скачать книгу бесплатно
У XV–XII ст. до н. е. настав вiдносний перiод стабiльностi на украiнських теренах. Суспiльства бронзового вiку саме тодi досягли розквiту, поеднуючи хлiборобство з тваринництвом. Щоправда, господарство людностi в районi Полiсся розвивалося повiльнiше. Тут спостерiгався застiй. Натомiсть у Пiвнiчному Причорномор’i господарськi новацii поширювалися швидше, оскiльки цi регiони були пов’язанi з цивiлiзацiями Середземномор’я. Рiвень заможностi й соцiальна диференцiацiя населення, яке тут проживало, виявлялися чiткiше. Водночас це населення ставало об’ектом нападiв бiднiших, проте агресивнiших етносiв. Приблизно раз на три столiття Пiвнiчне Причорномор’я зазнавало нападiв нових племен, а це призводило до змiн археологiчних культур.
ІX–VІІ ст. до н. е. – ранньозалiзний вiк. У той час помiтно вдосконалилися знаряддя працi, що робило господарювання бiльш ефективним. Також ставало бiльше залiзноi зброi. Закономiрно, почастiшали вiйни, якi давали можливiсть енергiйним завойовникам захопити багатства мирних (i зазвичай багатших) племен.
Вiдтодi до нас дiйшли певнi письмовi вiдомостi про населення земель Украiни. Зокрема, збереглися згадки про кiммерiйцiв[13 - Треножкин А. Киммерийцы. К., 1976.]. Схоже, вони були нащадками носiiв пiзньозрубноi та бiлозерськоi культур бронзового вiку та володiли пiвденною частиною Украiни, ведучи кочовий спосiб життя.
Поширеною е думка, що вони належали до iранських племен. Поряд iз ними проживали iншi етноси. У Прикарпаттi та Буковинi жили вiдносно розвинутi фрако-iллiрiйськi племена гальштатськоi культури. На Захiднiй Волинi – племена спорiднених лужицькоi та висоцькоi культур, якi вважаються праслов’янськими. Також на Правобережнiй Украiнi (Схiднiй Волинi, Подiллi й Поднiпров’i) проживали осiлi землероби чорнолiськоi культури, яка, ймовiрно, з етнiчного погляду була мiшаною – праслов’яно-фракiйсько-iллiрiйською.
Нимрудський рельеф iз зображенням кiмерiйських воiнiв
Наприкiнцi VІІІ ст. до н. е. чорнолiсцiв пiдкорили кiммерiйцi. Останнi створили доволi сильну кочову державу, яка здiйснювала походи на розвинутi краiни Передньоi Азii. Вони в серединi VІІІ ст. до н. е. знищили Фригiю, розгромили Урарту й Лiвiю. У зв’язку з цими походами iх згадували ассiрiйськi писемнi джерела, iменуючи державне утворення кiммерiйцiв Гiмiра. Згадуються вони й у Бiблii.
Кiммерiйцi IX–III ст. до Р. Х.
Походи кiммерiйцiв у краiни Передньоi Азii, схоже, були викликанi тим, що iх почали витiсняти з Пiвнiчного Причорномор’я племена скiфiв. Про це говориться в грецьких джерелах, зокрема в «Історii» Геродота. Там наводиться така легендарна оповiдь: «Кiммерiйцi, коли побачили, що проти них виступило велике вiйсько, почали радитися, що iм робити. Тут iхнi думки подiлилися надвое, i кожна сторона вiдстоювала свою. І найдостойнiшою була думка царiв, а думка бiльшостi зводилась до того, що iм вигiднiше вiддалитися, нiж, залишившись, наражатися на небезпеку i чинити опiр численним ворогам. Проте думка царiв була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою краiну. Хоч як там було, нi бiльшiсть не хотiла послухатись царiв, нi царi – бiльшостi. Отже, першi вирiшили без бою залишити краiну загарбникам i тiкати вiд них, а царi вирiшили краще бути вбитими i похованими на батькiвщинi, але не тiкати з бiльшiстю, згадавши, як iм було добре тут i якi муки спiткають iх, якщо вони втечуть разом iз бiльшiстю. Скоро вони прийняли такi рiшення, вони роздiлилися, обидвi iхнi частини стали рiвними в числi i вони почали битися мiж собою. І всiх, кого в битвi було вбито, кiммерiйцi поховали…»[14 - Геродот. Історii в дев’яти книгах. К., 1993. С. 183.].
Важко сказати, наскiльки ця легенда вiдповiдае дiйсностi. Проте не могла вона виникнути на порожньому мiсцi. І, ймовiрно, зображуе певнi iсторичнi реалii. З цiеi легенди випливало, що в кiммерiйцiв були царi, власне, вiйськовi ватажки. Однак останнi не мали абсолютноi влади. Важливi рiшення приймалися колективно, коли люди (малися на увазi озброенi чоловiки) доходили до тiеi чи iншоi думки. Такий устрiй можна назвати военною демократiею, яка передбачала iснування примiтивних державних структур. Тобто можемо стверджувати: кiммерiйцi мали кочову вое- нiзовану державу. Подiбнi державнi утворення були поширенi на теренах Украiни як у часи стародавнi, так i в перiод Середньовiччя. Наприклад, такою державою можна вважати Кримське ханство, яке проiснувало близько половини тисячолiття.
Щодо етнiчноi приналежностi кiммерiйцiв, то iх вважають iранським народом. На змiну iм у степах Украiни прийшло iнше iранське населення – скiфи, про яких маемо чимало писемних свiдчень. Частина кiммерiйцiв, як уже зазначалося, пiшла походом на краiни Передньоi Азii, де, судячи з усього, з часом «розчинилася» серед мiсцевого люду. Інша ж частина лишилася в Пiвнiчному Причорномор’i, давши початок такому етносу, як таври.
