скачать книгу бесплатно
Історiя Украiни «без брому». Розвиток державностi на украiнських землях
Петро Михайлович Кралюк
Великий науковий проект
Книга Петра Кралюка «Історiя Украiни „без брому“. Розвиток державностi на украiнських землях» розкривае iсторiю державних змiн на теренах Украiни вiд прадавнiх часiв до нашого сьогодення. Усупереч висловлюванню вiдомого украiнського письменника i полiтика початку ХХ ст. Володимира Винниченка, мовляв, не можна украiнську iсторiю читати без брому, тобто заспокiйливого, автор акцентуе увагу на тому, що бездержавнiсть – явище, характерне для багатьох народiв. Тому украiнцi у своему прагненнi створити власну державу були далеко не одинокi. Проте, проживаючи в рiзних краiнах i обiймаючи високi посади, вони зробили чимало для становлення, зокрема Угорського королiвства, Речi Посполитоi, Росiйськоi iмперii, Османськоi iмперii i врештi-решт здобули свою державу.
В формате PDF A4 сохранен издательский макет.
Петро Кралюк
Історiя Украiни «без брому». Розвиток державностi на украiнських землях
© П. М. Кралюк, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
* * *
Історiя народу е також його заповiтом.
Вiльгельм Швебель
Історii без страждань не бувае. Замiсть передмови
Письменник i полiтик, один iз вождiв украiнських «визвольних змагань» 1917–1921 рр. Володимир Винниченко якось заявив, мовляв, не можна украiнську iсторiю читати без брому, тобто заспокiйливого. Справдi, украiнське минуле, яке подавалося iсториками нацiонального спрямування, часто трактувалося як «iсторiя страждань». Вiдтодi, правду кажучи, не так багато змiнилося. І зараз нам продовжують пропонувати iсторичне бачення, де украiнський народ постае як жертва, його гноблять iншi народи (татари, поляки, росiяни i не тiльки). Вiн часто не мае своеi держави. А якщо й мае, то «ворiженьки» роблять чимало для того, щоб ii знищити. І часто це iм вдаеться.
Натомiсть чомусь забуваеться, що нацiональнi держави – це порiвняно недавнiй витвiр. Якщо звернутися до середньовiчних i ранньомодерних часiв, не кажучи вже про часи стародавнi, то бачимо, що тодi, як звичайно, були держави, у складi яких проживали рiзнi народи. Моноетнiчнi держави радше були винятком, анiж правилом. Та й навiть у Новi часи домiнували багатоетнiчнi держави iмперського типу. Отже, бездержавнiсть – явище, характерне для багатьох народiв. Тут украiнцi зi своею «складною iсторiею» зовсiм не самотнi.
Звичайно, хотiлося б бiльшого. Хотiлося, щоб украiнцi, точнiше iх предки-русини, у Середньовiччi й ранньомодернi часи мали свою державу, яка б у новочасний перiод трансформувалася в державу нацiональну. Проте не треба забувати, що цi самi нашi предки досягали успiхiв у начебто «чужих» державах, опиняючись на вищих щаблях. Вони зробили чимало для становлення Росiйськоi iмперii. Займали високi посади в Речi Посполитiй. Навiть деякi королi цiеi держави походили з Украiни й мали русинське (украiнське) походження. Русини-украiнцi вiдiгравали помiтну роль у Молдавському князiвствi. Руська (украiнська) аристократiя мала сильнi позицii в середньовiчному Угорському королiвствi. Та й навiть в Османськiй iмперii украiнцi давали знати про себе. Згадайте хоча б Роксолану! А в жилах деяких турецьких султанiв текла украiнська кров. Помiтне мiсце займали вони в комунiстичнiй iмперii – Радянському Союзi, який, зрештою, i розвалили.
Держави – це форми полiтичного життя. Вони постiйно змiнюються. Вiчних держав немае. Це розумiли нашi предки. Так, на початку XVII ст. украiнський поет Іван Домбровський написав латинською мовою поему «Днiпровi камени». Є в нiй такi слова:
Доля нерiдко бувае зрадлива: з пихатим зухвальством
Змiцнюе пiдданих, а королiв у в’язницях катуе.
Тож не бувае на свiтi нiчого тривкого, держави
Слабнуть щоднини, а з часом хирiють i мруть невблаганно[1 - Домбровський І. Днiпровi камени. Украiнська поезiя XVII ст. К., 1988. С. 112.].
До речi, у цьому творi маемо iсторiю державних змiн на теренах Украiни в часи Середньовiччя. Історiю, сповнену гордостi за предкiв. Виявляеться, у тi далекi часи украiнцi-русини могли писати свою iсторiю «без брому».
Тепер щодо страждань. Хiба вони випадали лише на долю украiнцiв? Почитайте Старий Завiт. Історiя давнiх евреiв сповнена кривавими вiйнами, масовими вбивствами, частими конфлiктами мiж «своiми», мiграцiями й примусовими виселеннями. А чи мало нащадкiв цих давнiх евреiв зазнавали гонiнь у часи Середньовiччя або в перiод Другоi свiтовоi вiйни?
