скачать книгу бесплатно
Іван Каманiн
Одним iз учнiв Антоновича був Іван Каманiн (1850—1921), який написав роботу «Нарис гетьманства Петра Сагайдачного», опублiковану в 1901 р. У цiй працi вiн розглядае бiографiю свого героя, час i обставини його приходу до влади, вiйськову та адмiнiстративну дiяльнiсть, вiдносинам козацького провiдника з Османською iмперiею, Рiччю Посполитою та Московiею. Це була спроба дати вiдносно повну наукову бiографiю Сагайдачного. Правда, Каманiн, як iсторик-архiвiст, розумiв, що «питання про подii в гетьманство Петра Конашевича Сагайдачного» належать до таких, якi «можуть бути вирiшенi з деякою, бiльше чи менше близькою до iстини ймовiрнiстю»[77 - Каманин И. Очерк гетманства Петра Сагайдачного // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – 1901. – Кн. ХV. – Вып. І. – С. 3 (тут i далi переклад з росiйськоi автора).]. Адже документiв, якi висвiтлювали дiяльнiсть гетьмана, зберiглося не так i багато. Тому в його бiографii маемо чимало «бiлих плям».
Каманiн, як i його вчитель Антонович, звеличував Сагайдачного, iменував його вождем, людиною, яка облаштувала Украiну i визволила ii жителiв вiд «пiдданства i ярма робiтничого»[78 - Каманин И. Очерк гетманства Петра Сагайдачного // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн. ХV. – Вып. І. – С. 5, 9.]. Розглядаючи зовнiшню полiтику гетьмана, iсторик вважав, що той дiяв у iнтересах козацького стану, розумiючи полiтичну та економiчну ситуацiю. Є в згаданiй роботi Каманiна й «москвофiльська лiнiя». В принципi, це зрозумiло. Згадана робота видавалася в царськiй Росii. І автору важливо було наголосити на «московськiй орiентацii» свого героя, свiдомо чи несвiдомо перебiльшуючи ii значення. Вiн навiть стверджував таке: «…Сагайдачний, оберiгаючи Москву вiд козацьких походiв, бачив у нiй природню i едину союзницю малоросiйського народу в його боротьбi проти полонiзацii й покатоличення»[79 - Там само. – С. 15.].
Вiдносини козацького гетьмана Сагайдачного з урядовими колами Речi Посполитоi Іван Каламанiн трактував як мудрi полiтичнi кроки. І взагалi в особi Сагайдачного Каманiн бачив попередника Богдана Хмельницького.
Звеличення Сагайдачного маемо також в «Історii запорiзьких козакiв» Дмитра Яворницького (1855—1940), який став вiдомим дослiдником украiнського козацтва. Цей iсторик писав, що Сагайдачний прославився «як военними, так i цивiльними справами, дiючи на Украiнi за православну вiру й народнiсть однаково майстерно i шаблею, i пером»[80 - Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах / з рос. пер. І. Сварник. – Львiв, 1991. – Т. 2. – С. 124.]. Цьому козацькому гетьману вiн присвятив окрему розвiдку[81 - Яворницький Д. І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – Днiпропетровськ, 1991.].
Дмитро Яворницький
Яворницький звертае увагу на вiйськову дiяльнiсть Сагайдачного, його походи проти туркiв, татар, московiтiв. При цьому, на жаль, допускае певнi неточностi, використовуе недостатньо пiдтвердженi данi. Закономiрно, багато говорить про морськi походи Сагайдачного, зокрема про його похiд на Кафу в 1616 р. Веде мову вiн i про похiд на Московiю в 1618 р. Пiсля цього походу, стверджуе вiн, як i Антонович, Сагайдачний «отримав титул гетьмана Украiни, ставши управителем тiеi частини Украiни, яка визнавала себе козацькою»[82 - Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах. – Т. 2. – С. 132.]. Але якщо для Антоновича таке гетьманування трактувалося як позитив, то Яворницький вважае, що воно мало й негативнi сторони. «З того часу, – писав вiн, – рiзниця мiж запорiзькими й городовими козаками позначилась iще рiзкiше, а водночас й iсторiя тих та iнших почала рiзкiше вiдхилятися в рiзнi боки»[83 - Яворницький Д. І. Історiя запорiзьких козакiв: у трьох томах. – Т. 2. – С. 132.].
