2004. – P. 18—22.]. Тут практично не iснувало крiпацтва. Половецька мова зберiгалася на цих землях до ХVІІІ ст. Половцi Угорщини пiсля себе залишили не лише пам’ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволi поширеним угорським прiзвищем е Кун, тобто половець.
Частина половцiв, яка не захотiла емiгрувати пiсля поразок вiд татарських вiйськ Бату-хана, ввiйшли до складу Золотоi Орди. При цьому половецька мова стала державною мовою й мовою мiжетнiчного спiлкування в цiй краiнi, а високi державнi посади нерiдко займали вихiдцi з половецьких родiв. Золотоординськi половцi вiдiграли певну роль у етногенезi волзьких тюркських народiв (казанських татар, башкирiв, чувашiв), а також росiян[118 - Квiтницький М. Половцi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 8. – С. 350.].
Частина половцiв опинилася в складi Руського королiвства[119 - У лiтературi Руське королiвство переважно вiдоме, як Галицько-Волинське князiвство. Хоча останне е «кабiнетним термiном». Про це бiльш детальнiше див.: Кралюк П. Питання, що потребуе ясностi // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – К., 2017. – С. 26—37.]. На початку 50-х рр. ХІІІ ст. король Данило Романович дарував хановi Тегаку та його пiдданим землi на теренах Берестейщини, щоб вони захищали його державу вiд нападiв ятвягiв i литовцiв. Половцi в цьому регiонi заснували близько сорока поселень i зберiгали свою iдентичнiсть до початку XVI ст. Тут iснувала до початку ХХ ст. Половецька волость[120 - Алексюк М. Палавецкiя паселiщчы на Беларусi // Помнiк гiсторыi i культуры Беларусi. – 1978. – № 1. – С. 33—35; Леонюк В. Словник Берестейщини. – Львiв, 1996. – С. 250.].
Осердям Половецькоi землi були переважно землi нинiшньоi Лiвобережноi Украiни. Передусiм це стосуеться Донецькоi, Луганськоi, Запорiзькоi та Харкiвськоi областей. Тут, до речi, зосереджена основна маса пам’яток половецького сакрального мистецтва – т. зв. кам’янi баби[121 - Про цi пам’ятки бiльш детальнiше див.: Плетнёва С. Половецкие каменные изваяния. – М., 1974.]. Омелян Прiцак писав: «Три головнi полiтичнi та економiчнi резиденцii Половцiв лежали в дорiччю Сiверського Донця, б[лизько] сьогоднiшнього Харкова. Це головна столиця – Шарукань (Чешуев), та двi побiчнi столицi: схiдня Балин та захiдня Сугров. Це були заразом у ХІ—ХІІ ст. кiнцевi станцii сухопутного залозного шляху, що через Киiв зв’язував Середню Європу i балканськi краiни з Половецькою державою»[122 - Прiцак О. Половцi. – С. 116.].
Половецька баба, ХІ ст., Луганськ
Значна частина доходiв половецькоi верхiвки забезпечувалася за рахунок торгiвлi. Через володiння половцiв, окрiм «Залозного шляху», проходили ще два важливi торговi шляхи – Соляний та Грецький. Всi вони були пов’язанi з Руссю. Це теж певним чином забезпечувало симбiоз Русi й Дешт-i Кипчак. Правда, половцi не були торговим народом. Це, радше, був народ вiйськовий, що контролював (i, вiдповiдно, обороняв) торговi шляхи. На половецьких теренах торгiвлею переважно займалися евреi, вiрмени та iранцi.
Для торговцiв Половецькоi землi був укладений «Кодекс куманiкуc» – пам’ятка половецькоi писемностi, яка датована 1303 р. Цей твiр подiляеться на двi частини – «iталiйську» (латино-iрано-куманський словник) i «нiмецьку» (кумансько-нiмецький словник). Перша частина («Книга тлумача») – це глосарii слiв латини й переклади на перську та кипчацьку мови. Вона охоплюе слова повсякденного ужитку та термiнологiю з торгiвлi, релiгii, астрономii, вiйськовоi, парфумерноi, шевськоi i теслярськоi справи, державноi служби тощо. Також тут подана граматика куманськоi мови. У другiй частинi («Книзi мiсiонера») е фрагменти з Бiблii, проповiдi, афоризми, релiгiйнi повчання, молитви, зокрема молитва «Отче наш», Символ вiри, десять заповiдей Мойсея, пiсня «Ave, Maria» тощо). Є в «Кодексi…» й половецькi загадки в перекладi латинською й нiмецькою мовами. У зазначеному творi зустрiчаеться низка слiв, що ввiйшли в украiнську мову – базар (площа), балик (риба), беркут (орел), iзюм (виноград), казна (скарбниця), козак (варта), орда (зiбрання), сарай (палац)[123 - Гаркавец А. Codex Cumanicus: полное издание в 4 томах. – Алматы, 2015.].
Кодекс куманiкус.
