скачать книгу бесплатно
Пiсля цього запису даеться детальна хронологiя – скiльки рокiв минуло вiд Адама до потопу, вiд потопу до Авраама, вiд Авраама до Мойсея, вiд Мойсея до Давида, вiд Давида до ерусалимського полону, вiд цього полону до Олександра Македонського, вiд Олександра Македонського до Рiздва Христового, вiд Рiздва Христового до iмператора Костянтина, вiд iмператора Костянтина до iмператора Михайла.
Рюрик. Мiнiатюра з «Царського титулярника». VII ст.
Отже, згадавши основнi подii бiблiйноi, античноi та вiзантiйськоi iсторii, лiтописець саме вiд ромейського (вiзантiйського) iмператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князiв, уписуючи iх у цей хронологiчний ряд. І в цьому хронологiчному ряду не знаходить мiсця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем вiн називае Олега[104 - Там само.]. Цей фрагмент «Повiстi минулих лiт», що важливий не стiльки в сенсi iсторичному, скiльки в iдеологiчному, вказуе на те, що лiтописець, який писав свiй гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руськоi держави. Це не означае, що в iсторичнiй пам’ятi Рюрик не iснував. Про таку пам’ять свiдчить як Рюрикова легенда, наведена в лiтописi, так i те, що окремi князi «Володимирового племенi» мали iм’я Рюрик. А якщо так, то це iм’я сприймалося як князiвське, переходячи з поколiння в поколiння у представникiв руськоi аристократii.
Повiдомлення «Повiстi минулих лiт» вiд 852 року суперечить Рюрикiвськiй легендi, про яку вже йшлося. Якщо в першому разi чiтко сказано, що саме 852 року земля почала iменуватися Руською, то в Рюрикiвськiй легендi, яка зафiксована лiтописцем пiд 862 роком, маемо твердження, нiби якась частина варягiв називалася Руссю i саме цю частину закликали княжити у Старiй Ладозi (Алдейгьюборзi).
Звичайно, немае пiдстав заперечувати, що т. зв. варяги вiдiграли певну роль в економiчних i суспiльно-полiтичних процесах Давньоi Русi. Особливо це стосуеться пiвночi, де вони намагалися контролювати торговi шляхи з Балтiйського моря по Днiпру й по Волзi.
Лiтописнi варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежцi, датчани). З цього приводу варто звернутися до мiркувань Омеляна Прiцака. Вiн вважав, що вiкiнги й варяги, якi мало чим рiзнилися мiж собою, були професiйними воiнами, якi забезпечували охорону морськоi та рiчковоi торгiвлi. «Марно намагатися визначити нацiональнiсть вiкiнгiв i варягiв, – писав цей дослiдник. – Вони ii не мали. Це були просто професiонали, готовi стати на службу до будь-кого, кому потребувалося iхне вмiння i хто мiг платити за роботу»[105 - Прiцак О. Походження Русi. К., 1997. Т. І. С. 90.].
Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайнiсть. Все ж таки вiкiнги й варяги були вихiдцями з певних етнiчних середовищ (переважно пiвнiчногерманських), якi продовжували зберiгати свою iдентичнiсть хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представникiв захiднослов’янських етносiв, що осiли на пiвденному узбережжi Балтiйського моря.
Розповiдаючи про закликання варягiв, лiтописець лише пунктирно описуе дiяльнiсть Рюрика: вiн починае княжити в Старiй Ладозi (Алдейгьюборзi) й посилае своiх братiв у iншi важливi стратегiчнi пункти своеi землi. Щодо якихось iдеологiчних заходiв Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозумiло. Адже твiр писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку дiяльнiсть князя.
Чи можна вести мову про iснування держави Рюрика в Пiвнiчнiй Русi в ІХ ст.? Принаймнi «Повiсть минулих лiт» на це не вказуе. Про дiяння Рюрика нiчого не розповiдаеться, окрiм того, що вiн осiв у Старiй Ладозi, а його брати в iнших факторiях, Бiлому озерi та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолi вiйськово-торговоi корпорацii, яка, з одного боку, займалася торгiвлею мiж краiнами Сходу й Балтикою, а, з iншого боку, користаючись вiйськовою силою, визискувала мiсцеве населення, вимагаючи вiд нього данину, частина якоi йшла на власнi потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгiвлi вимагало письмовоi фiксацii даних. Тому у варягiв Рюрика мала б iснувати писемнiсть, хай навiть примiтивна. Певно, завдяки цiй писемностi й зберiглася пам’ять про цього варязького князя.
У корпорацii, на чолi якоi стояв Рюрик та його родичi, можна побачити початки державностi. Однак ця держава, здiйснюючи управлiння певною масою людей, мала на собi помiтну печать тимчасовостi.
По-перше, вона зберiгалася до того часу, поки iснував торговий iнтерес. Його зникнення вело до деградацii цього державного органiзму.
По-друге, ця держава «не мала територii». Тобто, звичайно, певна територiя, яку контролював Рюрик та його брати, була. Проте для них вона не мала великого значення. Для Рюрика i його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали своi факторii. Землi, якi були навколо цих факторiй i з яких збиралася данина, мали радше другорядне значення. Великих доходiв вони не давали. На них панувало натуральне господарство, тодi як у факторiях бачимо вiдносно iнтенсивнi товарно-грошовi вiдносини.
