скачать книгу бесплатно
Отож, назва багато про що говорить. У центрi «Історii…» знаходиться особа Богдана Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядаеться як унiкальна подiя – «небувала битва», що не мала аналогiв i фактично не скiнчилася до дня сьогоднiшнього. Грабянка також дае зрозумiти, що використовував iнформацiю з рiзних лiтописцiв, а також свiдчень «старих жителiв». Вказуеться й дата написання твору – 1710 рiк.
Це був складний в iсторii украiнського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькiй спiльнотi. Остання втратила довiру в очах росiйського iмператора, почала зазнавати вiд нього переслiдувань. У такiй ситуацii козацькiй старшинi важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоiнство, показати «славнi дiяння» козакiв.
У Лiтописi Грабянки замiсть реальноi iсторii твориться iсторiя героiзована й мiфологiзована. «…щоб звершення цi не пiшли в забуття, я замислив оцю iсторiю написати на незабудь нащадкам, – писав лiтописець. – Я вибирав дещо з щоденникiв наших воiнiв, що перебували у вiйську, дещо з духовних та мирських лiтописцiв, наскiльки мiг знайти в них щось достовiрне, долучав розповiдi очевидцiв, що ще й нинi в живих ходять, i iх розповiдi пiдтверджують слова лiтописцiв. І хай читач не думае, що я щось додаю вiд себе, нi – кажу тiльки те, про що повiдали iсторики, що пiдтвердили очевидцi, а я тiльки зiбрав те i записав. А багато ж якi з нинiшнiх преславних вiйськових виправ славу писану щонайдревнiших царiв явно побивають i до нащадкiв так i не сягають»[35 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 11—12.]. Щоправда, тут Грабянка видае бажане за дiйсне. Звертаючись до тих чи iнших творiв, вiн часто подавав свою iнтерпретацiю, яка могла розходитися (й суттево!) з iнтерпретацiею першоджерела.
Нерiдко Григорiй Грабянка використовував рiзнi чутки, якi йому iмпонували. Вiн вигадував не лише дiалоги й промови iсторичних персонажiв, а й документи.
Лiтописець згадуе рiзних дiячiв минулого. І говорить, що про них нiхто б не згадував, якби iхнi дiяння не були описанi. Тут мимоволi напрошуються деякi паралелi з текстами украiнських ренесансних авторiв.
Хоча в центрi Лiтопису Грабянки знаходиться особа Богдана Хмельницького та повстання пiд його проводом, все ж говорить вiн про iнших козацьких провiдникiв, зокрема i про Сагайдачного. Щоправда, iнформацiя про цього козацького гетьмана в нього не завжди точна. Є в нього й неточностi в хронологii подiй.
Грабянка пише, що в 1606 р. «Петро Конашевич-Сагайдачний гетьманом запорiзьким назвався, i забажавши щастя свое спробувати, ходив iз вiйськом запорiзьким по водi на Кафу (мiсто турецьке), повоював його добре, силу бранцiв християнських з неволi звiльнив i з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильнiсть та ласку мав у запорожцiв та у полякiв»[36 - Там само. – С. 28—29..].
Як вiдомо, похiд Сагайдачного на Кафу вiдбувся в 1616 р. Говорячи про цей похiд, Грабянка спецiально акцентуе увагу на тому, що козацький гетьман звiльнив велику кiлькiсть християнських невiльникiв i повернувся з великою здобиччю. Думка, що Сагайдачний визволяв християнських бранцiв пiд час своiх походiв на туркiв, зокрема на Кафу, була досить поширеною. Вона, як уже говорилося, зустрiчалася у «Вiршах на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касiяна Саковича. Повторюе ii також Грабянка. Далi ця думка неодноразово транслювалася як в украiнськiй iсторичнiй лiтературi, так i художнiй.
Далi Грабянка пише про битву пiд Цецорою: «А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навiть на пiдмогу вiйська запорiзького, вiн (тобто Сагайдачний. – П. К.) зiбрав на Украiнi козакiв i рушив, як i гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками»[37 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 29.].
Тут маемо низку iсторичних невiдповiдностей. Битва пiд Цецорою вiдбулася не в 1608-му, а в 1620 роцi. Сагайдачний же участi в цiй битвi не брав. Тобто Грабянка приписуе цьому козацькому ватажку вчинки, якi вiн не робив.
Натомiсть лiтописець мовчить про похiд Сагайдачного на Московiю. Чи вiн про це не знав? Чи спецiально замовчував? Нам видаеться, радше, друге. Грабянка, попри те, що стояв на позицiях украiнського автономiзму, все ж змушений був демонструвати лояльнiсть до влади росiйського царя. Тому, напевно, свiдомо проiгнорував факт походу Сагайдачного на Московськi землi. Таке iгнорування цiеi подii стане характерним для козацькоi лiтератури.
Грабянка звертае увагу на Хотинську битву й участь у нiй Сагайдачного. Вiн пише: «…року 1621, пiсля перемоги на Цоцорi, Осман, цар турецький, з величезною силою прямуе на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолi польського вiйська супроти турок; а оскiльки турок було набагато бiльше анiж полякiв, то польське вiйсько трималося подалi вiд турецького»[38 - Там само.]. Загалом описуючи цю подiю, Грабянка дотримуеться роялiзму, з повагою говорить про польського короля Сигiзмунда ІІІ Вазу, а також королевича Владислава. Вказуе, що король звернувся до запорiзьких козакiв за допомогою: «…Жигмонт вiдрядив гiнця до козакiв за пороги i, пообiцявши волю та серебро, просив iх допомоги»[39 - Там само. – С. 29—30.]. Натомiсть Сагайдачний подаеться як вiрний польському королю. Вiн поспiшае йому на допомогу i разом з очолюваним ним Вiйськом Запорозьким вiдiграе важливу роль у Хотинськiй битвi: «Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п’янство i сповiльнений рух на помiч королевичу, вдруге перебрав собi гетьманську булаву, зiбрав шiсть тисяч козакiв реестрових та запорiзьких i чимдуж поспiшив пiд Хотин на пiдмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обiч королевича в осадi i коли настав час битви, вiйсько запорiзьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, i огонь i меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипiла того дня сiча велика i багато в той день полягло турок, а козакiв i полякiв мало. З помiччю божою, що оберiгае християн вiд поганих, козаки застукали сонних туркiв, пробралися до iхнього становиська i цiлу нiч рубали ворогiв у iхнiх наметах, а коли настав ранок, оглядiлися турки, побачили безлiч своiх перебитими i доповiли про все царю своему, серце у того занiмiло вiд страху i вiн запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вiчний»[40 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 30.]. Загалом iз цього опису складаеться враження, що саме завдяки козакам турки не змогли розгромити вiйсько Речi Посполитоi й попросили миру. Тобто проводиться iдея про вирiшальну роль козацтва в цiй битвi.