Аркуш 58 зв. iз малюнком папуги
Цiкаво, що на Галичинi в XV—XVII ст. iснував шляхетський рiд Балабанiв. Судячи з прiзвища, вiн половецького походження. Представники цього роду вiдiгравали помiтну роль у церковному життi Украiни. Половецька назва орла (беркут) також була поширена на Галичинi. Іван Франко (1856—1916) назвав героя своеi вiдомоi iсторичноi повiстi Захаром Беркутом. Отже, цей лiтературний герой мимоволi нiби теж ставав половцем чи принаймнi мав половецьке походження. Інша рiч, що Франко вважав слово «беркут» слов’янським. Тому й дав таке прiзвище герою, який е главою слов’янського праукраiнського роду й хранителем давнiх слов’янських традицiй. Зрештою, половецьке слово «беркут» було використано для назви спецпiдроздiлу МВС Украiни, який iснував з 1992-го по 2014 рiк. Правда, цей «Беркут» показав себе не найкращим чином пiд час Революцii Гiдностi 2013—2014 рр.
Загалом украiнцi «не помiчають», скiльки в iхнiй мовi та культурi е вiд половцiв. Наприклад, запорiзькi козаки iменували свою структуру кошем. Вiдповiдно, на чолi козакiв стояв кошовий отаман. Звiдси й украiнське прiзвище – Кошовий. Це слово половецького походження. Кош чи коч (кочiв’я) означало велику сiм’ю, рiд. Також половецького походження було слово «курiнь». Воно слугувало для позначення племенi, тобто об’еднання кiлькох родiв. Також означало й вiйськовий загiн, полк. Адже роди в половцiв були военiзованi[124 - Половець В. Половцi. – С. 34.]. В украiнських козакiв теж спостерiгаемо iснування територiально-военiзованих структур (сотнi, полки). Хоча це не обов’язково треба трактувати як вияв половецького впливу, але цiлком можливо, що тут дався знати «половецький спадок». Ймовiрно, половецьке походження мало слово «отаман» (атаман), що означало батько людей, провiдник. Принаймнi воно поширене в тюркських етносiв.
Схоже, половецький чинник вiдiграв певну роль у становленнi украiнського козацтва. На це звертав увагу Лев Гумiльов[125 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 466.]. Слово «козак» зустрiчаеться в «Кодексi куманiкус», а також низка ключових суспiльних термiнiв козацтва мае половецьке походження.
Деякi украiнськi шляхетськi роди, ймовiрно, походили з половцiв. Хоча iнодi важко розмежувати половецьке й татарське. Зрештою, значна частина половцiв пiзнiше «стала татарами». Принаймнi вважаеться, що половцi вiдiграли помiтну роль у становленнi кримськотатарського етносу.
Вiдносно значне поширення в Украiнi мало прiзвище Половець. Навiть героями вiдомого роману Юрiя Яновського «Вершники» е представники роду Половцiв.
Також половцi чимало «наслiдили» в украiнськiй топонiмiцi[126 - Прiцак О. Половцi. – С. 117—118.].
Існувало й iснуе в Украiнi низка населених пунктiв з назвами Половцi, Половичi, Половецьке або похiднi вiд них. На половецьке походження вказують також топонiми Куманiв, Куманiвка, Куманiвцi, Китайгород. Ймовiрно, таке ж походження мають назви Умань (вiд куман), Змiiв, Ізюм. Найбiльше половецьких топонiмiв зафiксовано на теренах Центральноi Украiни й Подiлля.
Вплив половцiв на украiнську культуру й загалом на украiнський етногенез дослiджено мало. На це е рiзнi причини. Практично немае iнституцii чи iнституцiй, якi б системно займалися цим питанням. Адже половцi «зникли», розчинилися серед iнших етносiв. Державних народiв, якi б декларували своiх спадкоемцiв вiд них, немае. Хоча, в принципi, на це могли б претендувати украiнцi. Правда, е бездержавнi народи, що вважають половцiв своiми предками. Це – киримли (кримськi татари), гагаузи й караiми. Однак через свою нечисленнiсть i бездержавнiсть вони не мають дослiдницьких iнституцiй, де б розглядалася iсторiя й культура половцiв, iхнiй вплив на iншi народи.
Та справа не лише в цьому. Пiд впливом «Слова о полку Ігоревiм» в украiнськiй культурi, як i в культурах iнших схiднослов’янських народiв, сформувався сильний антиполовецький дискурс[127 - Наприклад, див.: Толочко П. Киiвська Русь. – К., 1996. – С. 140—141. Тут автор навiть розглядае походи русiв на половцiв як акцii, спрямованi на захист християнськоi вiри, своерiднi «хрестовi походи», заявляючи: «… саме Русь прийняла на себе основний удар половцiв i тим самим значно полегшила становище Вiзантii, Угорщини та iнших християнських краiн».]. Не будемо зараз вдаватися в дискусiю, чи е автентичним «Слово…», чи воно – породження росiйських полiтикiв кiнця XVIII ст. На нашу думку, бiльш iмовiрним е друге[128 - Аргументи на користь цiеi версii див.: Ільiн О. Пакт «Катерина ІІ – Йосиф ІІ» та «Слово о полку Ігоревiм» // Сiверянський лiтопис. – 1996. – № 4. – С. 55—58; його ж. Вiденський конгрес та «Слово о полку Ігоревiм» (вiдповiдь Святославу Воiнову) // Сiверянський лiтопис. – 1997. – № 4. – С. 29—33.]. Одне безсумнiвно: цей твiр з численними iнтерпретацiями (як науковими, так i художньо-лiтературними й мистецькими) витворив у свiдомостi росiян, украiнцiв та бiлорусiв ставлення до половцiв як до ворогiв.