Історiя кiммерiйцiв – це дiяння давно минулих днiв, якi майже забулися. Проте в ХХ ст. про них раптом згадали. Образ кiммерiйцiв як жорстоких воякiв потрапив до попкультури. Американський письменник Роберт Говард написав низку оповiдань i повiстей про кiммерiйця Конана-варвара. У цього автора з’явилися послiдовники, якi створили ще чимало творiв про того вигаданого персонажа. За мотивами цих творiв у США створювалися комiкси, кiнофiльми, серiал, вiдеоiгри. Одним з акторiв, який втiлив на екранi образ Конана-варвара, був знаменитий Арнольд Шварценеггер. Звичайно, ця продукцiя попкультури надто далека вiд iсторичних реалiй, е грою фантазii. Та все ж виявляеться, що дiяння давно минулих днiв не минають безслiдно.
Монети царiв ДобруджськоiСкiфii
Вояки скiфiв. Перемальовка з торевтики
Скiфи, заступивши кiммерiйцiв, стали панiвною люднiстю в степах Украiни у VІ–ІІІ ст. до н. е.[15 - Див.: Граков Б. Скiфи. К., 1947; Петров В. Скiфи: Мова i етнос. К., 1968; Рыбаков Б. Геродотова Скифия. М., 1979.] Хоча почали проникати вони сюди ще з VІІІ ст. до н. е. Скiфи, створивши доволi потужне державне утворення, чимало «наслiдили» в iсторii античних грекiв, народiв Передньоi Азii й навiть могутньоi Персii. Геродот скiфам присвятив окрему, четверту, книгу своеi «Історii». Щоправда, у нiй е легенди, якi викликають сумнiви. І все ж у цьому творi мiститься чимало iнформацii, яка, схоже, правдиво зображувала життя й дiяльнiсть скiфiв.
Загалом iз грецьких джерел випливало, що скiфи не були однорiдним народом. Вони, за Геродотом, розподiлялися на царських скiфiв, кочових скiфiв, скiфiв-землеробiв i скiфiв-орачiв. Ядро Скiфii становили царськi скiфи й скiфи-кочiвники, якi проживали у причорноморських i приазовських степах. Належали вони до iранських етносiв. Царськi скiфи панували над скiфськими племенами. Вони, за словами Геродота, «вважали iнших скiфiв своiми невiльниками»[16 - Геродот. Історii в дев’яти книгах. С. 185.]. Надднiпрянщину заселяли скiфи-землероби, а на захiд вiд них жили скiфи-орачi. І тi i тi займалися землеробством, але рiзнилися за способом веденням господарства i, ймовiрно, за етнiчними ознаками. Зi слiв Геродота можна зрозумiти, що скiфи-землероби сiють пшеницю (зерновi) для споживання. А скiфи-орачi ii не iдять, а вирощують для продажу. Можливо, ця iнформацiя не зовсiм точна. Сумнiвно, що скiфи-орачi, сiючи зерновi, не споживали iх. Радше можна говорити, що вони, проживаючи неподалiк вiд грецьких мiст-колонiй, Ольвii зокрема, були, на вiдмiну вiд скiфiв-землеробiв, бiльш зорiентованими на товарно-грошовi вiдносини, передусiм на продаж зерна. Загалом складаеться враження, що Скiфiя була конгломератом племен, мiж якими iснували господарськi й етнiчнi вiдмiнностi. Однак над цим населенням панувала одна елiтарна верства – царськi скiфи, якi зумiли зосередити в своiх руках як владу, так i значнi матерiальнi цiнностi.
Скiфiя, на вiдмiну вiд держави кiммерiйцiв, це держава вищого, фактично iмперського типу. Вона рiзноетнiчна. Проте на чолi ii стоiть елiтарний етнос, який зосереджуе у своiх руках владу й експлуатуе пiдвладне йому населення. Цей своерiдний етнос-клас спираеться на вiйськову силу. І йому повиннi служити продуценти – землероби й скотарi.
У Геродота е свiдчення про особливе шанування скiфських царiв. Вiн розповiдае, що коли хворiе скiфський цар, то кличе ворожбитiв, якi зазвичай говорять, що хтось зi скiфiв порушив присягу бiля царського вогнища. І, мовляв, це е причиною хвороби. Цього чоловiка i його синiв, як ведеться, страчують, а iхне майно забирають.
Також Геродот описуе пишне поховання скiфського царя. Спочатку померлого бальзамують. Пiсля цього труп на возi везуть до пiдвладних царевi племен. І цей об’iзд супроводжуеться вiдповiдними обрядами. Таким чином, на рiвнi символiчному демонструвалася пiдвладнiсть люду царевi. Пiд час поховання в могилу кладуть не лише речi, якими цар користувався, зокрема золотi чашi, а й спецiально вбитих його коней i слуг. А через рiк влаштовувалися поминки по царевi. Тодi ж убивали п’ятдесят його слуг-воiнiв. З опису такого поховання, а також iнших свiдчень Геродота видно, що царська влада мала великий «символiчний капiтал».
На основi цих свiдчень Михайло Грушевський дiйшов висновку, що державний устрiй скiфiв мав «характер деспотичноi монархii»[17 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси. К., 1991. Т. 1. С. 115.].
Геродот спецiально наголошуе, що в могили скiфських царiв клали лише золотi речi, а не срiбнi чи бронзовi. Такi речi й предмети розкошi привозилися з Грецii. Натомiсть Скiфiя стала експортером зерна в цю краiну, ii житницею. Царськi скiфи, наскiльки можна судити, контролювали торгiвлю з греками, маючи з цього чималий зиск. Також джерелами iхнiх доходiв були завойовницькi походи, данина з пiдвладних племен, работоргiвля – власне, те, що можна називати «грабiжницькою економiкою».
