скачать книгу бесплатно
Звичайно, Ярослав не просто так зважився на бунт проти батька. Сподiвався, що його не покарають. До нього мала би доходити iнформацiя, що Володимир слабко тримае владне кермо. То чому б не скористатися таким моментом?
Бунт Ярослава мав чисто меркантильний характер. Двi тисячi гривень (доволi велика сума), якi становили двi третини доходiв новгородського князя, вiн мусив надсилати до Киева. Лише третину залишав у себе. Таке надмiрне оподаткування могло сприйматися як несправедливе. Ярослав хотiв сам бути розпорядником цих грошей чи принаймнi бiльшоi частини з них.
Смерть Володимира дала старт боротьбi мiж синами цього князя за киiвський престол. Не будемо переповiдати ii драматичних колiзiй. Вiдзначимо лише, що в кiнцевому пiдсумку переможцем вийшов Ярослав, якого з часом почали iменувати Мудрим. І саме з його дiяльнiстю пов’язане остаточне оформлення Русi як середньовiчноi держави iмперського типу.
Ярославу дiстався непростий спадок. До кiнця не сформована «держава Володимира» опинилася в станi дезорганiзацii. Влада киiвського князя не вiдзначалася мiцнiстю. Дехто з мiсцевих правителiв, якi належали до «Володимирового племенi», не особливо слухалися Ярослава. Деякi землi Русi, наприклад, Червенськi мiста, захопили iноземцi.
Головним суперником Ярослава став князь Мстислав, мiж якими тривалий час велася боротьба. Зрештою, Русь була подiлена на двi частини по Днiпру: Правобережна дiсталася Ярославу, лiвобережна – Мстиславу. Князi зумiли домовитися. Кожен мав свою частку володiнь i не зазiхав на землi брата. Ярослав нарештi змiг спокiйно сiсти в Киевi. Мстислав же княжив у Чернiговi, намагаючись це мiсто зробити справдi стольним градом. І справдi, як уже говорилося, сiверська (чернiгiвська) земля була доволi розвиненою. Вона цiлком могла претендувати на лiдерство серед слов’янських етносiв Схiдноi Європи.
Проте амбiтним планам Мстислава не вдалося звершитися. Занадто рано пiшов вiн iз життя. Пiд 6542-м роком (1034 р. вiд Рiздва Христового) лiтописець зафiксував, що «Мстислав вийшов на лови, i розболiвся, i помер»[180 - Лiтопис руський. С. 74.]. Пiсля цього Ярослав став единовладним правителем Руськоi землi. Збирання земель держави Володимира закiнчилося.
Пам’ятник Ярославу Мудрому в Киевi
Доньки князя Ярослава Мудрого. Фреска ХІстолiття в Софiйському соборi
Ярославу вдалося завдати сильноi поразки кочiвникам-печенiгам, якi здiйснювали постiйнi напади на Русь.
Однiею з турбот Ярослава було розширення Руськоi держави, вiдвоювання забраних i завоювання нових земель.
Основнi вектори зовнiшньоi вiйськовоi експансii Ярослава були спрямованi в кiлькох напрямках.
Прiоритетним для нього був напрямок захiдний. Вiн прагнув повернути Русi тi мiста, якi були забранi польським королем Болеславом Хоробрим. Передусiм це стосувалося Червенських мiст над Захiдним Бугом. Також Ярослав втручався в польськi справи i став важливим гравцем у полiтичнiй боротьбi, яка велася в Польщi пiсля смертi Болеслава Хороброго.
Ярослав робив певнi кроки в пiдпорядкуваннi фiно-угорських племен, котрi жили на пiвнiчно-схiдних теренах Європи.
Певну роль у зовнiшнiй полiтицi Ярослава вiдiгравала також експансiя на терени, де проживали литовськi племена. Проте цей напрямок не був важливим.
Традицiйними для руських князiв були походи на Вiзантiю. Ярослав теж здiйснюе такий похiд, посилаючи на цю вiйну свого старшого сина Володимира. Щоправда, цей похiд не був вдалим у вiйськовому сенсi. Проте дозволив Ярославу отримати певнi бонуси у вiдносинах iз Вiзантiйською iмперiею.
Однiею iз головних заслуг Ярослава стала розбудова столицi Русi – Киева.
У «Повiстi минулих лiт» пiд 6545-м роком (1037 р. вiд Рiздва Христового) читаемо:
«Заложив Ярослав город – великий Киiв, а в города сього ворота е Золотi. Заложив вiн також церкву святоi Софii, премудростi Божоi, митрополiю, а потiм церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовiщення Святоi Богородицi. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовiщення на воротах, [щоб] давати завше радiсть городу сьому святим Благовiщенням Господнiм i молитвою Святоi Богородицi та архангела Гавриiла. Пiсля цього [вiн звiв] монастир святого Георгiя [Побiдоносця] i [монастир] святоi Орини»[181 - Лiтопис руський. С. 89.].
