Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

скачать книгу бесплатно


На жаль, проект Романа Мстиславовича так i не став реальнiстю. Проти нього виступив могутнiй володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гнiздо. Не знайшов Роман Мстиславович пiдтримки i серед iнших руських князiв. Незадовго пiсля висунення цього проекту, 1205 р., цей князь загинув.

У князiвствах, що входили до складу Русi як конфедерацii держав, виробилися своi системи управлiння, котрi в основних моментах були схожими. Хоча й iснували певнi вiдмiнностi, обумовленi мiсцевими особливостями[208 - Про систему управлiння в давньоруських князiвствах див.: Малиновський І. Стародавнiй державний лад схiдних слов’ян i його пiзнiшi змiни. Острог, 2016. С. 21–55; Однороженко О. Украiнська руська елiта доби Середньовiччя i раннього Модерну: структура та влада. К., 2011. С. 17–37.].

Очiльником держави вважався князь. Вiн здiйснював вiйськовi, управлiнськi, законодавчi та судовi функцii. Також це була особа, надiлена сакральним значенням. Князь поставав як священне зриме втiлення землi, ii уособлена репрезентацiя.

Поряд iз князем до вищих органiв державноi влади належало вiче (народнi збори). До його складу входили «лiпшi мужi» – найавторитетнiшi представники громади столичного осередку землi. У бiльшостi земель вiче не було постiйним. Князь, як правило, звертався до вiча в неординарних випадках, коли вiн потребував легiтимацii неоднозначного рiшення. Вiче могло також закликати на правлiння князя й позбавляти його влади.

У деяких землях роль вiча була значною. Наприклад, це стосувалося Новгородськоi землi, де вiче, здебiльшого, ставало знаряддям у руках мiсцевих бояр-олiгархiв. І воно тут помiтно обмежувало владу князя. Натомiсть у пiвнiчно-схiдних землях Русi, де була сильна влада князiв, вiча не грали помiтноi ролi.

Князь, здiйснюючи управлiнськi функцii, спирався на воiнiв-дружинникiв, серед яких видiлялися старшi й молодшi. Зi старших дружинникiв сформувався елiтарний прошарок бояр. Бояри формували раду, з якою князь розв’язував найважливiшi питання полiтичного й вiйськового характеру.

Осередком управлiння був княжий двiр, на чолi якого стояв дворецький або дворський. Високе становище займав також «кормилець» або «дядько», що займався вихованням княжих дiтей. Іншими урядниками двору були стольники, спальники, конюшнi, а також ключники й тивуни, якi здiйснювали управлiння княжим господарством. З часом утвердилася загальна назва слуг княжого двору – дворяни.

Центральна адмiнiстрацiя не мала чiткого розмежування з мiсцевою. Вiд князя на мiсцях владу здiйснювали тисяцькi, яких часом називали воеводами, а також посадники, що виконували вiйськово-адмiнiстративнi й судовi функцii.

1240 р. вiйсько ординцiв пiд проводом Батия взяло Киiв. Це поставило остаточний хрест на столичностi цього мiста в Руськiй землi. Водночас руськi князi опинилися (хто бiльшою, хто меншою мiрою) залежно вiд татарських правителiв Золотоi Орди. І полiтичним центром для них став золотоординський Сарай замiсть Киева.

Однак говорити про зникнення Русi пiсля татарськоi навали не варто. Полiтичнi, релiгiйнi й культурнi традицii цiеi середньовiчноi iмперii, як уже говорилося, зазнаючи певних видозмiн, зберiгалися протягом тривалого часу.

Суперники Русi. Кочовi державнi утворення на теренах Украiни в Х – ХV ст.

Руська держава, попри те, що на початках ii становлення помiтну роль вiдiграли морськi й рiчковi кочiвники-варяги, усе ж утвердилася як держава з осiлим населенням. Центр ii був на теренах сучасноi Украiни на Киiвщинi. Проте охоплювала ця держава переважно пiвнiчнi й захiднi украiнськi територii: Полiсся, передгiр’я Карпат й частково Карпати, а також лiсостеп.