Грабянка спецiально звертае увагу, що Сагайдачний за цi своi дiяння був пошанований владою Речi Посполитоi: «За справи цi Сагайдачний у короля та Речi Посполитоi удостоiвся поваги та вiдстояв волю велику для люду малоруського, коли б гетьман оцей запорiзький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок i татар, то турки б в Росii (так у той час iменувалися землi Украiни й Бiлорусii. – П. К.) та Польщi з церков i кастьолiв стайнi для коней поробили»[41 - Там само.].
Говорить Грабянка i про смерть Сагайдачного, вказуючи при цьому, що той був оборонцем православноi вiри: «Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорiзький, великий оборонець вiри православноi та ктитор Братського монастиря i школ латинських – преставився; тiло його вiддане землi в Киевi, у Братському монастирi, i схоронене було з великим сумом вiйська запорiзького i всього люду православного»[42 - Там само.].
Варто вiдзначити, що Грабянка писав про Сагайдачного тодi, коли той давно помер – з того часу минуло понад вiсiмдесят рокiв. Як правило, за такий час народна усна пам’ять про дiяча «стираеться». А для збереження пам’ятi потрiбна письмова традицiя. Грабянка якраз був одним iз тих, хто формував писемний образ Сагайдачного. У цьому образi можна видiлити кiлька моментiв: по-перше, Сагайдачний iменуеться Грабянкою гетьманом – що, безперечно, пiдiймало статус цього козацького ватажка; по-друге, Сагайдачний подаеться як вiйськовий дiяч, що воюе проти туркiв i визволяе християнських бранцiв; звертаеться, зокрема, увага на його морський похiд на Кафу; по-трете, вiн постае як чiльний герой Хотинськоi битви 1621 р.
Однiею з найвизначнiших пам’яток «козацькоi лiтератури», яку можна вважати продовженням козацьких лiтописiв, е «Історiя русiв»[43 - Бердник О. С. «Исторiя Русовъ» як метатекст. – Донецьк, 2002; Оглоблин О. П. Люди староi Украiни. – Мюнхен, 1959; Janowski L. O tak zwanej «Historyi Rusоw». – Krakоw, 1913.]. Твiр справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякi твори Кобзаря е своерiдною переiнтерпретацiею сюжетiв «Історii…» Пiд впливом цього твору перебували також Микола Костомаров i Пантелеймон Кулiш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історii…».
Використовували «Історiю русiв» iншi украiнськi автори ХІХ ст., зверталися до неi Микола Гоголь i Олександр Пушкiн, а також окремi росiйськi письменники та iсторики.
Перша згадка про «Історiю Русiв» припадае на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повiтi Чернiгiвськоi губернii, де iснувала сильна традицiя козацького лiтописання. Твiр поширювався в рукописних копiях. У 1846 р. його опублiкував Осип Бодянський, вiдомий вчений, прихильник слов’янофiльства, у Москвi в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруцi був зазначений автор твору – покiйний тодi епископ Георгiй Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумнiви щодо авторства цiеi особи.
До сьогоднi питання авторства твору не е вирiшеним. Називалися рiзнi iмена ймовiрних творцiв «Історii русiв». На основi аналiзу твору можемо хiба що констатувати наступне: його автор жив у другiй половинi ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Киево-Могилянськiй академii, а також десь у Росii; служив у росiйськiй армii, воював з турками, добре знав пiвдень Украiни, Молдавiю та Крим; жив на Чернiгiвщинi. Принаймнi в книзi часто говориться про подii на Стародубщинi – пiвнiчнiй частинi Чернiгiвськоi губернii.
Характеризуючи «Історiю русiв», Валерiй Шевчук справедливо зазначав: «Вона подавала картину iсторичного розвитку Украiни вiд найдавнiших часiв до другоi половини ХVІІІ столiття, власне, до 1769 року.
Автор працював у традицiях так званих козацьких лiтописiв, тими лiтописами вiн i користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (ХVІІІ столiття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та iсторичне право кожного народу на самостiйний державно-полiтичний розвиток, а боротьба украiнського народу за визволення – головний змiст книги. Загалом автор не мав на метi писати iсторiю Украiни, а дав свою мис-ленну картину цiеi iсторii»[44 - Шевчук В. Нерозгаданi таемницi «Історii русiв» // Історiя русiв / пер. І. Драча. – К., 1991. – С. 18.].
Валерiй Шевчук
Автор «Історii…» подае свою версiю виникнення назви «козаки». Вiн вважае, що в давнi часи козакiв iменували козарами, якi були хоробрими воiнами. Потiм iх перейменували: «Цi воiни, часто своiм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у вiйнах з iхнiми ворогами, перейменованi Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарiв на Козакiв, – i така назва назавжди вже у них залишилась»[45 - Там само. – С. 38.].
Основна увага в «Історii русiв» звертаеться на дiяльнiсть козацтва наприкiнцi XVI—XVIII ст., коли воно вийшло на суспiльну арену й оформилося як окремий соцiальний стан. Тут автор, звiсно, не мiг обiйти увагою постать Сагайдачного.
«Історiя русiв» намагалася дати широку картину iсторii украiнського народу, починаючи з найдавнiших часiв. Але увага переважно акцентувалася на козаках та iхнiх провiдниках. Вони нiби альфа й омега украiнськоi iсторii.
Інформацiя про цього козацького провiдника в «Історii…» не завжди точна. Ставитися до неi варто обережно. Однак заслуговуе на увагу образ Сагайдачного, представлений у цьому творi.
Обкладинка книги «Історiя русiв»
Зокрема, автор «Історii…» стверджуе, що саме цей козацький провiдник перший почав iменуватися гетьманом, вживати цей титул. Ось як про це говориться: «На продовження на Малоросiю Польських утискiв полки Малоросiйськi деякi погодженi на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумiвшись з Козаками Запорозькими, року 1598-го вибрали собi за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, вiн перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому i всi наступнi Гетьмани в титулах своiх додавати Вiйсько Запорозьке почали, iх наслiдуючи, титулувались також Полковники i Сотники Малоросiйськi, та й саме вiйсько Малоросiйське часто Запорозьким вiйськом називалось. А увiйшла назва ся узвичаена, як для вiдрiзнення тих полкiв, котрi були у послуху Коронних Гетьманiв, так i для втримування прав своiх на вибори, якi Поляки при всiх нагодах забороняли i припиняли в селах Малоросiйських; а Запорозькi Козаки, навпаки, увiйшовши у вибори Малоросiйськi, ранiше для них чужi, i бувши далекими вiд сiл i вiд зносин з Поляками, могли зручно зберiгати права i свободи вiйськовi i одвертати вiд них насильства Полякiв»[46 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 84.].