Проведенi археологiчнi дослiдження дають пiдстави говорити про грандiознiсть будiвництва Киева за часiв Ярослава Мудрого. Оборонний вал, який оточував новий град, починався вiд «мiста Володимира» i йшов у пiвденний бiк до нинiшнього Майдану Незалежностi, а звiдти тягнувся до Золотих ворiт. Далi вздовж сучасноi вулицi Ярославiв Вал вiн виходив на теперiшню Львiвську площу, а вже звiдти через сучасну вулицю Велику Житомирську «повертався» до валiв «мiста Володимира». У тих мiсцях, де вал проходив по вiдносно рiвнiй поверхнi, був викопаний глибокий рiв.
Висота валу сягала близько одинадцяти метрiв. На ньому стояли дерев’янi заборола вистою до метрiв п’яти. Ширина його була двадцять сiм метрiв, а протяжнiсть три з половиною кiлометра. На той час це були грандiознi фортифiкацiйнi споруди, будiвництво яких потребувало виконання величезного обсягу робiт[182 - Раппорт П. А. Очерки истории русского военного зодчества Х – ХІІІ вв. М.-Л., 1956. С. 96–97.].
Територiя, яку оточували новi укрiплення, у сiм (!) разiв перевищувала «мiсто Володимира». Становила вона понад 70 гектарiв. Звичайно, Киiв тодi ще не «дотягував» до колишнiх столичних мiст Бiлоi Хорватii. Та все ж тодi це справдi було велике мiсто.
В’iхати до «мiста Ярослава» можна було через трое ворiт – Золотi, Лядськi та Жидiвськi. Залишки Золотих ворiт[183 - Івакiн Г. Ю. Золотi ворота в Киевi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2005. Т. 3. С. 379.] збереглися до наших днiв. Своею назвою вони, напевно, були зобов’язанi константинопольським Золотим воротам. Останнi слугували парадним в’iздом до вiзантiйськоi столицi. Киiвськi Золотi ворота так само були парадними.
Золотi ворота стали першокласною военно-iнженерною спорудою. Взяти ii приступом не вдалося жодному iз завойовникiв. Не могли iх узяти й воiни Батия 1240 року. Лише захопивши Киiв, вони зруйнували iх.
Головною спорудою часiв Ярослава, безперечно, стала Софiя Киiвська. Упродовж тривалого часу до Батиевого погрому 1240 р., а також i певний перiод пiсля нього вона була центром Киiвськоi митрополii. У ii примiщеннi вiдбувалися собори руських епископiв. Використовувалася Софiя Киiвська й для здiйснення свiтських обрядiв. Тут ставили на велике княжiння, приймали iноземних послiв, присягали на вiрнiсть тощо.
Тобто не варто розглядати Софiю Киiвську як суто сакральний храм. І в його оздобленнi, i функцiонуваннi було чимало елементiв та моментiв свiтського характеру. Щоправда, тодi у Русi Киiвськiй не iснувало чiткоi межi мiж профанним i сакральним. Свiтський князь мав частку своеi сакральностi, його влада трактувалася як священна, вiн навiть мiг втручатися в справи церковнi. Натомiсть священики мали свою частку свiтськостi, отримуючи доходи вiд мирян, i також втручалися в справи сiмейнi. Софiя ж Киiвська нiби демонструвала еднiсть сакральностi й профанностi.
Софiя Киiвська
Спорудження Софii Киiвськоi, а також iнших будiвель «мiста Ярослава» було не лише наслiдування константинопольських зразкiв, а виявом полiтичного суперництва з iмперiею. Реалiзацiя будiвельноi програми Ярослава мала пiднести авторитет держави й Руськоi православноi церкви[184 - Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 1996. С. 148.]. Храмове будiвництво, подiбне до киiвського, здiйснювалося i в iнших мiстах. 1045–1050 рр. був споруджений Софiйський собор у Новгородi. Також подiбний собор вирiс у тi часи у Полоцьку[185 - Раппорт П. А. Архитектура. Древняя Русь. Город, замок, село. М., 1985. С 156.].
За часiв Ярослава Мудрого i за його сприянням набула поширена в краiнi християнська лектура, котра переважно була перекладена з грецькоi мови. Були це i богослужбовi книги, i рiзноманiтнi збiрники. Книга стала вiдносно доступною, особливо для представникiв елiтарних верств. Багато з них вмiли читати й навiть писати. Усе це разом узяте сприяло появi оригiнальних творiв. Останне, зокрема, засвiдчило, що Русь досягнула високого ступеня розвитку. Вона стала лiдером у тому ареалi слов’янського свiту, де утвердився схiдний обряд.
Християнська Церква за часiв Ярослава Мудрого виступала важливою складовою Руськоi держави, будучи ii основним iнтегратором. Також Церква мала завданням забезпечувати соцiальну стабiльнiсть, соцiальну комунiкацiю – горизонтальну й вертикальну.
Киiв за часiв Ярослава Мудрого перетворюеться в сакральне мiсце. Вiн отримуе не лише Софiю Киiвську, яка е конкурентом Софii Константинопольськоi, а й також Печерський монастир, який у певному сенсi е «замiнником» Афону. Складаеться враження, що за «рiвнем сакральностi» «матiр городiв руських» перевершуе столицю Вiзантii.
