скачать книгу бесплатно
Петро Конашевич-Сагайдачний – творець украiнськоi нацii?
Петро Михайлович Кралюк
Великий науковий проект
Ця книга присвячена видатному полководцю, гетьману Петру Конашевичу-Са-гайдачному. Автор придiляе увагу творенню образу цього персонажа як у iсторичнiй, так i художнiй лiтературi. Розглянуто його дiяльнiсть у контекстi iсторичних подiй на початку XVII ст. Провiдною е думка, що Петро Конашевич-Сагайдачний часто опинявся в «точках бiфуркацii» i вiд його дiй залежав подальший розвиток украiнських земель, зокрема це стосуеться чорноморських походiв гетьмана, походу на Моско-вiю, а також участi в Хотинськiй битвi. У цьому сенсi Петро Конашевич-Сагайдачний визначив низку векторiв становлення новочасноi украiнськоi нацii.
КРАЛЮК Петро Михайлович
ПЕТРО КАНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ – ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ?
Вступне слово
Петру Конашевичу-Сагайдачному як iсторичному персонажу загалом таланило. Таланило не лише на полi бою. Пiд його керiвництвом чи за його активноi участi було здобуто кiлька важливих перемог. Вiн зумiв взяти Кафу – одне з найбiльших мiст Європи XVII ст., яке до того ж було добре укрiплене. Мав вiн шанси взяти й Москву – однак, у силу певних обставин, це не вдалося зробити. Завдяки украiнським козакам, яких очолив Сагайдачний, була виграна вiйськами Речi Посполитоi грандiозна Хотинська битва 1621 р., що мала цивiлiзацiйне значення.
Окрiм вiйськових подвигiв, Сагайдачний прославився й тим, що завдяки його пiдтримцi була вiдновлена православна iерархiя на украiнських та бiлоруських землях у 1620—1621 рр.
Петро Конашевич-Сагайдачний
Сагайдачний нiби опинявся в «точках бiфуркацii», коли iснував вибiр iсторичного розвитку. І вiд дiянь цiеi людини частково залежало, яким цей вибiр буде. Хоча, звiсно, iснували чинники, якi виявлялися «сильнiшими за нього». Тим паче, що Сагайдачний не належав до знатного роду, не займав високих посад у структурi влади Речi Посполитоi. Був людиною, яка «сама себе зробила».
Свого часу Сагайдачний став фольклорним персонажем. У третiй частинi «Енеiди» Івана Котляревського, де йдеться про те, якi пiснi спiвали троянцi, власне украiнськi козаки, зустрiчаемо такi слова:
«Про Сагайдачного спiвали,
Либонь спiвали i про Сiч,
Як в пiкiнери набирали,
Як мандровав козак всю нiч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход…»[1 - Котляревський І. Енеiда. – К., 2008. – С. 84.]
Котляревський чудово знав украiнськi звичаi, побут, фольклор кiнця XVIII ст. І це знайшло вiдображення в його творi. Прикметно, що серед козацьких очiльникiв вiн згадуе лише Сагайдачного. Також про цього дiяча як про популярного фольклорного персонажа говорить Микола Гоголь. У своiй повiстi «Вечiр напередоднi Івана Купала» письменник, нiби представляючи фольклорний репертуар украiнцiв, писав: «Але нi дивнi речi про старовину, про наiзди запорожцiв, про ляхiв, про молодецькi дiла Пiдкови, Пiвтора-Кожуха i Сагайдачного не чiпали нас так, як оповiдi про якусь старовинну чудну справу…»[2 - Гоголь М. Избранные произведения в двух томах. – К., 1983. – Т. 1. – С. 46—47.]