Із наведених слiв випливае наступне. Мовляв, у кiнцi XVI ст. малоросiйськi полки переживали утиски вiд полякiв. Частина з них перебувала пiд владою коронного гетьмана (очевидно, малися на увазi козаки реестровi). Друга ж частина порозумiлася iз запорожцями й обрали собi гетьмана. З того й часу з’явилися гетьмани Вiйська Запорiзького. А першим серед них став Сагайдачний.
У такому трактуваннi подiй «Історii русiв» можна запримiтити певну модернiзацiю. Автор перенiс уявлення про полковий устрiй Вiйська Запорiзького XVIII ст. на минулi часи. Наприкiнцi XVI ст. iснувало реестрове козацтво, пiдконтрольне владi Речi Посполитоi, й козацькi маси, якi фактично жили на «нiчийнiй землi» i були пов’язанi iз Сiччю Запорiзькою. Власне, Сiч була iхнiм центром.
За часiв Сагайдачного вiдбулася реорганiзацiя украiнського козацтва, почав оформлятися його полковий устрiй. Козаки спроможнi були виставляти багатотисячне вiйсько для здiйснення вiйськових походiв. Вiдповiдно, у них з’явилася потреба мати своi структурнi пiдроздiли (сотнi й полки), а також свого головнокомандувача, якого й почали iменувати гетьманом.
Сагайдачний став одним iз перших козацьких провiдникiв, який почав широко й офiцiйно (!) перед владою Речi Посполитоi вживати гетьманський титул. Це i знайшло вiдображення в «Історii русiв».
Далi в цьому творi, як i в Лiтописi Грабянки, звертаеться увага на боротьбу Сагайдачного проти татар i туркiв, зокрема на його морськi походи, визволення ним християнських бранцiв: «…Гетьман Сагайдачний, дiзнавшись, що Татари Кримськi, скориставшись замiшаннями Малоросiйськими, вчинили на прикордоннi селища напади i забрали до Криму багато бранцiв Малоросiйських, вiдправився з пiшим вiйськом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина вiйськ попливла до мiста Кефи (маеться на увазi Кафа. – П. К.), а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькiй пристанi на берег i пройшла мимо Кефських гiр до того ж таки мiста i, вчинивши атаку на те мiсто з моря та з гiр, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, вiйсько забрало i звiльнило, а жителiв винищило до ноги i мiсто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до мiста Козлова, зробив з його передмiстям те саме, що i Кефi; а жителi, зачинившись у замку, благали пощади i випустили всiх бранцiв з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицiю закiнчивши, повернувся з полоненими i великою здобиччю у своi межi»[47 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 84—85.].
Так само, як i в Лiтописi Грабянки, в «Історii русiв» нiчого не говориться про похiд Сагайдачного на Москву. Це, як зазначалося, було темою небажаною. В образi Сагайдачного, представленого в «Історii русiв», на перший план виходять антитатарськi й антитурецькi моменти, а також почасти моменти антипольськi й антиунiтськi.
У цьому творi говориться, що поляки йшли супроти Сагайдачного. Вони чинили iнтриги, позбавили його гетьманства, спричинили обрання на цю посаду спочатку Дем’яна Кушку, а потiм – «вибрали Гетьманом старшину Козацького на прiзвисько Бородавка; але Сагайдачний, спiймавши його в роз’iздах по Малоросii i пiдбурюваннях, вiддав до суду вiйськового, котрий i засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, i розстрiляно його перед вiйськом. Поляки, бачачи, що всi вiйська Малоросiйськi прихильнi до Сагайдачного, i маючи потребу в його помочi, щоб вiдбивати Туркiв, якi йшли вiйною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросiю»[48 - Там само. – С. 85.].
Така iнтерпретацiя подiй видаеться сумнiвною. Наскiльки вiдомо, Бородавка не належав до прихильникiв влади Речi Посполитоi – радше, навпаки. Натомiсть у дiяльностi Сагайдачного часто зустрiчаемо пропольськi моменти.
В «Історii русiв» чимало уваги придiлено, що цiлком закономiрно, Хотинськiй битвi (хоча саме мiсто Хотин у творi не згадуеться). Ось як розповiдаеться про неi: «Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всi вiйська Малоросiйськi i мавши вказiвку вiд Короля Жигимонта III, вирушив разом з вiйськами Польськими супроти Турок i, зустрiвши iх за Днiстром на Буковинi, повiв супроти них фальшиву атаку з самими легкими вiйськами; а пiхоту тим часом влаштував зi своею кiннотою та артилерiею на двох висотах, закритих чагарниками. Турки, звичайним Азiатським запалом, гнали легкi вiйська в повному розпалi i безладдi; а тii, завжди подаючись назад з легкими перестрiлками, робили перед ними звичайне коло маяком i завели Туркiв в середину вилаштуваних вiйськ Польських i Малоросiйських мiж висотами i чагарями. Вiйська тii, раптово зробивши з двох бокiв сильнi залпи артилерiею та мушкетами, повергли Туркiв цiлi тисячi; а кiннота, обхопивши з тилу i з бокiв, перемiшала iх i цiлковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямi то в той, то в iнший бiк, були всi перебитi i переколотi, а врятувались лише тi, котрi покидали зброю свою i знамена на землю i посходили в одну балку, де, лiгши ниць, благали пощади i тодi ж дiстали ii. Звитяжцям дiсталась в здобич вся артилерiя Турецька, увесь iхнiй обоз iз запасами i вся зброя, у живих та мертвих зiбрана; мерцiв же iхнiх при похованнi нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, i в тому числi семеро Пашiв рiзних ступенiв i сiмнадцятеро iнших чиновникiв; та втекли з обозу i поховалися по хащах та байраках понад тисячу»[49 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 85—86.]. Звiсно, в цьому описi е чимало перебiльшень i невiдповiдностей.