Степ же й надалi перебував пiд владою кочiвникiв. Вони створили тут своi державнi утворення, базованi переважно на «грабiжницькiй економiцi». Не дивно, що кочiвники часто нападали на руськi землi, оскiльки мали змогу тут поживитися.

Так, ще за часiв князювання Олега в Киевi певний час значну частину украiнських степiв займали мадярськi племена[209 - Про це див.: Вiдейко М. Украiна: вiд Русi до Святоi Русi. К., 2010. С. 39–56.]. Їхня прабатькiвщина була в районi Уральських гiр. Звiдти вони перекочували в степи Приазов’я й Причорномор’я, опинившись пiд владою хозар. Згодом iз цих територiй iх витiснили печенiги. У другiй половинi ІХ ст. сiм мадярських племен кочували в межирiччi Днiпра й Днiстра. Тут до них 881 р. приедналися три хозарськi роди.

Саме тут, на землях мiж Днiстром i Днiпром виникла кочова держава, яку iменують Ателькузою, власне Межирiччям. Вона мала належну владну iерархiю. Їi зверхником вважався нагфейделем – великий князь. Головнокомандувач усiх вiйськ iменувався дьюла. Згодом цей титул перетворився в популярне угорське iм’я. Дьюлi пiдпорядковувався харкi – воевода. Верховний жрець називався кендю. До того ж дьюла мiг бути й верховним жерцем. Таким був легендарний Алмош – батько Арпада, який заснував династiю угорських правителiв.

Одним iз головних занять мадярiв був грабiж. Вони здiйснювали напади на слов’янськi поселення, беручи мiсцевих жителiв у полон. Далi продавали iх як рабiв на невiльничих ринках у краiни Європи та Азii. Загалом нiчого тут дивного немае. Работоргiвлею, як зазначалося, займалися також руси-варяги, беручи в полон слов’янське населення. Цей «промисел» давав непоганi доходи.

На вiйськову потугу мадяр звернули увагу правителi Вiзантii й Великоi Моравii, бажаючи використати цих кочiвникiв. 894 р. вiзантiйський iмператор Лев Фiлософ залучив iх до вiйни з болгарами. Спочатку военна фортуна усмiхалася мадярам. Проте 896 р. болгарський цар Симеон І розгромив мадярiв у великiй битвi на Пiвденному Бузi. Натомiсть зi сходу мадяр почали тiснити печенiги.

Незадовго пiсля цього мадяри з’являються пiд Киевом. У «Повiстi минулих лiт» маемо про це скупу iнформацiю: «Ішли угри мимо Киева горою, що зветься нинi Угорське. І, прийшовши до Днiпра, стали вежами, бо ходили вони [так], як i половцi»[210 - Лiтопис руський. С. 14.]. Тобто лiтопис трактуе iх як кочiвникiв. Далi говориться, що угри (мадяри) перейшли Угорськi, власне Карпатськi, гори i завоювали землi, де жили слов’яни й волохи.

Що вiдбулося пiд стiнами Киева тодi, ми достеменно не знаемо. «Повiсть минулих лiт» про це мовчить. Натомiсть угорський лiтопис Gesta Hungarorum («Дiяння угорцiв») оповiдае, нiби тут вiдбулася битва, в якiй руси разом iз половцями (?) зазнали поразки вiд угорських вiйськ i змушенi були ховатися за киiвськими мурами. Пiсля переговорiв мадяри начебто взяли заручникiв, iжу, одяг i наклали на русiв данину. А пiсля цього вже подалися на захiд.

Однак Gesta Hungarorum джерело, до якого варто ставитися обережно. По-перше, воно з’явилося геть пiзнiше описуваних подiй – десь у ХІ чи ХІІ ст. По-друге, його анонiмний автор часто вдавався до фантазiй, намагаючись подати дiяння угорських вождiв у якнайкращому свiтлi.

Взагалi сумнiвно, що угорцi пiдкорили русiв i наклали на них данину. Радше князь Олег, щоб здихатися непроханих гостей, дав iм одяг та iжу, щоб вони йшли собi далi. Так зникла угорська держава Ателькуза на теренах Украiни. Натомiсть за Карпатами з’явилася нова держава – Угорщина, назва якоi походить вiд iменi гунiв.