Або вiзьмемо провiднi краiни Захiдноi Європи. Хiба мало потрясiнь було в iх iсторii? Величезнi руйнацii пiд час «великого переселення народiв», коли загинув цивiлiзований свiт – pax Romana, жорстокi напади норманiв, Столiтня й Тридцятилiтня вiйни, кривавi конфлiкти Нового часу, падiння старих i творення нових державних утворень… Список можна продовжувати.
Звернiмося до iсторii наших ближнiх сусiдiв. Чи була «рiвною» й «спокiйною» iсторiя Польщi? Мали поляки значнi втрати своеi людностi, територiй у часи Середньовiччя. Була лiквiдацiя ранньомодерноi Речi Посполитоi, яка могла б трансформуватися в польську нацiональну державу. Непростою була доля «вiдновленоi» Польщi в ХХ ст., особливо пiд час лихолiття Другоi свiтовоi вiйни. Щось подiбне можна сказати про угорцiв. Принаймнi вони, як звичайно, видiляють у своiй iсторii двi великi трагедii: битву пiд Могачем 1526 р., яка фактично стала початком лiквiдацii Угорського королiвства, й Трiанонський договiр 1919 р., за яким Угорська держава втратила велику частину своiх етнiчних територiй. Бiльш «щасливою» може видатися iсторiя румунiв – нащадкiв волохiв та молдаван. Проте варто пригадати, що останнi протягом майже чотирьох столiть перебували пiд владою османiв. Вiдносна успiшнiсть Румунii наприкiнцi ХІХ – першiй половинi ХХ ст., створеноi пiд протекторатом захiдноевропейських держав, власне, й була обумовлена цим протекторатом. Непростою була доля румун у «соцiалiстичнi часи», коли правив диктатор Нiколае Чаушеску. Зрештою, досi так i не реалiзована iдея Великоi Румунii. За межами Румунськоi держави продовжуе залишатися Молдавiя, значна частина населення якоi iдентифiкуе себе румунами.
А чи щасливою була доля росiян? Довгий час iхнi предки, серед яких була велика частка угро-фiнiв, перебували пiд владою киiвських князiв, а потiм пiд iгом Золотоi Орди. Власне, тодi предки росiян втратили свою етнiчну iдентичнiсть, зазнавши слов’янiзацii й русинiзацii. Потiм створення деспотичноi Московськоi держави, яка без особливого милосердя ставилася до своiх пiдданих. Чого варта лише опричнина! Виникнення ще однiеi деспотii (щоправда, дещо цивiлiзованоi) – Росiйськоi iмперii. Кривава громадянська вiйна 1918–1920 рр., що призвела до знищення немалоi частки росiйськоi елiти. Не такою вже й солодкою була доля росiян i в часи СРСР. Та i в нинiшнiй Росiйськiй Федерацii, попри культивування росiйського шовiнiзму, не все так виглядае однозначно.
Звичайно, можна говорити, що нашi страждання бiльшi, пригадуючи придушення козацьких i гайдамацьких повстань, знищення Гетьманщини, утиски украiнцiв в часи «нацiонального вiдродження» в Австро-Угорськiй i особливо в Росiйськiй iмперiях, загибель украiнських державних утворень пiд час «визвольних змагань» 1917–1921 рр., репресii проти украiнцiв у Польщi й Румунii в мiжвоенний перiод, Голодомор й терор у радянськiй Украiнi, криваву лiквiдацiю Карпатськоi Украiни 1939 р., величезнi втрати украiнцiв пiд час Другоi свiтовоi вiйни, жорстокi репресii проти Украiнськоi Повстанськоi Армii…
Проте представники iнших народiв можуть доводити, що iхнi страждання не меншi, а то й бiльшi, пригадуючи тi чи iншi факти своеi iсторii. Взагалi «iсторii страждань» не обходяться без змiщення акцентiв, а то й певноi мiфологiзацii.
Та, попри страждання, украiнцi навчилися виживати в рiзних державних утвореннях: як своiх, так i чужих. До того ж нерiдко «чужi» держави вони намагалися зробити «своiми». У часи нацiоналiзму украiнцi не раз демонстрували волю створити свою державу, попри поширенi анархiчнi настроi в iхньому середовищi. Зрештою, вони вiдiграли провiдну роль у розвалi Радянського Союзу, проголосивши незалежнiсть Украiни. Хоча ця незалежнiсть далася й даеться непросто. Таке життя. «А хто борець, той здобувае свiт!»