З навколишнiх земель варягами бралася хiба що певна продукцiя, яка користувалася попитом на ринку. Зазвичай нею був мед, вiск, хутро, а також раби. Работоргiвля тодi давала значнi прибутки. Власне, Русь стала постачальником рабiв на ринки тогочасноi Європи й Сходу. Проте, щоб взяти мед, вiск, хутро й рабiв, треба було застосувати вiйськову силу. Це не завжди давало належну вiддачу, особливо, якщо доводилося здiйснювати походи на значнi вiдстанi. До того ж мiсцеве населення нерiдко чинило опiр варягам, якi збирали данину.
По-трете, така держава мала «розмите етнiчне обличчя». У факторiях жили представники рiзних племен-етносiв. Часто це були активнi елементи, якi вiдривалися вiд свого етнiчного корiння, такi собi космополiти епохи Середньовiччя. Цих людей еднав «голий iнтерес», нажива. Вiдсутнiсть етнiчноi едностi, а, вiдповiдно, й спiльних свiтоглядних, передусiм релiгiйних, уявлень робило таку державу нестiйкою.
Пiд 6387-м роком (879 р. вiд Рiздва Христового) в «Повiстi минулих лiт» е такий запис: «Помер Рюрик. Княжiння свое вiн передав Олеговi, що був iз його роду, вiддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»[106 - Лiтопис руський. С. 13.]. Запис цей викликае чимало запитань. Ким, наприклад, доводився Олег Рюриковi, що той довiрив йому свого сина? Невже в Рюрика був лише один нащадок, до того ж малолiтнiй? Адже вiн, згiдно з лiтописним свiдченням, княжив у Старiй Ладозi й Новгородi близько 17 рокiв. Тобто, здавалося, у нього було чимало часу, щоб одружитися й народити дiтей. Щоправда, про сiм’ю Рюрика лiтопис мовчить.
Та, певно, немае сенсу шукати вiдповiдей на цi запитання. Лiтописний текст нам нiчого не скаже. Мовчать також iншi джерела. Звернемося краще до подальшоi лiтописноi розповiдi, яка становить чималий iнтерес. Отже, там читаемо:
Рюрик, малолiтнiй Ігор й Олег. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису
«Вирушив Олег [у похiд], узявши багато своiх воiв – варягiв, чудь, словен, мерю, весь, кривичiв. І прийшов вiн до Смоленська з кривичами, i взяв город Смоленськ, i посадив у ньому мужа свого. Звiдси рушив униз [по Днiпру] i, прийшовши, узяв [город] Любеч i посадив мужа свого.
І прибули [Олег та Ігор] до гiр киiвських, i довiдався Олег, що [тут] удвох Аскольд i Дiр княжать. І сховав вiн воiв у човнах, а iнших позаду зоставив, i сам прийшов [на берег Днiпра], несучи Ігоря малого. А пiдступивши пiд Угорське [i], сховавши воiв своiх, вiн послав [посла] до Аскольда й Дiра сказати, що: «Ми – купцi есмо, iдемо в Греки од Олега i вiд Ігоря-княжича. Прийдiть до рiднi своеi, до нас».
Аскольд же й Дiр прийшли. І вискочили всi iншi [воi] з човнiв, i мовив Олег Аскольдовi й Дiровi: «Ви оба е нi князi, нi роду княжого. А я есмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се син Рюрикiв».
І вбили вони Аскольда й Дiра, i вiднесли на гору, i погребли [Аскольда] на горi, яка нинi зветься Угорське i де ото нинi Ольмин двiр. А на тiй могилi поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлiкiйського]. А Дiрова могила – за святою Ориною.
І сiв Олег, князюючи, в Киевi, i мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, i варяги, й iншi, що прозвалися руссю»[107 - Лiтопис руський. С. 13.].
Отже, маемо в цiй оповiдi розповiдь про творення Русi Киiвськоi. Недаремно ii завершальним акордом е слова Олега, що Киiв тепер е матiр’ю городiв руських. Тобто, мовляв, центр Русi переноситься до Киева. Хоча не зовсiм зрозумiло, яке ж мiсто ранiше було матiр’ю городiв руських. Стара Ладога (Алдейгьюборг)? Чи Новгород? Проте нi одне, нi друге мiсто так не називаються.
Взагалi в цьому текстi, що не фраза, то запитання. Лiтописець нiчого не говорить, чому Олег покинув насидженi мiсця на пiвночi й подався на незнаний йому пiвдень, де його могли чекати небезпеки. Та ще й з малим князем Ігорем на руках.
Хто такi Аскольд i Дiр? Який вони мали стосунок до княжого роду Рюрика? У лiтописi перед цим говориться, що вони були Рюриковi бояри.
І взагалi навiщо iх було вбивати? Судячи з «Повiстi минулих лiт», iхнiй злочин полягав у тому, що вони княжили в Киевi, не будучи князiвського роду.
Якщо ж Аскольд i Дiр були злочинцями, то навiщо було влаштовувати iх поховання, до того ж, судячи з лiтопису, урочисте?
Дещо незрозумiло виглядае й вiйськова хитрiсть Олега. Якщо з ним йшла велика кiлькiсть воiнiв, то для чого було обманювати Аскольда й Дiра, говорячи, що Олег i його супровiд е купцями. А, може, насправдi нiякого «множества воiв» не було? Може, була купецька валка з вiдповiдною вiйськовою охороною? Тому Олег i вдався до хитрощiв, пiдступно убивши Аскольда й Дiра. Складаеться враження, що була це вiйна мiж двома вiйськово-торговими корпорацiями без залучення великоi кiлькостi воiнiв.