Правда, записанi дещо пiзнiше фольклорнi твори (переважно починаючи з 20-х рр. ХІХ ст.) не говорять про особливу популярнiсть цього дiяча. Можливо, тодi вже пiснi й оповiдi про Сагайдачного забулися й не були зафiксованi фольклористами. І все ж е одна вiдносно вiдома пiсня, де фiгуруе Сагайдачний[3 - Див.: Максимович М. Малороссийские песни. – М., 1827. – С. 254; Исторические песни малорусского народа. – К., 1875. – Т. 2. – С. 11.]. Ось ii «народний» варiант:
«Ой на горi та й женцi жнуть, (2)
А попiд горою, яром-долиною козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть.
Попереду Дорошенко (2)
Веде свое вiйсько, Вiйсько Запорiзьке хорошенько.
Гей, долиною, гей, широкою,
Хорошенько.
А позаду Сагайдачний, (2)
Що промiняв жiнку на тютюн та люльку, необачний.
Гей, долиною, гей, широкою,
Необачний.
«Гей, вернися, Сагайдачний, (2)
Вiзьми свою жiнку, вiддай тютюн-люльку, необачний!
Гей, долиною, гей, широкою,
Необачний!»
«Менi з жiнкою не возиться, (2)
А тютюн та люлька козаку в дорозi знадобиться!
Гей, долиною, гей, широкою,
Знадобиться».
Ой на горi та й женцi жнуть, (2)
А попiд горою, яром-долиною козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть».
Як бачимо, в цiй пiснi Сагайдачний постае не в найкращому свiтлi й iменуеться «необачним». Хоча його можна сприйняти i як «типового запорожця», що не переймаеться сiмейним життям, а високо цiнуе тютюн та люльку, котрi можна трактувати як ознаки вiльного козака. До речi, саме таким постае головний герой вiдомоi повiстi Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Вiн не особливо зважае на свою жiнку, але тютюн i люлька для нього багато важать. Вiн навiть потрапив у полон до полякiв, бо вирiшив повернутися за своею люлькою.
Іван Котляревський
Однак дослiдники дискутують, чи насправдi Сагайдачний iз наведеноi пiснi е Петром Конашевичем-Сагайдачним. Висловлювалися думки, що це могли бути iншi козацькi провiдники, якi носили таке iм’я. До того ж iснують дещо вiдмiннi вiд наведеного варiанту пiснi, де Сагайдачний постае ще в гiршому свiтлi.
Зате Сагайдачному поталанило у високiй лiтературi, яка була орiентована на елiтарнi, освiченi верстви. При його похованнi були проголошенi й опублiкованi жалобнi вiршi, складенi пiд керiвництвом ректора Киiвськоi братськоi школи Ка-сiяна Саковича[4 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук // Украiнська поезiя XVII ст. (перша половина): антологiя. – К., 1988. – С. 160—183.]. Цi вiршi якiсно рiзнилися вiд подiбних творiв, поширених у тогочаснiй украiнськiй лiтературi. Їх можна вважати шедевром, своерiдною драмою, в якiй розглядалася тема життя й смертi великоi людини. І хоча цей твiр пiсля його публiчного проголошення через певний час був забутий, однак зберiгся його надрукований текст. У ХІХ ст. його заново «вiдкрили» i вiн став популярною лектурою для дослiдникiв. Твiр неодноразово передруковувався. І, зрозумiло, на нього часто посилалися науковцi. Вiн навiть для них став основою для реконструкцii бiографii Сагайдачного.
Згадували про Сагайдачного в козацьких лiтописах, а також у вiдомiй «Історii русiв». Є про нього згадки й у польськомовних мемуарних текстах, де велася мова про Хотинську битву 1621 р. І це зрозумiло. Адже Сагайдачний був одним iз головних героiв цiеi битви. Не обiйшли його увагою й украiнськi iсторики «доби нацiоналiзму», вписавши цю постать в украiнський нацiональний iсторичний наратив. З’явилася також низка художнiх творiв про Сагайдачного, деякi з яких були доволi поширеними.