Принагiдно хочеться нагадати: в часи нацiоналiзму, коли популярною стала iдея права народiв на полiтичне самовизначення i почали з’являтися нацiональнi держави, далеко не всi народи зумiли реалiзувати це право. До сьогоднi ведуть боротьбу за створення своеi держави курди. Зрештою, не лише вони. Навiть у цивiлiзованiй Європi е етноси, якi так i «не вiдбулися», не стали «повноцiнними народами». Наприклад, це стосуеться провансальцiв, бретонцiв, баварцiв, саксонцiв, сiлезцiв… Чимало европейських народiв (валлiйцi, каталонцi, кашуби, лужичани, помаки, ретороманцi, фламандцi, шотландцi та iншi), якi, здавалось би, «вiдбулися», не мають нi своiх держав, а iнодi навiть автономних утворень.
Украiнцi ж свою державу мають. І демонструють у сучасних умовах росiйськоi агресii волю до ii збереження. Чого не скажеш про наших пiвнiчних сусiдiв – бiлорусiв, якi близькi до iнтеграцii з Росiею.
Тобто не такi ми вже «пропащi» й «бiднi», як це нам дехто подае чи хоче подати. За плечима маемо значну етнiчну, а також державну традицiю. Інша рiч, що про останню знаемо не так багато. До того ж часто уявлення нашi про неi викривленi.
Украiнська держава й держави на украiнських теренах
Держава – це сукупнiсть iнституцiй полiтичного, адмiнiстративного, военного, судового, релiгiйного й культурного характеру, за допомогою яких здiйснюеться управлiння певною територiею й населенням, яке проживае на нiй.
Важливим елементом держави е iснування фiксованого письмового права.
Поняття держава в рiзних народiв мае рiзну етимологiю, яка вiдображуе iхнiй полiтичний досвiд. У Стародавнiй Грецii державу iменували полiтiею. Це слово походило вiд слова полiс, тобто мiсто. Приблизно те саме спостерiгаемо в англосакських народiв. І справдi, на початкових етапах держави часто виникали як укрiпленi поселення (мiста), що контролювали навколишню мiсцевiсть. Хоча не обов’язково. Треба мати на увазi, що iснували рiзнi типи держав. Державнiсть полiсного типу формувалася переважно в осiлих, землеробських народiв. Дещо по-iншому здiйснювалося ii формування в народiв кочових i морських. До того ж iз часом державнi органiзми зазнали значноi еволюцii.
Існували й iснують рiзнi форми держав, якi залежать вiд низки чинникiв:
– розвитку технологiй, зокрема iнформацiйних;
– географiчного становища;
– економiчноi дiяльностi населення;
– його етнiчного складу та ментальних i культурних особливостей;
– iсторичного й полiтичного досвiду народу.
В украiнськiй мовi утвердився термiн «держава». Саме це слово мае давньослов’янське походження. У «Лексиконi словенороському» (1627) украiнського фiлолога Памво Беринди держава визначаеться як сила, вельможнiсть або зверхнiсть, а вiдповiдником iй у грецькiй мовi е слово «кратос», тобто влада. У цьому ж словнику слово «державствую» трактуеться як паную, справую[2 - Беринда П. Лексикон славеноросскiй. К., 1627. С. 29.].
Термiн же «держава» в сучасному розумiннi прийшов до нас пiд впливом росiйськоi культури. У середньовiчнi часи державою називали символ влади московських царiв у виглядi кулi, яка увiнчувалася хрестом. Правителi Московii тримали державу в руках пiд час офiцiйних церемонiй. Сам же цей символ перейшов до них вiд ромейських (вiзантiйських) iмператорiв. Вiдповiдно, у росiян держава персонiфiкувалася з верховним правителем.
Приблизно таке ж розумiння зустрiчаемо в украiнцiв. Навiть зараз вони часто пов’язують уявлення про свою державу з особою президента. Щоправда, росiяни в планi персонiфiкацii державноi влади й верховного правителя, схоже, пiшли далi наших краян. Вони зазвичай мало вживають слово «держава», а переважно користуючись термiном «государство» – вiд слова государ, правитель.
Також в украiнськiй мовi були й iншi термiни для означення держави. Наприклад, у текстах ранньомодерних часiв зустрiчаемо термiн «панство». Його широко вживае автор анонiмного твору «Пересторога» (початок XVII ст.). У зазначеному творi читаемо, що «поляцi руськii панства [держави, князiвства – прим. автора] поосiдали»[3 - Пересторога. Украiнська лiтература XVII ст. К., 1987. С. 27.]. Тобто держава – це сукупнiсть панiв, людей, що мають власнiсть, доступ до влади. Таке розумiння вiдповiдало духу шляхетськоi демократii, яка iснувала в тогочаснiй Речi Посполитiй. Також у ранньомодерних украiнських текстах зустрiчаемо означення державного органiзму як «речi посполитоi», що е буквальним перекладом латинського термiну республiка (справа народна).
Можна говорити про наявнiсть низки державних утворень на теренах Украiни за перiод майже трьох тисяч рокiв. Функцiонували тут також раннi державнi утворення, що не мали певних елементiв державностi. Зокрема, у раннiх державах не було сформованого адмiнiстративного апарату й писаного права.
Не чiпатимемо питання про Трипiльську цивiлiзацiю. Чи мали трипiльцi ранню державу – це питання. Писемних джерел, якi б давали уявлення про неi, не збереглося.