Не мiг оминути Яворницький i питання участi Сагайдачного в Хотинськiй битвi 1621 р. «На цю вирiшальну вiйну, – зазначав iсторик, – вийшов сам султан Осман iз пiвмiльйонною армiею, маючи намiр розчавити Польщу й обернути ii на турецьку провiнцiю. Поляки могли протиставити пiвмiльйоннiй армii лише 57 тисяч чоловiк пiд проводом королевича Владислава й коронного гетьмана Ходкевича. Бачачи страшну загрозу, Владислав, як i пiд час московського походу, особисто звернувся до Сагайдачного з проханням про допомогу. Але гетьман не вiдразу виконав прохання королевича, вiн висунув перед ним такi умови: по-перше, аби польський уряд офiцiйно визнав владу козацького гетьмана на Украiнi; по-друге, аби скасував усi обмеження щодо козацтва; по-трете, щоб знищив посаду козацького старшого. Королевич погодився на все це i видав Сагайдачному козацького старшого Бородавку. Пiсля того Сагайдачний зiбрав сорокатисячну армiю i рушив до Хотина»[84 - Там само. – С. 133—134.].
Тут Яворницький транслюе поширену в тогочаснiй украiнськiй iсторiографii версiю, що гетьман Якiв Бородавка нiби був «слугою» полякiв. Тому його й переслiдував Сагайдачний, який вiдстоював козацькi й загалом украiнськi iнтереси.
Говорячи про Хотинську битву, Яворницький дае зрозумiти, що вона була виграна завдяки Сагайдачному й украiнським козакам. Натомiсть замiсть вдячностi козаки отримали вiд полякiв обмеження своiх прав, зокрема iм заборонили виходити в Чорне море й воювати там проти туркiв.
Попри загалом героiзацiю Сагайдачного в украiнськiй iсторiографii, провiдний украiнський iсторик кiнця ХІХ – початку ХХ ст. Михайло Грушевський (1866— 1834) демонстрував доволi стримане ставлення до цього iсторичного персонажа. У своiй «Історii Украiни-Руси», а також в «Історii украiнськоi лiтератури» вiн присвячуе деяку увагу цьому iсторичному дiячовi. При цьому Грушевський як iсторик-позитивiст використовував документальнi свiдчення i намагався уникати домислiв. Вiн вказував, що в документах Сагайдачний фiгуруе не ранiше 1616 р. І лише про останнi роки його дiяльностi е свiдчення писемних джерел. Історик зазначав: «Але мало про кого з визначнiших наших людей сих часiв знаемо так небагато про нього»[85 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 7. – С. 369.].
Михайло Грушевський
Грушевський вважав (i не безпiдставно), що Сагайдачний репрезентував верхи козацтва – людей «старших» i «статочнiших». Йому доводилося протистояти «свавiльникам», власне козацьким низам, якi позбавляли його гетьманства й ставили на чолi запорожцiв своiх представникiв[86 - Там само. – С. 372.]. Історик звертав увагу на те, що Сагайдачний як представник «старших» iшов на порозумiння з владою Речi Посполитоi. І це не додавало йому популярностi серед козацьких верств: «…в широких масах козаччини й народу його компромiсна полiтика, ii мета i результати не могли бути оцiненi вiдповiдно, i популярним в них Сагайдачний не був нiколи, незважаючи на те, що козаччина багато завдячувала йому в своiм змiцненню й зростi свого престiжу»[87 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 7. – С. 373.].
Історик писав про морськi походи Сагайдачного, взяття ним Кафи в 1616 р., про похiд козацького гетьмана на землi Московii в 1618 р. Але основну увагу звертав на питання вiдновлення православноi iерархii в 1620—1621 рр., участi в цих процесах Сагайдачного, а також на Хотинську битву 1621 р. Саме цi двi подii, на його думку, найбiльше послужили героiзацii гетьмана. Тодi, мовляв, похвальнi гiмни про нього записали у «двох ворожих тодiшнiх сторон – православноi Руси i католицько-шляхетськоi Польщi»[88 - Там само. – С. 371.].
Зокрема, Грушевський писав: «І веденi залiзною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з iсторii Хотинськоi кампанii iсторiю незрiвнянних подвигiв вiдваги i самовiдречення на користь i честь держави-мачохи, що наповнила подивом i признанням очевидцiв – полякiв, а нас, потомкiв сих героiв, наповнюють мiшаним почуттям гордости, жалю i стиду за сi рабськi геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кiнець кiнцем, як виявляло ся, була злочином перед власними нацiональними iнтересами»[89 - Там само. – С. 472.].
Доволi детально в «Історii Украiни-Руси» Грушевський розповiдае про Хотинську битву 1621 р., говорить про ii значення для долi украiнських i польських земель. При цьому iсторик тут солiдаризуеться не зi своiм учителем Антоновичем, а з Кулiшем.