В архаiчних суспiльствах часто з вiйськовими вождями конкурували служителi культу. Інодi вони навiть ставали провiдною елiтарною силою, як це, наприклад, бачимо в iндiйському ведичному суспiльствi. Цього не скажеш про скiфiв. Спецiальних служителiв культу, якi б здiйснювали обряди, у них, вочевидь, не було. Проте були ворожбити, якi так само служили царям, як й iншi пiдданi. Коли ж ворожiння виявлялися «неправильними», ворожбитiв страчували.
Однак, попри високий авторитет царiв, траплялися випадки, коли скiфи виступали проти своiх правителiв. Наприклад, Геродот пише, що вони вбили царя Скiла, який почав переймати грецькi звичаi. Також е деякi свiдчення про боротьбу за владу серед скiфськоi верхiвки.
Вести мову про структуру Скiфськоi держави дещо проблематично. Поширена думка, що вона складалася з трьох частин, кожна з яких подiлялася на окремi племена, якi мали певну автономiю. Вочевидь, варто враховувати те, що засоби комунiкацii в скiфiв були обмеженi. Немае перевiрених даних про iснування в них писемностi. Не було в них i хорошого шляхового сполучення. У таких умовах здiйснювати централiзоване управлiння великою територiею, яку займали скiфи, було проблематично. Вiдповiдно, населення й землi цiеi держави мусило подiлятися на окремi частини. Однак царськi скiфи намагалися iх контролювати. І, наскiльки можна судити, це iм вдавалося.
Фрагмент пекторалiз ТовстоiМогили, VI ст. до н. е.
У такiй державi iснувало свое право – переважно, звичаеве. Про деякi звичаi, якi фактично ставали правовою нормою, i пише Геродот. Хоча не виключено, що скiфськi правителi, якi мали вiдносно широкi контакти з греками, могли робити кроки до створення фiксованого на письмi права.
До звичаевого права варто вiднести правила шанування царiв, про що йшлося вище. Чимало норм скiфського права були орiентованi на те, щоб скiфськi воiни досягали успiхiв, воюючи зi своiми противниками. Геродот вiдзначае, що у них «встановлено таке: першого ворога, якого вб’е скiф, вiн п’е його кров, а скiльки iнших вiн вб’е в битвi, то приносить до царя iхнi вiдтятi голови. За кожну голову йому дозволяеться отримати щось iз трофеiв, а якщо не принесе голови, то йому це не дозволяеться…»[18 - Геродот. Історii в дев’яти книгах. С. 194.]. А ось як ще про один вiйськовий звичай говорить цей автор: «Один раз на рiк кожен правитель областi, змiшавши вино з водою в кратерi, дае пити тим скiфам, якi повбивали ворогiв, а тi, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромленi, сидять осторонь: бо для скiфiв це найбiльша ганьба»[19 - Там само. С. 195.]. Завдяки вiйську, де культивувалися жорстокi звичаi, царськi скiфи й утримували владу.
Скiфiя вийшла переможцем у деяких грандiозних битвах, про якi говорили в античному свiтi. Передусiм це стосуеться невдалого походу перського царя Дарiя І Ахеменiда проти скiфiв. Цей правитель зiбрав величезне вiйсько (нiби до 100 тис. осiб) i пiшов 512 р. до н. е. в Пiвнiчне Причорномор’я, щоб розгромити скiфiв. Однак це йому не вдалося зробити, й вiн, фактично, зазнав поразки, полишивши землi своiх противникiв.
Є в Геродота згадка про договори, що укладалися скiфами. Зазвичай вони скрiплювалися присягою. Також говорить вiн i про суперечки мiж скiфами, що вирiшувалися шляхом двобою «перед лицем царя».
Геродот спецiально зазначае, що скiфи «уникають запозичати iноземнi звичаi жодного народу i зокрема еллiнськi звичаi»[20 - Там само.]. Історик наводить розповiдi про царя Скiла та фiлософа Анахарсiса, який походив iз царського роду. І той i той сприйняли звичаi й релiгiйнi традицii грекiв, за що позбулися життя. Ймовiрно, скiфська елiта розумiла: iноземнi звичаi можуть розкласти iхне суспiльство.
І все ж чужоземнi, передусiм грецькi, культурнi впливи давали навзнаки, особливо серед скiфськоi верхiвки, яка охоче використовувала предмети розкошi, зробленi грецькими ремiсниками. Принаймнi скiфи чимало контактували з грецькими мiстами-колонiями на пiвнiчних берегах Чорного моря, а також з еллiнiстичним Боспорським царством. Також грецькi держави почали брати до себе на службу скiфiв. Так, у серединi V ст. до н. е. афiняни найняли триста скiфiв, якi виконували полiцiйнi функцii. Прикладом еллiнiзацii скiфiв можна вважати дiяльнiсть згадуваного Анахарсiса. Вiн зумiв iнтегруватися у давньогрецьке суспiльство. Античнi греки навiть вважали його одним зi своiх «семи мудрецiв». І хоча за таку iнтеграцiю йому довелося заплатити життям, все ж iз часом усе бiльше скiфiв наслiдували його приклад. «Вiрус еллiнiзацii» давав усе бiльше про себе знати в скiфському суспiльствi, яке ставало менш войовничим i яке в ІІІ ст. до н. е. здало своi терени агресивним, «не зiпсованих цивiлiзацiею» сарматам.