Пам’ять про Сагайдачного цiнуеться i в сучаснiй Украiнi. Вiн залишаеться помiтним персонажем у нашiй iсторичнiй свiдомостi. Хоча й поступаеться iншим першорядним нацiональним героям. Принаймнi його зображень немае на украiнських гривнях… Хоча в 2000 р. Нацiональним банком Украiни була випущена 10-гривнева монета iз портретом цього козацького гетьмана. Ще ранiше, в 1995 р., випущена була поштова марка iз його ж зображенням.
Фрегат «Гетьман Сагайдачний». 1994 р.
На честь цього полководця був названий флагман Вiйськово-Морських Сил Украiни, фрегат «Гетьман Сагайдачний». Пам’ятник Сагайдачному був поставлений у Севастополi в 2008 р. Це була одна з ознак украiнськоi присутностi в Криму, яка викликала невдоволення в росiйських шовiнiстiв. Не дивно, пiсля росiйськоi окупацii пiвострова в 2014 р. цей монумент був демонтований i переданий до Харкова, де його встановили[5 - Див.: У Харковi вiдкрили «вiдвойований» в анексованому Криму пам’ятник Сагайдачному// http://tyzhden. ua/ News/144257]. Зате пiд час росiйсько-украiнськоi вiйни, у 2017 р., в районному центрi Донецькоi областi Мангуш полк «Азов» вiдкрив пам’ятник Сагайдачному. Тим самим бiйцi цiеi вiйськовоi формацii хотiли продемонструвати, що Приазов’я, яке хотiли захопити проросiйськi сепаратисти, е украiнською землею. Пам’ятники Сагайдачному свого часу були також вiдкритi у тих мiсцях, якi пов’язанi з дiяльнiстю цього полководця – у Хотинi (1991) та в Киевi на Подолi (2001). Створений був також у 1992 р. музей Сагайдачного в селi Кульчицi Самбiрського району Львiвськоi областi, де також встановлено пам’ятник. Поширена гiпотеза, що нiби саме там народився козацький гетьман. Іменем Сагайдачного названа Нацiональна академiя сухопутних вiйськ у Львовi, Киiвський iнститут водного транспорту, Запорiзький iнститут Мiжрегiональноi академii управлiння персоналом. У 2010 р. Верховна Рада Украiни прийняла постанову «Про вiдзначення 440-рiччя з дня народження гетьмана Петра Сагайдачного». Наступного ж року архiерейський собор Украiнськоi автокефальноi церкви канонiзував цього дiяча в чинi «благовiрний гетьман». Видано в Украiнi також низку книг про Сагайдачного.
Пам'ятник Петровi Сагайдачному в Хотинi
Тобто можемо сказати, що Сагайдачний – чiльна особа в украiнському нацiональному пантеонi. Також вiн е важливою фiгурою в украiнсько-росiйському iдеологiчному протистояннi.
Проте Сагайдачний нас цiкавить не в iпостасi нацiонального героя, де, закономiрно, е немала частка мiфологiзацii. Вiн нам бiльш цiкавий як iсторичний дiяч, завдяки якому були визначенi деякi вектори розвитку украiнського ранньомодерного соцiуму, тобто як людина, що стояла бiля витокiв новочасноi Украiни.
Сагайдачний у лiтературi – iсторичнiй та художнiй
Перший панегiрик Сагайдачному
Як уже вiдзначалося, вiдразу пiсля смертi Петру Конашевичу-Сагайдачному був присвячений лiтературний твiр високоi вартостi – жалобнi вiршi авторства Касiяна Саковича (бл. 1578— 1647)[6 - Про Касiяна Саковича див.: Бичко А., Бичко Б. Свiтлотiнь Касiяна (Калiкста) Саковича. – К., 2005.]. Говорячи про цей твiр, дослiдники, як правило, мало звертають увагу на його автора. А даремно.
Частково тут спрацьовують конфесiйнi та iдеологiчнi моменти. Адже Сакович – особа неоднозначна. Вiн двiчi змiнював конфесiйну приналежнiсть: спочатку перейшовши з православ’я в унiю, а потiм – з унii до римо-католикiв, заявивши, що обрядовiсть i догматика унiатiв мае чимало хиб. Тобто автори православноi спрямованостi трактували Саковича як зрадника. Негативне ставлення до нього було i в прихильникiв унii.