Хоча батько Ярослава Мудрого, Володимир, прийняв християнство i здiйснив певнi кроки для християнiзацii Русi, все ж складно говорити про значне поширення цiеi релiгii в його державi. Проблематично вести мову й про структуру християнськоi церкви на Русi за часiв Володимира. Вважаеться, що тодi було засновано кiлька епархiй. Чи iснувала тодi митрополiя – це залишаеться пiд питанням. «Повiсть минулих лiт» про митрополитiв за часiв Володимира нiчого не говорить. Перша там згадка про киiвського митрополита вiдноситься до 6547 року (1039 р. вiд Рiздва Христового). Називаеться його iм’я – Феопемпт[186 - Лiтопис руський. С. 92.]. Це були часи Ярослава, коли вже iснувала Софiя Киiвська. Щоправда, у Новгородському першому лiтописi е згадка про трьох киiвських митрополитiв до Феопемпта. Їхнi iмена – Леонтiй, Михаiл та Іоанн[187 - Там само.]. Проте, що це були за люди й коли вони перебували на митрополичому престолi, – не вiдомо.
У «Повiстi минулих лiт» порiвняно небагато говориться про християнськi дiяння Володимира. Маемо на сторiнках лiтопису рiзнi мiфи про «вибiр вiри», а також суцiльну апологетику, коли язичник, а, отже, грiшник, Володимир протиставляеться християнину, тобто праведнику, Володимиру. Про конкретнi дiяння князя на користь Церкви лiтопис говорить дуже мало.
Інша справа – Ярослав Мудрий. Про його християнськi справи чимало йдеться на сторiнках «Повiсть минулих лiт».
Найважливiшою церковною справою Ярослава Мудрого була побудова Софii Киiвськоi, а також комплексу церков i митрополичих споруд бiля цього храму. Подiбнi до Софii собори були побудованi в Новгородi та Полоцьку.
Одним iз головних повiдомлень «Повiстi минулих лiт», яке стосувалося церковноi дiяльностi Ярослава Мудрого, е iнформацiя про поставлення киiвським митрополитом Іларiона. Про це говориться пiд роком 6559 (1051 р. вiд Рiздва Христового): «Поставив Ярослав русина Ларiона митрополитом Русi у святiй Софii, зiбравши епископiв»[188 - Там само. С. 95.].
Із цього повiдомлення випливало, що митрополита ставить не якийсь церковний iерарх, а князь Ярослав, тобто вiн е фактичним главою Церкви на Русi. Князь збирае собор епископiв, якi мають обрати митрополита. І вони виконують княжу волю. Зрештою, сам князь ставить епископiв на кафедри. Як це було, наприклад, iз Лукою Жидятою, якого вiн зробив новгородським епископом[189 - Там само. С. 88.].
Акт поставлення князем Ярославом Іларiона на митрополичу кафедру трактуеться як «бунт» проти Вiзантii. Адже Іларiон не був висвячений константинопольським патрiархом. Деякi автори говорять про антивiзантiйськi настроi самого Іларiона, якi вiн продемонстрував у своему творi «Слово про Закон i Благодать»[190 - Алпатов М. А. Русская историческая мысль и западная Европа ХІІ-XVII вв. М., 1973. С. 115.]. Справдi, там е перелiк християнських краiн i iхнiх вчителiв, але чомусь iз цього перелiку випала Вiзантiя.
З Ярославом Мудрим традицiйно пов’язуеться становлення руського права. Є тут чимало незрозумiлих i дискусiйних моментiв. Проте безсумнiвно одне: саме за цього князя почалася письмова фiксацiя права на Русi, принаймнi у вiдносно широких масштабiв.
Саме Ярославу Мудрому приписуеться створення т. зв. короткоi редакцii «Руськоi правди». Ця редакцiя дiйшла до нас у двох списках ХV ст., якi включенi у Новгородський перший лiтопис молодшого iзводу пiд 1016 роком[191 - Список згаданого лiтопису дiйшов до нас iз середини XV ст.]. Там умiщена розповiдь про перемогу Ярослава над Святополком, пiсля якоi вiн став княжити в Киевi, а новгородцям, що допомогли йому, вiн дав грошi, а також грамоту, де подавалася скорочена редакцiя «Руськоi правди»[192 - Вiлкул Т. Л. Руська правда. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 391.].
Існуе значна лiтература, яка стосуеться дослiджень «Руськоi правди», зокрема ii короткоi редакцii. Появу розширеноi редакцii цiеi пам’ятки права переважно пов’язують iз нащадками Ярослава Мудрого.
Одним iз найбiльш авторитетних дослiдникiв «Руськоi правди» е росiйський учений Олександр Зiмiн. У своiй фундаментальнiй монографii, присвяченiй цiй пам’ятцi, вiн окреслив таку сцену ii формування.
Цей дослiдник вважав, що ще до 1016 року могли iснувати якiсь записи общинного права, зробленi киiвськими князями. Свiдченням цього, на його думку, е договори Русi з греками. Так, у п’ятiй статтi договору 911 року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подiбне е й у договорi 944 року. Шоста стаття цього документу вказуе, що злочинець караеться «По уставу i по закону руському». У часи князювання Володимира вiдбувався подальший розвиток права. Право звичаеве почало змiнюватися державним, власне князiвським.