Хоча подii могли розвиватися не зовсiм так, як це нам подае лiтописна оповiдь. Можливо, справдi, Олег вiв iз собою багато воiнiв. І вiн, використовуючи переважаючу силу, пiдкорив Киiв, знищивши мiсцевих князiв.
Нелогiчнi моменти оповiдi про завоювання Олегом Киева можуть дати основу для найрiзноманiтнiших домислiв та iнтерпретацiй. Однак сказати, як то «було насправдi», ми нiколи не зможемо.
І все ж цей текст, попри свою легендарнiсть, дещо пояснюе. Принаймнi дае можливiсть зрозумiти, чому варяги, т. зв. «русь», вирiшують покинути пiвнiч i податися в пiвденному напрямку.
Торговий шлях, який йшов iз Балтiйського моря, а далi по Волзi на Схiд i на якому лежала Стара Ладога (Алдейгьюборг), поступово почав втрачати свое значення. Вiдповiдно, скорочувалися доходи варязькоi знатi, яка правила в цьому мiстi-факторii. Почався пошук нових доходних шляхiв. Імовiрно, з цим пов’язано те, що Рюрик, згiдно з лiтописною оповiддю, покидае Стару Ладогу (Алдейгьюборг) й засновуе нове мiсто-факторiю – Новгород.
У Х ст. шлях «iз варяг у греки» справдi став важливою торговою артерiею. Основними центрами на ньому були Киiв i Новгород. Перший орiентувався на торгiвлю з Вiзантiею. І саме це було одним iз головних чинникiв розквiту цього мiста, перетворення його в «матiр городiв руських».
Щоправда, ця подiя (заснування Новгорода) помiтно змiщена в часi. Не могло це мiсто з’явитися в ІХ ст. Археологiчнi розкопки показали, що виникло воно не ранiше кiнця Х – початку ХІ ст.[108 - Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. ІІ. С. 564.] Саме тодi вiдбулося змiщення торгових шляхiв на пiвночi Схiдноi Європи: втрачав значення волзький шлях i ставав перспективним шлях днiпровський.
Новгород саме лежав на шляху, який iз часом отримав назву «iз варяг у греки». Цей шлях був спрямований на торгiвлю з багатою Вiзантiею, точнiше – Константинополем, який саме тодi переживав пiдйом. Тому стае зрозумiлим похiд Олега на пiвдень. Пiд час цього походу, згiдно iз лiтописним свiдченням, Олег нiби пiдпорядковуе Смоленськ i Любеч – двi важливi факторii на шляху «iз варяг у греки». Проте його метою е Киiв.
Ми не знаемо, чи насправдi Олег назвав Киiв «матiр городiв руських», чи це вже домислили лiтописцiв. Рiч у тiм, що «матiр городiв», власне мiст, нагадуе переклад iз грецькоi термiну «митрополiя». Та як би не було, але за часiв Олега Киiв став головним мiстом Русi.
Щодо Новгорода, то вiн був зорiентований на балтiйську торгiвлю, яка тодi поступалася торгiвлi вiзантiйськiй. Через те Новгород нiби опиняеться на другому планi пiсля Киева.
У «Повiстi минулих лiт» описуеться шлях «iз варяг у греки». Маеться на увазi опис подорожi апостола Андрiя Первозванного. Перед розповiддю про цю подорож, власне, й ведеться мова про згаданий торговий шлях. «Коли ж поляни, – свiдчить лiтопис, – жили особно по горах сих [киiвських], то була тут путь iз Варяг у Греки, а iз Грекiв [у варяги]: по Днiпру, а у верхiв’i Днiпра – волок до [рiки] Ловатi, а по Ловатi [можна] увiйти в Ільмень, озеро велике. Із того ж озера витiкае Волхов i впадае в озеро велике Нево, а устя того озера входить в море Варязьке»[109 - Лiтопис руський. С. 3.]. Інакше кажучи, описуеться Балто-Чорноморський простiр, на якому утвердилася Руська держава. Своею подорожжю Андрiй Первозванний нiби освячуе цi терени. Особливим мiсцем святостi стають гори над Днiпром, де з часом мав постати Киiв.
Починався цей шлях, як можна зрозумiти з «Повiстi минулих лiт», iз Константинополя. Далi йшов через Корсунь у Криму. Вiдповiдно на цьому шляху були Киiв та Новгород. Запитання: де вiн завершувався? Такою точкою мало би бути мiсто на балтiйських берегах.
Омелян Прiцак спробував з’ясувати, де ж закiнчувався шлях «iз варяг у греки». Такою точкою вiн вважав Волiн (Юмне) – велике торгове мiсто в гирлi Одри (Одера), яке описав нiмецький середньовiчний автор Адам Бременський (1050–1081/5). Останнiй вiдзначав, що Юмне – «жваве мiсце для зустрiчi варварiв та грекiв з далеких земель»[110 - Прiцак О. Походження Русi. К., 2003. Т. ІІ. С. 883.]. Щоправда, в руських джерелах згадок про це мiсто немае. Нам видаеться, що, попри значення Волiна в балтiйськiй торгiвлi, це був не единий кiнцевий пункт на шляху «iз варяг у греки». Таких пунктiв, з якими вiв торгiвлю Новгород, на берегах Балтики було декiлька.