Зрештою, е й чимало антиполовецьких моментiв у давньоруських лiтописах. Хоча зустрiчаються фрагменти, якi викликають повагу до половцiв. Чи не найяскравiшим iз них е оповiдь про евшан-зiлля. На початку т. зв. Галицько-Волинського лiтопису розповiдаеться, що князь Володимир Мономах вигнав половецького хана Отрока (Атрака) в Обези, тобто Грузiю. Його ж брат Сирчан лишився кочувати в донських степах. І коли помер Володимир, Сирчан послав свого спiвця Ора до Отрока, щоб той закликав брата повернутися в землю половецьку. «Мов же ти йому слова моi, спiвай же йому пiснi половецькii, – напучував посланця Сирчан. – А якщо вiн не схоче, – дай йому понюхати зiлля, що зветься евшан». Далi розповiдаеться така iсторiя: «Той же не схотiв [нi] вернутися, нi послухати. І дав [Ор] йому зiлля, i той, понюхавши i заплакавши, сказав: «Да лучче есть на своiй землi кiстьми лягти, анiж на чужiй славному бути». І прийшов вiн у землю свою»[129 - Лiтопис руський. – С. 368—369.].
Наведена лiтописна розповiдь отримала художнi iнтерпретацii в украiнському письменствi. Зокрема, в 1899 р. Микола Вороний (1871—1938) написав поему «Євшан-зiлля», яка була закликом шанувати рiдну землю[130 - Вороний М. Євшан-зiлля: Поема. Вiршi. – К., 2010.].
З 1987-го по 1990 рiк у Львовi виходив самвидавний машинописний альманах «Євшан-зiлля», помiтну роль у виданнi якого вiдiграла родина Ігоря та Ірини Калинцiв. Було п’ять випускiв цього видання. Шостий не з’явився з технiчних причин. У 1993 р. вийшов масовим накладом Сьомий випуск. Однак далi альманах не друкувався[131 - http://www. myslenedrevo. com. ua/uk/EStore/History/ EvshanAlmanac. html;https://uk.wikipedia.org/ wiki/Євшан-зiлля_(самвидав)]. Таким чином давня половецька легенда нiби «ожила» в украiнськiй культурi.
Наведенi вище факти дають пiдстави вважати, що половцi вiдiграли помiтну роль в етногенезi украiнцiв. Інша рiч, що ця роль так i не вивчена й не осмислена. При цьому таке осмислення – не кабiнетний iнтерес учених-iсторикiв чи етнографiв. Це осмислення е для нас актуальним. Адже Украiна й досi роздiлена (передусiм ментально) на «схiд» i «захiд». Причому це роздiлення майже накладаеться на межу мiж колишнiми землеробськими й, вiдповiдно, слов’янськими регiонами, з одного боку, та степовими районами, де кочували половцi. Звiсно, це роздiлення не варто абсолютизувати – але не варто його й недооцiнювати. Ще з княжих часiв, як уже говорилося, склалася своерiдна конфедерацiя русiв та половцiв. І ця конфедерацiя, зазнавши рiзних трансформацiй протягом вiкiв, стала основою для украiнського етносу, а потiм – новочасноi нацii. Руси-слов’яни створили симбiоз з тюрками-половцями. І це колосальний досвiд, який треба цiнувати, яким треба гордитися i який треба використовувати. Адже не забуваймо, що «половецька печать» дала про себе знати i в Золотiй Ордi, i в мамлюцькому Єгиптi, i в другому Болгарському царствi, i в Грузii за блискучих часiв царя Давида Будiвельника (1073—1125), i при становленнi Волоськоi держави – предтечi Румунii. Половцi були енергiйнi й талановитi. Вони швидко «загорялися», могли творити чудеса. Правда, iм не вистачало органiзованостi, бажання доводити справу до завершення. Чи не такi украiнцi, якi в останнi роки зумiли здивувати свiт своiми революцiями, але так i не змогли завершити цi революцii й скористатися iхнiми результатами? Гармонiзувати «схiдну» (енергiйну та анархiчну) та «захiдну» (консервативну, «закорiнену») ментальностi – це одне iз головних завдань сучасноi Украiни. Тодi Украiна зможе справдi стати единою та сильною.