Безперечно, у русiв iснувало свое звичаеве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питаннi можна погодитися iз Зiмiним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо iснування цього права, якi зафiксованi в договорах Русi з греками 911 та 944 рокiв? Існуе думка (i не безпiдставна), що цi договори не е автентичними, що вони пiзнiшi вставки в лiтописний текст. Хоча вони могли створюватися на основi якихось фiксованих документiв.
Також проблематично говорити й про якусь фiксацiю правових норм за часiв правлiння Володимира. Принаймнi немае свiдчень на користь цього. Хоча логiчно було б припустити, що такi явища вiдбувалися.
Зiмiн вважае, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року вiн уклав новий кодекс – «Руську правду». І дарував ii новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодiти Киевом. Цей документ, на думку дослiдника, е свiдченням правового оформлення процесу створення Руськоi держави. Вiднинi князь перестав бути главою напiврозбiйницькоi дружини, а став очiльником Русi як державного органiзму. Пiсля остаточноi перемоги Ярослава Мудрого над своiм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальноруського поширення[193 - Зимин А. А. Правда русская. М., 1999. С. 70–98.].
Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русi. Так само важко говорити, що в короткiй редакцii «Руськоi правди» йде вiд Ярослава Мудрого, а що з’явилося в нiй пiсля з’iзду його синiв у Вишгородi 1072 року. Проте не будемо звертати на такi нюанси, що е важливими для iсторикiв права.
Краще звернемо увагу на «дух» «Руськоi правди». Дослiдники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не мае вiдповiдникiв нi у Вiзантii, нi в краiнах Європи.
Сумнiвно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у нiй була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще iснувала, то Ярославичi ii вже вiдмiнили[194 - Тисяча рокiв украiнськоi суспiльно-полiтичноi думки. К., 2001. Т. 1. С. 179.].
«Руська правда» не могла з’явитися в суспiльствi, де панувало натуральне господарство, а торгово-грошовi вiдносини були зведенi до мiнiмуму. Таке право радше зародилося у вiйськово-торгових корпорацiях, якi були чи то на Волзькому шляху, чи на шляху «iз варяг у греки». Пiзнiше це право, трансформувавшись, стало державним. Особливо дiевим i прийнятним воно було у великих мiських центрах – Киевi, Новгородi тощо. У Новгородi взагалi розглядали текст «Руськоi правди» мало як не священний. На ньому навiть приносили клятви.
«Руська правда» – це «конституцiя» суспiльства, де панують торговi вiдносини. Немае сенсу говорити про гуманiзм цього правового кодексу, як це роблять деякi патрiотично налаштованi дослiдники. «Руська правда» – доволi прагматичний i …цинiчний документ. У ньому все мае свою цiну, зокрема й життя людське. Тож цiна життя багатоi чи впливовоi людини помiтно вища, анiж простолюдина. Наприклад, у однiй зi статей читаемо: «Якщо уб’ють княжого мужа пiд час розбою, то плати верву 80 гривень тiй вервi, в якiй голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень»[195 - Там само.]. За будь-який злочин можна вiдкупитися.
Окрiм «Руськоi правди», Ярославу Мудрому та поставленому ним митрополиту Іларiону приписують укладення т. зв. «Уставу князя Ярослава про церковнi суди». Принаймнi в списковi цього документу, який дiйшов до нас, цi двое людей iменуються його авторами[196 - Оригiнальний текст «Устава князя Ярослава про церковнi суди» див.: Толочко П. Ярослав Мудрий. К., 2002. С. 258–268.].
Маемо пiзнiй список цього «Уставу…». У ньому зустрiчаються слова, якi не були характерними для часiв давньоi Русi. Наприклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало пiдстави багатьом дослiдникам вбачати в «Уставi князя Ярослава про церковнi суди» пiзню пам’ятку. Однак е науковцi, що вважають, нiби цей правовий документ з’явився в часи давньоi Русi, можливо, навiть за Ярослава Мудрого[197 - Толочко П. Ярослав Мудрий. С. 256–257.].
Справдi, список «Уставу…» говорить про його редакцiю часiв Московського царства. І тут вiдображенi значною мiрою реалii тiеi держави. Однак не виключено, що була рання редакцiя цього документу, котра з’явилася в давнiй Русi i, можливо, справдi належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларiону.
Сам же «Устав…» являе собою кодекс сiмейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафiв отримуе митрополит. Інодi покарання е суто церковним – винуватця вiддають у монастир. Принаймнi «Устав…» виглядае не настiльки прагматичним, як «Руська правда».
Отже, хоча маемо чимало нез’ясованих питань щодо становлення та розвитку руського права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово оформлятися за часiв Ярослава Мудрого. Формування права в Русi не вiдбувалося на основi традицiйного общинного права. Радше «Руська правда» це право iгнорувала.
На Русi формувалося право, в основi якого лежали торговi вiдносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезiнтеграцiя Русi в ХІІІ ст., у Схiднiй Європi продовжувала б розвиватися держава, зорiентована на економiку, яку ми зараз називаемо ринковою.
Патронiмiчний тип держави – полiтичний устрiй, за якого влада пануючоi династii та пiдпорядкована iй територiя розглядалися як нерозривно поеднанi. За такого устрою право на владу мав кожен член панiвного дому.