Чи правильна назва – шлях «iз варяг у греки»? Адже головним осередком на цьому шляху був Константинополь? Тому, чи не краще було б назвати його шляхом «iз грекiв у варяги»? Напевно, нi. Торгiвцi й воiни зi Скандинавii та Русi прямували до Константинополя. Це була iхня мета. Хтось там збирався здiйснити вдалу торгову операцiю, а хтось найнятися на службу до вiзантiйського iмператора. Тобто напрямок основного руху був вказаний правильно – «iз варяг у греки».
Пам’ятник Андрiю Первозванному в Киевi
Пам’ятник засновникам мiста Киева
«Повiсть минулих лiт», яка, iмовiрно, отримала кiнцеву редакцiю на початку ХІІ ст., не розглядала, як це декому здаеться, Новгород i пiвнiч Русi як землi, де зародилася Русь чи Руська держава. Такою землею для лiтописця (i це зрозумiло!) е Киiвщина. Недаремно вiн у своему гранд-наративi перед тим, як описати закликання варягiв, говорить про заснування Киева трьома братами, Кием, Щеком i Хоривом, а також iхньою сестрою Либiддю. Тож спецiально пiдкреслюе, що всi вони походили з полян й були «мужами мудрими й тямущими». Лiтописець, як уже говорилося, спецiально вказував: Кий був князем i навiть ходив на ромейського (вiзантiйського) цесаря, щоправда, не вiдомо, на якого саме. Окрiм того, Кий заснував мiсто Киевець на Дунаi[111 - Лiтопис руський. С. 4–6.]. І це показово. Адже на Дунаi жили слов’яни.
Звичайно, наведенi в лiтописi розповiдi про Кия е легендами, в яких важко видiлити «зерно правди». Проте цiкаво розглянути, як за допомогою цiеi легенди провадиться iдеологiя твору. У цьому сенсi слiд порiвняти Рюрика з Кием.
Враховуючи лiтописнi данi й деякi додатковi джерела, можемо припустити, що в серединi ІХ ст. в Киевi й Киiвськiй землi сформувався державний органiзм, який не поступався, а то й, можливо, був кращим, нiж варязька держава на пiвночi Русi.
Рюрик, як i Кий, дiе з двома братами (трiйця братiв – це фольклорний символ). Кий зi своiми кревняками у «Повiстi минулих лiт» постае як засновник Киева. Рюрик же з братами приходить на готове в Ладогу, Бiле озеро та Ізборськ. Лише з часом цей варяг засновуе Новгород.
Про дiяння Рюрика ми практично нiчого не можемо довiдатися. Якимись подвигами вiн не уславився. Інша справа – Кий. Цей князь iде в похiд на Вiзантiйську iмперiю, засновуе ще одне мiсто на Дунаi.
Загалом порiвняння Кия i Рюрика не на користь останнього.
Історiя полян, Киiвськоi землi, подаеться таким чином. Мовляв, iх утискували деревляни, тому вони сидiли в лiсах i на горах. Тодi, як уже говорилося, з них захотiли брати данину хозари. Поляни дали данину мечем. Пiсля цього старцi хозарськi сказали, що недобра це данина, а поляни з часом будуть брати данину i з хозар, i з iнших народiв. І в майбутньому це збулося[112 - Там само. С. 10–11.].
Це легенда. Проте легенда красива. Поляни не закликають до себе правити чужих князiв, гiдно поступають iз хозарами, якi хочуть iх обкласти даниною. Вони виглядають краще як порiвнювати з мешканцями Словенськоi землi, якi закликали до себе Рюрика та його братiв.
Зрештою, як вiдзначалося, лiтописець фiксуе пiд 852 роком (за десять рокiв перед закликанням варяг!) похiд Русi на Царгород[113 - Там само. С. 11.].
З «Повiстi минулих лiт» можна зрозумiти, що 852 рiк був для Русi бiльш важливою датою, нiж рiк, коли закликали варягiв. Адже, по-перше, тодi, як зазначае лiтопис, наша земля почала iменуватися Руською. А коли краiна отримуе назву, це можна трактувати як початок полiтичноi iдентифiкацii й, вiдповiдно, iснування державного органiзму. Також iз «Повiстi минулих лiт» стае вiдомо, що саме тодi Русь, осередком якоi була Киiвщина, здiйснила великий вiйськовий похiд на Вiзантiю. Для такоi широкомасштабноi акцii потрiбна була вiдповiдна органiзацiя та iснування хоча б елементарних державних структур.
Як свiдчать вiзантiйськi джерела, тодi вiдбулося перше, так зване Фотiеве, хрещення Русi[114 - Рапов О.М. Русская церковь в ІХ – первой трети ХІІ в. Принятие христианства. М., 1988. С. 77–90.]. А для такого хрещення потрiбен був елементарний рiвень державноi органiзацii.
«Повiсть минулих лiт» дае певнi натяки щодо формування Киево-Руськоi держави. Там розповiдаеться про те, що в Рюрика були «бояри» Аскольд i Дiр. «І вiдпросилися вони [в Рюрика пiти] до Цесарограда з родом своiм, – читаемо в лiтописi пiд 6390-м роком (862 р. вiд Рiздва Христового), – i рушили обидва по Днiпру. Ідучи повз, узрiли вони на горi городок i запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешнi жителi] сказали: «Було трое братiв, Кий, Щек [i] Хорив, якi зробили город сей i згинули. А ми сидимо в городi iхньому i платимо данину хозарам». Аскольд, отож, i Дiр зостались удвох у городi цьому, i зiбрали багато варягiв, i почали володiти Полянською землею»[115 - Лiтопис руський. С. 12.].