Зникнення Ателькузи було на руку Олегу. Частина шляху «iз варяг у греки» на пiвдень вiд Киева стала бiльш безпечною для русiв. Принаймнi можна було вже не боятися войовничих мадярiв. Це також вiдкривало русам дорогу для походiв на Константинополь. Тому незабаром пiсля того, як мадярами пiшли з-пiд Киева, князь Олег органiзував похiд на столицю Вiзантii.

Загалом же з часiв початку Русi до часiв правлiння Ярослава Мудрого в степах сучасноi Украiни панували печенiги[211 - Про печенiгiв див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. М., 2013; Плетенева С. Печенеги. Исчезнувшие народы: Сборник статей. М., 1988. С. 35–46; Прiцак О. Печенiги. Украiнський iсторик. 1970. № 1–3. С. 95–101; Pаlоczi-Horvаth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenv?lker im mittelalterlichen Ungarn. Budapest, 1989.]. Першi згадки про них припадають на VIII ст. Печенiзька мова належала до тюркськоi групи мов. Щоправда, археологiчнi данi свiдчать, що серед печенiгiв переважали европеiди з невеликими домiшками монгольськоi кровi. Зовнiшньо вони мало вiдрiзнялися вiд русiв. Це опосередковано пiдкреслюють лiтописнi джерела. У «Повiстi минулих лiт» пiд 968 р. розповiдаеться така iсторiя. Того року печенiги взяли в облогу Киiв. У мiстi не було нi князя Святослава, нi великого вiйська. І ось один киiвський хлопець погодився пройти через табiр нападникiв i повiдомити руському вiйську, що Киiв у облозi. Вiн нiби вийшов iз мiста з вуздечкою, ходив серед печенiгiв i питав iхньою мовою: «Чи нiхто не бачив коня?». Печенiги сприймали його за свого. Потiм хлопець кинувся в Днiпро й поплив на iнший берег, щоб попередити руських воiнiв[212 - Лiтопис руський. С. 39.].

Перемога Кожум’яки над печенiгом. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису

Опис цього епiзоду багато про що говорить. По-перше, мешканцi тогочасного Киева мало чим зовнi вiдрiзнялися вiд печенiгiв. А, по-друге, виявляеться, що серед киян були люди, якi знали печенiзьку мову.

Отже, у русичiв iз печенiгами iснували певнi вiдносини. Вони не лише воювали, а й вели торгiвлю. Печенiги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомiсть отримувати вiд русiв продукти землеробства чи продукцiю «лiсового господарювання» – хутро, мед тощо.

Вважаеться, що на теренах сучасноi Украiни печенiги з’явилися в Х ст. І однiею з причин цього був розгром князем Святославом Хозарського каганату, унаслiдок чого степи сучасноi Украiни стали «вiльними» i тут запанували печенiги (хоча цей тюркський етнос за кiлька десятилiть до того опинився на украiнських теренах). Тож поява печенiгiв 968 р. пiд стiнами Киева – це не перший iхнiй похiд на Русь.

Щоб здiйснювати такi походи, потрiбен був певний рiвень державноi органiзацii. У печенiгiв iснували своi вiйськовi ватажки (князi), про якi пише «Повiсть минулих лiт». Укладали цi вождi також угоди з iноземними правителями.

«Повiсть минулих лiт» говорить, що печенiги мали стосунки з руським князем Ігорем. Пiд 915 р. читаемо: «Уперше прийшли печенiги на Руську землю i, вчинивши мир з Ігорем, пiшли до Дунаю»[213 - Лiтопис руський. С. 24.]. Щоправда, пiд 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенiгiв[214 - Там само.]. А 944 р. «печенiгiв вiн найняв, i, заложникiв у них взявши, рушив на Грекiв у човнах i на конях»[215 - Там само. С. 25.]. За наказом Ігоря печенiги пустошили Болгарську землю[216 - Там само. С. 26.].

Отже, iз цих лiтописних свiдчень випливае, що печенiги радше були союзниками, нiж ворогами Русi.

