скачать книгу бесплатно
Землякiв своiх – грiхи вчинком покутуе,
А умре, напевне, вiн – в небо помандруе.
Дiзнавав не однократ турчин препоганий
Його мужнiсть i прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, вiдае волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І iнфляндчик скуштував його вiйська сили,
Як iх рицарi отi, мов траву, косили.
І пiвнiчний буде край також пам’ятати
Довго рицарство його, бо iм дався знати!
Там звитяжство немале вiн явив iдучи,
Городи й мiста у них мiцнii псуючи»[20 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 172.].
Конкретно згадуеться тут лише одна звитяга Сагайдачного – взяття ним Кафи. При цьому акцент робиться на тому, що козацький гетьман визволяв християнських невiльникiв. Далi загально говориться, що вiн громив туркiв i татар. Йдеться i про його походи на Волощину, а також на прибалтiйськi землi. Доволi дипломатично Сакович говорить про похiд Сагайдачного на Московiю. Власне, Московiя тут не називаеться, а говориться про «пiвнiчний край». Варто враховувати, що в той час i Сагайдачний, i верхiвка украiнського православного духовенства намагалися встановити добрi вiдносини з московським царем. Адже це був православний правитель, на допомогу якого вони розраховували. У «Вiршах…», коли йде мова про похiд Сагайдачного в «пiвнiчний край», говориться, що гетьман у цих землях руйнував мiцнi городи, тобто замки, й мiста. Але Сакович спецiально вказуе, нiби Сагайдачний, беручи християнськi, власне православнi, мiста не руйнував церкви:
«А як мiсто у вiйнi християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжствi пам’ятав про свiй стан учтивий»[21 - Там само. – С. 173.].
Сакович звертае увагу й на те, що Сагайдачний був твердим прихильником православ’я та захищав його перед владою Речi Посполитоi:
«Вiру з мужнiстю тверду, у якiй статечно
Вiн прожив, ii стерiг дбало i сердечно.
Завше пана короля з вiйськом вiн просив,
Щоб святую вiру той нам огородив.
Обiцяючи йому охотнiш служити,
Як релiгiю король зводить оградити.
Це з-за того почалась домова вiйна,
У державi короля множиться вона.
Як за вiру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин»[22 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 173.].
Закономiрно, що у «Вiршах…» чимало мiсця придiлено вiдновленню православноi iерархii на украiнських та бiлоруських землях, ролi в цiй акцii Сагайдачного. Ось як про це говориться в творi:
«А як просьбу ту король i сенат одклали[23 - Маеться на увазi вiдкладення питання щодо легального статусу православноi церкви й православноi iерархii в Украiнi та Бiлорусi.],
Патрiарха отодi саме зустрiчали,
Із землi святоi був, iз Єрусалима,
Де з’явилася у свiт православна вiра.
Патрiарха наш гетьман з вiйськом привiтавши
В Киевi, поклон йому доземний поклавши,
З православними почав раду учиняти,
Щоби пастирiв могли православних мати
В своiй церквi назамiсть тих владик-унiтiв,
Котрих мае наш народ всiх за езуiтiв.
Бо iз ними унiат заразом мудруе,
Як пiд папу пiдвести нас усiх, мiркуе.
Тож обрали однодуш iз людей духовних
Мужiв чесних, у письмi вправних i шановних.
Патрiарховi тодi iх презентували
І щоб вибрати владик посвятить жадали.
Із екзархом патрiарх iх тодi побачив,
Це жадання вдовольнив, посвятив, означив.
Йов Борецький освятивсь на митрополiю,
А владики – кожен взяв там епископiю.
Так отправивши усе, щоб не мали лиха,
Найсвятiший патрiарх в Грецiю поiхав.
В охоронi наших вiйськ славних Запорозьких
Лицар той його провiв до границь волоських.
Дозвiл дав йому король це чинити дiло,
Вiйсько Запорозькее також повелiло»[24 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 174.].
Пiсля оповiдi про вiдновлення православноi iерархii Сакович веде мову про битву пiд Хотином. Хоча, власне, вiн не називае це мiсто. Але для слухачiв i читачiв було зрозумiло, про що йдеться. У «Вiршах…» говориться, що турчин «наспiв запорожцiв»:
«З вiйськом рушив немалим вiн на землю нашу,
Вже призначили свого до мiст наших башу.