Та все ж скiфська держава проiснувала близько половини тисячолiття, часто наводячи страх не лише на сусiдiв, але й на жителiв вiддалених територiй. Навiть у Бiблii е згадки про жорстоких скiфiв[21 - Крисаченко В. Про згадки про скiфiв на сторiнках Бiблii. Украiна вiковiчна: знаковi постатi минулого. К., 2016. С. 20–26.].
Близько середини IV ст. до н. е. Скiфську державу очолив цар Атей. Вiн прагнув завоювати Фракiю, проте зустрiвся iз протидiею македонського правителя Фiлiппа, зазнав вiд нього поразки й загинув 339 р. А 331 р. до н. е. македонцi послали до Скiфii свое 30-тисячне вiйсько пiд командуванням полководця Зопiрiона. Однак воно було розбите. Завойовникам так i не вдалося пiдкорити скiфiв, як це вони зробили з персами.
У ІІІ–ІІ ст. до н. е. скiфiв iз Пiвнiчного Причорномор’я витiснили сармати, на що була низка причин. Це не лише «втрата войовничостi» пiд впливом еллiнiзацii, про що йшлося вище. Були й iншi чинники. Змiна клiматичних умов тодi створила проблеми для господарювання в степах Украiни. До того ж пiсля македонських завоювань головним постачальником зернових для античноi Грацii став Єгипет, заступивши Пiвнiчне Причорномор’я. Усе це призвело до зменшення ресурсiв скiфських правителiв, якi опинилися перед лицем грiзного ворога – сарматiв.
Проте навiть пiсля витiснення сарматами скiфiв зi степiв Пiвнiчного Причорномор’я, скiфськi державнi утворення збереглися. Одне з них – т. зв. Тавроскiфiя – була розташована переважно на теренах сучасного Криму. У серединi ІІ ст. до н. е. ця держава переживала пiднесення за правлiння царя Скiлура. Вiн зробив своею столицею Неаполь Скiфський. Вiдiбрав у грецького мiста-держави Херсонеса Керкiнiтиду (сучасна Євпаторiя) та Калос Лiмен. Жителi Херсонеса попросили допомоги в царя Понту Мiтридата VI. 110–109 рр. до н. е. понтiйське вiйсько завдало поразки скiфам. Фактично Тавроскiфiя перестала iснувати. Невдовзi пiсля розгрому скiфiв Мiтридат VI посiв престол Боспорського царства, яке мало володiння в Криму й на схiдному узбережжi Азовського моря. Цьому правителю пiдпорядкувалися грецькi мiста-держави й варварськi племена Криму. Скiфи ж продовжували проживати на кримських землях й, наскiльки можна судити, мали своi автономнi вiйськово-полiтичнi структури. Принаймнi вони неодноразово заявляли про себе пiд час вiйськових дiй на пiвостровi.
Інша скiфська держава з’явилася на теренах Добруджi, яку називали Малою Скiфiею. Свое iснування вона припинила десь на початку І ст. до н. е.
Однак, утративши державнiсть, скiфи не зникли. Їхнi поселення в складi рiзних держав зберiгалися ще тривалий час. Про скiфiв знали й далi говорили. Їх, наприклад, згадуе апостол Павло в посланнi до колосян. Там е такi слова: «…немае грека, нi юдея, нi обрiзання, нi варвара, нi скiфа, нi невольника, нi вiльного, а все й у всьому – Христос». Показово, що Павло згадуе лише три народи: грекiв, юдеiв та скiфiв. Про iншi вiн не веде мову, хоча, зрозумiло, знав про iхне iснування. Із цього можна зробити висновок: скiфи залишалися помiтним етносом у античному суспiльствi у ранньохристиянськi часи. Тодi ж виникла й iснувала навiть Скiфська епархiя з центром у мiстi Томи (нинiшня Констанца).
Кам’яна плита iз зображенням скiфського царя Палака, сина Скiлура. Одеський археологiчний музей
Як уже говорилося, у ІІІ–ІІ ст. степи Пiвнiчного Причорномор’я займають сармати[22 - Симоненко О. Сармати пiвнiчного Причорномор’я. Хронологiя, перiодизацiя та етно-полiтична iсторiя: автореферат дис. на здобуття наук. ст. док. iст. наук. Киiв, 1999; Сулимирский Т. Сарматы. Древний народ юга России. М., 2008.]. Вони нiби «перебирають естафету» у скiфiв. Власне, назва сармати стосуеться групи iраномовних племен, близьких i за мовою, i за культурою до скiфiв. Археологам навiть важко iнодi розрiзнити культури скiфських племен та сарматських. Саме ж слово сармат чи савромат у перекладi з давньоiранськоi означае «той, хто носить меч». І справдi, сарматськi племена вiдзначалися сильною войовничiстю.
Попередньо сармати проживали на степових теренах пiвденного Подоння й Поволжжя, пiвнiчного Передкавказзя та Прикаспiю, ведучи кочовий спосiб життя.
Уперше про сарматiв згадуе Геродот. Вiн пише, що сармати виникли внаслiдок шлюбiв мiж скiфськими юнаками й войовничими жiнками-амазонками. Звичайно, це легенда, як i багато iнших легенд у Геродота. І все ж, схоже, вона мала певнi пiдстави. Роль жiнки в сарматському суспiльствi була бiльш значущою, анiж у скiфському соцiумi. Жiнки навiть опинялися на чолi сарматських державних утворень. Античний автор ІІ ст. н. е. Полiен розповiдае про сарматську царицю Амагу, яка жила на межi ІІІ–ІІ ст. до н. е. Їi чоловiк, цар Медосак, був схильним до вживання спиртного. І саме через те занедбав державнi справи. Амага начебто сама розставляла по всiй краiнi гарнiзони, вiдбивала напади ворогiв та допомагала сусiдам, яких ображали. Коли ж скiфське вiйсько оточило Херсонес i херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона разом зi 120 добiрними воiнами за добу подолала велику вiдстань i раптово з’явилася в станi скiфiв. Ця войовнича цариця вбила скiфського царя, а владу передала його синовi, наказавши правити справедливо i не ображати сусiдiв. Ще один античний автор Помпонiй Мела писав про сарматiв, що вони е войовничими i жорстокими i що в них навiть жiнки беруть участь у вiйнах нарiвнi з чоловiками.