Справдi, можна погодитися з Грушевським, що козаки послужили державi, яка для них була «мачухою», «нерiдною». Однак тут фактично маемо перенесення уявлень доби нацiоналiзму на ранньомодернi часи, коли новочаснi нацii лише починали зароджуватися. Рiч Посполита початку XVII ст. була iмперською багатоетнiчною державою, в якiй, щоправда, домiнував польський елемент – зокрема, в планi культурному[90 - Про це див.: Камiнський А. С. Історiя Речi Посполитоi як iсторiя багатьох народiв, 1505—1795. Громадяни, iхня держава, суспiльство, культура. – К., 2011.]. Для шляхти та й загалом iнших верств населення цiеi держави бiльше важили не етнiчнi, а становi, релiгiйнi, полiтичнi чинники. Правда, в межах Речi Посполитоi в ранньомодернi часи йшов процес формування кiлькох новочасних нацiональних спiльнот – польськоi, украiнськоi, бiлоруськоi, литовськоi, почасти нiмецькоi. Це був непростий процес – зi своiми «припливами» й «вiдливами» Тому, певно, не варто так категорично стверджувати, як це робить Грушевський, що служiння цiй державi е «злочин перед власними нацiональними iнтересами».
Також варто враховувати, що Грушевський, працюючи у Львiвському унiверситетi, зустрiчався з антиукраiнськими дiями польських шовiнiстiв. Якраз наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст., коли вiн там викладав, на Галичинi спостерiгалося протистояння мiж поляками й украiнцями. Цей чинник вiдiграв не останню роль у формуваннi антипольських настроiв у цього вченого, якi знайшли вияв у його iсторичних працях, зокрема в «Історii Украiни-Руси».
Незважаючи на таке стримане ставлення Грушевського до постатi Сагайдачного i навiть звинувачення козацького гетьмана в «зрадi нацiональним iнтересам», у проукраiнськи орiентованiй iсторiографii утвердився позитивний образ цього козацького провiдника. Йому, як правило, давалася висока оцiнка. Це, наприклад, бачимо в рiзноманiтних книгах-синтезах з iсторii Украiни. Так, в «Історii украiнського народу» Олександри Єфименко (1848—1918) вiдзначаеться, що «фактично сила козацького вiйська пiд керiвництвом Сагайдачного… сильно зросла»[91 - Ефименко А. Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 206.]. Дмитро Дорошенко (1882—1951) в «Нарисi iсторii Украiни» писав, що «Петро Конашевич-Сагайдачний е найбiльш видатною фiгурою, яку висунула украiнська козаччина перед Богданом Хмельницьким, i одним з видатнiших украiнських дiячiв взагалi. Його особа й дiяльнiсть заслужили високу оцiнку вже з боку сучасникiв i перейшли в потомство, вкритi ореолом слави»[92 - Дорошенко Д. І. Нарис iсторii Украiни. – Львiв, 1991. – С. 204.].
Не менш високу оцiнку Сагайдачному як реформатора козацтва дала в своiй «Історii Украiни» Наталiя Полонська-Василенко (1884—1973). «Сагайдачний, – писала вона, – провiв грунтовну реформу козацтва, перетворивши окремi партизанськi ватаги на регулярне вiйсько з суворою дисциплiною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавiю, Лiвонiю, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Кафу, де був найбiльший ринок невiльникiв, i звiльнив iх»[93 - Полонська-Василенко Н. Історiя Украiни. – К., 1993. – С. 440.].
Як бачимо, Полонська-Василенко фактично транслюе поширену ще в козацькiй лiтературi думку, нiби походи Сагайдачного на турецькi землi мали благородну мету – звiльнення бранцiв.
Хоча iсторик у своiй роботi значною мiрою використовуе напрацювання Грушевського, проте часто iнакше оцiнюе дiяльнiсть козацького гетьмана, нiж метр украiнськоi iсторiографii. Зокрема, вона вважае, що Сагайдачний фактично став народним лiдером Украiни: «Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначнiй вiйськовiй дiяльностi; вiн, перший з козацьких гетьманiв, поеднав iнтереси активнiших груп украiнського громадянства – козацтва, мiщанства i духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманiв, поширив свою дiяльнiсть на Киiв, який знову став полiтичним осередком новоi Украiни»[94 - Там само. – С. 411.].