В Запорозькому кошi вiн хотiв поснiдати,
А в обозi у ляхiв мислив пообiдати.
Але Бог йому подав силу на звитяжство,
Вiйсько наше надихнув на лихе поганство.
Хоч було iх у шiсть крат, прудко утiкали
Перед нашими вони – сильно притирали,
І снiданок, i обiд разом подаючи,
А вечеряти на честь до Плютона шлючи!
Те не кожен захотiв, не бажав чекати,
Хоч не радий, а назад кинувсь одступати.
Так козацьку поганин звiдав добре силу,
Що лихi його уста позаоч блюзнили.
Вiн священикiв хотiв в плуга запрягати,
І коней уже в церквах брався розставляти.
Але гордому йому криво обернулось,
Так що мало вiйська з ним у доми вернулось»[25 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175.].
Сакович, як бачимо, передае намiри, якi нiби були в султана Османа ІІ (1604— 1622). Останнiй хотiв швидко розгромити запорожцiв i ляхiв (полякiв). Також вiн сподiвався завоювати украiнськi й польськi землi, поставивши тут свого правителя – башу. Вiдповiдно, Сакович поширюе рiзного роду чутки, що турки збиралися запрягати в плуги священикiв, а у церквах ставити коней. Це подавалося як велика наруга над русинами-украiнцями. Загалом автор «Вiршiв…» перебiльшував турецьку небезпеку для украiнських земель. Це можна вважати риторичним прийомом. Адже на фонi цiеi небезпеки бiльш значимим ставав подвиг Сагайдачного в битвi пiд Хотином. Цiкаво, що у «Вiршах…» майже не говориться про участь полякiв у нiй. А лаври дiстаються запорозьким козакам i Сагайдачному.
Цим «Вiршi…» принципово вiдрiзняються вiд тодiшнiх творiв про битву пiд Хотином. Зрозумiло, в польських творах про цю подiю акцентувалася увага на ролi шляхетського вiйська. Хоча й були згадки про запорозьких козакiв. Переможцем у цих творах поставав королевич Владислав, який формально очолював збройнi сили Речi Посполитоi в цiй битвi. Таким вiн постае i в iсторичних хронiках того перiоду. Те саме можна сказати i про вiдому поему барокового поета Івана Гундулича (1589—1638) з Дубровника «Осман».
Джакомо Лауро. «Хотинська битва». 1621 р.
У «Вiршах…», як бачимо, зовсiм iнший погляд. Переможцями тут постають запорозькi козаки на чолi з гетьманом Сагайдачним. Це був украiнський пiдхiд – вiдмiнний вiд «загальноприйнятого». Варто вiдзначити, що такий пiдхiд все ж мав деяке поширення в захiдноевропейськiй лiтературi XVII ст. Стосуеться це, зокрема, творiв Мiшеля Бодье «Загальна iсторiя туркiв», Жана де Лабурена «Трактат про Польське королiвство», П. Рiкоута «Турецькi iсторii»[26 - Наливайко Д. Козацька християнська республiка. – К., 1992. – С. 102—105.]. Однак говорити про значне поширення такого погляду не випадае. Загалом же переважала польська точка зору на Хотинську битву.
Далi Сакович говорить, що чимало козакiв загинуло у битвi пiд Хотином. Також важко був пораненим i Сагайдачний:
«Наших досить полягло в битвi i у ранах,
Що вiд зброi узяли нехристiв поганих.
Всi зi сповiддю iшли на велику бойню —
Плату в небi заберуть за геройство гойну!
Християнську мужньо кров в битвi заставляли —
За вiтчизну стоячи, крiвцю проливали.
І на плацi бойовiм гетьмана влучили,
Вiн до Киева прибув майже iзомлiлий.
Всякi лiки довгий час пильно заживав,
Лiкарям його король кошти видiляв»[27 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175.].
Завершуе Сакович оповiдь про Сагайдачного описом його кончини. При цьому показуе, що гетьман повiвся як справжнiй християнин, покаявшись i пожертвувавши своi маетки на благi справи:
«А як лiки не дали помочi нi мало,
У хворобу бiльшу ще тiло потрапляло,
То про лiки для душi вiн почав гадати,
Щоб себе з мастил грiха пильно очищати.
Отож плястри отакi в тому прикладав:
Гойнi сльози i жалi за грiхи зливав.
Кiлька тижнiв так на смерть тiло готувавши,
Жалем, сповiддю грiхи власнi познiмавши,
Семикратно на одрi маслопосвящався,
До святоi таiни щиро причащався.