Також на право, що формувалося в Руськiй державi, помiтний вплив справило право вiзантiйське. Серед перекладноi лiтератури вiзантiйського походження, яка з’явилися на Русi, зустрiчаемо тексти правничого характеру.
У Вiзантii iснували спецiальнi збiрники церковних правил, якi iменувалися номоканонами (вiд грецьких слiв номос – закон, канон – правило). Особливо популярними там були два збiрники. Один iз них був складений у VI ст. антiохiйським адвокатом, а потiм патрiархом константинопольським Іоанном Схоластиком. Другий уклав невiдомий автор у VIІ ст., а доповнений вiн був у ХІ ст.
Перший iз цих номоканонiв переклали старослов’янською мовою в Болгарii, а звiдти вiн перейшов на Русь. Другий прийшов на нашi землi безпосередньо з Вiзантii i був тут перекладений старослов’янською мовою.
На Русi номоканони отримали свою назву. Цi книги iменувалися Кормчими.
Руськi Кормчi загалом наслiдують вiзантiйськi номоканони, але мають своi особливостi. Перша iх частина, як i у iх вiзантiйських вiдповiдниках, мiстить церковнi правила. Фактично ця частина прийнята без змiн.
Чого не скажеш про другу частину, яка ввiбрала в себе вiзантiйськi закони, що стосувалися свiтського життя. Передусiм туди ввiйшли такi вiзантiйськi книги права, як Еклога i Прохiрон. Перша була збiркою законiв, виданих 741 р. iмператором Левом Ісавром та його сином Костянтином. Другий збiрник видав iмператор Василь Македонянин приблизно за сто рокiв пiсля появи Еклоги. Щоправда, окремi положення цих збiрникiв, якi були неактуальними для Русi, у Кормчих були випущенi.
Окрiм того, у Кормчi ввiйшов «Судебник царя Костянтина». Це переробка вiзантiйського права з метою пристосування його до життя слов’янських народiв. Ба бiльше – до руських Кормчих увiйшли також збiрники руського права, наприклад, «Руська правда»[198 - Малиновский И. А. Лекции по истории русского права. М. 2015. С. 56–58.].
Існування правничоi системи, становлення якоi, фактично, розпочалося за часiв Ярослава Мудрого, було однiею з головних ознак розвинутоi держави.
Що ж за державу будував Ярослав Мудрий? Дивитися на неi з позицii дня нинiшнього, застосовуючи критерii, характернi для сучасних держав, просто некоректно. Немае сенсу дискутувати, чия була ця держава: украiнцiв, росiян чи бiлорусiв. А, може, фiнiв, шведiв, норвежцiв?.. Передусiм була це держава саме Ярослава Мудрого, його сiм’i. Вiн i його домочадцi дивилися на неi як на свою власнiсть. І нiчого дивного в цьому не було. Так сприймали своi держави багато iнших правителiв у тi часи.
Існують свiдчення про десять дiтей Ярослава Мудрого. Вважаеться, що першим його сином був Ілля вiд першоi дружини князя Анни. Проте нi про цю першу дружину, нi про ii сина не маемо однозначно достовiрних даних. Тому, пишучи про них, дослiдники вдаються до гiпотез. Достовiрнi данi маемо про синiв Ярослава вiд його другоi дружини Інгiгерди. Із лiтописних джерел вiдомi iхнi iмена – Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав та Ігор. Перший iз них помер ще за життя батька. Іншi сини вiдiгравали помiтну роль у полiтичному й культурному життi Русi пiсля смертi Ярослава Мудрого.
Трое дочок князя – Анастасiя, Єлизавета й Анна – були виданi за трьох европейських монархiв, вiдповiдно, за угорського, норвезького й французького[199 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. Бiла Церква, 2006. С. 305–322.]. Кожен iз цих шлюбiв мав на метi певнi полiтичнi розрахунки володаря Русi.
Загалом шлюбнi стратегii вiдiгравали важливу роль як у внутрiшнiй, так i зовнiшнiй полiтицi «сiм’i-держави».
«Сiм’я-держава» Ярослава Мудрого постае не лише на сторiнках лiтописних джерел. У захiднiй частинi центрального нефа Софii Киiвськоi збереглися рештки урочистоi композицii, де була зображена Ярославова родина[200 - Щоправда, iснуе версiя, нiби це зображення сiм’i князя Володимира. Проте, навiть якщо це так, то подiбне зображення також е свiдченням концепту «сiм’i-держави» й поширення його в тодiшньому руському суспiльствi.]. Таке зображення в храмi свiтських осiб говорить, що ця «сiм’я-держава» нiби отримувала сакральний статус. Їi влада освячувалася Ісусом Христом. Не випадково сучасники Ярослава через призму сакральностi сприймали його владу. У одному з графiтi Софii Киiвськоi, де говорилося про смерть цього князя, вiн названий царем, тобто iмператором[201 - Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. С. 270.]. А iмператорська влада сприймалася як влада сакральна. Імператор вважався не просто главою держави, але i церкви.
Щоб продемонструвати свiй високий статус, Ярослав Мудрий також карбував срiбнi монети. Вони на однiй сторонi мали зображення святого Юрiя – Ярославового патрона. На iншiй – тризуб iз написом «Ярославле серебро»[202 - Зварич В. В. Нумизматический словарь. Львов, 1975. С. 118.]. Щоправда, карбування монети не було новинкою на Русi. Це ще робив князь Володимир.