Наталiя Полонська-Василенко
Полонська-Василенко вважала, що «Коротка доба Сагайдачного мае велике значення в iсторii Украiни. З одного боку – вiн пiднiмае престиж украiнського козацтва, якому завдано тяжкого удару пiд Солоницею. Завдяки полiтицi Сагайдачного козаки виступають на перше мiсце в суспiльствi Украiни i перебирають на себе значення провiдноi верстви, яку втрачае поволi украiнська шляхта, що польонiзуеться i переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тiльки, як оборонцi селян, але й як протектори Православноi Церкви. З другого боку – своею дiяльнiстю Сагайдачний повернув Киеву значення культурного, релiгiйного осередку Украiни. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Киiв, з його хоробрим козацтвом, е правдивим спадкоемцем слави Киева княжих часiв: встановлювалося iдею тяглостi iсторичного процесу, iсторична традицiя перетривала, здавалося б, прiрву, що наслiдком татарських руйнувань та чужоземних окупацiй вiддiляла княжу Украiну-Русь вiд польського воевiдства. Але була ще риса, на яку не зверталося уваги. Сам Сагайдачний, його культурне оточення – Єлисей Плетенецький, Памва Беринда, Лаврентiй Зизанiй, а головне Йов Борецький, перший митрополит поновленоi Киiвськоi Православноi Церкви – були галичани. Цим пiдкреслювалася соборнiсть Украiни, цим знову зв’язувалися в единий нацiональний органiзм розiрванi ходом iсторii ii частини. Шiсть рокiв тримав Сагайдачний владу в своiх руках – i за цi роки перегорнув сторiнку iсторii, уможлививши наступнi подii – постання держави Хмельницького»[95 - Полонська-Василенко Н. Історiя Украiни. – С. 444—445.].
Спецiально наводимо цi розлогi мiркування Полонськоi-Василенко, оскiльки вони видаються нам вартими серйозноi уваги. Дослiдниця проводить думку, що дiяльнiсть Сагайдачного стала важливим чинником у становленнi новочасноi украiнськоi нацii. Значною мiрою саме завдяки йому, вважае Полонська-Василенко, козацтво перетворилося в провiдну верству Украiни, вiдтiснивши шляхту. І справдi, козацтво, точнiше нащадки козацькоi старшини, вiдiграло помiтну роль в украiнському новочасному нацiотвореннi. А «козацька iдея» i в ХІХ, i навiть у ХХ ст. була однiею iз стержневих iдей украiнськоi нацiональноi свiдомостi. Окрiм того, стверджуе Полонська-Василенко, дiяльнiсть Сагайдачного сприяла перетворення Киева в головний центр новочасноi украiнськоi нацii. З цим теж варто погодитися.
За часiв Сагайдачного Киiв нiби повертае собi статус неофiцiйноi столицi Русi-Украiни, перетворюеться в ii релiгiйно-культурний центр, навiть стае мiстом-символом – «другим Єрусалимом».
Нарештi Полонська-Василенко говорить про соборницьку дiяльнiсть Сагайдачного. Мовляв, вiн сам, будучи галичанином, привiв у Киiв гроно релiгiйних i культурних дiячiв з галицьких земель. Тим самим нiби поеднав Надднiпрянську Украiну й Галичину. У цих мiркуваннях дослiдницi, щоправда, можна побачити перенесення прагнень украiнцiв кiнця ХІХ – першоi половини ХХ ст. жити в однiй своiй державi на минулi часи. У зазначений перiод украiнськi землi були подiленi мiж рiзними державами. І все ж частка правди в цих мiркуваннях Полонськоi-Василенко була. У часи Сагайдачного, як вiдзначалося вище, йшла емiграцiя активних елементiв iз заходу Украiни, переважно Волинi й Галичини, на «вiльнi землi» Поднiпров’я. У результатi таких переселень останне перетворилося в «плавильний котел», завдяки якому й вiдбувалося становлення новочасноi украiнськоi нацii зi своiм оригiнальним обличчям.
Але якщо для украiнських iсторикiв нацiонального спрямування Сагайдачний був персонажем позитивним (адже вiн вiдiграв помiтну роль у розвитку козацтва!), то цього не скажеш про iсторикiв радянських. Останнi мали дотримуватися класового пiдходу. Для них позитивними героями були «народнi персонажi» – тi, якi представляли соцiальнi низи й вiдстоювали iхнi iнтереси. Сагайдачний не дуже пiдходив до «народного героя». Адже вiн, радше, представляв козацьку верхiвку. До того ж iшов на спiвробiтництво iз владою Речi Посполитоi. А це, безперечно, в очах украiнських радянських iсторикiв було чималим «грiхом». Ще бiльшим «грiхом» для них був похiд Сагайдачного на землi Московii в 1618 р., про що вони, як правило, волiли мовчати.
Показовим е образ козацького гетьмана, представлений у «Історii УРСР», що вийшла у восьми томах i десяти книгах. Окрiм того, це видання побачило свiт росiйською мовою в десяти томах. Причому росiйськомовне видання було бiльш повне i виглядало краще. Зрештою, такий пiдхiд можна зрозумiти. У Радянському Союзi (особливо в перiод «розвинутого соцiалiзму») все росiйське i росiйськомовне мало виглядати краще вiд культурноi продукцii iнших народiв «соцiалiстичноi вiтчизни».