Чорнi клобуки
На службi у русiв
Якщо з половцями Русь становила «полiцентричну державу», де руська й половецька «половини», змагаючись, часто укладали рiзноманiтнi союзи для вирiшення спiльних завдань, то низка тюркських етносiв фактично стали васалами руських князiв, «влившись» у руський полiтичний органiзм. У лiтописах цих васалiв iменують чорними клобуками (тюркською – каракалпаки). Ця назва походить вiд назви елементу iхнього одягу – високих чорних шапок. Насправдi пiд чорними клобуками розумiли не якийсь один народ, а сукупнiсть тюркських етносiв, що знаходилися на безпосереднiй службi руських князiв[132 - Котляр М. Клобуки чорнi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2007. – Т. 4. – С. 354.].
Перша згадка про них зустрiчаеться в лiтописi пiд 1146 р. Там, зокрема, ведеться мова про боротьбу внука Мономаха, Ізяслава Мстиславича, за киiвський престол. Наведемо цей уривок повнiстю:
«Ізяслав же, се почувши, зiбрав воiв своiх i рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церквi] Святого Михайла в епископа у Євфимiя. І перейшов вiн Днiпро [бродом] коло [города] Заруба, i тут прислали до нього [послiв] чорнi клобуки i все Поросся, i сказали йому: «Ти – наш князь. А Ольговичiв ми не хочемо. Поiдь-но вборзi, а ми – з тобою».
І рушив Ізяслав до [города] Дернового, i тут зiбралися всi клобуки i порошани»[133 - Лiтопис руський. – С. 199.]. Ця згадка наводить на наступнi висновки. По-перше, чорнi клобуки проживали на Пороссi – в басейнi рiчки Рось. Це пiвденний кордон Киiвського князiвства на межi зi степом. Тобто чорнi клобуки були прикордонною сторожею, охороняючи князiвство вiд наiздiв ворогiв – передусiм половцiв. По-друге, iз повiдомлення випливае, що вони були помiтним чинником у полiтичному життi князiвства. На них, зокрема, спирався Ізяслав Мстиславович, ведучи боротьбу за владу.
У лiтописах неодноразово згадуеться, що чорнi клобуки служили киiвським князям. Водночас вiд них чимало залежало i полiтичне життя цього князiвства. Можна навiть затвердити таке: основними тут полiтичними силами були дружинники, князiвськi слуги-управлiнцi й чорнi клобуки. Вони й становили вiйськово-полiтичну елiту князiвства. Тобто центр Русi не був «цiлком слов’янським». Помiтну роль у ньому вiдiгравали тюркськi елементи.
Назва «чорнi клобуки» не так часто використовувалася лiтописцями. Остання лiтописна згадка про об’еднання цих племен припадае на 1193 р. Там говориться про те, що лiпшi мужi з чорних клобукiв закликали князя Ростислава Рюриковича пiти походом на половцiв[134 - Там само. – С. 353.]. Як бачимо, чорнi клобуки не дуже шанували своiх тюркських одноплемiнникiв i охоче вирушали проти них у походи. В принципi, говорити про тюркську еднiсть чи про солiдарнiсть у той час не варто. Тюркськi племена, роди часто воювали один проти одного.
До складу чорних клобукiв входили залишки колишнiх печенiгiв, якi були витiсненi зi степiв Пiвнiчного Причорномор’я половцями. До речi, в давньоруських лiтописах фiгуруе термiн «Лукомор’е», пiд яким розумiлися, зокрема, землi Пiвнiчного Причорномор’я, де кочували половцi. Наприклад, про переяславського князя Михалка Юрiйовича пiд 1172 р. (насправдi – пiд 1169 р.) сказано: «Як i колись на лукомор’i билися [нашi] з ними (половцями. – П. К.) крiпко, i, побачивши [це], половцi побiгли, а нашi вслiд за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи»[135 - Лiтопис руський. – С. 302.].
Печенiги, вигнанi половцями з Лукомор’я, тепер пiшли на службу до руських князiв. І згадки про них часто пов’язувалися з чорними клобуками. Таким чином, печенiги з «ворогiв русичiв» стали iхнiми союзниками.
Однак «головну скрипку» серед чорних клобукiв вiдiгравали торки[136 - Про торкiв див.: Голубоский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар (История южно-русских степей ІХ—ХІІІ вв.). – К., 1884. – С. 65—181; 212—228.]. Про них е достатньо iнформацii на сторiнках руських лiтописiв. Перша згадка про них припадае на 985 р., де говориться, що князь Володимир Святославович здiйснив похiд на волзьких булгар, залучивши до цього торкiв. При цьому розповiдаеться, що Володимир зi своею дружиною рушив на човнах. У той час торки йшли берегом на конях[137 - Лiтопис руський. – С. 51.]. Якщо ця iнформацiя адекватно вiдображае реалii, то напрошуються певнi висновки. Русько-варязька дружина Володимира пересувалася на човнах, а як кiннотникiв князь Володимир та iншi руськi князi використовували кочiвникiв-тюркiв. У цьому випадку це були торки. Отже, тюркська кiннота органiчно доповнювала руських дружинникiв. Можливо, коли Киево-Руська держава «вперлася» в степовi простори, руськi дружинники пересiли з лодiй на коней. І сталося це, зрозумiло, не без впливу тюркiв-кочiвникiв.