У цьому повiдомленнi е суперечнiсть. Адже лiтописець перед тим писав, що ще за десять рокiв до того iснувала Руська земля i тодi Русь ходила вiйною на Царгород. Тепер виявляеться, що поляни, власне Русь, платили данину хозарам. І лише варяги Аскольд i Дiр iх увiльнили вiд хозарськоi неволi.
Не будемо розбиратися в цих суперечностях. Укладаючи «Повiсть минулих лiт», лiтописець (чи лiтописцi?) використовували рiзнi уривки, якi не завжди поеднувалися мiж собою. Не завжди iм вдавалося витворити на основi наявного лiтописного матерiалу «одну iдейну лiнiю». Це, зокрема, простежуеться в оповiдях, коли йдеться про початок Русi.
Нинi чимало дослiдникiв вважае, що до приходу в Киiв варяга Олега тут iснувала мiсцева династiя (можливо, також варязького походження). Представниками цiеi династii, власне, були Аскольд i Дiр.
Загалом, на нашу думку, зародження державних iнституцiй на Киiвщинi вiдбувалося приблизно таким чином. Ця територiя, так принаймнi випливае iз «Повiстi минулих лiт», опинилася в сферi впливу Хозарського каганату. Жителi Киiвщини платили хозарам данину, а мiсто Киiв було торговою факторiею на околицях цiеi держави. Каганат мав вплив на державотворчi процеси на Киiвськiй землi – вiн мiг бути, як уже говорилося, зразком для формування певних державних iнституцiй.
Цiлком iмовiрно, що внаслiдок ослаблення Хозарського каганату на його околицi, в Полянськiй землi (Киiвщинi), сформувалося свое державне утворення. Його теж можна розглядати як вiйськово-торгову корпорацiю, до складу якоi належали активнi представники рiзних етносiв.
Зрештою, навiть «Повiсть минулих лiт» вказуе на полiетнiчнiсть Русi як державно-полiтичного об’еднання[116 - Там само. С. 6.]. Проте в кiнцевому пiдсумку перемогли слов’янськi елементи i, вiдповiдно, Русь отримала слов’янське обличчя.
«Повiсть минулих лiт» розглядае полян як слов’янське плем’я. Щоправда, кидаеться в очi те, що лiтописець протиставляе його iншим слов’янським племенам, що живуть поряд iз ним. Вiн намагаеться iдеалiзувати полян, говорить про iхнi добрi звичаi, хоробрiсть, розумнiсть тощо[117 - Лiтопис руський. С. 4–5, 8, 10–11.]. Власне, вони постають як елiтарне плем’я.
Ймовiрно, у Киевi формувалася своя вiйськово-торгова елiта, яка з часом почала користуватися назвою «Русь». Щодо походження цiеi назви, то до сьогодення ведуться дискусii. Є прибiчники як скандинавськоi, так i слов’янськоi версiй ii походження. І все ж бiльш переконливо виглядае скандинавська версiя. Поготiв, що вона пiдтверджуеться «Повiстю минулих лiт». Спочатку термiн «Русь», схоже, використовувався варягами, якi прийшли на пiвнiч Схiдноi Європи. Це був своерiдний етнонiм, яким позначали правлячу варязьку елiту. Пiд останньою, як уже говорилося, могли розумiти не лише представникiв скандинавських, а й слов’янських етносiв. З часом цей етнонiм почав набирати полiтичного характеру – пiд «Руссю» почали розумiти державно-полiтичне об’еднання, яке поширювалося на певну територiю. Осереддям цiеi державно-полiтичноi землi стае Полянська земля з ii столичним Киевом. Не даремно останнiй iменуеться «матiр’ю городiв руських». Тобто це столичний град, вiд якого залежать iншi гради, що розкиданi в рiзних землях i контролюють певнi територii.
Ця елiтарна, власне, державно-полiтична Русь орiентувалася на заможну Вiзантiею. Звiдси грандiознi походи на цю iмперiю, якi здiйснювали Аскольд i Дiр. Вiзантiя, зi свого боку, змушена була шукати порозумiння з молодою державою, що постала у Поднiпров’i. Звiдси хрещення русiв за часiв константинопольського патрiарха Фотiя.
Однак динамiчний розвиток новопосталоi держави був перерваний. І зроблено це, судячи з усього, було князем Олегом. Про дiяння останнього чимало говориться в «Повiстi минулих лiт». Розповiдаеться, зокрема, про його грандiознi походи на Царгород, укладення ним договорiв iз вiзантiйцями тощо. Наскiльки ця iнформацiя правдива, можна дискутувати. Однак вона не з’явилася на порожньому мiсцi й вiдбивае певнi реалii.
Вбивство Аскольда iДiра Олегом. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису
Прихiд Олега в Киiв – це був радше регрес, а не прогрес у твореннi Руськоi держави. Варяги не могли запропонувати бiльш розвинутi суспiльнi й полiтичнi вiдносини. Їм довелося чимало переймати вiд попереднiх киiвських князiв. Також варяги не захотiли приймати християнства й продовжували сповiдувати традицiйнi для них вiрування.