«Історiя русiв» представляе Сагайдачного не лише як переможця в битвi пiд Хотином. Автор цього твору приписуе цьому полководцю вчинки, якi той не робив. Зокрема, говориться, що пiсля Хотинськоi битви, очоливши украiнськi козацькi вiйська й вiйська польськi, гетьман продовжив похiд на територiю Молдавii й Валахii, переслiдуючи туркiв. Вiн нiбито розгромив турецьку армiю пiд Галацом i взяв це мiсто. У нього було бажання й далi переслiдувати туркiв, але з ними уклав мир польський король. Тому Сагайдачний вiдпустив польськi вiйська, а з козацькими вiйськами подався в Украiну. У той час нiби до нього дiйшли вiдомостi про те, що татари вчинили напади на украiнськi землi й набрали тут чимало бранцiв. Сагайдачний же зi своiм вiйськом розгромив татар. Автор «Історii русiв», вдаючись до фантазii, так описуе цю перемогу, якоi не було: «Гетьман, вiдправившись на цiлу нiч з вiйськом своiм до Самари, напав тут удосвiта на табiр Татарський, розлого розташований по течii рiки; перший пострiл з гармат i мушкетiв i вчинений крик розiгнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив i до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що дiяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табiр, кололи i рубали iх майже без жодноi оборони. Бранцi обох статей, уздрiвши неждану собi допомогу, розв’язували одне одного i взялися також до Татар з найлютiшою ожорсточенiстю. Списи i шаблi Татарськi, зоставленi на нiч в купi, були для полонених готовою зброею, i Татари од власноi зброi гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всiх до останку, так що не залишилось iз них нiкого, хто б сповiстив у Крим про iхню погибель. Весь табiр Татарський з усiм тим, що вони мали, дiстався переможцям як здобич, а бранцi Малоросiйськi, до кiлькох тисяч обох статей душ, не тiльки що визволенi з неволi, але й нагородженi кiньми та речами Татарськими задосить, i повернулися вони до своiх осель, рiвно ж i Гетьман зi своiм вiйськом прибув у резиденцiю свою благополучно i зi славою багатою»[50 - Там само. – С. 87.].
Як вiдомо, пiсля Хотинськоi битви Сагайдачний, будучи пораненим, важко захворiв i не брав участi у вiйськових походах. В «Історii русiв» же змальовуеться iнша картина. Автор цього iсторичного наративу творив мiф про Сагайдачного, вдаючись до перебiльшень i вигадок. Для чого це вiн робив? Схоже, щоб возвеличити людину, яку назвав першим гетьманом Вiйська Запорiзького. Таке звеличення задавало певний тон у розповiдях про наступних козацьких гетьманiв.
У «Історii русiв» нiчого не говориться про участь Сагайдачного у вiдновленнi православноi iерархii Украiни й Бiлорусii – що виглядае доволi дивно. Ймовiрно, автор «Історii…» про це не знав. Однак вiн представляе гетьмана як борця проти унii й людину, що всiляко пiдтримувала православ’я та розбудовувала православну церкву. Мовляв, Сагайдачний «полагоджував внутрiшнiй нелад урядовий i вiйськовий, поборював завзято Унiатство, повертав з нього церкви, i в тому числi i соборну Киiвську Софiю, будував заново iх, i зокрема спорудив Братський Киiвський монастир на Подолi…; надав тому монастиревi заможнi села i поновив у ньому з допомогою Митрополита Киiвського Петра Могили стародавню Киiвську Академiю, засновану з часiв останнього хрещення Русi, але вiд нашестя на Русь Татар приховану по рiзних монастирях i пещерах»[51 - Історiя русiв / пер. І. Драча. – С. 88.].
Отже, «Історiя русiв» знову приписувала Сагайдачному дiяння, якi той не робив – вiдновлення Софii, Киiвськоi академii i т. д. Тобто вiн постае не лише як вiйськовий, але i як культурний дiяч. У творi навiть спецiально зазначаеться: «Поляки, поважаючи хоробрiсть i заслуги Сагайдачного, не смiли при ньому явно чинити в Малоросii свого зухвальства, та й сама улюблена iхня Унiя трохи притихла i охолола»[52 - Там само.].
«Історiя русiв» нiби стала лебединою пiснею «козацькоi лiтератури». Їi образи перейшли, зазнавши певноi трансформацii, як у подальшi iсторичнi наративи украiнських авторiв, так i в твори художнього характеру. Стосувалося це й Сагайдачного, котрий почав представлятися як борець проти туркiв i татар, визволитель iз неволi християнських бранцiв, а також як захисник православ’я.
Украiнськi iсторiографи про Сагайдачного
У ХІХ ст. в Украiнi з’явилися працi про ii iсторiю, якi мали науковий характер i писалися на основi рiзноманiтних джерел. З одного боку, такi працi знаходилися в руслi тодiшньоi европейськоi тенденцii творення нацiональних iсторiй. З iншого боку, оскiльки Украiна була колонiею царськоi Росii, вони переважно використовували схему росiйськоi iсторii, транслюючи певнi уявлення росiйськоi iмперськоi iсторiографii. Вперше представив свою схему украiнськоi iсторii, вiдмiнну вiд росiйськоi, лише Михайло Грушевський на початку ХХ ст.
У цих працях, якi широко використовували козацьку лiтературу, певна увага була придiлена й постатi Сагайдачного. Першим великим наративом, де розповiдалося про украiнську iсторiю, стала «Історiя Малоi Росii» Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). Перше видання працi побачило свiт у 1822 р. Ця книга за життя автора витримала три видання i, безперечно, мала чималий вплив на формування iсторичноi свiдомостi украiнцiв. Тому iй мусимо придiлити увагу.
Інiцiатором i промотором створення згаданого iсторичного наративу став князь Микола Репнiн-Волконський (1778—1845)[53 - Конопка Н. О. Життевий шлях малоросiйського генерал-губернатора М. Г. Репнiна (1778— 1845) // Науковi записки Нацiонального унiверситету «Острозька академiя»: iсторичнi науки. – Острог, 2006. – Вип. 7. – С. 316—337; ii ж. Микола Григорович Репнiн: дипломат, полiтик, урядовець. – Острог; Нью-Йорк, 2016.]. Вважаеться, що вiн походив iз роду давнiх чернiгiвських князiв. Був одружений з онукою останнього украiнського гетьмана Кирила Розумовського. Тобто можемо говорити про його певнi генетичнi украiнськi коренi. Тривалий час, з 1816-го по 1834 рiк, Репнiн був малоросiйським генерал-губернатором, керуючи територiею колишньоi Гетьманщини. Князь намагався використовувати козакiв як вiйськову силу, захищаючи iхнi iнтереси. Вiн навiть почав виношувати план вiдродження украiнського козацтва. Дехто з мiсцевих малоросiйських «автономiстiв» ладний був бачити в його особi можливу кандидатуру на гетьмана Украiни. Адже пiсля лiквiдацii Гетьманщини частина козацтва жила iлюзiями про ii вiдновлення. Однак це все викликало супротив урядових кiл Петербурга – що, вважаеться, однiею з причин вiдставки князя з посади малоросiйського генерал-губернатора.