Правда, вiдносини торкiв i руських князiв не були безхмарними. Мiж ними виникали й конфлiкти. Так, незадовго пiсля смертi Ярослава Мудрого його сину Всеволоду, який княжив у Переяславi, довелося усмиряти торкiв[138 - Там само. – С. 99—100.]. Та все ж торки служили руським князям i часто з ними вирушали в походи проти половцiв.
Торки проживали переважно на пiвднi Киiвського князiвства, в басейнi рiчки Рось. Їхнiм столичним мiстом був Торчеськ, що теж неодноразово згадуеться в лiтописних джерелах. Як правило, це мiсто ототожнюють iз городищем мiж селами Шарки i Ольшаниця Рокитнянського району Киiвськоi областi на лiвому березi рiчки Горохувата, що е лiвою притокою Росi[139 - Рыбаков Б. Торческ – город чёрных клобуков // Археологические открытия 1966 г. – М.,1967. – С. 243—245.]. Правда, ймовiрними мiсцями локалiзацii Торчеська могли бути також сучасне мiсто Кагарлик або село Торчиця Ставищанського району Киiвськоi областi. Всi вони знаходяться в районi Поросся, де жили представники цього етносу.
Одна з останнiх згадок про торкiв припадае на 1193 р., де говориться, що iх погромили половцi[140 - Лiтопис руський. – С. 354.]. Яка була iхня подальша доля, можемо лише здогадуватися. Бiльшiсть iз них «зникла», злившись зi слов’янським населенням.
Полишили торки пiсля себе чимало топонiмiв – Торець, Торки, Торкiв, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. При цьому локалiзацiя вказаних населених пунктiв дуже широка. Цi топонiми зустрiчаються не лише на пiвднi Киiвщини, а й на Подiллi, Волинi i навiть на Донбасi. Це дае пiдстави припустити, що торки кочували в рiзних регiонах сучасноi Украiни, засновуючи тут своi поселення.
Панорама селища Торчин
Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеi[141 - Кратоков А. История берендеев. – Ярославль, 2009.]. Перша згадка про них у руських лiтописах припадае на 1097 р. (насправдi – на 1098 р.), коли вони разом iз торками й печенiгами пiшли на службу до ослiпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича (бл. 1066—1124/1125)[142 - Лiтопис руський. – С. 151.].
Не без того, що в берендеiв, як i в iнших представникiв чорноклобуцьких племен, виникали конфлiкти з руськими князями. Пiд 1121 р. у Киiвському лiтописi зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеiв iз Русi, а торки й печенiги самi втекли[143 - Там само. – С. 178.]. Про причину й суть цього конфлiкту нiчого певного сказати не можемо. Однак далi в лiтописах повiдомляеться, що берендеi служили руським князям. Правда, бувало, вони зраджували iх. Пiд 1159 р. у Киiвському лiтописi ведеться мова про те, що берендеi зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Лiтописець навiть називае iмена берендеiвських вождiв, котрi стали зрадниками. Це – Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович i Карас Кокiй[144 - Там само. – С. 274.].
Ця лiтописна iнформацiя дае авторам пiдстави вважати, що берендеi були пiдступними, легко змiнювали своiх повелителiв, керуючись виключно меркантильними iнтересами[145 - Див.: Рахно К. Шлях берендея. Загадковий кочовий народ берендеiв пов’язав мiж собою Украiну, Угорщину, Балкани, Росiю та далекi степи Центральноi Азii // Украiнський тиждень. – 2013. – № 23. – 13 червня.]. Але берендеi не були тут винятком. У той час у полiтичному життi багато хто так чинив, у тому числi й руськi князi.
Загалом же ця частина чорних клобукiв служила руським князям, воюючи проти iхнiх ворогiв. У 1185 р. князi Святослав Всеволодович i Рюрик Ростиславич органiзували похiд проти половцiв, який виявився успiшним. Участь у цьому походi взяли й берендеi[146 - Лiтопис руський. – С. 336.]. Це, власне, остання згадка про них у руських лiтописах.
Щодо подальшоi долi берендеiв, то тут вступаемо в сферу здогадiв. Доволi поширеною е версiя, що вони переселилися в пiвнiчно-схiднi землi, на терени Володимиро-Суздальського князiвства. Справдi, частина берендеiв могла податися туди. У цьому регiонi зустрiчаються берендеiвськi топонiми. Мiфiчний цар Берендей е персонажем «Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…» Василя Жуковського та казки «Снiгуронька» Олександра Островського. І хоча це лiтературнi твори, але написанi вони на основi фольклорного матерiалу. Принаймнi образ царя Берендея мав певне поширення у росiйському фольклорi.