Згадана «Історiя УРСР» була радянським гранд-наративом iсторii Украiни. Тут подавався «марксистсько-ленiнський погляд» на подii минулого, де головний акцент робився на соцiально-економiчних процесах i класовiй боротьбi. Також велика увага придiлялася проявам «дружби украiнського й росiйського народiв», прагненню украiнського народу приеднатися до братiв-росiян.
У такiй схемi iсторii Сагайдачному не могло бути придiлено багато уваги. Переважно говориться про його боротьбу проти туркiв. Буквально одним абзацом йшлося про здобуття ним Кафи в 1616 р. Висловлювалася думка, що це, мабуть, був найбiльший морський похiд козакiв. «… козацький флот, – зазначаеться у цьому виданнi, – пiд проводом гетьмана Сагайдачного здобув i спалив цю турецьку твердиню, символ панування Османськоi Порти на пiвнiчному узбережжi Чорного моря, i визволив з полону кiлька тисяч бранцiв»[96 - Історiя Украiнськоi РСР: у 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т. 1, кн. 2. – С. 243.].
Далi в цiй роботi спецiально пiдкреслюеться, що Сагайдачний вiдстоював iнтереси козацькоi старшини й нехтував, вiдповiдно, iнтереси народних мас, «жив у згодi з панами». За це й козацькi низи скинули його з гетьманського становища, обравши на його мiсце Якова Бородавку.
Цiкавою була логiка радянських iсторикiв, якi сповiдували класовий пiдхiд. Якщо спiвпраця Сагайдачного з владою Речi Посполитоi – це негатив, то така ж спiвпраця з московською владою – позитив. Словом, доводилося вiдступати вiд класового пiдходу, коли поставало питання iнтересiв Росii.
Звiсно, про похiд козакiв, очолюваних Сагайдачним, на землi Московii в 1618 р. мова не йшла. Зате говорилося, що козацький гетьман у 1620 р. послав у Москву делегацiю на чолi з Петром Одинцем. Козаки, мовляв, виявили бажання служити московському царю. Натомiсть, цар обдарував козакiв грiшми, дорогим одягом, а Сагайдачному послав грамоту. Цей факт трактувався позитивно в контекстi питання про «росiйсько-украiнську дружбу»[97 - Там само. – С. 244.].
В «Історii УРСР» звертаеться увага, що Сагайдачний зi своiми козаками охороняв ерусалимського патрiарха Феофана, який вiдновив православну iерархiю Киiвськоi митрополii. Говориться й про те, що гетьман «разом з усiм реестровим вiйськом вступив у Киiвське братство». Однак цiкаво, як трактуеться в роботi ця подiя. «Таким чином, – читаемо в нiй, – реестрова старшина прагнула змiцнити союз iз православною церквою, а також iз заможним мiщанством, представленим братствами. В очах реестровоi верхiвки це було важливою передумовою для змiцнення свого становища в Надднiпрянщинi, з одного боку, i для боротьби з грiзним антифеодальним рухом, на чолi якого стояв гетьман Бородавка, – з другого»[98 - Історiя Украiнськоi РСР: У 8 т., 10 кн. – Т. 1, кн. 2. – С. 246.]. До речi, в «Історii УРСР» даеться зрозумiти, що в той час iснувало в украiнських козакiв два гетьмани. Сагайдачний був гетьманом «панiв», реестровцiв, а Бородавка – «народним гетьманом».
Як бачимо, автори зазначеноi працi не зраджували класового пiдходу, коли мова йшла про питання, якi стосувалися iнтересiв украiнськоi етнiчноi спiльноти. Якщо для Грушевського, iнших проукраiнськи орiентованих iсторикiв вiдновлення православноi iерархii Киiвськоi митрополii, а також запис украiнського козацтва до братства Киiвського були важливими нацiональними актами, то в «Історii УРСР» – це вiдстоювання iнтересiв козацькоi верхiвки, фактично панiв.
Звiсно, в згаданому радянському гранд-наративi автори не могли обiйти питання Хотинськоi битви 1621 р. Звертаеться увага на роль у нiй украiнського козацтва. Ведеться мова й про Сагайдачного. Але вiн певним чином вiдсуваеться на заднiй план. Це зрозумiло. Адже на першому планi мали знаходитися народнi маси. Зрештою, в «Історii УРСР» не обiйшлося без того, щоб кинути тiнь на Сагайдачного. Там читаемо: «На маршi, коли козаки були недалеко вiд коронного вiйська, Сагайдачний при пiдтримцi своiх прихильникiв схопив Бородавку, звинуватив «у багатьох злочинах» i через кiлька днiв стратив. Козацькi низи втратили мужнього ватажка»[99 - Там само. – С. 249.]. Загалом же тут маемо перекручення iсторичного факту. Бородавку стратили не на маршi, а в козацькому таборi пiд Хотином.