Микола Репнiн-Волконський
Репнiн знав про те, яке значення надавав iмперський Петербург творенню «правильного» росiйського iсторичного наративу. Знав вiн i про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзiна офiцiйним iсториком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною iсторiею Росii. Якраз у 1816 р., коли Репнiн загiтував Бантиш-Каменського взятися за написання iсторii Украiни, почали виходити першi томи «Історii держави Росiйськоi» Карамзiна. Проект написання «Історii Малоi Росii», котрим опiкувався князь, можна трактувати як таку собi регiональну альтернативу iмперському iсторiографiчному проекту.
Виявляючи помiрне козакофiльство, М. Репнiн-Волконський пiдтримав деякi украiнськi культурнi проекти. З 1816 р. у нього управителем канцелярii генерал-губернаторства став Дмитро Бантиш-Каменський, якого князь заохочував до написання iсторii Украiни.
Бантиш-Каменський при допомозi Репнiна зiбрав та систематизував значний матерiал, на основi якого видав «Історiю Малоi Росii». Репнiн пiдготовкою й публiкацiею цiеi працi фактично дав свою вiдповiдь на «iсторiографiчний виклик» iмперського Петербурга. Адже при «вписаностi» в загальноросiйську схему iсторii «Історiя Малоi Росii» показувала особливостi украiнських земель, передусiм Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях.
При написаннi «Історii Малоi Росii» Бантиш-Каменський широко використовував козацьку лiтературу, в т. ч. «Історiю русiв». З неi вiн черпав не лише фактаж, а й оцiнки тих чи iнших подiй.
Дмитро Бантиш-Каменський
Звiсно, в своему наративi Бантиш-Каменський не мiг оминути особу Сагайдачного. Спочатку вiн дае йому таку характеристику, намагаючись говорити про рiзнi сторони дiяльностi козацького гетьмана – як позитивнi, з його точки зору, так i негативнi.
Пiд 1606 р. Бантиш-Каменський зазначае: «Тодi козаками був обраний Петро Конашевич, прозваний Сагайдачним, простого походження, але великий духом, розуму надзвичайного, хоробрий, бадьорий, енергiйний, малослiвний, ворог розкошi, жорстокий, нестримний, який проливав кров за найменшi злочини, непомiрний у чуттевих насолодах, якi прискорили його смерть. Вiн зброею своею нанiс страх i спустошення майже у всiх турецьких i татарських мiстах, що лежали бiля Чорного моря, переслiдував туркiв до стiн самого Стамбулу; перемогами своiми налаштував полякiв проти себе i Порту Османську проти Польщi»[54 - Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – К., 1993. – С. 106 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).].
Д. Бантиш-Каменський. «Історiя Малоi Россii». Обкладинка книжки. 1822 р.
У цiй характеристицi Сагайдачного Бантиш-Каменський спирався на польського автора Якова Собеського, учасника Хотинськоi битви. Загалом же автор, розповiдаючи про iсторичнi подii, допускав неточностi. Сумнiвно, що в 1606 р. козаки обрали Сагайдачного гетьманом. Також далi в «Історii Малоi Росii» говориться, що вiн у 1612 р. взяв Кафу, звiльнивши там християнських невiльникiв. Як вiдомо, ця подiя сталася в 1616 р.
Бантиш-Каменський, звертаючи увагу на боротьбу Сагайдачного проти туркiв i татар, все ж не обходить питання походу цього козацького гетьмана на землi Московii. Це подаеться як «темна пляма» в його дiяльностi: «Історiя, передаючи знаменитi подвиги героiв, не може приховувати дiянь, якi компрометують iхню славу. Конашевич пiдняв в 1618 р. меч свiй проти спiввiтчизникiв: перетворив у попiл Єлець, Лiвни та iншi прикордоннi росiйськi мiста; допомагав з двадцятьма тисячами козакiв польському королевичу Владиславу в осадi Москви; спустошив околицi цього мiста, Коломну, Переяслав-Залеський, Калугу. Вiн дiяв таким чином для особистоi вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, набув довiру вiд уряду польського, справедливий докiр вiд потомства»[55 - Там само. – С. 107.].
Далi Бантиш-Каменський спецiально звертае увагу на контакти мiж Сагайдачним та московським двором. Пише, що туди вiн у 1620 р. послав посольство на чолi з Петром Одинцем. І хоча послiв не допустили до царя Михайла, але iм дали грошi, сукна, лисячi шапки, тафту. «З ними, – читаемо в «Історii Малоi Росii», – вiдправленi до Конашевича похвальна грамота й триста рублiв для нього i його вiйська. Так великодушний Михайло помстився козакам за виявлену ними допомогу Владиславу»[56 - Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – С. 108.]. Зрозумiло, Бантиш-Каменському важливо було представити благородство московського царя, який навiть виявляв милiсть до людей, що завдали йому шкоди. Сагайдачний тут знову постае не в найкращому свiтлi.
Багато мiсця в «Історii Малоi Росii» присвячено Хотинськiй битвi 1621 р. i участi в нiй козакiв та Сагайдачного. У творi провiдною е думка, що вони вiдiграли важливу роль у цiй баталii. Натомiсть польське командування, зокрема гетьман Ян Кароль Ходкевич, було представлене не найкращим чином. Воно, так можна зрозумiти з iнтерпретацii Бантиш-Каменського, не дало можливостi козакам добитися перемоги над турками. А пiсля Хотинськоi битви поляки, вступивши в переговори з турками, погодилися на вимогу останнiх, щоб запорожцi не здiйснювали морських походiв[57 - Там само. – С. 109—110.].
Бантиш-Каменський зазначав, що при Сагайдачному православнi почали вiльно споруджувати храми й монастирi. Говориться, що тодi була вiдновлена й православна iерархiя патрiархом Феофаном. І все ж iсторик особливо не звертае уваги на роль козацького гетьмана в цих процесах.
Натомiсть веде мову про його благочестя, вдаючись до поширення вигадок. Розповiдае, нiби Сагайдачний в останнi роки свого життя став ченцем: «…великий муж цей, вiрний по гроб клятвами своiми, полишив земну велич, славу свiту, щоб посвятити себе справам мiцнiшим, що ведуть до вiчностi, прийняв чернецтво, заспокоiв совiсть, але i в скромнiй обителi продовжував служити вiтчизнi: вiдновив власними коштами Киево-Братський монастир, у якому перебував, а також мiсцеве училище…». І «кiнчив з честю в 1622 роцi славне життя»[58 - Там само. – С. 110.].