Одними з перших раннiх держав на теренах Украiни, про якi е свiдчення у писемних джерелах, можна вважати держави кiммерiйцiв та скiфiв. Про них, зокрема, писав Геродот у своiй «Історii». Те саме можемо сказати про ранню державу сарматiв.
Також першими державами на украiнських землях варто вважати грецькi мiста-держави й еллiнiстичне Боспорське царство. Частина украiнських земель входила до складу Римськоi iмперii, а потiм – iмперii ромеiв, яку в нас звично iменують Вiзантiею.
У перiод «великого переселення народiв» на теренах Украiни iснувала низка раннiх держав. Це – держави готiв, гунiв, булгарiв, слов’ян тощо. Згодом тут з’являються доволi розвинутi держави iмперського типу – Аварський та Хозарський каганати.
Зрештою, у часи раннього Середньовiччя (у Х – на початку ХІ ст.) формуеться ще одна держава iмперського типу, в якiй домiнантним було слов’янське населення i яка отримала назву Русi (в лiтературi часто для ii означення використовуеться кабiнетний термiн «Киiвська Русь»). Цiй державi протистояли кочовi протодержави печенiгiв та половцiв.
Геродот, будинок Австрiйського парламенту, Вiдень
Пiсля Батиевоi навали 40-х рокiв ХІІІ ст. частина земель Киiвськоi Русi опинилася пiд контролем кочовоi iмперii Золотоi Орди. Землi ж нинiшньоi Правобережноi Украiни входили до складу вiдносно незалежного державного утворення, яке варто було б називати Руським королiвством, але яке в лiтературi традицiйно iменуеться Галицько-Волинським князiвством. Остання назва е кабiнетним термiном i не мае серйозноi документальноi пiдстави. Руське королiвство можна розглядати як наступника Русi Киiвськоi.
У серединi ХIV ст. вiдбулася дезiнтеграцiя Руського королiвства. Його землi були захопленi Польським, Угорським королiвствами, а також Великим князiвством Литовським. На землях пiвденно-схiдноi частини цього державного утворення сформувалася Молдавська держава, де значну частину населення становили слов’яни, а державною мовою була руська мова на старослов’янськiй основi.
У ХV ст. вiдбулася дезiнтеграцiя Золотоi Орди. Їi спадкоемцем стало Кримське ханство, територiя якого розташовувалася в межах сучасноi Украiни. Ця держава опинилася пiд протекторатом Османськоi iмперii. Сама ж ця iмперiя захопила землi на пiвденних теренах сучасноi Украiни, створивши еялети Кефе, Сiлiстрiйсько-Очакiвський та Кам’янецький.
1569 р. за Люблiнською унiею вiдбулося об’еднання Польського королiвства i Великого князiвства Литовського. Наслiдком цього стало виникнення держави федеративного типу, яку називають Рiччю Посполитою, тобто Республiкою. Саме тодi бiльшiсть земель, населених етнiчними украiнцями, увiйшли до складу цiеi держави як пiдпорядкованi Королiвству Польському.
Тодi на теренах Надднiпрянщини та Подiлля, що були околицями Речi Посполитоi, йшло формування новоi соцiальноi спiльноти – украiнського козацтва. У першiй половинi XVII ст. козаки заявили про себе в планi военно-полiтичному, пiднявши кiлька повстань i вимагаючи для себе бiльших привiлеiв. Вони витворили вiйськово-полiтичну структуру – Запорiзьку Сiч, яку дехто ладний трактувати як державу. Ця структура виникла поза Рiччю Посполитою фактично в опозицii до неi. Вона стала зосередженням анархiчних елементiв, якi не сприймали чиннi тодi державнi порядки.
У серединi XVII ст. вiдбулося масове повстання украiнських козакiв пiд проводом Богдана Хмельницького. Унаслiдок цього виникла Украiнська Гетьманська держава. Щоправда, вона так i не стала повнiстю самостiйною. Пiдсумком змагань кiлькох держав (Речi Посполитоi, Московii, а також Османськоi iмперii з васальним iй Кримським ханством) було розчленування Гетьманськоi держави, творення на ii основi кiлькох автономних державних структур. Це Гетьманат на Лiвобережнiй Украiнi (друга половина XVII – перша половина й середина XVIIІ ст.) пiд протекцiею Московii; Гетьманат на Правобережнiй Украiнi (друга половина XVII ст.) пiд захистом Речi Посполитоi; Ханська Украiна (Ганьщина), яка iснувала наприкiнцi XVII–XVIIІ ст. пiд протекцiею кримських ханiв й Османськоi iмперii.