Схоже, вартим довiри е те, що Олег зумiв убити киiвських правителiв Аскольда й Дiра й оволодiти Киевом. Яка була в цьому потреба? Уже говорилося, що в другiй половинi ІХ ст. занепадае торговий шлях iз Балтiйського моря через Волгу до мусульманських краiн Сходу. Бiльш перспективним стае шлях iз Балтики на Вiзантiю («iз варяг у греки»). Киiв був одним iз головних опорних пунктiв на цьому шляху. Тому для варягiв важливо було взяти це мiсто пiд свiй контроль. До того ж багатство мiста, його зв’язок iз вiдносно близькими вiзантiйськими землями робило його центральним у балто-чорноморськiй торгiвлi.
Оволодiти Киевом варягам iз пiвночi було проблематично. Якщо Аскольд i Дiр могли органiзовувати масштабнi походи на Вiзантiю, то вони мали чимало вiйська. Завоювати мiсто, вступивши з ними у вiдкритий бiй, було складно. Певно, в Олега не було достатньо сил, щоб це зробити. Тому вiн вдався до хитрощiв. І саме завдячуючи iм, убив Аскольда й Дiра, заволодiвши Киевом. Принаймнi таке можна стверджувати, проаналiзувавши лiтописну оповiдь.
Не виключено, що в захопленнi Олегом Киева мiг вiдiграти не останню роль релiгiйно-iдеологiчний чинник. Аскольд i Дiр, прийнявши християнство з Вiзантii, могли налаштувати проти себе значну частину варяг-дружинникiв, якi волiли дотримуватися старих традицiйних вiрувань. Тому вони не чинили опору язичнику Олегу, якого вважали своiм, а то й навiть могли допомагати йому в захопленнi Киева.
Напевно, «держава Аскольда й Дiра» могла б зберегтися. І розвивалася б вона дещо iнакше, нiж «держава Олега» та його наступникiв. Ця держава, напевно, була б зорiентована в пiвденному напрямку. І велику б увагу придiлила витiсненню свого головного конкурента – Хозарського каганату. Власне кажучи, цi тенденцii були присутнi й для «держави Олега». Однак для цього правителя важливим став також пiвнiчний напрямок. Руська держава почала формуватися на шляху «iз варяг у греки».
Держава, створена князем Олегом та його соратниками на мiсцi колишньоi «держави Аскольда i Дiра», загалом нагадувала нормандськi вiйськово-торговi корпорацii. Однак у нiй все бiльш значущим ставав збiр данини з пiдкореного Руссю населення. Вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянародний у своiй книзi «Про управлiння iмперiею» так описуе це явище: «Зимовий же й суворий спосiб життя тих таки росiв такий. Коли прийде мiсяць листопад, одразу ж iхнi архонти виходять з усiма росами з Кiава й вирушають у полюддя, котре iменуеться «кружiнням», а саме: у Славонii вервiанiв, другувитiв, кривичiв, севеiв та iнших слов’ян, котрi е пактiонами (данниками – прим. автора) росiв. Годуючись так протягом усiеi зими, вони знову, починаючи з квiтня, коли розтане крига на рiчцi Днiпро, повертаються до Кiава. Потiм же, як було мовлено, узявши своi моноксили, вони споряджають iх i вирушають до Романii (Вiзантii – прим. автора)»[118 - Константин Багрянародный. Об управлении империей. М., 1991. С. 51.]. Звичайно, така дiяльнiсть руських князiв була зорiентована на «грабiжницьку економiку». Проте, з iншого боку, вона призвела до освоення активними елементами територiй, утягування iх (хай навiть насильницьким шляхом) у торгiвлю, що мала «глобальний характер». Так вiдбувалося творення Руськоi держави – «кров’ю й залiзом».
Дещо про це творення оповiдае «Повiсть минулих лiт». Указуеться, що на початках свого княжiння в Киевi, у 883–885 рр., Олег воював проти деревлян «i, примучивши iх, став iз них данину брати по чорнiй куницi»[119 - Лiтопис руський. – С. 13.]. До речi, тодi хутро цiнувалося високо. Далi йдеться про те, що вiн воював iз сiверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати iм данини хозарам[120 - Там само. С. 13–14.]. Перед тим сiверяни були пiд владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, якi теж були хозарськими данниками. Олег вiдпровадив до них послiв, наказавши платити йому данину, а не хозарам[121 - Там само. С. 14.]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не змiг iх пiдкорити[122 - Там само.].
Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з лiтописних свiдчень, вiн продовжував панувати над пiвнiчними землями Схiдноi Європи. Пiд його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь i кривичi[123 - Там само. С. 13.]. Проте, схоже, вiн втратив iнтерес до цих земель. Не даремно ж його столицею стае Киiв на пiвднi, який вiн назвав «матiр’ю городiв руських». Олег намагаеться пiдкорити слов’янськi племена навколо цього мiста. Це йому вдаеться зробити з полянами й сiверянами, якi проживали переважно в межах сучасноi Пiвнiчноi Украiни, а також радимичами – племенi, яке займало пiвденно-схiднi терени сучасноi Бiлорусi.
Однак Олег не пiдкорив уличiв, якi жили в пониззi Днiпра, й тиверцiв, якi займали землi мiж Днiстром, Прутом i Дунаем. Пiдкорення цих племен давало б кращi можливостi контролювати частину шляху «iз варяг у греки» на пiвдень вiд Киева. Не перебували пiд владою Олега й слов’янськi племена, якi жили на Заходi Украiни. Та все ж iз ними варязький князь, ймовiрно, знаходив спiльну мову.