Бантиш-Каменський, використовуючи «Історiю русiв», стверджуе, що саме Сагайдачний першим iз козацьких провiдникiв почав писатися гетьманом запорiзьким. При ньому поляки не могли гнобити украiнцiв (малоросiян). Тодi ж i «притихла унiя»[59 - Там само.].
Ще одним великим наративом iсторii Украiни, який з’явився невдовзi пiсля згадуваноi роботи Бантиш-Каменського, стала «Історiя Малоросii» Миколи Маркевича (1804—1860). У 1842—1843 рр. вiн випустив цю роботу в п’яти томах. Правда, лише першi два томи були авторським викладом iсторii, три ж останнi – це збiрники документальних матерiалiв. При написаннi своеi працi Маркевич переважно використовував «Історiю русiв», а також «Історiю Малоi Росii» Бантиш-Каменського.
Представлений Бантиш-Каменським в «Історii Малоi Росii» образ Сагайдачного подавався у дусi росiйськоi iмперськоi iсторiографii. При описi його дiяльностi акцент робився на боротьбi козацького гетьмана проти туркiв i татар. Вказувалося на пiдступи полякiв щодо нього й козакiв. Водночас засуджувався похiд Сагайдачного на Московiю.
Звiсно, Маркевич не мiг обiйти особу Сагайдачного, про якого вiн говорить у першому томi своеi працi[60 - Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 1. – Глава VIII.]. Однак чогось нового про нього вiн практично не сказав. Як i в «Історii русiв», говориться, що Сагайдачний почав називати себе гетьманом – причому обох берегiв Днiпра. Також iнформацiю з цiеi книги використовував Маркевич при описi походiв Сагайдачного на туркiв i татар.
Проте, на вiдмiну вiд «Історii русiв» Маркевич все ж чимало уваги придiляе походу Сагайдачного на Московiю. Тут вiн переважно черпае матерiал у Бантиш-Каменського. Правда, на вiдмiну вiд останнього, iсторик намагаеться виправдати козацького гетьмана. Говорить, що пiд час цього походу Сагайдачний був союзником Польщi й, вiдповiдно, чесно виконував союзницькi зобов’язання.
Николай Маркевич
Похiд Сагайдачного на Московiю нiби став «каменем спотикання» для деяких украiнських iсторикiв, якi жили й творили в Росiйськiй iмперii. Стосуеться це, зокрема, Михайла Максимовича (1804—1873) – першого ректора Імператорського унiверситету Святого Володимира, органiзованого в Киевi в 1834 р.
Максимович спробував створити першу наукову бiографiю Сагайдачного. У 1850 р. в альманасi «Киевлянин» вiн опублiкував роботу «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного». При написаннi ii використовував широке коло джерел, у тому числi «Вiршi на жалiсний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касiяна Саковича.
Титульний лист книжки М. Маркевича «Історiя Малоросii». 1842 р.
Максимович, як i його попередники, багато говорить те, як козацький гетьман воював проти туркiв i татар, визволяв християнських бранцiв. Але не обходить увагою й похiд Сагайдачного на Московiю. При цьому в оцiнцi цього походу дискутуе з Бантиш-Каменським. Зокрема, пише: «… Сагайдачному довелося оголити меч на единовiрну Москву. За це iсторик Бантиш-Каменський накладае на славного гетьмана «докiр вiд потомства. Але iсторик не повинен забувати, що Киiвська Русь належала тодi Польськiй коронi, i Запорiзьке вiйсько звалося «вiйськом його королiвськоi милостi», що Сагайдачний iшов на Москву не для себе, а на допомогу своему королевичу, який все ще iменувався царем московським… Осада Москви доручена була королевичем гетьману Сагайдачному… Доля ii була в небезпецi, оскiльки ii вiйсько було малочисельне»[61 - Максимович М. А. Собрание сочинений: в 3 т. – К., 1876. – Т. 1. – С. 360—361 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).].
Михайло Максимович
І все ж Максимович для реабiлiтацii Сагайдачного за його московський похiд наводить не лише цей аргумент, звертаючи увагу на те, що козацький гетьман був пiдданим Речi Посполитоi. Вiн творить благочестиву легенду, стверджуючи, що Сагайдачний не взяв «единовiрну Москву» саме з релiгiйних мiркувань. Описуючи штурм козацькими загонами Москви, Максимович говорить наступне: «Опiвночi Сагайдачний зi всiм своiм вiйськом був уже бiля Арбатських ворiт, i вже з допомогою петарди був зроблений пролом у воротах Острожних. Але при першiй сутичцi з московiтами гетьман припинив осаду… Чому? Через те, я так думаю, що осада Москви була йому не на думцi… Його козацьке серце могло противитися вiд думки, що вiн почав крушити единовiрну йому росiйську столицю для того, щоби вiддати ii в руки iновiрця… І, може бути, такi роздуми з’явилися в нього в той самий час, коли Москва дзвоном дзвонiв своiх позвала православний народ до ранковоi молитви на свято Покрови, i руки козакiв, що чинили осаду, мимоволi потягнулися, щоб зробити хресне знамення… Зрештою, це моя особиста думка»[62 - Максимович М. А. Собрание сочинений: в 3 т. – Т. 1. – С. 362.].
У наведеному уривку маемо бiльше белетристики, художнього домислу, анiж вiдображення реалiй iсторii. До того ж Максимович не стверджуе, що саме так було, а дае зрозумiти, що так могло бути i це е його особисте бачення.
Незважаючи на те, що чимало iсторикiв скептично поставилися до наведеноi Максимовичем легенди про Сагайдачного, який з благочестивих мiркувань припинив осаду Москви, вона все ж набула помiтного поширення. З одного боку, ця легенда представляла гетьмана в позитивному планi як набожну людину, що шанувала своiх одновiрцiв. З iншого, вона вiдповiдала стереотипам росiйськоi iсторiографii, згiдно з якими Москва була оплотом православноi вiри. Через те православнi (а такими були Сагайдачний i його козаки) не повиннi були чинити iй шкоди.
Чималий iнтерес до постатi Сагайдачного виявляв Пантелеймон Кулiш (1819—1897) – видатний украiнський iсторик, етнограф i письменник. Вiн навiть зробив цього козацького гетьмана героем одного зi своiх драматичних творiв, про що буде вестися мова далi.