У другiй половинi XVIIІ – на початку ХІХ ст. вiдбулося переформатування украiнських земель мiж iмперськими державами. Росiйська iмперiя анексувала Кримське ханство й вiдiбрала в Османськоi iмперii нинiшнi пiвденноукраiнськi землi. Також вона разом iз Австрiею й Пруссiею роздiлили Рiч Посполиту. Тому пiд владою Росiйськоi iмперii опинилася бiльшiсть украiнських земель – Лiвобережна Украiна, пiвдень разом iз Кримом й частина Правобережжя (Киiвщина, Подiлля, Волинь). Австрiйськiй iмперii залишилися землi Карпатськоi Русi, якi ранiше входили до Угорського королiвства, а пiсля його розпаду вiдiйшли до Трансiльванii (Семиграддя); Буковина, котра входила до Молдавського князiвства; а також землi Галичини, що належали Речi Посполитiй. Такий розподiл украiнських земель мiж зазначеними iмперськими державами зберiгався до кiнця Першоi свiтовоi вiйни.
Ця вiйна призвела до падiння Росiйськоi та Австро-Угорськоi iмперiй. 1917–1921 рр. на украiнських землях спостерiгалися бурхливi процеси, якi в нашiй лiтературi мають назву «визвольнi змагання» або «украiнська революцiя». Тодi на теренах Украiни з’явилося кiлька державних утворень, якi могли б стати украiнськими нацiональними державами. Це – Украiнська Народна Республiка, Украiнська Держава пiд керiвництвом гетьмана Павла Скоропадського, Захiдноукраiнська Народна Республiка. Також кримськi татари намагалися створити свое автономне державне утворення. Виникли тут i марiонетковi радянськi республiки: Украiнська, Донецько-Криворiзька, Таврiйська та iншi пiд керiвництвом бiльшовикiв. Окрiм того, були й тимчасовi формацii, якi заявляли про свiй державний статус – рiзноманiтнi «республiки». Наприклад, вiдомою була Холодноярська республiка. Насправдi цi формацii часто не мали низки елементiв, притаманних тогочасним «класичним» державам.
«Визвольнi змагання» не дали можливостi створити украiнську нацiональну державу. Украiнськi землi були захопленi рiзними державами. Найбiльша iх частка вiдiйшла бiльшовицькiй Росii, яка створила на цих землях пiдпорядковану iй Украiнську Соцiалiстичну Радянську Республiку, яка 1922 р. увiйшла до складу Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк (СРСР). Захiдну Волинь i Галичину анексувала Польща, Карпатську Русь-Украiну – Чехословаччина, Буковину, Мармарощину й Бессарабiю – Румунiя. Перед початком Другоi свiтовоi вiйни Закарпаття окупувала Угорщина, а на початку цiеi вiйни Волинь, Галичину, Буковину й Бессарабiю – СРСР.
Друга свiтова вiйна призвела до нового переформатування украiнських територiй. Бiльшiсть iз них опинилася в складi СРСР i адмiнiстративно входила до складу Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки (УРСР). Щоправда, за межами останньоi опинилося чимало етнiчних украiнських земель. Так, до складу Росiйськоi Радянськоi Федеративноi Соцiалiстичноi Республiки як основноi складовоi частини СРСР увiйшли заселенi украiнцями схiдна частина Донбасу, Кубань, т. зв. Жовтий i Зелений Клини, Воронiжчина, Бiлгородщина, Стародубщина тощо. До складу Бiлоруськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки – Берестейщина, до Молдавськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки – Приднiстров’я, де фактично домiнувало украiнське населення. Цi землi, що опинилися за межами УРСР, але входили до Радянського Союзу, зазнали тотальноi русифiкацii.
Деякi украiнськi етнiчнi територii пiсля Другоi свiтовоi вiйни не ввiйшли до складу СРСР, а дiсталися краiнам т. зв. «соцiалiстичного табору». Пiвденне Пiдляшшя, Холмщина, захiдна Галичина, значна частина Лемкiвщини вiдiйшли до Польськоi Народноi Республiки; Пряшiвщина й пiвденна частина Лемкiвщини – до Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки; Мармарощина й Пiвденна Буковина – до Румунськоi Соцiалiстичноi Республiки. Попри те, що в цих державах придiлялася певна увага задоволенню культурних потреб украiнцiв, вони тут зазнали денацiоналiзацii.
Однак 1954 р. до складу УРСР увiйшла Кримська область, де украiнське населення становило незначну частину. Також у складi УРСР були територii, де компактно проживало росiйське, румунське, молдавське, гагаузьке, угорське населення, представники деяких iнших нацiональних меншин.
1991 р. Украiна вийшла зi складу Радянського Союзу й стала незалежною державою. Ця подiя поставила крапку на iснуваннi СРСР. Вiдбувся загалом мирний демонтаж цiеi держави.
Як бачимо, на украiнських землях протягом трьох тисячолiть виникали, формувалися й зникали рiзнi державнi утворення, якi до того ж мали рiзне «етнiчне наповнення». Держави, якi сходили з iсторичноi арени, все ж полишали пiсля себе певнi державнi й правовi традицii, передаючи iх своiм наступникам. Хоча закономiрно далеко не завжди такий спадок приймався, а часто й свiдомо вiдкидався. Адже новопосталi держави виникали як заперечення своiх попередникiв.