Розсварилися печенiги з русами за часiв правлiння князя Святослава. Саме тодi 968 р. вони беруть в облогу Киiв. Зрештою, печенiги 972 р. вбили цього князя. Ось як про це розповiдаеться в лiтописi: «Прийшов Святослав у пороги (маються на увазi Днiпровi пороги – прим. автора), i напав на нього Куря, князь печенiзький. І вбили вони Святослава, i взяли голову його, i з черепа його зробили чашу, окувавши череп його золотом, пили з нього»[217 - Там само.].

Доволi поширеною е версiя, що печенiги убили Святослава за намовою вiзантiйцiв, якi заплатили iм грошi. Справдi, мiж Вiзантiею й печенiгами iснували союзнi вiдносини.

Однак стосунки мiж русами й печенiгами, попри непорозумiння за часiв Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Син Святослава i його наступник на киiвському престолi Ярополк пiдтримував iз печенiгами дружнi стосунки. У лiтописi розповiдаеться, що Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь утiк перед вiйськами Володимира з Киева, радив своему пановi податися до печенiгiв i привести звiдти вiйсько[218 - Лiтопис руський. С. 46.]. Очевидно, Ярополк мiг звернутися до цих кочiвникiв i тi б йому не вiдмовили. Загалом цей тюркський етнос «вписувався» в полiтичну систему Русi: декому з князiв печенiги допомагали, а декому – шкодили. Пiзнiше приблизно так поводили себе половцi.

З печенiгами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику – князю Ярополку. В одному мiсцi лiтопису йдеться про те, що Володимир став зводити городи, тобто укрiплення, по рiчках: Деснi, Остру, Трубежу, Сулi, Стугнi. Бо «була вiйна з печенiгами»[219 - Там само. С. 67.].

Мiсто Переяслав, яке з часом стало своерiдним пiвденним форпостом Русi на межi зi степом, засноване було Володимиром на мiсцi битви iз цими кочiвниками[220 - Там само. С. 68–70.]. Князь навiть поставив Преображенську церкву у Василевi в подяку за те, що Бог допомiг йому врятуватися вiд печенiгiв[221 - Там само. С. 70.].

Конфлiктував iз печенiгами й син Володимира – Ярослав Мудрий. Натомiсть його супротивник, князь Святополк Окаянний, був у дружнiх стосунках iз печенiгами й тi допомагали йому[222 - Там само. С. 82–83]. Отже, тодi як якась частина руський князiв, ведучи боротьбу за киiвський престол, зверталася до варягiв, то iнша частина – до печенiгiв.

У «Повiстi минулих лiт» е чимало легенд як про одних, так i про других. Проте, якщо про варягiв там легенди позитивнi, то про печенiгiв – негативнi. І нiчого дивного тут немае. Переможцями ставали князi, якi орiентувалися на допомогу варягiв, натомiсть князi, якi брали собi в союзникiв печенiгiв, програвали. Вiдповiдно, лiтописи писалися пiд диктовку переможцiв.

Лiтопис пiд 1034 р. подае iнформацiю, що Ярослав Мудрий учинив великий розгром печенiгiв пiд Киевом. І на цьому мiсцi вiн, як уже говорилося, спорудив храм святоi Софii[223 - Там само. С. 88–89.]. Нiби пiсля цiеi «лютоi сiчi» печенiги втратили позицii i з часом поступилися половцям.

Щоправда, з лiтопису вони не зникають. Печенiги неодноразово згадуються. Проте зазвичай згадуються з-помiж iнших тюркських кочових племен, якi мешкали на теренах сучасноi Украiни. Печенiги втратили свое самостiйне значення. Інодi вони опинялися на службi в руських князiв. Остання згадка про них у давньоруських лiтописах припала на 1169 р.[224 - Там само. С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.]

Наприкiнцi ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенiгiв, фактично, зникае. Сильних ударiв вона зазнали вiд половцiв. Частина печенiгiв переселилася на Балкани, де вони асимiлювалися з мiсцевими етносами. Ще одна iх частина опинилася на землях Угорщини. Тут печенiги зберiгали автономiю аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на украiнських землях, змiшавшись з iншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищi.