Пантелеймон Кулiш
Велику увагу Сагайдачному Кулiш придiлив в «Історii возз’еднання Русi». У нiй дослiдник, вiдмовившись вiд романтично-нацiонального погляду на iсторiю Украiни, став на позицii позитивiзму i багато iсторичних моментiв переосмислив критично. Стосувалося це, зокрема, i дiянь Сагайдачного. Кулiш спробував осмислити iх у планi iсторiософському, показавши, що вiд цього полководця залежало багато в планi розвитку Украiни.
Історик надав загалом позитивну характеристику особi Сагайдачного в зазначенiй працi. Звертав увагу на потребу козацтва в лiдерах – «людях вищого розряду, людях статечних, iнтелiгентних i навiть знатних». Таким, на його думку, i був Сагайдачний. «Як би не переважала в козацьких справах воля бiльшостi, але сама бiльшiсть, своею чергою, пiдпорядковувалась iнодi впливу таких осiб, якi дiяли iз Сагайдачним»[63 - Кулиш П. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 2. – С. 266 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).].
Також Кулiш, говорячи про Сагайдачного, вказував, що саме такi «тихi й енергiйнi» характери привели до возз’еднання Русi[64 - Там само. – С. 254.]. Гетьман, мовляв, спрямовував дiяльнiсть козацтва на благо руського народу, опiкувався народними iнтересами (маючи на увазi передусiм релiгiйнi iнтереси православного населення), утримував козакiв вiд дiй, що могли негативно позначитись на долi украiнцiв. Кулiш вважав, що Сагайдачний своею полiтикою стримування козацькоi сваволi зробив для вирiшення польсько-козацького та релiгiйного конфлiктiв бiльше, анiж будь-хто.
У такiй характеристицi гетьмана простежуються вiдвертi мосвофiльськi акценти. Це зрозумiло. У час написання «Історii возз’еднання Русi» Кулiш знаходився на проросiйських позицiях. Зрештою, цей твiр видавався в Росii, проходив цензуру, тому без вiдповiдних проросiйських акцентiв важко було обiйтися.
Неоднозначно оцiнював Кулiш московськiй похiд Сагайдачного 1618 р. Вiн iменував його трiумфом у тому сенсi, що гетьман там мав «подвiйну перемогу» – над козацтвом, яке «рвалося битися з ляхами», i над шляхетством, яке приписувало Сагайдачному покiрнiсть[65 - Там само. – С. 272.]. Дослiдник гостро критикував цього дiяча за розорення Московського царства, бо вiн «не щадив у ньому нi церков, нi монастирiв»[66 - Там само. – С. 325.].
Цiкавим е погляд Кулiша на роль Сагайдачного в Хотинськiй битвi 1621 р. Зокрема, вiн вiдзначав деспотизм гетьмана пiд час цих подiй. Але такий деспотизм, на думку дослiдника, був необхiдний. Сагайдачний, писав Кулiш, знав, що «вiльний козак» пiдпорядковуеться лише деспотичнiй силi. Однак «якби козаки не були поеднанi в одне цiле пiд залiзною рукою свого вождя», не було б перемоги[67 - Там само. – С. 139.].
Щодо значення Хотинськоi битви, ii наслiдкiв i ролi в цьому всьому козацького гетьмана, то Кулiш зазначав наступне: «1621 рiк був для Сагайдачного таким моментом, у який роль Хмельницького могла б ним розiграна з бiльшим достоiнством перед судом iсторii, без зради рiдноi землi «на поталу» мусульманському вiйську i без перетворення культивованоi краiни на руiну. Мало того: йому б не закидали, як Хмельницькому, те, що вiн мстився за особисту образу. Вiн би помстився за зневагу над народною релiгiею, за вiдiбрання церковних маеткiв, за присвоення папою 2169 церков православних, порахованих нунцiем Торресом. Вiн би став Кромвелем, але без Кромвелiвського терору, i за чистотою вiдносин своiх до диктаторськоi влади, по мовчазнiй полiтицi, яка би реалiзовувалася в свiтлих справах, а не в манiфестацiях, став би подiбним до великого генiя чесноi полiтики Нового часу – Вiльгельма Мовчазного, Оранського. Але не по-нашому, як бачимо, дивився на шляхту й на козакiв Сагайдачний. Вiн шляхту цiнував вище нас, а козакiв, без сумнiву, нижче. Цiлком може бути, що його, як людину натури високоi, злякала перспектива збройного подiлу земель, багатств, прав, яка не злякала «козацького батька». Вiн обмежився скромною роллю керiвника контингенту; все iнше вiддав силi речей та роботi часу»[68 - Кулиш П. История воссоединения Руси. – Т. 2. – С. 87.].
Що мав Кулiш на увазi? Вiн нiби вдаеться до «альтернативноi iсторii», припускаючи, а що було, якби Сагайдачний повiвся iнакше i вiдмовився брати участь iз козаками в Хотинськiй битвi 1621 р. Вiн би тодi повторив те, що пiзнiше зробив Хмельницький – з допомогою мусульманського вiйська помстився за «зневагу народноi релiгii», тобто православ’я, i «визволив» би Украiну вiд ляхiв, зробивши це без кривавих ексцесiв. Тодi б за своiми дiяннями Сагайдачний мiг дорiвнятися до вождя англiйськоi революцii Олiвера Кромвеля чи вождя революцii нiдерландськоi Вiльгельма Оранського, якого Кулiш особливо високо цiнував.
І все ж Сагайдачний цього не робить – через те, що високо ставить шляхту й мало цiнуе козакiв. Вiн очолюе козацький контингент, бере участь у Хотинськiй битвi й пускае все на самоплив. Отже, цей полководець не реалiзував можливiсть «створення Украiни», яка перед ним вiдкривалася. Пiзнiше це зробив Богдан Хмельницький.
Певна частка правди в цих мiркуваннях була. У 1621 р. вiд Сагайдачного, безперечно, залежало дуже багато, зокрема подальшi сценарii розвитку подiй на украiнських землях. Теоретично вiн мiг зайняти нейтральну, а то й протурецьку позицiю, мотивуючи це тим, що православна церква на землях Русi-Украiни зазнае переслiдувань вiд полякiв-католикiв. До речi, в той час серед православних Украiни й Бiлорусii поширювалася думка, нiби в Османськiй iмперii православнi мають бiльшi свободи й можливостi для задоволення своiх релiгiйних потреб, анiж в умовах Речi Посполитоi. Але Сагайдачний зайняв позицiю пропольську. Ця позицiя допомогла зберегти украiнськi землi в складi Речi Посполитоi – принаймнi на деякий час. Це добре чи погано? Вiдповiдь, звiсно, залежить вiд свiтоглядноi позицii того, хто дае вiдповiдь.