Сарматський вершник. Рел’еф iз Танаiса. Початок III ст. н. е. Мармур
Власне, про войовничiсть сарматiв свiдчило чимало античних авторiв. Наприклад, Аммiан Марцеллiн, говорячи про сарматське плем’я аланiв, вiдзначав, що в них щасливим вважаеться той, хто помирае в бою. Тi ж чоловiки, якi помирають природною смертю, вважаються боягузами i над ними насмiхаються.
Не дивно, що така войовничiсть i допомагала сарматам здобувати перемоги над противниками й завойовувати новi територii.
Бiй римлян iз сарматами. (фрагмент з колони Траяна)
Загалом проблематично говорити про едину державу в сарматiв. Радше, можна вести мову про кiлька iхнiх ранньодержавних утворень, що виникали в окремих племен. Античний автор Страбон розмiщував на теренах Украiни племена язигiв та роксоланiв, якi фактично мали тут своi держави.
Римський iсторик Корнелiй Тацит (бл. 56–117 рр. н. е.) на сторiнках своiх творiв неодноразово згадуе сарматiв. Зокрема, повiдомляе про напад сарматiв-роксоланiв на дунайську провiнцiю Римськоi iмперii Мазiю 68 р. н. е., де вони «порубали двi когорти». Також Тацит пише, що сармати наймалися на службу до германських правителiв. Засланий до мiста Томи 8 р. н. е. римський поет Овiдiй iз жахом описував у своiх «Сумних пiснях» дiяння сарматських воякiв пiд мiстом. Також сармати не гребували втручатися в мiжусобну боротьбу, яка велася в Римськiй iмперii.
У І–ІІ ст. н. е. спочатку язиги, а потiм роксолани добилися того, що римляни виплачували iм данину за «охорону кордонiв». 60–70-ми рр. ІІ ст. сармати вели жорстоку вiйну з Римом, яка виснажила обидвi сторони. Зрештою, 179 р. язиги уклали мирний договiр iз iмператором Марком Аврелiем. Тодi ж кiнний загiн сарматiв кiлькiстю 8 тис. осiб був взятий на службу римлянами. Їх вiдправили служити в Британiю.
Проте вiдносини сарматiв iз Римом не були стабiльними – мир змiнювався вiйною i навпаки. При цьому сармати розселялися на окультурених i вiдносно багатих землях Римськоi iмперii.
У ІІІ ст. на землi Украiни прийшли германськi готськi племена зi Скандинавii, якi завдали поразки сарматам. У IV ст. сармати приедналися до гунiв i здiйснили разом iз ними напади на Римську iмперiю. Пiсля цього вони «розчинилися» серед iнших етносiв, зiйшовши з iсторичноi арени. Щоправда, у ранньомодернi часи в Украiнi та Польщi набув поширення сарматський мiф[23 - Кресiн О. Украiнський сарматизм. Мала енциклопедiя етнодержавознавства. К., 1996. С. 136.]. Шляхтичi Речi Посполитоi тодi розглядали себе як нащадкiв сарматiв.
Щодо сарматських державних утворень, iхнього права, то свiдчень про них дiйшло небагато. На чолi цих держав стояли вождi-царi, якi, як i в скiфiв, мали великий авторитет. Сарматськi держави – це держави кочовi, де доросле чоловiче населення було военiзованим. Закономiрно, у них домiнували чоловiки. Та все ж жiнки вiдiгравали вагому роль i навiть опинялися бiля керма влади.
Щодо права, яке iснувало в сарматiв, то, ймовiрно, воно не особливо рiзнилося вiд права скiфiв. Адже цi два iранськi етноси i з погляду культурного, i з погляду полiтичного були близькими. Це – звичаеве право, притаманне раннiм кочовим державам, якi були зорiентованi на «грабiжницьку економiку». Для такого права характерним був авторитет вождiв. Влада ж вождiв, як правило зазвичай мала деспотичний характер, оскiльки жорстке единоначалля необхiдне було пiд час постiйних военних походiв. Також це право заохочувало вiйськову доблесть. Тi чоловiки, якi виявляли себе на ратному полi, вшановувалися i користувалися привiлеями. Те саме стосувалося жiнок, якi в сарматському суспiльствi долучалися до вiйськовоi справи.
Окрiм кiммерiйцiв, скiфiв та сарматiв, якi «увiйшли в iсторiю», маючи своi кочовi держави, на теренах Украiни в стародавнi часи проживали й iншi племена. Зокрема, це фракiйськi етноси Прикарпаття та праслов’янськi Полiсся. Рiвень iхнього матерiального добробуту, як порiвняти з iранськими кочiвниками й землеробами степовоi зони, був нижчим. Вони не створили сильних i довготривалих державних утворень. До того ж часто ставали об’ектом нападiв з боку агресивних кочiвникiв, якi грабували iх, забирали в рабство.
Держава дакiв за часи правлiння Буребiсти, 82 р. до н. е.