Портрет Петра Конашевича-Сагайдачного iз книги вiршiв К. Саковича. 1622 р.
Виглядало парадоксально. Поетичний «пам’ятник» гетьману Сагайдачному, який вiдiграв важливу роль у збереженнi православ’я на украiнських землях, створила людина, котра зрадила православ’я й у кiнцевому результатi опинилася в таборi «латинникiв».
Але повернемося до особи Саковича. Народився вiн у родинi православного священика в мiстечку Потеличi на захiдних теренах Галичини. Тобто був земляком Сагайдачного, який теж походив iз цього регiону. Не виключено, що чинник земляцтва вiдiграв певну роль – тому Сакович постарався, створюючи твiр-шедевр про козацького провiдника.
Навчався автор цього твору в Кракiвськiй та Замойськiй академiях. Особливо на нього вплинуло навчання в Замостi. Невипадково у «Вiршах…» вiн згадуе гетьмана Яна Замойського, який заснував i Замость, i Замойську академiю. При цьому Ян Замойський подаеться як iдеальний полiтик, який дбае про спокiй у державi та пiклуеться про освiту.[7 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 173.] Сакович також твердить, що Сагайдачний брав приклад iз Замойського. Тим самим вiн фактично порiвнював видатного полiтика й культурного дiяча Речi Посполитоi iз козацьким гетьманом.
Ян Замойський
У 1620 р. у Краковi Сакович видав польською мовою свiй твiр «Аристотелiвськi проблеми…», а через п’ять рокiв – «Трактат про душу». І перший, i другий твори викладали погляди Аристотеля на людину. Можна говорити, що Сакович був одним iз перших мислителiв, який намагався утвердити аристотелiвську лiнiю в украiнськiй фiлософii. До того часу в нiй панував християнський неоплатонiзм. Із часом аристотелiзм укорiнився в Киево-Могилянськiй академii. Водночас Сакович утверджував позитивне ставлення до фiлософii в украiнськiй культурi. У передмовi «Аристотелiвських проблем…» читаемо наступне: «В природi людини, як стверджуе князь фiлософiв – Аристотель, закладено прагнення до знання. Знання ж набувае досконалостi, коли речi пiзнаються своiми причинами…» На думку Саковича, «найбiльша мудрiсть, найвища фiлософiя i найпотрiбнiша теологiя е пiзнання себе»[8 - Сакович К. Арiстотелiвськi проблеми // Пам’ятки братських шкiл на Украiнi (кiнець XVI – початок XVII ст.). – К., 1988. – С. 338.]. У той же час деякi тодiшнi украiнськi культурнi дiячi, наприклад Іван Вишенський, негативно ставилися до фiлософii в ii аристотелiвському варiантi як до ворожоi «латинськоi мудростi».
Взагалi Сакович виглядав «бiлою вороною» серед тогочасних украiнських iнтелектуалiв. Занадто багато було в нього «захiдного». Давалося взнаки «захiдне походження» (його рiдний Потелич знаходився майже на пограниччi iз захiдним, «латинським» свiтом), а також навчання у Замойськiй академii, де культивувався ренесансний дух.
Позитивне трактування фiлософii спостерiгаемо не лише в зазначених трактатах, а й у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У них автор неодноразово апелюе до античних фiлософiв. Особливо багато уваги придiляе поглядам Сенеки. Сакович не лише посилаеться на цього фiлософа, а й часто без посилань використовуе його думки, зокрема мiркування Сенеки про смерть. Для тогочасноi украiнськоi культури, котра, в силу певних обставин, вiдзначалася консерватизмом та iзоляцiонiзмом щодо захiдних впливiв, такий пiдхiд видавався «новим словом»[9 - Про фiлософськi погляди Касiяна Саковича див.: Кралюк П. Історiя фiлософii Украiни. – К., 2015. – С. 211—216.]. Пiсля закiнчення студiй у Замойськiй академii Сакович працював домашнiм вчителем Адама Кисiля – вiдомого полiтичного дiяча часiв Хмельниччини. Пiзнiше служив дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлi. Звiдси виiхав до Киева в 1620 р., де став ченцем i прийняв чернече iм’я Касiян (при народженнi йому було дано iм’я Калiкст). У 1620—1624 рр. працював ректором Киiвськоi братськоi школи. Тут у 1622 р. i написав «Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У 1624 р. переiхав до Люблiна, де був проповiдником у православному братствi.