По-своему показовi висновки, якi робляться в «Історii УРСР» щодо Хотинськоi битви. Там, зокрема, читаемо: «У Хотинськiй вiйнi украiнське козацтво своею мужнiстю i вiйськовою майстернiстю вписало нову славну сторiнку в iсторiю спiльноi боротьби свободолюбивих слов’янських та iнших народiв проти турецькоi i татарськоi агресii»[100 - Там само. – С. 251.]. Словом, коли не виходило вести мову про спiльну боротьбу росiйського й украiнського народiв, то можна було при потребi використати iдею «слов’янськоi едностi».
У радянськi часи були певнi перiоди, коли iсторики в бiльшiй чи меншiй мiрi могли знаходитися на проукраiнських нацiональних позицiях. Це стосувалося 20-х рр. ХХ ст., перiодiв «вiдлиги» й «перебудови». У той час вони активно зверталися до козацькоi теми, виходили дослiдження з iсторii козацтва. І в цих дослiдженнях були спроби героiзувати Сагайдачного, вказати на значення його дiяльностi в украiнськiй iсторii.
Однiею з найбiльш вiдомих дослiдниць козацтва часiв «вiдлиги» й «перебудови» стала Олена Апанович (1919— 2000). Вона мала певний стосунок i до дисидентського руху. Принаймнi украiнськi дисиденти шанували ii. Навiть називали «козацькою матiр’ю». Сама ж Апанович зазнала переслiдувань в 1972 р. – ii звiльнили з роботи.
Цiкаво, що «козацька мати» за походженням не була украiнкою. Народилася в Росii. Їi батько був бiлорусом, мати – полькою. Однак Апанович «стала украiнкою» й перенялася козацькою iдеею.
Вона написала низку наукових робiт з iсторii украiнського козацтва, в яких також зверталася увага на дiяльнiсть Сагайдачного. Апанович намагалася героiзувати цього гетьмана. Їй належав сценарiй науково-популярного фiльму «Райськi острови Сагайдачного», а також вистава «Гетьмани-будiвничi украiнськоi культури».
Олена Апанович
Вiдомою ii науково-популярною роботою стали «Розповiдi про запорiзьких козакiв». У нiй Апанович говорить, що Хотинська битва 1621 р. викликала чималий резонанс. Рiзнi автори прославляли украiнське козацтво. Прославлений був i гетьман Сагайдачний, якого автор подае як видатного персонажа iсторii.
«Польськi поети, – писала Апанович, – складали поеми про подii пiд Хотином, якими зачитувалися сучасники. Бояновський, Бартош Зiморович, Напольський, Рудомiна, Твардовський, Пашковський, Сарбевський, Потоцький i багато анонiмних поетiв оспiвували героiчнi дiяння запорозьких козакiв, якi, за словами польських авторiв, «вкрили себе славою». Скрiзь переписувалися, перекладалися, друкувалися щоденники учасникiв вiйни Любомирського, Прокопа Збiгневського, Яна Остророга, Титлевського, а також листи Замойського i Збаразького…
Звiстка про перемогу швидко розiйшлася широким вiдлунням по Європi. На берегах Адрiатики про подвиг украiнських i польських воiнiв писав хорватський поет Іван Гундулич. В краiнах Заходу, особливо в Нiмеччинi, були вiдомi також писанi латиною i живими мовами польськi хронiки й монографii, повнiстю чи частково присвяченi Хотинськiй вiйнi…
У цiй переважно апологетичнiй лiтературi щодо Польщi вiдзначалася i видатна роль козацтва у Хотинськiй вiйнi i полководницьке ii керманича Петра Конашевича Сагайдачного» .
Правда, у цих мiркуваннях Апанович щодо прославлення украiнських козакiв i, зокрема, Сагайдачного е деяка гiперболiзацiя. У бiльшостi згаданих авторiв, якi писали про Хотинську битву, можна зустрiти оповiдi про козакiв, iхнього гетьмана. Однак у цiй битвi iм, як правило, вiдводилася допомiжна роль. А на перший план цi автори висували королевича Владислава, гетьмана Яна Кароля Ходкевича й шляхетське вiйсько, очолюване цими провiдниками. Проте Апанович можна зрозумiти. Для неi, людини, що жила «козацькою iдеею», за яку до того ж зазнала утискiв, важливо було показати славнi дiяння козакiв, iхнiх ватажкiв, зокрема Сагайдачного.
У часи незалежноi Украiни в украiнськiй iсторiографii нiби вiдбулася «реабiлiтацiя» Сагайдачного, який увiйшов до пантеону украiнських нацiональних героiв козацького перiоду. Щоправда, це, радше, був герой другого плану. На першому мiсцi опинилися Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.