Ще одним чорноклобуцьким етносом були ковуi[147 - Плахонiн А. Ковуi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 4. – С. 392.]. У руських лiтописних джерелах вони фiгурують нечасто. Ковуi брали участь у князiвських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сiверського князя Ігоря Святославича проти половцiв у 1185 р.[148 - Лiтопис руський. – С. 338—340.]. Ковуiв пов’язують iз Чернiгiвщиною. Вважаеться, що вони були розселенi в межирiччi Десни та ii притоки Остера, де знаходилися солонцюватi грунти, бiльш придатнi для скотарства, нiж для землеробства. Саме тут було розташоване городище Ковчин – центр ковуiв. Зараз це село з такою ж назвою. Розмiщене воно в Куликiвському районi Чернiгiвськоi областi.
Як бачимо, тюркськi етноси (чорнi клобуки) були частиною полiтичного органiзму Давньоi Русi. Вони захищали пiвденнi кордони держави, брали участь у походах руських князiв, зокрема на половцiв. Також чорнi клобуки ставали й учасниками князiвських усобиць.
Чорнi клобуки залишили пiсля себе в Украiнi низку топонiмiв. Схоже, значна iхня частина слов’янiзувалася i влилася до складу украiнського етносу.
Пiд владою Золотоi Орди
У росiйськiй лiтературi ще в ХІХ ст. мiцно утвердився концепт «монголо-татарського iга». Пiзнiше вiн перейшов у iншi лiтератури, у т. ч. й украiнську. За радянських часiв цей концепт сприймався ледь як не аксiома. Продовжуе вiн свое життя й понинi.
Якщо його брати в загальних рисах, то вiн виглядае таким чином. У 1237— 1240 рр. монголо-татари здiйснили завоювання Русi. Апогеем цього стало взяття ними Киева в 1240 р.
При цьому, як правило, не звертаеться увага, що далеко не всi землi Русi були завойованi. Пiд владою ординцiв опинилися пiвнiчно-схiднi землi, де пiзнiше сформувалася Московiя, а також Чернiгiвщина й Киiвщина. Незавойованим лишилися Новгород, Псков, землi Смоленського, Полоцького й Турово-Пiнського князiвств, якi з часом стали важливою частиною Великого князiвства Литовського. У межах останнього формувався бiлоруський етнос. Попри наiзди монголо-татар на землi Волинi й Галичини, тi вистояли й фактично зберiгали свою самостiйнiсть, хоча iм i довелося пiдтримувати певнi стосунки з монголо-татарами. Зрештою, Волинь i Галичина «перебрали» на себе етнополiтичний термiн «Русь». Тому деякi правителi Волинi й Галичини iменували себе руськими королями.
Але повернемося до концепту «монголо-татарського iга». Останне представляеться як велика трагедiя для руського чи то давньоруського народу. Воно затримало подальший економiчний, суспiльно-полiтичний i культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землi Європи вiд диких ординцiв.
Насправдi Монгольську iмперiю Чiнгiзiдiв, вiд якоi у 1266 р. вiдокремилася ii захiдна частина (Улус Джучi), що з часом почала iменуватися Золотою Ордою[149 - Термiн «Золота Орда» доволi пiзнього походження i не е самоназвою держави. Вперше вiн з’являеться в московських писемних пам’ятках, коли вже Золотоi Орди не iснувало, зокрема в iсторико-публiцистичному творi «Казанська iсторiя», в якiй обгрунтовувалося завоювання Московiею Казанського ханства. Вважаеться, що ця пам’ятка була написана в 1564—1566 рр. (iнша версiя щодо датування – 1626—1640 рр.). У рiзних пам’ятках часiв Золотоi Орди для означення цiеi держави вживалися iншi назви. Найчастiше – Улус з рiзними додатками, наприклад iменами ханiв. Навiть вживалася назва Дешт-i Кипчак, яка ранiше використовувалася для означення Половецькоi землi. У ХІХ ст. термiн «Золота Орда» закрiпився в росiйськiй iсторiографii й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучi зi столицею в Сараi (пiзнiше – Новому Сараi). Розумiючи умовнiсть цiеi назви, ми вирiшили ii використовувати, аби уникнути термiнологiчних непорозумiнь.], називати «дикою» не випадае. Адже ця держава охоплювала величезну територiю – вiд Далекого Сходу до Схiдноi Європи. Це було найбiльше за територiею й населенням державне утворення тогочасного свiту. Щоб забезпечувати управлiння ним, потрiбнi були вiдповiднi соцiально-полiтичнi й комунiкацiйнi технологii. Через цю iмперiю проходив Великий шовковий шлях, який пов’язував Китай з Європою i вiдiгравав важливу роль в економiцi багатьох тогочасних краiн. Власне, правителi iмперii й забезпечували нормальне функцiонування вказаного шляху, маючи вiд цього велику вигоду. Загалом Монгольська iмперiя сформувалася на цьому шляху, як i Русь – на шляху «iз варяг у греки». Монголи (насправдi це була сукупнiсть рiзних етносiв, серед яких переважали етноси тюркськi) перейняли чимало досягнень розвинутоi китайськоi культури. Це стосуеться не лише певних технологiй, зокрема вiйськових, а й технологiй торгово-комунiкацiйних.