На змiну печенiгам у степи Украiни прийшли половцi. Їхньою прабатькiвщиною варто вважати пiвнiчно-схiдну частину нинiшнього Казахстану й верхiв’я рiчки Іртиш. Це був степовий регiон. Тут половцi жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. Належали вони до тюркських етносiв.

У серединi ХІ ст., зазнавши тиску iнших кочових народiв, половцi вирушили на захiд, зайнявши степи Пiвнiчного Причорномор’я. Цi терени з часом навiть почали називати Дешт-i-Кипчак, або Поле половецьке[225 - Кудряшов К. Половецкая степь: Очерки исторической географии. М., 1948.]. Половцi мали своi кочовi державнi утворення, очолюванi ханами.

Тривалий час половцi контактували з русами. І цi контакти помiтно впливали на iсторiю украiнських земель. Уперше половцi з’явилися на кордонах Русi 1055 р. Тодi хан Блуш зi своею ордою пiдiйшов до Переяславського князiвства. Щоправда, князь Всеволод Ярославович (1030–1093), який правив у Переяславi, порозумiвся з ординцями й уклав iз ними мир[226 - Лiтопис руський. С. 99.]. З 60-х рокiв ХІ ст. половцi починають постiйно здiйснювати грабiжницькi напади на руськi землi. Першим вiдомим таким нападом був похiд хана Сокала 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду[227 - Там само. С. 100.]. А 1068 р. половцi перемогли Ярославичiв, князiв Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битвi на рiчцi Альтi. Лiтописець iз болем писав: «За грiхи нашi напустив Бог на нас поганих…»[228 - Там само. С. 104.]. Ця лiтописна фраза багато що говорить. Тобто для русiв половцi були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою божою». Проте цього ж 1068 року чернiгiвський князь Святослав Ярославич (1027–1076) завдав половцям поразки на рiчцi Снов. Навiть був захоплений хан Шурукан[229 - Там само. С. 106.].

Напад русiв на половцiв. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису

90-тi роки ХІ ст. позначилися масштабними нападами половцiв на Русь. Причиною цьому стали, зокрема, усобицi мiж руськими князями. Лiтописець говорить, що нiби якiсь «мужi розважливi» казали iм: «Чого ви чвари маете межи собою? Поганi ж гублять землю Руськую»[230 - Лiтопис руський. С. 133.]. 1093 р. половцi, очолюванi ханами Тугорканом (?–1096) i Боняком, розгромили руських князiв у битвах на рiцi Стугнi, здобувши Торчеськ[231 - Там само. С. 133–134.]. А 1096 р. Боняк кiлька разiв нападав на Киiв та розорив його околицi. Навiть спалив у Берестовi княжий двiр[232 - Там само. С. 140–141.]. Щоправда, того ж року половцi зазнали поразки у битвi на рiцi Трубiж. У нiй загинув хан Тугоркан. Цiкаво, що останнiй доводився тестем киiвському князю Святополку Ізяславовичу (1050–1113). Тiло Тугоркана привезли в Киiв i поховали там[233 - Там само. С. 140–141.]. Іменем цього хана названий Труханiв острiв на Днiпрi.

Загалом походи руських князiв на половцiв углиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочiвники дiзнавалися про небезпеку, вони швидко тiкали: вiдводили своi вежi на колесах, а також вiдганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половцi почали вести напiвосiлий спосiб життя. Тодi степи Пiвнiчного Причорномор’я були вже подiленi мiж половецькими ордами. Їхнi вежi, тобто кочiв’я на колесах, було перенесено на землю. Стали вiдносно постiйними мiсця перебування половцiв, iхнi кочовi маршрути. У таких умовах цi кочiвники виявилися вразливими для руських воiнiв.

На початку ХІІ ст. руськi князi переломили ситуацiю й перейшли в наступ на половцiв. Киiвський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах органiзували низку походiв углиб степiв. 1103, 1107 i 1111 роками половцi зазнали значних поразок вiд руських князiв. А 1116 р. руси взяли iхнi «городи» Сугров, Шарукань i Балин[234 - Лiтопис руський. С. 176.]. Пiсля цього хоча чинилися половецькi напади на руськi землi, але вони не вiдзначалися масштабнiстю.