Як уже говорилося, в незалежнiй Украiнi було зроблено чимало для вшанування пам’ятi Сагайдачного. Хоча, за великим рахунком, у книгах-синтезах, присвячених iсторii Украiни, що виходили в перiод незалежностi, йому не особливо придiлялася увага. Згадувалося в них про морськi походи цього козацького ватажка, взяття ним Кафи в 1616 р., iнодi – про походи на московськi землi у 1618 р., про сприяння Сагайдачного у вiдновленнi православноi iерархii в 1620—1621 рр. i, звичайно, про його участь у Хотинськiй битвi 1621 р.
Небагато говорилося про нього i в «Історii украiнського козацтва» – виданнi, яке претендувало на те, щоб на широкiй документальнiй основi створити узагальнений образ козацького феномена. В дослiдженнi, правда, зазначаеться, що початок XVII ст., час дiяльностi Сагайдачного, – важливий перiод в козацькiй iсторii. «У першi десятирiччя XVII ст., – читаемо в цiй книзi, – енергii козацтва вже вистачало на дiяльнiсть майже одночасно на кiлькох напрямках. Це була так звана героiчна доба його iсторii. Якщо все попередне столiття було довгим перiодом накопичення кiлькiсних i якiсних змiн у козацтвi, якi ставали помiтними лише в порiвняно довгий промiжок часу, перiодом, коли козацтво тiльки визначало своi прiоритети i набиралося досвiду, то тепер ситуацiя принципово змiнилася. Рiзке зростання чисельностi козацтва, що припало саме на цю добу, вiдкрило перед ним новi можливостi в масштабах дiяльностi»[101 - Історiя украiнського козацтва: нариси: у 2 т. – 2-е вид. – К., 2011. – Т. 1. – С. 338.]. Зокрема, вiдзначалося, що козаки здiйснювали напади на турецькi мiста-фортецi на березi Чорного моря. «Одним iз найважливiших за значенням, – говорилося там, – став напад козакiв на Кафу, центр турецьких володiнь у Криму, здiйснений у 1616 р. козацькою флотилiею на чолi з Петром Сагайдачним»[102 - Там само.]. Звiсно, йшлося в книзi й про Хотинську битву 1621 р. При цьому вiдзначалося, що «фактично основою збройних сил» Речi Посполитоi «в цiй кампанii стали украiнськi козаки на чолi з Петром Сагайдачним»[103 - Там само. – С. 339.].
Хоча загалом в «Історii украiнського козацтва» на ролi Сагайдачного в iсторичних процесах особливо увага не зверталася. Принаймнi в даному випадку роль провiдника в трактуваннi подiй вiдходила на заднiй план. На передньому ж планi опинилися народнi маси.
Та все ж з’явилися науковi роботи, у т. ч. монографiчнi дослiдження, де наголошувалося на особливiй ролi Сагайдачного в подiях, якi вiдбувалися на украiнських землях на початку XVII ст. До таких, зокрема, можна вiднести роботу Вiктора Брехуненка про Хотинську битву 1621 р.[104 - Брехуненко В. «Дивна то i несказанна мужнiсть…» Козаки у Хотинськiй вiйнi 1621 р. – К., 2013.]
Також до праць такого плану належить науково-популярна книга Олександра Гуржiя та Вадима Корнiенка «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний». У нiй автори переважно акцентують увагу на вiйськовому талантi свого героя. Вони вважають, що вiн часто вдавався до нетрадицiйних для тогочасноi вiйськовоi справи дiй. А це давало йому можливiсть здобувати успiхи на полi бою. З такими мiркуваннями варто погодитися.
Водночас цi автори стверджували, що завдяки Сагайдачному вiдбулося переформатування козацтва, перетворення його у серйозну вiйськову силу, яка вимагала для себе вiдповiдних станових прав.
«Бойовi перемоги Сагайдачного, – пишуть Гуржiй та Корнiенко, – сприяли зростанню мiжнародного визнання козацтва. Вiн докорiнно реорганiзував козацьку вiйськову систему на Запорiжжi – партизанськi ватаги перетворив на регулярнi полки, якi при потребi досягали сорока тисяч i в яких запанувала сувора дисциплiна. Козацтво за Сагайдачного практично перетворилося в окремий стан, який незабаром вiдiграв вирiшальну роль у суспiльних процесах всiеi Украiни, а особливо Надднiпрянщини. До того запорожцi не мали такоi сили i слави, як за його часiв»[105 - Гуржiй О. І., Корнiенко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2004. – С. 29.].
Тут i далi зазначенi автори солiдаризуються з поглядами Наталii Полонськоi-Василенко, котра, як уже вiдзначалося, висловлювала подiбнi думки. При цьому Гуржiй та Корнiенко спецiально звертають увагу на особистi якостi Сагайдачного – не лише на його вiйськовий, а й полiтичний та органiзацiйний таланти.