У Китаi у VIII—ІХ ст. вперше (!) в свiтi почали використовувати паперовi грошi (спочатку як приватнi грошовi знаки, а потiм як державнi). У ХІІІ ст. у Монгольськiй iмперii, поряд з карбованими монетами, використовувалися паперовi й… шкiрянi грошi[150 - Степанченко О. Паперовi грошi Золотоi Орди // http://islam.in.ua/ua/istoriya/paperovi-groshi-zolotoyiordy.]. Останнi, певно, були винаходом самих монголiв. Все це свiдчить про розвинутi в iмперii торгово-економiчних зв’язки. У Європi вперше паперовi грошi (банкноти) почали використовувати лише в XVII ст.[151 - Крот В. Банкноти, банкiвськi бiлети // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. —Т. 1. – С. 178.]. Ось i виникае питання, хто в ХІІІ ст. був «бiльш цивiлiзований» – Європа чи Монгольська iмперiя?
Щодо Куликiвськоi битви iснуе низка питань. Зрештою, ii варто розглядати в контекстi мiжусобноi боротьби, яка велася в Золотiй Ордi. Адже Московiя не була самостiйним державним утворенням, а входила в полiтичну систему цiеi держави.
Далi концепт «монголо-татарського iга» (принаймнi в його росiйськiй i почасти украiнськiй iнтерпретацii) передбачае, що, мовляв, Московське князiвство (потiм – царство) змогло пiднятися й стати на прю iз Золотою Ордою. Одним iз переломних моментiв цiеi боротьби стала Куликiвська битва 1380 р. А завершилася ця боротьба в 1480 р. т. зв. стоянням на рiчцi Угрi.
Росiйськi iсторики, як правило, акцентують увагу на тому, що в 1480 р. «монголо-татарське iго» скiнчилося й Московiя стала незалежною. Однак говорити про повну незалежнiсть Московii (принаймнi формальну) до кiнця XVII ст. проблематично.
Лев Гумiльов, 1934 р.
Правда, не всi дослiдники подiляють концепт «монголо-татарського iга». Серед таких – згадуваний Лев Гумiльов. Вiн вважав, що «похiд Батия по масштабах здiйснених руйнувань можна порiвняти з мiжусобною вiйною, яка була незвичною для того неспокiйного часу»[152 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 351.]. На його думку, причиною розгрому ординцями Володимира, Чернiгова, Киева та iнших мiст була не феодальна роздробленiсть, а «тупiсть правителiв i iхнiх радникiв-бояр»[153 - Там само. – С. 344.]. Такi твердження видаються занадто категоричними. І суперечать лiтописному матерiалу. Ось як, наприклад, у Галицько-Волинському лiтописi розповiдаеться про руйнування Киева:
«…прийшов Батий до Киева з [великою силою] многим-множеством сили своеi, i окружив город. І обступила [Киiв] сила татарська, i був город в облозi великiй. І пробував Батий коло города, а воi його облягали город. І не було чути [нiчого] од звукiв скрипiння телiг його, ревiння безлiчi верблюдiв його, i од звукiв iржання стад коней його, i сповнена була земля Руськая ворогами…
І поставив Батий пороки пiд город коло ворiт Лядських, – бо тут пiдступили були дебрi, – i пороки безперестану били день i нiч. Вибили вони стiни, i вийшли городяни на розбитi стiни, i було тут видiти, як ламалися списи i розколювалися щити, [а] стрiли затьмарили свiт переможеним, i Дмитро поранений був. Вийшли татари на стiни i сидiли [там] того дня й ночi, а городяни зробили ще друге укрiплення навколо [церкви] Святоi Богородицi [Десятинноi].
А назавтра прийшли [татари] на них, i була битва межи ними велика. Люди тим часом вибiгли i на церкву, i на склепiння церковне з пожитками своiми, [i] од тягаря повалилися з ними стiни церковнi, i так укрiплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужнiсть його»[154 - Лiтопис руський. – С. 395—397.].
На сторiнках лiтопису е й iншi свiдчення про руйнування ординцями руських мiст. Ця iнформацiя узгоджуеться зi свiдченнями захiдних авторiв, якi побували в Золотiй Ордi, Плано Карпiнi (1182?—1252) та Гiльйома де Рубрука (1120?—1293)[155 - Джованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. Книга Марко Поло. – М., 1997.].
Звiсно, можна говорити про перебiльшення жахiть ординськоi навали в зазначених писемних матерiалах. Однак, вважали деякi авторитетнi iсторики, цi описи так чи iнакше пiдтверджуються археологiчним матерiалом. Зокрема, такоi думки дотримувався Борис Рибаков, який критикував Гумiльова. Вiн, спираючись на археологiчний матерiал, вказував, що в результатi Батиевоi навали були зруйнованi десятки мiських центрiв. Походи ординцiв виявилися для Русi катастрофою. Навала знищила вiйськовi резерви тих князiвств, якi здавна накопичували сили для боротьби зi Степом[156 - Рыбаков Б. О преодолении самообмана // Вопросы истории. – 1974. – № 3. – С. 153—159.].