Щоправда, були винятки. Фракiйськi племена (гети й даки) створили сильну державу на чолi iз царем Буребiстою[24 - Про Буребiсту див.: Cri?an I. H. Burebista ?i epoca sa. Bucure?ti, 1977.], який правив 70–44 рр. до н. е. Про нього так писав римський iсторик Страбон:
Кiммерiйцi, скiфи, сармати, фракiйцi виглядали на фонi iнших «варварських племен» Украiни часiв стародавнього свiту як «вiдносно цивiлiзованi». Однак тут виникла низка держав, що належали до «справжнього» тодiшнього цивiлiзованого свiту. Це були грецькi мiста-держави, а також Боспорське царство.
«Гет Буребiста, узявши в руки кермо влади над своiм народом, визволив його з великих знегод, породжених нескiнченними вiйнами, i так далеко просунув в справi ремесел, що за короткий строк створив велику iмперiю, пiдпорядкував собi бiльшiсть сусiдiв. Навiть римляни його боялися, бо вiн безстрашно переправлявся через Істр i здiйснював набiги на Фракiю до самоi Македонii й Іллiрii. Щоб змiцнити свою владу, Буресбiста радився в справах з Деценеем, знахарем, який перебував колись в Єгиптi i знав багато прикмет, за якими вiн вгадував бажання богiв. Вважалося, що Деценей, як свого часу i Замолксiс, був пройнятий божественним духом».
Ядром цiеi держави стали землi на пiвднi нинiшньоi Трансильванii в районi Орештiйських гiр. Вони були добре укрiпленi. Звiдси влада Буребiсти поширювалася на терени, де проживали племена дакiв та гетiв.
Буребiста здiйснював завойовницькi походи. Територiя його держави сягала Пiвденного Бугу. Вiйсько цього правителя захопило й знищило деякi грецькi мiста-колонii на узбережжi Чорного моря. Вело також вiйни з кельтами й римлянами.
Держава, створена Буребiстою, базувалася на вiйськовiй силi. Їi армiя, за свiдченням Страбона, налiчувала 200 тис. воiнiв. Саме тому вагомий вплив у цiй державi мала вiйськова знать. Помiтну роль вiдiгравали й служителi культу, зокрема, згадуваний Деценей.
Як свiдчив Страбон, Буребiсту вбили пiд час заколоту. Ймовiрно, це зробили знатнi люди, незадоволенi посиленням влади цього енергiйного правителя. Хоча не виключено, що до цього приклалися i римляни, для яких iснування потужноi дако-гетськоi держави створювало чималi проблеми.
Пiсля насильницькоi смертi Буребiсти його держава розпалася на чотири частини. У цiй ситуацii даки й гети не становили для Риму значноi загрози. З часом iхнi терени були завойованi римлянами.
Уже в серединi І тисячолiття до н. е. в Пiвнiчному Причорномор’i з’являються давньогрецькi поселення-колонii, якi мали переважно торгово-ремiсничий характер. Цi поселення мали державнi утворення на зразок еллiнських мiст-держав (полiсiв)[25 - Про це див.: Античная культура Северного Причерноморья в первые века новой эры. К., 1984; Крижицький С. Д., Зубар В. М., Русяева А. С. Античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я. К., 1998; Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К., 1966.].
Заселення грецькими колонiстами украiнських земель вiдбувалося в три етапи.
Перший припадае приблизно на середину VІІ ст. до н. е. Тодi засновуються поселення Борисфен (на сучасному островi Березань поблизу Очакова Миколаiвськоi областi) та Істрiя в Подунав’i.
Другий етап – перша половина та середина VІ ст. до н. е., коли Борисфен освоюе територiю по берегах Березанського та Бекшуйського лиманiв. Тут виникають численнi землеробськi поселення. На березi Днiпро-Бузького лиману (поблизу сучасного селища Парутине Очакiвського району Миколаiвськоi областi) борисфенiти заснували Ольвiю. На Боспорi Кiммерiйському (Керченський i Таманський пiвострови) виникають Пантiкапей (зараз м. Керч), Гермонаса (нинi м. Тамань), Феодосiя тощо.
Третiй етап припадае на другу половину VІ – початок V ст. до н. е. Тодi грецькими переселенцями в Пiвнiчному Причорномор’i були закладенi колонii Нiконiй (с. Роксолани Одеськоi областi), можливо, Тiра, поселення на узбережжi Днiстровського та Бузького лиманiв. В останнiй чвертi VІ ст. до н. е. на захiдному узбережжi Криму засновуеться Керкiнiтiда (зараз м. Євпаторiя) i, можливо, невелике поселення на мiсцi майбутнього м. Херсонеса Таврiйського (неподалiк нинiшнього м. Севастополя). На Боспорi Кiммерiйському виникли мiста Фанагорiя (станиця Сiнна на Таманському пiвостровi), неподалiк вiд Пантiкапея – Тiрiтака, Нiмфей, Мiрмекiй, Пормфiй та iншi.
Переважно засновниками названих мiст-колонiй були вихiдцi з Іонii – одного з найбiльш розвинених регiонiв стародавньоi Грецii. Не iонiйським був лише Херсонес.
Упродовж майже тисячолiтнього iснування заснованих у Пiвнiчному Причорномор’i грецьких мiст тут перiодично вiдбувалася внутрiшня колонiзацiя, спрямована на розширення сiльських околиць. І лише як виняток засновувалися новi мiста-держави.
Головними районами античноi цивiлiзацii в Пiвнiчному Причорномор’i стали Ольвiя з численними довкiльними дрiбними поселеннями, група мiст на берегах Керченськоi протоки, якi з часом об’едналися у Боспорське царство, а також Херсонес iз приналежними йому землями Пiвденно-Захiдного та Захiдного Криму.
АнтичнiколонiiПiвнiчного Причорномор’я
Давньогрецькi мiста цього регiону пiдтримували жвавi економiчнi, полiтичнi й культурнi зв’язки з материнською Грецiею. Античнi дiячi культури виявляли чималий iнтерес до цих земель.