Про це свiдчить запис у «Повiстi минулих лiт» пiд 6415-м (907 р. вiд Рiздва Христового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег органiзував грандiозний похiд на Константинополь. Й перелiчуються представники народiв, якi були у його вiйську. Окрiм варягiв, словен, чудi, кривичiв, мерi, полян, сiверян, деревлян та радимичiв, якi входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дулiби й тиверцi[124 - Там само. С. 16.]. Останнi, ймовiрно, стали союзниками руського князя в цьому походi, сподiваючись на поживу.
Населення Русi було не лише багатоетнiчне, а й дотримувалося рiзних вiрувань. Переважали дохристиянськi язичницькi вiрування. Проте й вони не були единими. Принаймнi серед язичникiв можна видiлити людей, якi дотримувалися давнiх слов’янських i скандинавських вiрувань. Водночас набувало поширення християнство, про що, зокрема, засвiдчив договiр князя Ігоря з вiзантiйцями.
Того ж нiби 907 р. Олег уклав iз цесарями (iмператорами) Леоном i Олександром договiр, за яким вiзантiйцi мали сплатити Русi данину, а також надати певнi пiльги руським купцям. Також у лiтописi е договори мiж русами й вiзантiйцями 912[125 - Там само. С. 18.] i 945[126 - Там само. С. 26–29.] рокiв. Останнiй укладав уже князь Ігор. Щодо згаданих договорiв, то iснують певнi сумнiви в iхнiй автентичностi. Не вдаючись до iхнього детального аналiзу, усе ж вiдзначимо кiлька моментiв.
По-перше, представниками князiв Олега й Ігоря на переговорах е переважно люди зi скандинавськими iменами – Карл, Фарлоф, Рулав, Руальд, Карн, Вуефаст, Іскусев тощо. Переважно такi самi iмена i в купцiв, якi згадуються в договорi 945 р. Лише в останньому серед послiв й купцiв з’являються поодинокi слов’янськi iмена. Так само скандинавськими були iмена князiв Олега й Ігоря. Те саме стосуеться й княгинi Ольги. Тобто е всi пiдстави твердити, що елiта «держави Олега» була переважно скандинавського походження.
По-друге, в цих договорах i в супутнiй iнформацii про них загалом окреслюються межi тодiшньоi Русi. Так, у договорi 907 р. згадуються основнi руськi городи (мiста). Це Киiв, Чернiгiв, Переяслав, Полоцьк, Ростов та Любеч. У договорi 945 р. фiгурують лише Киiв, Чернiгiв та Переяслав. Тобто бачимо, що Русь, основнi ii городи зосереджувалися переважно на пiвднi, у межах сучасноi Украiни.
Уже говорилося, представники яких етносiв були залученi до походiв на Константинополь. Це, власне, Русь та ii союзники. Ведучи мову про похiд Ігоря 944 р., лiтописець зазначае, що вiн залучив варягiв, русiв, полян, словен, кривичiв, тиверцiв. До того ж, найнявши ще печенiгiв[127 - Лiтопис руський. С. 25.]. Тобто за часiв правлiння Олега й Ігоря вiдбулося певне переформатування Русi в його пiвденному напрямку. Як бачимо, у походi князя Ігоря не згаданi фiнськi етноси. Чи випадково? А руси фiгурують як окремий етнос. Вони вiдокремлюються як вiд варягiв, так i вiд полян. Тобто руси, судячи з усього, уже сформувалися як елiтарний прошарок, який, фактично, давав свое iм’я новопосталiй державi. Русь же загалом поставала як конгломерат етносiв i субетносiв, переважно слов’янських. Хоча елiта слов’янською не була. Також спостерiгалася тенденцiя порозумiння з народами, якi кочували в степах Украiни. Так, князь Ігор залучив до походу на Вiзантiю печенiгiв. А князь Олег зумiв порозумiтися з мадярами, якi теж певний час кочували украiнськими теренами.
Звичайно, процес творення новоi держави мав насильницький характер. І це викликало опiр. Князь Ігор, який заступив Олега на князiвському престолi, трагiчно загинув. Убивство Ігоря деревлянами, якi стали данниками русiв, описуе «Повiсть минулих лiт»:
«Сказала дружина Ігоревi: «Отроки Свенельдовi вирядилися оружжям i одежею, а ми – голi. Пiди-но, княже, з нами по данину, хай i ти добудеш, i ми».
І послухав iх Ігор, пiшов у Деревляни по данину. І добув вiн [собi ще] до попередньоi данини, i чинив iм насильство вiн i мужi його. А взявши данину, вiн пiшов у свiй город [Киiв].
Та коли вiн повертався назад, вiн роздумав [i] сказав дружинi своiй: «Ідiте ви з даниною додому, а я вернусь i походжу iще». І вiдпустив вiн дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи бiльше майна.
Коли ж почули древляни, що вiн знов iде, порадилися древляни з князем своiм Малом i сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по однiй все стадо, якщо не уб’ють його. Так i сей: якщо не вб’емо його, то вiн усiх нас погубить».
І послали вони до нього [мужiв своiх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав еси всю данину». І не послухав iх Ігор, i древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря i дружину його, бо iх було мало. І похований був Ігор, i есть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах i до сьогоднi»[128 - Лiтопис руський. С. 30.].