Насправдi аргументи противникiв Гумiльова не виглядають бездоганно. Чого, наприклад, вартують заяви про те, що Батиевi ординцi знищили вiйськовий потенцiал тих князiвств, якi боролися зi Степом. Адже першi iхнi удари були спрямованi проти князiвств пiвнiчного сходу Русi, для яких боротьба зi Степом не була на першому мiсцi. Лише пiзнiше Батиевi вiйська спрямувати удари на пiвдень.
Зрештою, цей пiвдень на той час уже став «окраiною» Русi. Киiв утратив свое столичне значення. Вiн належав князю Данилу Романовичу, який посадив тут свого воеводу. Сам же цей правитель перебував на Волинi, заснувавши тут свою нову резиденцiю – мiсто Холм. Лiтописець говорить, що Батиевi орди взяли багато мiст на теренах Волинi й Галичини, у т. ч. Володимир та Галич. І все ж деякi мiста взяти не вдалося, зокрема Крем’янець i Данилiв[157 - Лiтопис руський. – С. 397—398.]. Тут треба вказати, що Руссю, головною ii частиною, у той час почали вважатися терени Волинi й Галичини[158 - Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii та Бiлорусi. – К., 2015. – С. 73.]. А князi, що тут правили, iменували себе руськими князями, а пiзнiше – королями[159 - Про це бiльш детальнiше див.: Кралюк П. Питання, що потребуе ясностi // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – С. 26—37.]. Тобто випливае, що Батий (1209?—1256) не зумiв оволодiти «всiею Руссю».
Щодо археологiчного матерiалу, який нiби пiдтверджуе справедливiсть думки про великi руйнування ординцями руських мiст, то тут теж не все однозначно. Принаймнi знайдено чимало поселень, якi були зруйнованi пiд час Батиевоi навали, де не знайдено кiстякiв людей та цiнних речей[160 - Довженок В. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. – М., 1978. – С. 76—82.]. Ймовiрно, населення цих мiст завчасно втiкало, ховаючись у незнаних для ординцiв мiсцях. Отже, чимала частина людського потенцiалу була збережена. Росiйський iсторик Михайло Погодiн (1800—1875) висунув навiть теорiю, що в Киевi до Батиевого погрому жили росiяни, точнiше великороси, а пiсля цiеi трагiчноi подii вони подалися на терени нинiшньоi Великоросii[161 - Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М., 1856. – Т. VII. – С. 420.]. Ця теорiя знайшла значне поширення в росiйськiй лiтературi. Щоправда, вона виглядае дещо дивно. Адже не зрозумiло, чому населення, зазнавши ординських наiздiв, переселялося на терени, якi ранiше були пiдкоренi воiнами Батия i якi фактично опинилися пiд iхнiм жорстким контролем.
Хан Батий
(китайська гравюра)
Попри питання про наслiдки Батиевих завоювань Русi, концепт «монголо-татарського iга» викликае й iншi питання. Зокрема, дивно виглядае термiн «монголо-татарське» чи «татаро-монгольське» iго. Взагалi монгольськi етноси й тюркськi, тобто татари, i мовно, i культурно рiзняться мiж собою. Якщо говорити про вiйська Батия, якi здiйснювали завоювання Русi, то, судячи з усього, вони переважно складалися з тюркiв. Монгольською могла бути хiба що верхiвка. Адже вважалося, що Батий належав до нащадкiв Чiнгiзхана (1155 чи 1162—1227), який нiби мав монгольське походження. Руськi лiтописи називають завойовникiв Батия та його наступникiв переважно татарами. У Золотiй Ордi, котру створив Батий, державною мовою, як уже говорилося, була тюркська мова куманiв-половцiв. Тому ми свiдомо вiдмовляемося вiд термiнiв «монголо-татари» чи «татаро-монголи», а вживатимемо термiн «татари». Це буде коректнiше.
Якi були реальнi наслiдки татарськоi навали на землi Русi, здiйсненоi Батием? Чи була це велика катастрофа, як часто твердять у росiйськiй i украiнськiй лiтературах? Чи це була «незначна подiя», що мало чим рiзнилася вiд князiвських усобиць, як вважають Лев Гумiльов i його послiдовники? Схоже, це двi крайнощi, мiж якими варто шукати «золоту середину».
Звiсно, татари Батия завдали сильного удару Русi, який аж нiяк не йде у порiвняння з князiвськими усобицями. Але його не варто трактувати i як «знищення Русi». Взяття татарами Киева не стало кiнцем Руськоi держави. Їi «полiтичне ядро», котре ще до того часу перемiстилося на Захiд, загалом зберiглося. Князь Данило Романович, що почав iменуватися королем руським, попри татарськi руйнування, зберiгав владу на «своiй» територii. До того ж, як уже зазначалося, деякi руськi землi оминула татарська навала.