Адам Кисiль
Прозахiдна й ренесансна орiентацii Саковича були не останньою причиною того, що цей дiяч порвав iз консервативним православ’ям i перейшов у табiр унiатiв. Хоча, звiсно, були й iншi, зокрема матерiальнi, чинники. У 1625 р. ставши унiатом, Сакович обiйняв посаду архiмандрита в мiстi Дубнi. Дубнiвським архiмандритом вiн лишався до 1639 р., допоки його не позбавили цього сану. Опiсля того кiлька рокiв мандрував, побував у рiзних монастирях – у Дерманi, Холмi, Люблiнi, Супраслi, Вiльнi. Пiд час цих мандрiвок написав кiлька полемiчних творiв. У 1641 р. у Луцьку прийняв римо-католицьку вiру i вступив до чернечого ордену августинцiв. При цьому намагався iдейно обгрунтувати свiй черговий конфесiйний перехiд, опублiкувавши кiлька полемiчних творiв, у яких пiддав критицi й православну, й унiатську церкви. Найбiльш знаною серед цих творiв е «Перспектива…». Цей твiр був опублiкований у 1642 р. i викликав черговий сплеск полемiки. У ньому автор критикував догматичнi й обрядовi аспекти православ’я. При цьому Сакович вказував на антиiнтелектуалiзм, що пануе в середовищi як православних, так i унiатських священикiв; виступав поборником просвiтництва. Помер цей дiяч у Краковi в санi католицького священика.
Сакович виявився не лише «iдейним перебiжчиком», а й «змiем-спокусником», який заманював на бiк унiатiв iнших украiнських культурних дiячiв. Вiн пiдтримував добрi стосунки з Кирилом Транквiллiоном-Ставровецьким, письменником i друкарем, який зазнав переслiдувань iз боку православних консерваторiв i котрий так само, як Сакович, став прихильником унii. Сакович також допомiг перейти в унiю визначному украiнському письменнику-полемiсту Мелетiю Смотрицькому, який у серединi 20-х рр. ХVII ст. опинився в станi гострого конфлiкту з консервативно налаштованими православними iерархами.
Мелетiй Смотрицький
Однак повернемося до «Вiршiв на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». Писалися вони тодi, коли Сакович був ще у православному таборi. Тому у «Вiршах…» звучить критика унiатiв та католикiв-езуiтiв; прославляються дiяння Сагайдачного, котрi були спрямованi на змiцнення православ’я, високо оцiнюеться його iнiцiатива висвячення православних iерархiв для украiнських та бiлоруських земель. І все ж у «Вiршах…» немае моментiв, якi б свiдчили про консервативну спрямованiсть автора. Навпаки, вiн вiдверто демонструе прихильнiсть до захiдних культурних цiнностей ренесансного типу.
Наприклад, iз самого початку «Вiршiв…» звучить гiмн свободi людини, яка ренесансними дiячами трактувалася як одна з найбiльших цiнностей[10 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 160—161.].
«Вiршi…» представляють дещо iншу концепцiю людського безсмертя на вiдмiну вiд тiеi, яка була притаманна традицiйному середньовiчному християнству. У перiод Середньовiччя безсмертя трактувалося майже виключно в сенсi релiгiйному: людина мае воскреснути тодi, коли настане кiнець свiту i Страшний суд, саме на цьому судi будуть вiддiленi праведники вiд грiшникiв (у залежностi вiд дiянь своiх) й, вiдповiдно, праведники житимуть у царствi небесному, а грiшники – у пеклi. Така концепцiя не передбачала iндивiдуалiзацii. «Справжня» людина в даному випадку трактувалася як член християнськоi спiльноти (нехристияни ж розглядалися як невiрнi). Ця людина мае дотримуватися певних правил. Дотримання чи недотримання iх визначае ступiнь ii праведностi/грiховностi, а також долю в загробному життi.