Із цiеi розповiдi стае зрозумiлим, як функцiонувало полюддя. Киiвський князь, пiдпорядкувавши певнi племена, збирав iз них данину. Звичайно, можливим це було тодi, коли вiн мав при собi достатню кiлькiсть професiйних воiнiв-дружинникiв. Були певнi домовленостi щодо розмiру данини мiж киiвським князем i представниками мiсцевих елiт. Хоча цi розмiри чiтко не обумовлювалися. Не дивно, що киiвськi князi вдавалися до зловживань. Імовiрно, Ігор перейшов межу пiд час збору данини, що викликало невдоволення деревлян, якi повстали. Повстання виявилося успiшним через те, що Ігор не мав при собi достатньоi кiлькостi воiнiв.
Княгиня Ольга. Федiр Солнцев
Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на вiйсько свого загиблого чоловiка, зумiла придушити деревлянське повстання. Такi дiяння Ольги були викликанi не лише тим, що вона хотiла помститися за смерть свого чоловiка (хоча i це теж варто брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати киiвськими русами значних теренiв, якi платили iм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцiю. Іншi племена теж би захотiли вийти з пiдпорядкування Киеву.
Ольга та ii оточення усвiдомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повiсть минулих лiт», вона встановила погости (певно, пiд цим термiном малися на увазi вiйськово-адмiнiстративнi осередки) для збору данини, а також «ловища» i «знаки»[129 - Там само. С. 35.]. Дослiдники часто трактують таку дiяльнiсть Ольги як реформи. Однак останнi не варто переоцiнювати.
З приводу цього можна погодитися з такими мiркуваннями Олексiя й Петра Толочкiв: «Що ж до економiчноi сутi «реформ» Ольги, то, попри iх певну революцiйнiсть, вони були продовженням i розвитком усе тiеi ж «вiйськово-торговельноi корпорацii», якою була Киiвська держава й ранiше. Ольга все ще зорiентована на збирання данини зi схiднослов’янських племен i на збут ii до Константинополя. Справедливiсть сказаного пiдтверджуе той факт, що, упорядкувавши даниннi справи, Ольга, подiбно до своiх попередникiв на киiвському столi, вирушае до Константинополя»[130 - Толочко О. П, Толочко П. П., Киiвська Русь. К., 1998. С. 81.].
Ще одним важливим моментом у державотворчiй дiяльностi княгинi Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, лiтописна оповiдь про те, що ii хрестив сам вiзантiйський iмператор i навiть пропонував взяти з нею шлюб, е лише гарною легендою, яка мала на метi показати значущiсть княгинi. Адже правитель Вiзантii нiби сказав iй: «Достойна ти еси царствувати в городi сьому з нами»[131 - Лiтопис руський. С. 35.]. Тобто руська елiта, представником якоi була Ольга, пiднiмалася до рiвня iмперських правителiв.
Однак немае пiдстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, насправдi, не так важливо, де це сталося: у Константинополi чи в Киевi, де на той час уже були християни i мали свiй храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орiентувалася на Вiзантiю, чи шукала контакти з християнським Заходом (iснуе й така версiя)[132 - Про це див.: Голубинский Е. Е. История русской церкви. М., 1901. Т. 1. Ч. 1. С. 103; Свердов М. Б. Политические отношения Руси и Германии Х – первой половины ХІ в. Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972. С. 283–286.]. Зрештою, у Х ст., попри iснування певних вiдмiнностей, християнство Вiзантii та римське християнство не були роздiленi.
Прийняття християнства руською княгинею мало кiлька важливих аспектiв.
По-перше, цим актом княгиня нiби долучала Русь до кола християнських народiв, до великого «християнського простору», який домiнував у Європi й мав помiтний вплив на теренах Азii. Прийнявши християнство, Ольга могла бiльш легко налагоджувати дипломатичнi стосунки з християнськими краiнами, отримувати вiд iх правителiв певнi преференцii.
По-друге, прийняття християнства, окрiм зовнiшньополiтичного аспекту, також мало аспект внутрiшньополiтичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи вiйськово-торговою корпорацiею, формувалася на основi рiзних етнiчних елементiв: слов’янських, нормандських, угро-фiнських, тюркських, iнших. Унаслiдок цього виник такий собi «iнтернацiонал», де представники рiзних етносiв дотримувалися рiзних традицiй, зокрема культурних та релiгiйних. Питання стояло, щоб цi традицii «переплавити», створити щось одне. Щоб це вiдбулося, необхiдно було витворити один символiчний свiт. У тi часи такий свiт формували переважно релiгiйнi системи. Християнство для рiзноетнiчноi Русi було загалом новою релiгiею (хоча якась частина русiв, контактуючи з вiзантiйцями, стали християнами). Маючи високий авторитет у свiтi, а також значну культурну традицiю, християнська релiгiя якраз i могла зробити Русь единою. Саме завдяки християнськiй церквi забезпечувалася ця еднiсть за часiв правлiння Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також iнших можновладцiв Русi.
Правлiння наступника княгинi Ольги, Святослава Ігоровича, виглядае як «крок назад». Взагалi е багато неясних моментiв щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правлiння державою тощо. З приводу цього е рiзнi здогади.
Княжiння Святослава можна розглядати як протилежнiсть до правлiння Ольги.
Лiтопис вказуе, що Святослав вiдмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Вiн хотiв проводити свою полiтику, вiдмiнну вiд полiтики своеi родительки.