Та все ж iмперii мирним шляхом не зникають. Росiйське керiвництво спровокувало низку регiональних конфлiктiв на теренах колишнього Радянського Союзу, створивши своi проросiйськi анклави. Такими можна вважати Нагiрний Карабах, Пiвденну Осетiю, Абхазiю й Приднiстров’я. Із самого початку iснування украiнськоi незалежностi були спроби вiдiрвати в Украiни Крим, де тодi вже переважало неукраiнське населення. Однак вони провалилися. І все ж це не означало, що Росiя вiдмовилася вiд Криму й «росiйськомовних територiй» Сходу й Пiвдня Украiни.
Скориставшись ослабленням влади в Украiнi пiсля Революцii гiдностi, 2014 р. Росiя анексувала Крим, а також створила проросiйськi марiонетковi Донецьку й Луганську «народнi республiки». Терени Украiнськоi держави де-факто зазнали переформатування, хоча й анексiя Криму, i «народнi республiки» не визнанi бiльшiстю краiн свiту.
Звичайно, змiннiсть державних утворень протягом iсторii була притаманна й iншим землям. Однак для Украiни характерний вiдносно високий динамiзм цих процесiв. Це зумовлювалося низкою чинникiв: вiдсутнiстю значних природних кордонiв для цiеi територii, яке робило ii «вiдкритою» для мiграцiй населення та експансii завойовникiв; поеднання на нiй кiлькох природних зон, що визначало творення тут рiзних культур (в широкому розумiннi), зокрема й культур полiтичних; детермiнована згаданими вище чинниками «змiшанiсть» населення, його вiдносна генетична й етнiчна «строкатiсть»; значнi зовнiшнi «рiзнобiчнi» культурнi впливи, якi робили украiнськi землi «перехрестям цивiлiзацiй».
У певному сенсi Украiна – «неспокiйна земля». Це не острiвець стабiльностi. Вона не для тих, хто любить спокiй. Проте в цiй неспокiйностi, плинностi е й своя перевага. Тут життя не застоюеться…
На свiтанку цивiлiзацii. Державнi утворення на украiнських теренах у стародавнi часи
Наявнiсть державних утворень на землях Украiни, як уже зазначалося, значною мiрою зумовлювалося географiчним положенням краю. Їi терени можна роздiлити на кiлька зон. На пiвночi маемо залiсненi територii, т. зв. Полiсся. Те саме стосуеться Карпат на заходi. З лiсовими регiонами межуе лiсостеп. Значну частину украiнських земель на пiвднi займають степовi простори. Ще одну природно-ландшафтну зону становив гiрський Крим. Кожен iз цих регiонiв мав свою господарську спецiалiзацiю. Та все ж мiж ними iснували певнi взаемозв’язки.
Окремо можна говорити про узбережжя Чорного й Азовського морiв. Тут велику роль вiдiгравали морськi акваторii, якi були не лише годувальниками мiсцевих жителiв. Море i в стародавнi часи, i пiзнiше вiдiгравало помiтну роль у комунiкацii. На цьому узбережжi ще в часи античностi з’явилося чимало факторiй, з яких вивозили зерновi, рибу, сiль, шкiру, хутро, мед, вiск, будiвельний лiс, продукцiю тваринництва, а також рабiв. Тут, власне, сходилися торговельнi шляхи, що поеднували Європу й Азiю. Натомiсть сюди завозили вино, оливкову олiю, рiзноманiтнi ремiсничi вироби, предмети розкошi й iншу продукцiю, яка поширювалася на нинiшнiх украiнських землях.
Поряд з осiлим населенням, яке, зокрема, займалося вирощуванням зернових, помiтну роль в iсторii Украiни вiдiгравало населення кочове. Украiнськi землi тривалий час були «мiсцем зустрiчi» землеробськоi й кочовоi цивiлiзацiй. Часто цi «зустрiчi» не були мирними. І все ж мiж землеробами й кочiвниками була не лише конфронтацiя, а й певна спiвпраця. Можна навiть говорити, що нинiшне населення Украiни – це своерiдний результат синтезу землеробiв i кочiвникiв.
Украiнськi терени заселялися ще з епохи палеолiту – давнього кам’яного вiку. Найдавнiшi стоянки людей сягають тут часу майже 1 мiльйона рокiв тому. Одна з таких знайдена бiля села Королево Закарпатськоi областi на березi рiчки Тиси. На нiй археологами були виявленi скребки, рубила, наконечники з каменю, вiк яких становить близько 800 тисяч рокiв. Окрiм Закарпатськоi областi, палеолiтичнi стоянки були знайденi також на теренах Житомирськоi областi, у середнiй течii Днiстра, на Донбасi й у Криму[4 - Федака С. Давнi цивiлiзацii на територii Украiни. Ужгород, 2018. С. 13–20.].