Ренесанс певним чином видозмiнюе цю концепцiю. Звiсно, християнське розумiння безсмертя залишаеться, проте поряд iз суто релiгiйним розумiнням з’являеться розумiння свiтське. Вiдповiдно до ренесансних поглядiв, людина може завдяки своiм дiянням заслужити славу й добру пам’ять у вдячних нащадкiв. При цьому потрiбно зафiксувати цi дiяння в письмовiй формi, зокрема у поетичному словi.
У «Вiршах…» якраз маемо втiлення таких ренесансних поглядiв. Звiсно, автор не вiдкидае християнського розумiння безсмертя. У творi багато говориться про те, що земне життя не мае особливоi цiнностi, що необхiдно думати й турбуватися про життя потойбiчне, готуватися до нього. Та, незважаючи на це, багато говориться про дiяння Сагайдачного, про те, що саме своiми вчинками вiн заслужив собi славу й що ця слава впродовж багатьох вiкiв зберiгатиметься:
«На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Нi, вона у забуттi, певне, не настане!
Поки Днiстер iз Днiпром многорибнi плинуть,
Поти справи всi твоi славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у лiтах – маеш славу вiчну!
Бо, як Грецiя звиша Нестора-героя,
Ахiллеса, Аякса, а Гектора – Троя,
І атенцi як царя хвалять Перiклеса,
Честять славного в одно ще й Темiстоклеса,
Рим смiливого свого хвалить Курцiуса,
І щасливого в бою славить Помпеуса,
Сагайдачний на Русi хай дiстане славу,
В вiчну пам’ять те iм’я занесуть по праву,
Щоб военнii його подвиги всi знали,
Щоб народи те iм’я завжди шанували»[11 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 178.].
Сакович у «Вiршах…» порiвнюе Сагайдачного з правителями Античностi, наприклад iз Перiклом. Завдяки чому вiн нiби постае «правителем Русi». А такi порiвняння, власне, й були притаманнi ренесансним творам.
Сакович дае зрозумiти, що дiяння Сагайдачного мають бути описанi. Лише б так вони «…у вiках залишились жити…». Для цього, власне, й потрiбнi «Вiршi…».
Ось як у типовому ренесансному дусi починаеться опис дiянь козацького гетьмана:
«Хто хотiв би найповнiш дiло описати
Конашевича Петра й свiтовi подати,
В грецького поета той мусiв би Гомера
Зичить розуму або ще й у Демосфена»[12 - Там само. – С. 171.].
При цьому вчинки гетьмана подаються як взiрець для наслiдування нащадками.
Структура ж «Вiршiв…» виглядае таким чином. Спочатку йде традицiйний вiрш на герб. Однак це вiрш не на герб героя, а на герб Вiйська Запорозького. Тим самим нiби вказувалося, що «Вiршi…» мають прославити козацтво, гетьманом якого був Сагайдачний. Якраз це прославлення виголошувалося самим Саковичем. Там, зокрема, йшлося про те, що запорожцi своiми рицарськими дiлами здобули собi вiльнiсть, свободу[13 - Там само. – С. 161.].
Стверджуеться, що за плечами запорожцiв – велика традицiя, вони – нащадки давнiх русичiв, якi за часiв князя Олега штурмували Царгород i якi хрестилися за князя Володимира[14 - Там само.].
Зараз же запорожцi змальовуються як захисники Речi Посполитоi вiд татар i туркiв[15 - Там само. – С. 161—162.].