Наприкiнцi життя Ярослав Мудрий, передбачаючи скору смерть, вирiшив скласти заповiт, розподiливши землi мiж своiми синами. Це робилося для того, щоб утримувати еднiсть «сiм’i-держави». Ось як про це написала «Повiсть минулих лiт» пiд 6562 роком (1054 р. вiд Рiздва Христового):
«Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще вiн був живий, наставив вiн синiв своiх, сказавши iм: «Осе я одходжу зi свiту сього. А ви, сини моi, майте межи собою любов, бо ви есте брати вiд одного отця i одноi матерi. І якщо будете ви в любовi межи собою, то й бог буде в вас, i покорить вiн вам противникiв пiд вас, i будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненавистi жити, у роздорах сварячись, то й самi погибнете, i землю отцiв своiх i дiдiв погубите, що ii надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, – замiсть себе, – стiл свiй, Киiв, найстаршому синовi своему, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай вiн вам буде замiсть мене. А Святославу даю я Чернiгiв, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а Вячеславу – Смоленськ».
І так роздiлив вiн городи, заповiвши iм не переступати братнього удiлу, нi згонити брата свого [зi стола, i] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив вiн синiв своiх пробувати в любовi»[203 - Лiтопис руський. С. 98–99.].
Тобто, як бачимо, автор заповiту мислить категорiями «сiм’i-держави». Вiн спецiально пiдкреслюе, що брати-князi «вiд одного отця i одноi матерi». Держава, власне земля, яка iм передаеться, була набута «трудом великим» iхнiх предкiв. І якщо вони хочуть зберегти цю землю-державу, то мусять жити у братнiй злагодi.
Однак це, виявилося, радше гарним побажанням. Вiдсутнiсть чiтких правил успадкування земель у «сiм’i-державi» вело до жорсткоi конкуренцii, яка часто набувала форми збройноi боротьби. У лiтературi таку конкуренцiю часто називають «феодальною роздробленiстю».
Не вдаючись у перипетii цiеi боротьби, зазначимо, що руськi князi, яких у лiтературi називають Рюриковичами (хоча, насправдi, iх варто було б називати Володимировичами чи Ярославовичами) намагалися виробити правила спiвжиття, зокрема успадкування земель, у своiй «сiм’i-державi».
1097 р. Ярославовi онуки зiбралися на свiй перший з’iзд у Любечi. На ньому був оголошений принцип, що кожен мае тримати отчину свою. У той час серед нащадкiв Ярослава видiлилося три лiнii. Одна з них походила вiд Ізяслава, старшого Ярославого сина. Їi представникiв iменували Ізяславовичам. Володiли вони Турово-Пiнською землею. Друга лiнiя, яка походила вiд Ярославового сина Святослава, укорiнилася на Чернiгiвщинi. Їi представникiв iменували Ольговичами – за iменем Святославового сина Олега. Третя лiнiя, Мономаховичi, якi походили вiд Володимира Мономаха – сина Всеволода Ярославовича. Представники цiеi лiнii стали спадковими правителями на Волинi й у Володимиро-Суздальськiй землi.
Як уже говорилося, Ярослав Мудрий заповiдав, що його старший син мае правити у Киевi, а всi iншi мають його слухатись. Справдi, посiдання киiвського князiвського столу багато що означало. Принаймнi киiвський князь вважався старшим серед князiв, якi були нащадками Ярослава. Тому за киiвський стiл велася запекла боротьба. Так, iз середини ХІІ ст. по середину ХІІІ ст. на киiвському престолi князi змiнилися майже п’ятдесят разiв.
Щоправда, онуку Ярослава Мудрого – Володимиру Мономаху (1053–1125)[204 - Про Володимира Мономаха див.: Ищенко А. С. Владимир Мономах в русском общественно-историческом сознании: мифологический образ и историческая реальность. Ростов-на-Дону, 2014; Карпов А. Ю. Великий князь Владимир Мономах. М., 2015; Орлов А. С. Владимир Мономах. М.-Л., 1946; Чепа М.-Л. Чому важка шапка Мономаха? П’ять великих таемниць iсторичноi психологii. К, 2005. С. 30–65; Чернявский С. Н. Владимир Мономах. Византиец на русском престоле. М., 2017.] вдалося поширити свою владу як великого князя на бiльшiсть руських земель. Вiн, будучи правителем у Переяславському князiвствi, яке межувало iз землями половцiв, прославився походами на цих кочiвникiв. 1113 р. Мономах зайняв киiвський великокнязiвський престол. На той час вiн мав поважний вiк – йому було 60 рокiв.
Прихiд Мономаха до влади вiдбувався в непростiй ситуацii. Саме тодi у Киевi вибухнуло повстання мiщан, якi на вiчi закликали цього князя правити в них. Мономах, зайнявши престол, змушений був пiти на поступки мiщанам. Вiн зменшив рези (вiдсотки) за позички, дещо полегшив становище закупiв, скасував холопство за борги. Це знайшло вiдображення у розширенiй редакцii «Руськоi правди» в доповненнi пiд назвою Статут Володимира Мономаха.