Всю маетнiсть роздiлив: дещо на шпиталi,
Церквам i монастирям, школам дав немало.
Так усе розпорядив, смерть прийняв умить,
Бiля церкви Братськоi в Киевi лежить.
Себе в Братство оте вiн з вiйськом уписав
І на нього в дар грошей досить вiдказав.
Приклад гетьмана нехай рицаря навчае,
Того, хто свое життя в свiтi завершае:
В вiрi протривав святiй наш гетьман статечно
І вiтчизну боронив, щоб жила безпечно.
Вiн маетнiстю також добре уряджав,
Не на збитки, костки-гру й карти обертав.
Але, як далося чуть, на догiднi справи,
Що служитимуть душi, як помре небавом.
Львiвське братство, хоч вiдсiль неблизьке, побачив,
В мiстi церкву надiлив, братствовi призначив
Суму немалу грошей, iм у дар послав,
Щоб науки там цвiли, пильно зажадав.
Звiдусюди тож тепер богомiлля мае,
З тим нехай душа його в небi спочивае»[28 - Сакович К. Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного… / пер. В. Шевчук. – С. 175—176.].
Якщо звернемося до давньоруських лiтописiв, зокрема лiтопису Галицько-Волинського, то бачимо, що подiбним чином описувалися смертi деяких князiв. Наприклад, кончина князя Володимира Васильковича. Останнiй не лише як християнин готуеться до смертi, але й робить щедрi пожертви на церковнi справи[29 - Лiтопис руський / переклав Л. Махновець. – К., 1989. – С. 444—448.]. Сагайдачний, звiсно, не князiвського роду. Але Сакович нiби прирiвнюе його до давньоруських князiв. Оскiльки на початку «Вiршiв…» запорозькi козаки розглядаються продовжувачами давнiх русiв, то трактування гетьмана майже як давньоруського князя виглядае цiлком логiчно. Це не говорилося прямо. Але це давалося зрозумiти.
Пiд пером Касiяна Саковича Петро Конашевич-Сагайдачний ставав провiдником Русi-Украiни, яка вела своi початки вiд Русi Киiвськоi.
І не так важливо, чи подiбнi iдеi пропонував сам Сакович, чи вiн виконував замовлення iерархiв Феофанового свячення. Головне, що цi iдеi набували поширення. Народжувалася нова Русь-Украiна – принаймнi iдеологiчно.
Окрiм опису дiянь Сагайдачного, маемо великий блок вiршiв, у яких йдеться про смерть. Основнi iдеi тут такi: нiхто не може уникнути смертi, вона невблаганна; смерть робить усiх рiвними, i не так важливо, жила людина в багатствi чи в бiдностi. Багато в чому розмисли про смерть у «Вiршах…» нагадують такi ж думки, що наводяться у промовах на похоронах, якi вмiщенi Саковичем у згадуваному його творi «Аристотелiвськi проблеми…».
Останнiй блок «Вiршiв…» – це своерiдний заповiт гетьмана. Спочатку вiн звертаеться до своеi дружини, потiм – до товаришiв, близьких йому людей. У цих зверненнях лейтмотивом е думка, що не треба тужити за земним життям, а слiд думати про життя потойбiчне:
«Дiла самi лишились – iду до Суддi я,
За душу помолитись, Дружино, волiю.
Пригадувати будеш, про себе пам’ятай,
Що теж умерти мусиш – таке не забувай.
З тобою я довiчно уже розлучаюсь,
Коханая Дружино, iз жалем прощаюсь.
В пiдземний край я тiлом iду почивати,
Хiба на судi можем зiйтись. Оглядати
Почнемо, хто що сiяв – оте i пожнемо,
А в нагороду небо чи пекло вiзьмемо.
Дай Боже нам з тобою одне одне зрiти
І в небi Христа-бога довiчно хвалити.
Прощаюся я з вами, славне лицарство,
Над котрим мав у свiтi щасливе начальство.
Коли кого образив, прохаю, простiте,
Образи й моi вини в собi не носiте,
Просiте всi за мене у господа-Бога,
Менi ж хай вiльна буде до неба дорога»[30 - Лiтопис руський / пер. Л. Махновець. – К., 1989. – С. 177—178.].