Фактично тут у поетичнiй формi були озвученi iдеi, репрезентованi в творi «Протестацiя» (1621), що був написаний Іовом Борецьким та iншими iерархами Феофанового свячення, яких пiдтримував i якими опiкувався Сагайдачний[16 - Йов Борецький та iншi. Протестацiя // Пам’ятки братських шкiл на Украiнi (кiнець XVI – початок XVII ст.). – С. 323.]. Про цей твiр бiльш детальнiше буде вестися мова далi.
Пiсля передмови запорiзькому козацтву у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…», де маемо панегiрик запорозькому козацтву, йдуть вiршi спудеiв Киiвськоi братськоi школи. Їх двадцять. Пiсля кожного вiрша стоiть прiзвище спудея. Виникае питання: чи цi вiршi лише проголошувалися ними, чи все ж таки спудеi брали участь у iхньому написаннi? Правда, на початку «Вiршiв…» чiтко сказано, що автором вiршiв е Сакович. Однак не виключено, що спудеi складали вiршi пiд керiвництвом учителя. Це могли бути такi собi вправи з пiiтики, якi отримували практичну спрямованiсть.
Цiкавим е склад учнiв, якi проголошували вiршi. Трое з них належали до мiщанського клану Балик, представники якого вiдiгравали немаловажну роль у життi тогочасного Киева, обiймаючи керiвнi посади в мiському самоврядуваннi. Очевидно, значна частина iнших учнiв теж була з мiщан. Помiтну частину становили дiти, котрi походили зi священицьких родин. Такими були Іван Сакович (ймовiрно, родич автора «Вiршiв…»), Іван Тарнавський, Єремiя Ставровецький та Лукаш Беринда. Останнiй – це син вiдомого книжника Памви Беринди. Звiсно, могли бути й iншi дiти зi священицьких родин, але нам складно iх iдентифiкувати. Не виключено, що серед цих двадцяти спудеiв були й дiти шляхетського та козацького походження.
Серед спудеiв, котрi фiгурують у «Вiршах…», можемо видiлити одного, який у подальшому став помiтною фiгурою в культурному життi Украiни та Молдови. Це – Стефан Почаський, один iз соратникiв Петра Могили, поет i освiтнiй дiяч, засновник Гощанського й Ясського колегiумiв. Саме вiн був першим спудеем, який читав вiршi.
Варто видiлити кiлька смислових блокiв твору. Зокрема, значний смисловий блок становлять вiршi, в яких прославляеться Сагайдачний. Спочатку говориться про його походження та навчання:
«Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став вiн прокладати.
У Перемишльських краях вирiс, у Пiдгiр’i,
В церквi схiдноi його виховали вiрi.
Вiн пiшов до Острога для наук поштивих,
Що там квiтли, як нiде, за благочестивих
Тих князiв, котрi там мудрiсть покохали.
Щоби юнi до наук схильностi набрали.
І для рiдноi землi користi ставали»[17 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 171—172.].
Говорить Сакович i про шлях Сагайдачного до запорiзького козацтва:
«Конашевич в Острозi десять лiт проживши
І науки у письмi в нашому навикши,
Здiбнiсть у душi вiдкрив сильну для звитяжства,
В Запорозьке вiн пiшов славнее рицарство.
І отам немало теж помiж них живучи,
Дiла рицарського скрiзь пильно стережучи,
Досягнув, що вiйсько те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, туркiв розбивало»[18 - Там само. – С. 172.].
Йов Борецький
Згадуються також деякi дiяння, котрi зробили Сагайдачного вiдомим. Щоправда, про це говориться часто загально, не концентруючи уваги на окремих битвах:
«Вiн за гетьманства свого взяв був мiсто Кафу —
Цiсар туркський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч вiн ворога розбив,
Однi каторги[19 - Пiд каторгами розумiються турецькi гребнi галери.] розбив, iншii топив.
Із неволi християн безлiч увiльняв,
За що з воiнством його Бог благословляв.
За найбiльшую собi мае нагороду
Славний лицар, як коли вирве на свободу