1117–1118 роках Мономах зосередив у своiх руках владу над бiльшiстю руських земель. Проводив вiн також активну зовнiшню полiтику.
Мономаху приписують твiр «Повчання» – напучення своiм синам-княжичам. Вiн складаеться з трьох самостiйних частин: власне «Повчання»[205 - Текст «Повчання» Володимира Мономаха в перекладi сучасною украiнською мовою див.: Лiтопис руський / переклав Леонiд Махновець. С. 454–464.], «Лiтопису» життя князя («Автобiографii») та листа («грамотицы») постiйному полiтичному суперниковi Мономаха – князевi Олегу Святославичу. Усi складовi частини «Повчання» пов’язуе едине iдейне спрямування.
«Повчання» е автобiографiчним твором iз помiтними полiтологiчними аспектами. Зокрема, Мономах обгрунтовуе iдеал християнського властителя – князя, який гармонiйно поеднуе в собi державного мужа, охоронця своеi землi й адепта християнськоi вiри.
Князь Володимир Мономах
У контекстi християнських настанов Мономах акцентуе увагу на потребi дотримання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цiлувати братам чи [iншому] кому, то [робiть се], лише вивiривши серце свое, що на нiм, [цiлуваннi], ви можете устояти, – тодi цiлуйте. А цiлувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [ii], не погубити душi своеi». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося тодiшнiми руськими реалiями. Не раз i не два князi порушували укладенi домовленостi. Однак серед ii кращих представникiв визрiвала iдея створення такого порядку, за якого б цi домовленостi дотримувалися.
Мономах закликае з повагою ставитися до ближнiх: «Старих шануй, як отця, а молодих – як братiв». Наголошуе на потребi шанобливого ставлення до духовних осiб, «щоб дiстати через iх молитву [милiсть] од Бога». Як християнин вiн розумiе тимчасовiсть, тлiннiсть свого життя: «Смертнi ми есмо, нинi – живi, а завтра – у гробi. Се все, що ти нам, [Боже], дав еси, – не наше, а твое, [його] нам поручив ти еси на небагато днiв». Звiдси заклик смирити гординю.
Час правлiння Мономаха став нiби останнiм акордом едностi Русi. Вплив Киева зменшувався. Натомiсть зростало значення окремих князiвств. На середину ХІІ ст. таких можна було видiлити близько п’ятнадцяти. Вони практично були самостiйними державними утвореннями i лише номiнально визнавали владу киiвського князя. Реально Руська держава перетворилася в конфедерацiю державних утворень.
Проте такий «християнський песимiзм» не заважае Мономаху бути активним, про що й свiдчить його «Поучення». Вiн дотримуеться думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрiбно вiдповiдально ставитися до своiх обов’язкiв: «У домi своiм не лiнуйтеся, а за всiм дивiться. Не покладайтесь на тивуна, нi на отрока, щоби не посмiялися тi, якi приходять до вас, нi з дому вашого, нi з обiду вашого. На вiйну вийшовши, не лiнуйтеся, не покладайтеся на воевод. Нi питтю, нi iдi не потурайте, нi спанню. І сторожiв самi наряджайте, i [на] нiч лише з усiх сторiн розставивши довкола [себе] воiв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знiмайте iз себе вборзi, не розглядiвши [все] через лiнощi, бо знагла людина погибае».
Створюваний Мономахом образ правителя випливав iз реалiй тогочасного життя Русi. Такий правитель передусiм воiн, який перебувае в ратних трудах. Праця для князя – благо. Вiн постiйно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успiху, мае усе тримати пiд своiм контролем. Важливим моментом у життi правителя е його християнська вiра. Зокрема, Мономах закликае своiх нащадкiв постiйно звертатися до Бога, молитися.
Та все ж можна говорити про вiдносну полiтичну еднiсть Русi. У ii князiвствах правили нащадки князiв Володимира й Ярослава, «Володимирове плем’я». Мiж ними зберiгалися родиннi зв’язки. А конфлiкти, що виникали мiж князями за володiння вотчинами, розглядалися як конфлiкти сiмейнi. Хоча часто вони були доволi жорстокими й вели до значного кровопролиття. Окрiм того, зберiгався й певний економiчний простiр, обумовлений iснуванням усталених торгових шляхiв, зокрема шляхом «iз варяг у греки». Існувала й релiгiйно-культурна еднiсть Русi: християнство схiдного обряду (православ’я), едина Киiвська митрополiя. Мовою церкви й водночас книжною елiтарною мовою була мова церковнослов’янська. Зрештою, зберiгалося значення Киева як «старiйшого города» в Руськiй землi, тобто як полiтичного й релiгiйно-культурного центру. Хоча маемо й факти руйнування князями цiеi столицi. Вiдомий погром Киева, здiйснений вiйськами володимиро-суздальського князя Андрiя Боголюбського 1169 р.