Повiдомлення про пiвнiчнопричорноморськi територii знаходимо в давньогрецьких описах, складених пiд час морських подорожей. Одними iз найдавнiших таких повiдомлень е оповiдь мореплавця Скiлака Карiандського (VІ ст. до н. е.) i «Опис Землi» Гекатея Мiлетського (бл. 546–480 рр. до н. е.). Завдяки iм вiдома точна дата заснування (647–646 рр. до н. е.) найпершоi у Пiвнiчному Причорномор’i колонii – Борисфена. Велику увагу землям Пiвнiчного Причорномор’я придiлив Геродот у своiй «Історii». Цей автор мiг побувати на цих землях, зокрема в Ольвii. Щоправда, достовiрних вiдомостей про це не маемо. І все ж не викликае сумнiвiв те, що вiн був непогано поiнформований про подii в цьому регiонi.
Згадки про Пiвнiчне Причорномор’я зустрiчаемо також у «Історii рослин» Феофраста (бл. 374–284 рр. до н. е.), роботах Аристотеля (384–322 рр. до н. е.), Дiодора Сицилiйського (бл. 90–21 рр. до н. е.), «Географii» Страбона (бл. 64/63 – бл. 24/23 рр. до н. е.), «Географiчному пораднику» Клавдiя Птолемея (бл. 90–160 рр. н. е.) та iнших творах античних авторiв.
Пiвнiчнопричорноморська проблематика знайшла висвiтлення в промовах знаменитого давньогрецького оратора Демосфена (384–322 рр. до н. е.). Зокрема, вiн звертав увагу на зв’язки мiж Афiнами та Боспорською державою.
Руiни Ольвii
Своерiдним джерелом, в якому розглядаються деякi аспекти культури пiвнiчнопричорноморських мiст, е «Борисфенська промова» фiлософа-кiнiка Дiона Хризостома, написана наприкiнцi І ст. н. е.[26 - Греки на украiнських теренах. К., 2000. С. 28; Скржинская М. В. Античные писатели о Северном Причерноморье. Николаев, 1997. С. 10–11; Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004. С. 53; Дион Хризостом. Борисфенитская речь, прочитанная в Отечестве. Вестник древней истории. 1948. № 1. С. 230, 232.]
Ольвiя, наслiдуючи грецькi мiста-держави, сформувалася як рабовласницька республiка. Полiтичнi права в нiй мали вiльнi чоловiки-громадяни, якi переважно були греками. Вони брали участь у загальних зборах, якi мали законодавчий характер; обирали виконавчi органи: архонтiв, стратегiв, агораномiв та iнших.
Однiею з головних грецьких колонiй у Пiвнiчному Причорномор’i стала Ольвiя (ця назва в перекладi з грецькоi мови означае щаслива)[27 - Про Ольвiю див.: Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса. VII–I вв. до н. э. Историко-эпиграфическое исследование. М., 1989;.Русяева А. С., Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Город счастья и печали. К., 2004.]. Також мiсто мало iншi назви – Сабiя, Борисфенiда, Ольвiополiс. Розташовувалася Ольвiя у дельтi Пiвденного Бугу й Днiпра (на мiсцi нинiшнього села Парутиного Очакiвського району Миколаiвськоi областi). Таке розташування робило мiсто важливим комунiкацiйним вузлом. Через Чорне море воно було пов’язане з античною Грецiею, а через Пiвденний Буг та Днiпро з багатьма теренами нинiшньоi Центральноi й Правобережноi Украiни.
Ольвiя була заснована вихiдцями з iонiйського Мiлета 647–646 рр. до н. е.
На початковому етапi цей полiс був невеликим поселенням. Проте вже у другiй половинi VI ст. до н. е. тут з’являються, окрiм жител (переважно землянок i напiвземлянок), священна дiлянка та головна площа (теменос i агора). У мiстi починають карбувати бронзову монету в формi дельфiнчикiв. Тодi ж навколо мiста виникають невеликi поселення – близько сiмдесяти. Тобто тодi Ольвiя з довкiльними землями формуеться як самостiйне мiсто-держава.
На початку V ст. до н. е. кiлькiсть сiльських поселень навколо мiста скорочуеться. Жителi цiеi держави зосереджуються в самiй Ольвii. Саме ж мiсто розбудовуеться. Зокрема, поширюеться будiвництво кам’яних будинкiв.
Ольвiя. «Зевсiв курган»
Населення полiса, у якому проживали як греки, так i вихiдцi з мiсцевих племен, займалося рибальством, землеробством, скотарством, а також виноградарством. У самому ж мiстi розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кiсткорiзне, прядильно-ткацьке тощо. Водночас Ольвiя була важливим торговим центром. Зi Скiфii, а потiм Сарматii сюди постачалися продукти рослинництва й тваринництва. Важливим предметом торгiвлi були раби. Цi товари частково залишалися в Ольвii, але значна частина вивозилася до «материнськоi» Грецii. Якщо на початку головним торговим партнером Ольвii був Мiлет, то пiсля пiдкорення його та iнших iонiйських мiст персами, ольвополiти налагодили торгiвлю з Афiнами, Коринфом, Родосом, Пергамом, а також еллiнiстичним Єгиптом i грецькими державами Малоi Азii. Звiдти до Ольвii везли вино, маслинову олiю, високоякiсний посуд, тканини, прикраси, iншi предмети розкошi. Грецькi товари купувалися як ольвополiтами, так i вивозилися далi до скiфiв, сарматiв та iнших жителiв тогочасноi Украiни. Також «варварам» ольвiйськi торгiвцi збували товари, що продукувалися в Ольвii.
Про розвиток торгiвлi у полiсi свiдчить випуск мiсцевоi монети, про яку вже йшлося.