Протягом палеолiту вiдбувалися значнi змiни в еволюцii людських iстот, а також змiнювався й клiмат. Нинiшнi природно-ландшафтнi зони, про якi йшлося вище, сформувалися порiвняно недавно, у часи мезолiту (середнього кам’яного вiку), близько 10–8 тис. рокiв тому.
У часи неолiту (нового кам’яного вiку), протягом VI–III тисячолiть до н. е. вiдбулася господарська революцiя в iсторii людства, яку називають неолiтичною. Люди перейшли вiд збиральництва й полювання до обробiтку землi та розведення свiйських тварин. У них з’явилося значно бiльше харчових продуктiв i навiть iх лишки. З одного боку, це призвело до значного зростання населення, з iншого – до структуризацii суспiльств: появи вiйськових, своерiдних адмiнiстраторiв, служителiв культу, якi не займалися добуванням iжi. А внаслiдок появи структурованих суспiльств виникали раннi державнi органiзми[5 - Див. Давня iсторiя Украiни: у трьох томах. К., 1997. Т. 1.].
Однiею з вiдомих археологiчних культур перiоду неолiту й мiдного вiку на теренах Украiни була Трипiльська культура[6 - Про Трипiльську культуру див. Енциклопедiя Трипiльськоi цивiлiзацii: у 2-х томах. К., 2004.]. Вiдома вона також пiд назвою культури Кукутенi (вiд назви молдавського села, де чи не вперше були здiйсненi розкопки i знайденi предмети цiеi культури).
Ця культура iснувала протягом тривалого часу: орiентовно з 5500 по 2750 рр. до н. е. На початках ii територiя охоплювала переважно терени нинiшнього Подiлля, Буковини та iсторичноi Молдови й частково Румунii. Пiзнiше вона поширилась також на терени Волинi, Киiвщини, причорноморських земель Буджаку. Загалом ii територiя сягала 350 тис. км
, на якiй, за рiзними оцiнками, проживало вiд 400 тис. до 2 млн осiб. Для тих часiв така кiлькiсть населення була великою.
Трипiльська керамiка
Монета НБУ, присвячена Трипiльськiй культурi
Поселення трипiльцiв розташувалися переважно в низьких мiсцях бiля рiчок. Щоправда, виявленi також поселення, розмiщенi на пiдвищених плато. Житла представники цiеi культури будували у виглядi заглиблених землянок або напiвземлянок. Зустрiчалося й чимало наземних примiщень. Деякi поселення були достатньо великими й сягали 10–15 тис. жителiв.
Трипiльцi переважно займалися землеробством i скотарством. Сiяли рiзнi сорти пшеницi, ячмiнь, просо, жито, горох. Розводили велику рогату худобу, свиней, кiз тощо. Знали вони й домашнього коня. Певне значення мало також полювання на оленя, дику свиню та сарну.
На трипiльських поселеннях знайденi залишки рiзноманiтних знарядь працi, якi, зокрема, використовувалися в землеробствi (мотики, серпи). Значного розвитку досягло гончарство. Вироби з глини (великi посудини грушоподiбноi форми для зерна, рiзноi форми горщики, миски, ложки, друшляки, бiноклеподiбний посуд) лiпили руками. З глини вироблялися також жiночi статуетки, моделi житла, намисто, амулети. Поверхня посуду була багато й гарно орнаментована. На нiй могли бути й пiктографiчнi написи. Орнаменти зустрiчаемо також на бiльшостi статуеток. Статуетки, глинянi моделi житлових примiщень та амулети мали ритуальне призначення i були пов’язанi з хлiборобськими культами. На вивчених археологами трипiльських поселеннях iнодi зустрiчаються вироби з мiдi. Це переважно прикраси: браслети, кiльця, гачки тощо. У поселеннi бiля села Корбуни в Молдовi знайдено великий скарб мiдних речей, переважно прикрас, якi датованi першою половиною V тисячолiття до н. е. Такий скарб дае пiдстави твердити про iснування в трипiльцiв потреби накопичення цiнних речей, а, отже, й майнового розшарування.
Дехто з фахiвцiв схильнi порiвнювати Трипiльську культуру з давнiми землеробськими цивiлiзацiями Єгипту й Межирiччя, де iснували держави.
У трипiльцiв могли бути певнi державнi утворення. На користь цього свiдчить низка чинникiв.
По-перше, завдяки вiдносно розвинутому землеробству й тваринництву в представникiв цiеi культури накопичувалися значнi лишки продукцii. Це також призводило до соцiальноi нерiвностi, до появи груп, якi безпосередньо не займалися виробництвом, а виконували вiйськовi, адмiнiстративнi та релiгiйнi функцii. Така соцiальна диференцiацiя потребувала державного органiзму.
Трипiльська керамiка
По-друге, наявнiсть великих поселень у трипiльцiв теж свiдчить на користь iснування в них держави. Адже, щоб такi поселення могли нормально функцiонувати, потрiбно, щоб вони мали свое управлiння, адмiнiстрацiю, певнi закони спiвжиття (бажано фiксованi).