Подiбнi процеси були притаманнi багатьом середньовiчним державам Європи. Загалом Русь у полiтичному сенсi нагадувала Священну Римську iмперiю. Останнiми роками ii iснування навiть з’являеться полiтичний проект облаштування цiеi держави-конфедерацii за зразком згаданоi iмперii. Це проект князя Романа Мстиславовича, який близько 1199 р. об’еднав Волинь та Галичину, створивши пiд своiм управлiнням велике державне утворення на теренах Захiдноi Украiни[206 - Про князя Романа Мстиславовича див.: Головко О. Б. Князь Роман Мстиславович та його доба. К., 2001: Кралюк П. М. Роман Мстиславович, князь волинський i галицький. Луцьк, 1999.].
Дезiнтеграцiя Русi-iмперii, витвореноi за часiв князiв Володимира та Ярослава, була явищем закономiрним. Забезпечувати дiеву комунiкацiю на величезних просторах цiеi держави було проблематично. У киiвських князiв не було нi достатньо ресурсiв, нi структур, з допомогою яких можна було б здiйснювати ефективне управлiння такою територiею. А уявлення про «сiм’ю-державу», де члени «Володимирового племенi» можуть мати своi удiли, iдеологiчно забезпечували усамостiйнення окремих князiвств.
З цим проектом Роман Мстиславович виступив 1203 р. Ось як, за свiдченням Василя Татiщева, виглядав цей документ: «Сидячи в Киевi, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрiй Руськоi землi. І уклавши, послав до Всеволода у Володимир i всiм мiсцевим князям повiдомити, що Рюрика… вигнав iз Киева, говорячи iм таке: «Це, браття, знаете, що в Киевi е найголовнiший престол у Руськiй землi й належить княжити на ньому найстаршому i найрозумнiшому серед братii, щоб мiг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братii, щоб не ображав один одного i не нападав на чужу волость. А се нинi бачим, що не те робиться: нападають молодшi та невмiлi, котрi не можуть землю утримати i серед братii лад встановити, а й навiть себе оборонити. Через те виникае вiйна серед братii, приводять поганих i гублять землю Руську i забирають землi в братiв, якi iм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, i тому скинув я його, щоб встановити спокiй у землi Руськiй, доки вся братiя, погадавши про устрiй, яким би то його зробити… Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Киевi забере, нехай зiйдуться до Киева мiсцевi князi, володимирський i чернiгiвський, i галицький, i смоленський, i полоцький, i рязанський, i подумавши, виберуть старiшого i найбiльш гiдного мужа собi i затвердять хресним цiлуванням, як у iнших землях розумно робиться. Молодших князiв при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, мае собi найстаршого сина лишати в своiй вотчинi, а молодшим подiлити або там, або в Руськiй землi вiд Горинi й за Днiпро, оскiльки мiста там здавен тягнуться до Киева. А якщо хтось iз братii позаздрить iншому i наскочить на чужу волость, великий князь мае судити iз мiсцевими князями й помирити iх. А якщо на кого пiдуть вiйною половцi, або угри, або ляхи, або якийсь iнший народ, i сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то вiн, зв’язавшись iз братiею, мiсцевими князями, нехай пошле допомогу вiд всiеi землi Руськоi, скiльки потрiбно. А щоб мiсцевi князi не дрiбнилися, то не можна волостi мiж синами дiлити, але вiддати стiл пiсля себе одному старшому зi своею волостю. Меншим же дати на покорм по мiсту, або по селу. І вони мусять ходити пiд рукою старшого брата. Якщо немае в когось сина, тодi вiддати рiдному братовi. Якщо нема брата рiдного, тодi дати старiшому в його родi, аби руська сила не дрiбнилася. Разом добре: коли небагато князiв у Руськiй землi було i старiшого слухали, тодi всi навколишнi боялися й шанували i не смiли воювати, як бачимо нинi. І якщо вам любо, то зiйдемося до Киева i, подумавши, встановимо закон»[207 - Цит. за виданням: Татищев В. Н. История Российская. М.-Л., 1964. Т. 3. С. 328–329.].
Цей проект можна вважати яскравою пам’яткою полiтичноi думки наших далеких предкiв. Як бачимо, з самого початку Роман Мстиславович веде мову про необхiднiсть навести лад на теренах Русi, припинити усобицi й оборонити своi землi вiд чужинцiв.
Пропонувалося встановити виборнiсть великого руського князя найбiльш могутнiми князями. Подiбна система виборiв верховного правителя практикувалася в Священнiй Римськiй iмперii. Князь Роман Мстиславович був iз нею ознайомлений, оскiльки мав стосунок до справ у цiй державi.
Схоже, у Романа Мстиславовича були намiри перетворити Русь у своерiдну «християнську iмперiю» в Схiднiй Європi, яка б стояла на рiвнi зi Священною Римською iмперiею та Вiзантiею. При цьому полiтичним взiрцем для нього була саме захiдна Римська iмперiя.
Також у проектi Романа Мстиславовича передбачалася взаемодiя князiв для оборони руських земель, порядок престолонаслiдування в князiвствах Русi.
Дезiнтегрованiсть Русi стала одним iз головних чинникiв падiння цiеi держави-конфедерацii в серединi ХІІІ ст. Якщо перед тим руськi князi могли протистояти кочiвникам, зокрема половцям, то цього разу вони не витримали удару татарських орд, очолюваних Батием.
Якби вдалося реалiзувати цей проект, вiдцентровi тенденцii на Русi були би блокованi.