«При цьому, – вiдзначають цi автори, – багато значив i особистий фактор – постать самого гетьмана – талановитого полководця, полiтика й державного дiяча. Великою заслугою його стало поеднання чисто козацьких iнтересiв i прагненнями усього народу i, зокрема, з тодiшнiми мiщанськими та духовними освiченими колами»[106 - Там само.].
Гуржiй та Корнiенко говорять про значення навчання Сагайдачного в Острозькiй академii. Воно, на iхню думку, дозволило йому зрозумiти культурнi потреби украiнськоi спiльноти й стати ii лiдером. «Очевидно, – пишуть вони, – не без впливу настроiв, якi панували в Острозькiй академii, Сагайдачний сприйняв задуми та iдеi сучасних йому органiзаторiв украiнськоi культури, персонально увiйшов у найтiснiший зв’язок iз киiвськими духовно-освiтнiми дiячами. Тодi у Киевi утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та iншi поборники православ’я, метри тогочасноi науки й освiти. Для посилення ролi Киiвського братства вiн записався до нього з усiм запорозьким вiйськом i у такий спосiб узяв цей заклад пiд особистий захист i протекцiю. Вiн словом i дiлом активно формував еднiсть у поглядах селянства, мiщанства, духовенства та козацтва»[107 - Там само. – С. 29—30.].
Однак, говорячи про Сагайдачного як про «нацiонально лiдера», Гуржiй та Корнiенко вiдзначають, що гетьман фактично репрезентував iнтереси козацькоi верхiвки i йшов на порозумiння iз урядовими колами Речi Посполитоi: «Петро Сагайдачний був добрим полiтиком i належав до помiркованоi частини козацькоi старшини, яка, реально оцiнюючи тогочаснi можливостi Вiйська Запорозького, намагалася вiдстояти нацiональнi iнтереси украiнського народу через переговори i компромiси з польським урядом»[108 - Там само. – С. 30—31.].
При цьому такi компромiси й переговори для Гуржiя та Корнiенко зовсiм не зрада iнтересiв украiнських народних мас, як це трактували радянськi iсторики. На iхню думку, то мудра полiтика, яка мала на метi добитися автономii в Речi Посполитiй. «Петро Сагайдачний, – вiдзначають вказанi автори, – дбав про мирнi вiдносини з Польщею, бо реально оцiнював ii вiйськову та полiтичну силу. Водночас постiйно використовував в iнтересах украiнцiв конфлiкти шляхетськоi влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосiб ослабити iх, а в межах Речi Посполитоi вибороти собi незалежне самоуправлiння – автономiю»[109 - Гуржiй О. І., Корнiенко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – С. 31.].
Низку робiт i монографiй про Сагайдачного, його ролi в iсторii написав Петро Сас[110 - Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: молодi роки. – К. 2006; його ж. Витоки украiнського нацiетворення. – К., 2010; його ж. Запорожцi у польсько-московськiй вiйнi наприкiнцi Смути (1617—1618). – Бiла Церква, 2010; його ж. Петро Конашевич-Сагайдачний – гетьман Вiйська Запорозького // Хотинська битва 1621 – битва за Центральну Європу. – К., 2011. – С. 138—176; його ж. Хотинська вiйна 1621 р. – Бiла Церква, 2012; його ж. Чесний рицар Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2012; його ж. Полководець Петро Сагайдачний. – К., 2014.]. У цих працях вiн намагався реконструювати бiографiю козацького гетьмана, розглядав його участь у военних кампанiях, а також у релiгiйно-культурному життi Украiни. Для Саса цей дiяч – одна з визначних постатей украiнського нацiонального пантеону героiв: «… Петро Конашевич-Сагайдачний – визначний украiнський полководець, гетьман Вiйська Запорозького перших десятилiть XVII ст. Його подвиги справляли неабияке враження на сучасникiв. В уявi нащадкiв вiн нерiдко поставав у легендарному серпанку…»[111 - Сас П. М. Полководець Петро Сагайдачний. – С. 7.]
Загалом, ведучи мову про украiнську iсторiографiю ХІХ – початку ХХ ст., можемо констатувати, що в нiй Сагайдачний постае як один iз видатних козацьких провiдникiв. Переважно в роботах зверталася увага на його боротьбу проти туркiв i кримських татар. Це однозначно трактувалося як позитив. Особливо акцент робився на його участi в Хотинськiй битвi 1621 р.
Часто проблемно виглядало трактування участi Сагайдачного в походi на московськi землi в 1618 р. Тут зустрiчаемо й негативне висвiтлення такоi дiяльностi, й свiдоме замовчування цiеi подii. Хоча маемо й вiдносно детальний розгляд цього факту, а то й навiть його позитивну оцiнку.