По-трете, мiж окремими поселеннями трипiльськоi культури мусила iснувати комунiкацiя. Враховуючи те, що ця культура поширювалася на велику територiю, яка до того ж поступово збiльшувалася, це наводить на думку, що мали б бути структури державного характеру, якi цю комунiкацiю забезпечували.
Зараз е намагання утвердити думку, що украiнцi – це нащадки трипiльцiв. І що елементи цiеi культури (землеробство, гончарство, «трипiльська естетика» тощо) перейшли до нас. Однак простежити «трипiльську традицiю» i пов’язати ii з праукраiнським слов’янським населенням проблематично. Пiсля падiння трипiльськоi культури i до появи слов’ян на теренах Украiни проживали рiзнi етноси, якi творили тут своi культури й державнi утворення.
Однак сказати щось конкретне про iсторiю трипiльськоi культури та ймовiрне iснування у ii носiiв державних структур ми не можемо. Як уже зазначалося, жодних писемних джерел про iхнi дiяння до нас не дiйшло.
Так само проблемно вести мову про спадок трипiльцiв. Звичайно, культура, яка проiснувала на наших землях близько трьох тисячолiть (бiльше, анiж наша писемна iсторiя), не могла зникнути безслiдно.
Окрiм племен трипiльськоi культури, на украiнських землях у перiод неолiту та мiдного вiку iснувало й iнше населення, яке не було настiльки розвинутим з погляду господарства. Ймовiрно, трипiльцi, досягши високоi стадii розвитку, «вичерпали себе», ставши об’ектом для експансii бiльш примiтивних, зате енергiйних племен. Такi речi не раз траплялися в iсторii людства.
У перiод бронзового вiку (ІІІ–ІІ тис. до н. е.) украiнськi землi стали тереном численних мiжплемiнних вiйн, про що свiдчать данi археологii (знахiдки кам’яноi та металевоi зброi). Хлiборобiв-трипiльцiв почали витiсняти рухливi кочовi племена. Із заходу це були представники культури кулястих амфор[7 - Свешников И. Культура шаровидных амфор. М., 1983.], зi сходу – ямноi культури[8 - Шапошникова О. Ямная культурно-историческая общность. Археология Украинской ССР. К., 1985. Т. 1. С. 336–353.].
Посуд племен шнуровоiкерамiки. Берлiнський музей. Виготовлений близько 2500 р. до н. е.
Поширеною е думка, нiби то були давнi iндоевропейськi племена, якi своею прабатькiвщиною мали степовi терени мiж Днiпром та Уралом. У цих краях iндоевропейцi приручили коня. Це робило iхне пересування бiльш мобiльним, а також давало можливiсть бiльш ефективно вести вiйни. Зi своеi прабатькiвщини вони, здiйснюючи експансiю, освоiли значнi простори вiд Захiдноi Європи до Монголii та Індii[9 - Павленко Ю. Праславяне и арии. Древнейшея история индоевропейских племен. К., 2000.].
Археологiчними свiдченнями того, що в iндоевропейських племенах була соцiальна диференцiацiя та влада вождiв, е кургани, в яких ховали правителiв. У цих похованнях часто знаходимо рiзнi речi, якими за життя користувався небiжчик, зокрема, атрибут вождя – берл (скiпетр). Та знову ж таки вiдсутнiсть писемних згадок не дають нам можливостi сказати щось певне про раннi державнi утворення iндоевропейцiв.
Полiськi райони Украiни заселили племена шнуровоi керамiки (бойових сокир), якi вважаються предками германцiв, слов’ян та балтiв. У районах, прилеглих до Карпат, тривалий час проживали племена, що належали до прафракiйцiв та праiллiрiйцiв[10 - Свешнiков І. Історiя населення Передкарпаття, Подiлля i Волинi в кiнцi III – на початок II тисячолiття до нашоi ери. К. 1974.]. У степах, де була представлена зрубна культура[11 - Срубная культурно-историческая общность (проблемы формирования и периодизации). Куйбышев, 1985.], жили кочовi племена iранського походження – ймовiрнi предки кiммерiйцiв, скiфiв, сарматiв, аланiв. Виняток становили носii мар’янiвськоi й бондарихiвськоi культур пiвнiчного сходу Украiни. Схоже, вони були представниками фiно-угорських етносiв.
Є певнi пiдстави говорити, що в iндоевропейських племен вiдбулася соцiальна диференцiацiя й формувалися державнi органiзми. До того ж вiйни, якi вели iндоевропейцi, здiйснюючи експансiю, потребували державних iнститутiв. Ще в давнi часи в iндоевропейських спiльнотах склався тричленний подiл суспiльства: жерцi, воiни й виробники (скотарi, хлiбороби). Такий подiл знайшов вiдбиття в давньому украiнському фольклорi, законах Ману в Індii, у державному устроi Спарти, зрештою, навiть у теоретичнiй конструкцii Платона, яку вiн запропонував у трактатi «Держава»[12 - Платон. Держава. К., 2000.].