Подiбнi твори, якi були написанi на погреб видатних осiб i мали на метi увiковiчнити пам’ять про них, були поширенi в тогочаснiй Захiднiй та Центральнiй Європi, зокрема в Польщi. Звiсно, для Украiни це не було нове слово. Однак «Вiршi…» все ж рiзнилися вiд подiбного типу творiв, котрi з’явилися на украiнських землях. По-перше, вони рiзнилися змiстовно. Твiр Саковича вiдзначався високим рiвнем фiлософiчностi. Навiть можна сказати таке: це – своерiдний фiлософський трактат, викладений у поетичнiй формi. Водночас твiр мав вираженi моменти iсторичностi. У ньому викладалися деякi факти, описувалися знаковi iсторичнi подii, давалася iм оцiнка. Звiсно, говорилося й про Сагайдачного, його участь у цих подiях. Тому не випадково украiнськi iсторики ХІХ—ХХ ст. зверталися до «Вiршiв…» як до iсторичного джерела. По-друге, це був не просто поетичний твiр, який загалом вiдзначався високими художнiми якостями, а твiр зi значними елементами драматизацii. Двадцять спудеiв, якi читали вiршi, були своерiдними акторами, кожен з яких мав свою «роль». Деякi з них навiть декламували вiршi не «вiд себе», а вiд iменi реальних персонажiв – Сагайдачного та його дружини. Таким чином, декламацiя вiршiв перетворювалась у своерiдну виставу. Зазначенi особливостi й робили «Вiршi…» унiкальним твором у тогочаснiй украiнськiй лiтературi.
Вони нiби поставили високу планку, до якоi було непросто дотягнутися iншим авторам, що писали про Сагайдачного.
Сагайдачний у «козацькiй лiтературi»
Твором, який став помiтним явищем украiнськоi iсторiографii кiнця XVIIXVIII ст., була «Хронiка з лiтописцiв стародавнiх» Феодосiя Софоновича (?—1677)[31 - Твори Феодосiя Софоновича див.: Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – К., 1992; Феодосiй (Софонович). Виклад о Церквi святiй / упоряд. о. Юрiй Мицик. – К., 2002.]. Хоча вiн не дiйшов до друкарського верстата, проте iснував у численних списках. Зрештою, те саме можна сказати про багато iнших украiнських iсторiографiчних творiв того перiоду. Вони, як правило, поширювалися в рукописних варiантах. Стосуеться це козацьких лiтописiв, а також «Історii русiв», про якi буде вестися мова далi.
Про автора «Хронiки…» вiдомо наступне. Народився вiн десь у першiй чвертi ХVII ст. у Киевi у мiщанськiй родинi. Освiту здобував у Киево-Могилянськiй академii, отримав тут знання з латинськоi, грецькоi, польськоi та церковнослов’янськоi мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладi, у 1653—1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став iгуменом Киево-Михайлiвського монастиря.
Софонович свою мiсiю бачив у тому, щоб нагадати освiченим украiнцям про iхню далеку державну iсторiю: «У Русi я народився у вiрi православнiй, за слушну рiч вважав, аби вiдав сам i iншим руським синам показав, звiдки Русь почалася i як держава Руська, з початку ставши, до цього часу йде»[32 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 56.].
Козацька тема в Сафоновича фактично ще е маргiнальною. Вiн, як бiльшiсть iсторикiв того часу, головну увагу придiляв дiяльностi монарших осiб i державних структур, якi керувалися цими особами. Вiдповiдно, iсторiя козацтва, хоча про неi й говориться, стоiть на задньому планi. Софонович лише зрiдка згадуе козацьких провiдникiв. Хоча в «Хронiцi…» описуеться чимало подiй, пов’язаних iз дiяльнiстю Сагайдачного, вiн, як правило, тут не фiгуруе. Наприклад, Софонович пише, що в 1619 р. польський королевич Владислав ходив до Москви i на свято Покрови намагався здобути це мiсто. Однак те, що з ним було козацьке вiйсько пiд проводом Сагайдачного, згадок немае. Те саме можна сказати про опис висвячення ерусалимським патрiархом Феофаном iерархii для православноi церкви Украiни й Бiлорусi в 1620—1621 рр. Як вiдомо, цей процес здiйснювався пiд захистом козакiв, очолюваних Сагайдачним. Але про це не говориться нiчого.