Не можна сказати, що поставлене Кулiшем в «Історii возз’еднання Русi» питання щодо оцiнки дiяльностi Сагайдачного, можливостей iнших варiантiв його дiй, зацiкавило украiнських дослiдникiв. Занадто воно було дражливим. Украiнська ж iсторiографiя продовжувала героiзувати цього гетьмана.
Володимир Антонович
Зокрема, це бачимо у Володимира Антоновича (1834—1908) – одного з провiдних украiнських iсторикiв другоi половини ХІХ ст., учителя Михайла Грушевського, а також лiдера громадiвського руху, який набув поширення на теренах Надднiпрянськоi Украiни в 60—90-х рр. ХІХ ст. Героiзацiю цим дослiдником Сагайдачного, в принципi, можна зрозумiти. Адже в другiй половинi ХІХ ст., особливо пiсля Валуевського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. посилились гонiння на украiнську культуру в Росiйськiй iмперii. В таких умовах украiнськi дiячi були зорiентованi на героiзацiю знакових фiгур своеi iсторii, а не на те, щоб iнiцiювати дискусii щодо iхньоi оцiнки, як це зробив Кулiш.
У роботi «Про козацькi часи на Украiнi» Антонович писав наступне: «На початку XVII ст. на чолi Запорожжя ми зустрiчаемо чоловiка вельми талановитого, з великим полiтичним хистом… Чоловiк цей Петро Конашевич-Сагайдачний…»[69 - Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – К., 1991. – С. 71.] Розповiдаючи про цього козацького гетьмана, iсторик придiляе велику увагу взяття ним Кафи в 1616 р. «Значення цього факту для того часу, – писав вiн, – легко зрозумiти, коли згадаемо, що в Кафi був найбiльший торг невiльниками на всю Туреччину»[70 - Там само. – С. 72.]. Далi Антонович зазначае: «… цiлком зрозумiло, що той, хто здолав взяти Кафу, це гнiздо невiльникiв, повинен був придбати собi величезну славу i популярнiсть на Украiнi»[71 - Там само. – С. 73.].
Історик веде мову про похiд Сагайдачного на землi Московii. Але веде мову про це обережно. Про те, що козацький ватажок брав i нищив московськi мiста, розорював землi московiтiв, нiчого не говориться. Сагайдачний, стверджуе Антонович, пiшов на допомогу королевичу Владиславу, який опинився у важкому становищi пiд Москвою. Мовляв, козацький ватажок, вважав iсторик, «пообiцяв визволити королевича iз бiди, а йому дано за те владу i над Киiвською Украiною. Справдi, Конашевичевi пощастило визволити Владислава. Таким робом, вiн справив свiй обов’язок»[72 - Там само. – С. 77.]. Отже, виходило, нiби похiд на Московiю Сагайдачного – це виконання ним обов’язку пiдданого Речi Посполитоi. Тобто козацький провiдник у цьому випадку поставав як благородний рицар.
Водночас Антонович представляе Сагайдачного органiзатором козацьких полкiв на украiнських землях. Вiн, мовляв, збирався стати володарем «Киiвськоi Украiни». Але цьому протидiяли поляки.
У той час Речi Посполитiй почала загрожувати Туреччина, де султанський престол зайняв Осман ІІ, який хотiв розправитися з поляками. «У таких критичних обставинах, – писав Антонович, – не маючи нiзвiдки запомоги, польський уряд мусив звернутися знов до того ж самого Сагайдачного i козакiв, що сидiли ближче до туркiв i найлiпше вмiли з ними воювати»[73 - Там само. – С. 79.].
Козацький провiдник висунув низку умов. Зокрема, задоволення релiгiйних потреб православних i розширення прав козакiв. Вiн також нiби вимагав вiд полякiв, «щоб вони видали йому старшого, яким на той час був Бородавка, родом украiнець, але вiрний слуга i прихильник польського уряду; Сагайдачний зробив йому процес за зраду i велiв розстрiляти перед польським табором»[74 - Там само. – С. 81—82.]. Маемо в даному випадку сумнiвну iнтерпретацiю подiй. На угоду з урядовими колами Речi Посполитоi, як уже зазначалося, охочiше йшов Сагайдачний, а не Якiв Бородавка, якого козаки обрали гетьманом. Видавати останнього «вiрним слугою i прихильником польського уряду» доволi сумнiвно. Однак Антоновичу йшлося про те, щоб представити Сагайдачного захисником козацьких вольностей i загалом iнтересiв украiнцiв. Мовляв, цей дiяч хоча й готовий був спiвпрацювати з поляками – але лише на певних умовах.
І ось отримавши запевнення вiд полякiв, що поставленi ним умови будуть виконанi, Сагайдачний повiв козацьке вiйсько пiд Хотин, де йому вдалося розгромити туркiв. «Всi iсторики признають, що тiльки за запомогою Сагайдачного пощастило полякам з невеликими силами подужати вельми численну турецьку армiю 1621 р. Сагайдачний зазнав тепер ще бiльшоi слави…»[75 - Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – С. 82.]
«Своiм полiтичним тактом, – пiдсумовував Антонович, – Сагайдачний був чоловiк видатний для свого часу i вельми корисний для народного дiла. Вернувши Украiнi ii споконвiчний громадський, виборний лад в церковному та свiтському життi, що виходив iз iнстинктiв украiнського народу, Сагайдачний додав народовi сили до дальшоi боротьби, а разом iз тим змоги вести ту боротьбу»[76 - Там само. – С. 83.].
Звертав Антонович увагу й на культурну дiяльнiсть Сагайдачного, на те, що для нього багато важило «дiло просвiти». Для iсторика цей козацький гетьман – своерiдний iдеал дiяча, що працював задля народних iнтересiв.
Отже, фактично Антонович створив образ Сагайдачного як такого собi громадiвця. Тут вiн мимоволi екстраполював уявлення, що були притаманнi громадiвського руху, на минулi часи. Сагайдачний дбае про украiнський народ, захищае його вiд турецькоi експансii. Також вiн вiдстоюе iнтереси украiнцiв перед урядом Речi Посполитоi. Нарештi дбае про освiту народу.
Наскiльки такий образ вiдповiдав iсторичним реалiям? Безперечно, Антонович спирався на певнi факти. Інше питання – як вiн iх iнтерпретував. До того ж дослiдник часом вiльно переосмислював iсторичний фактаж, а то й домислював його. Загалом же Антонович конструював такий образ козацького провiдника, який був йому потрiбний. Образ, що мав би послужити «зразком iз минулого».