Половецькiвежi. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису

Натомiсть половцi не цуралися брати участь у мiжусобнiй боротьбi на Русi, отримуючи вiд цього чималий зиск. Ця тенденцiя намiтилася ще в 70-х роках ХІ ст. i отримала свiй подальший розвиток. Також руськi князi залучали половцiв до спiльних походiв на Угорщину й Польщу.

Надалi руси й половцi стають союзниками в боротьбi iз зовнiшнiми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия[235 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. М., 1992. С. 218.]. Тому очiльники з одного й другого боку укладали численнi договори протягом ХІ–ХІІ ст. Мiстами, де укладались такi договори, були Канiв, Заруб, Корсунь, Трипiлля на Правобережжi й Сакiв, Малотин та Воiнь на Лiвобережжi[236 - Прiцак О. Половцi. Украiнський iсторик. 1973. № 1–2. С. 114.].

Щоправда, з кiнця 60-х рокiв ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобицi дедалi бiльше почали гнобити ii, половцi вiдновили походи на руськi землi. Особливо тут вiдзначилися хани Кобяк i Кончак. Проте руськi князi зумiли дати iм вiдсiч. 1183 чи 1184 року в битвi на рiчцi Орель князi Святослав Всеволодович i Рюрик Ростиславович розбили Кобяка[237 - Лiтопис руський. С. 332.].

1185 р. новгород-сiверський князь Ігор Святославич вирiшив самостiйно пiти на половцiв. Цей похiд, що став основою сюжету «Слова о полку Ігоревiм», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон. Пiсля цього хани Кончак i Гзак спустошили Переяславську землю й басейн рiчки Сейм. Однак у 90-х роках ХІІ ст. iнтенсивнiсть половецьких набiгiв зменшилась, а руси активiзували своi походи в Степ[238 - Квiтницький М. Половцi. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 350.].

З 90-х рокiв ХІ ст. руськi князi, маючи на метi певнi полiтичнi розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханiв. Часто такi шлюби укладали чернiгiвськi князi Ольговичi, якi мали з половцями добрi стосунки. Навiть Святополк Ізяславович, вiдомий своiми походами на половцiв, 1094 р. одружився з дочкою хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж вiдзначився походами на половцiв, одружив свого сина Юрiя (Довгорукого) (1090–1157) iз дочкою хана Аепи, а другого сина Андрiя – з онукою Тугоркана.

Загалом такi шлюби були поширеною практикою. 1187 р. чи 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича – героя «Слова о полку Ігоревiм». Проте повернувся не сам, а з молодою дружиною – дочкою хана Кончака, й дитиною[239 - Лiтопис руський. С. 346.]. Весiлля справили в Новгородi-Сiверському. До речi, й сам князь Ігор був напiвполовцем: його мати походила з половецького роду[240 - Половець В. Половцi. Чернiгiв, 2007. С. 41–43.].

Можна говорити про те, що в ХІІ ст. руська князiвська елiта стала «частково половецькою». А проте дочки половецьких ханiв, якi виходили замiж на руських князiв, приiжджали на Русь не самi, а з дiвчатами, якi служили iм. Тi також могли виходити замiж за руських дружинникiв. Такi шлюбнi вiдносини принаймнi свiдчать, що мiж Руссю й Половецьким полем не було непрохiдноi прiрви. Радше, навпаки, руси й половцi утворювали своерiдний симбiоз. На це вказував Лев Гумiльов, який писав, що «в ХІІ–ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-i-Кипчак) й Киiвська Русь складали одну полiцентричну державу. Це було вигiдно обом етносам…»[241 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. С. 222.].

Про цей симбiоз свiдчить вiдома битва на Калцi 1223 р., коли половцi й руськi князi зазнали поразки вiд татар[242 - Лiтопис руський. С. 379–381.]. Половцi, опинившись перед лицем татарськоi небезпеки, звернулися саме до руський князiв, сподiваючись отримати вiд них допомогу. І отримали. Тобто тодi Русь та Дешт-i-Кипчак справдi можна розглядати як «полiцентричну державу».

Татарська навала в 1236–1242 рр., фактично, знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, загалом вистояла, то ii половецька частина була «розвiяна».