Єдина згадка про Сагайдачного у «Хронiцi…» в Софоновича вiдноситься до опису Хотинськоi битви 1621 р. Сама ж битва трактуеться як зiткнення польського вiйська пiд керiвництвом королевича Владислава й турецькоi армii, очолюваноi iхнiм «царем». Правда, лiтописець говорить, що до польських вiйськ прилучилося вiйсько козацьке з гетьманом Сагайдачним.
Згадуе Софонович i про нiчнi вилазки козакiв, навiть пише, що вони тихо пробралися до намету «царя турецького». Той перелякався i втiк з намету. А тим часом козаки перебили багато туркiв[33 - Там само. – С. 225.].
Погляд Софоновича на Хотинську битву не дуже рiзнився вiд поглядiв польських авторiв. Лiтописець знаходився на позицiях роялiзму. Тому для нього головним героем битви пiд Хотином стае королевич Владислав. Натомiсть Сагайдачний як би опиняеться в тiнi цiеi монаршоi особи. Такий пiдхiд, як бачимо, помiтно вiдрiзнявся вiд пiдходу, який ми бачили у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…».
Однак у XVIII ст. в украiнськiй лiтературi з’являеться низка творiв iсторiографiчного характеру, де акцент робиться на дiяннях козацтва та, вiдповiдно, iхнiх провiдникiв. Це не значить, що автори цих творiв вiдходили вiд роялiзму. Вони, як правило, з повагою ставляться до монархiв – особливо тих, якi близькi iм, зокрема до московських православних царiв. І все ж дiяння монархiв для них не становлять особливого iнтересу. Їх бiльше цiкавить дiяльнiсть козацьких ватажкiв – передусiм Богдана Хмельницького. Але у полi iхнього зору опиняеться також Сагайдачний.
Цi твори отримали назву козацьких лiтописiв. За формою вони справдi нагадують лiтописну лiтературу. Подii переважно викладаються тут за хронологiчним принципом. Та все ж автори далеко не завжди вдаються до строгоi фiксацii фактiв. У цих творах зустрiчаються й певнi розмисли, домисли, вигаданi промови. Цi лiтописи нерiдко балансують мiж творами iсторiографiчного характеру й художньоi лiтературою.
Типовим козацьким лiтописом можна вважати Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки[34 - Лiтопис Грабянки та про його автора див.: Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. зi староукр. Р. Г. Іванченка. – К., 1992.]. Саме вiн заклав у iсторичних творах основнi елементи козацькоi апологетики, якi використовувалися i в XVIII столiттi, й в пiзнiшi часи.
Мали козацькi лiтописи виражений iдеологiчний характер. Для них важливою стала апологiя запорiзького козацтва й, вiдповiдно, його провiдникiв.
Про Грабянку знаемо наступне: з 1686 р. вiн був на вiйськовiй службi – спочатку козаком Гадяцького полку, потiм – з 1702 р. гадяцьким сотником, полковим осавулом, з 1717 р. – гадяцьким полковим суддею. Був учасником рiзноманiтних вiйськових кампанiй. Брав участь у депутацii козацькоi старшини на чолi з наказним гетьманом Павлом Полуботком до царя Петра І. Пiд Коломацькими чолобитними, котрi вимагали повернення козацтву старих привiлеiв, зокрема права вибирати гетьмана, пiдпис Грабянки стоiть першим серед пiдписiв представникiв Гадяцького полку. Пiсля передачi чолобитних Грабянка разом з Павлом Полуботком та iншими представниками старшини восени 1723 р. був арештований та ув’язнений у Петропавлiвськiй фортецi. Звiдти його звiльнили лише пiсля смертi Петра І. Пiсля звiльнення Грабянка став полковим обозним, а з 1730 р. – гадяцьким полковником. Загинув пiд час кримського походу на татар у 1738 р.
Лiтопис Григорiя Грабянки
Лiтопис був написаний (чи переписаний?), коли Грабянка знаходився на становищi гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладi сучасною украiнською мовою) звучить так: «Історiя пресильноi i вiд початку полякiв щонайкривавiшоi небувалоi битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорiзького, що точилася з поляками в час панування найяснiших королiв польських Владислава, а потiм Казимира, i яка почалася в 1648 роцi та за лiт десять пiсля смертi Хмельницького так i не скiнчилася; цей перебiг з писань рiзних лiтописцiв та з щоденника, на тiй вiйнi писаного, в мiстi Гадячi зусиллями Григорiя Грабянки зiбраний та самобутнiми свiдченнями старих жителiв пiдтверджений року 1710».