Ольвiйська держава провадила багатосторонню зовнiшню полiтику. У V ст. вона уклала договiр iз «материнським» Мiлетом про подвiйне громадянство (iсополiтiю). У перiод пiднесення Афiн Ольвiя входила до Афiнського морського союзу.
Будучи тiсно пов’язаною зi скiфами, зокрема щодо торгiвлi, Ольвiйська держава опинилася пiд iхнiм протекторатом. Сталося це 40-ми рр. V ст. до н. е. Мiсто приваблювало скiфiв, особливо багатих. Дехто з них оселився тут. Геродот, як уже говорилося, згадував скiфського царя Скiла, який жив у Ольвii, одружився з еллiнкою й перейняв навiть деякi грецькi звичаi.
331 р. Ольвiю хотiли захопити македонськi вiйська пiд керiвництвом згадуваного уже Зопiрiона. Однак iм не вдалося це зробити. Македонцi, про що вже йшлося, були повнiстю розбитi скiфами, якi були протекторами ольвополiтiв. Таким чином Ольвiя зберегла свою незалежнiсть.
Жителi мiста, щоб захиститися, змушенi були будувати сильнi обороннi мури. Так, у Ольвii був знайдений декрет на честь багатого торговця Протогена, який видiлив значну суму на побудову оборонних укрiплень.
Змiна господаря степiв i втрата протекторату скiфiв не могла не вiдбитися на становищi Ольвii. У ІІ–І ст. до н.е. вона постiйно перебувала пiд загрозою варварських нападiв. Ольвополiти з метою захисту пiшли пiд протекторат понтiйського царя Мiтрiдата VI Євпатора. 48 рiк до н. е. став трагiчним для жителiв Ольвii. Фракiйське плем’я гетiв, очолюване вождем Буребiстою, захопило й зруйнувало мiсто. Здавалося, цьому полiсу прийшов кiнець. Однак вдале розмiщення на перехрестi торгових шляхiв сприяло його вiдродженню. У І ст. н. е. мiсто було вiдбудоване. Проте воно займало лише частину колишньоi Ольвii.
Та навiть тодi полiс своiми багатствами приваблював варварськi племена. Водночас грецькi мiста Причорномор’я цiкавили римлян. Останнi прагнули контролювати чорноморську торгiвлю. У ІІ ст. н. е. Ольвiя опинилася пiд владою римлян, якi розмiстили тут вiйськову залогу. Це сприяло вiдродженню мiста. Однак у ІІІ ст. воно зазнало нападiв i руйнувань iз боку готiв, а в наступному столiттi його знищили гуни. Пiсля цього Ольвiя вже не вiдродилася.
Мiсто Ольвiя проiснувало тривалий час (близько тисячi рокiв). Вiдiгравало воно важливу роль у чорноморськiй торгiвлi, ставши одним iз «ворiт» для давнього населення украiнських степiв у античний свiт.
Однiею з найбiльших грецьких колонiй у захiднiй частинi Пiвнiчного Причорномор’я стала Тiра (початкова назва Офiуза)[28 - Про Тiру див.: Крышковский П., Клейман И. Древний город Тира. К., 1988.], заснована наприкiнцi VI – на початку V ст. до н. е. вихiдцями з Мiлету на правому березi Днiстровського лиману. Зараз там розташований Бiлгород-Днiстровський Одеськоi областi – одне з найдавнiших мiст Украiни та Європи. Попри руйнування, рiзнi трансформацii, воно проiснувало близько двох iз половиною тисяч рокiв. Вiдоме було також пiд назвами Альба, Бiлгород, Акерман.
У V ст. до н. е. Тiра вела торгiвлю з Іонiею, Хiосом, Істрiею, Аттикою, iншими грецькими землями, а також iз грецькими мiстами-державами Пiвнiчного Причорномор’я. Вона досягнула помiтного рiвня розвитку Зберiгся запис вiд 425–424 рр. до н. е. про сплату Тiрою грошових внескiв до каси Афiнського морського союзу. Тодi ж у Тiрi починають будуватися фортечнi мури.
З другоi чвертi IV ст. до н. е. мiсто карбувало власну монету. Можна говорити, що воно стало «повноцiнним полiсом» iз вiдповiдними державними структурами й атрибутами.
Закономiрно, Тiра контактувала з «варварським свiтом», передусiм фракiйськими (гетськими) та скiфськими племенами. На мiсцi гетських поселень Нижнього Поднiстров’я й у скiфських курганах Днiстро-Дунайського межирiччя знайдено чимало предметiв грецького походження, якi потрапляли сюди передусiм iз Тiри.
У IV ст. до н. е. Нижне Поднiстров’я входило до могутньоi Скiфськоi держави на чолi з царем Атеем. Ймовiрно, саме тодi Тiра опинилася пiд ii протекторатом.
У ІІІ ст. цей полiс опинився в станi занепаду. Зокрема, це було пов’язано з частими нападами «варварського» племенi галатiв. Ймовiрно, з кiнця II ст. до н. е. Тiра потрапила в залежнiсть вiд Понтiйськоi держави Мiтрiдата VI Євпатора.
Залишки мiста Тiра
У серединi І ст. до н. е. Тiра, як i Ольвiя, зазнали руйнувань вiд гетських племен на чолi з Буребiстою. На певний час мiсто припиняе свое iснування.
Проте вже в І ст. Тiра вiдбудовуеться й стае найзначнiшим античним полiсом у Нижньому Поднiстров’i. З 47 р. в мiстi вiдновлюють карбування монети. Тодi ж мiсто потрапляе в залежнiсть вiд Римськоi iмперii, що загалом позитивно вiдбилося на його розвитку.
