скачать книгу бесплатно
– Ясно, дякую.
Зустрiч з Джулi та розмова з Машею ще бiльше заплутувала Устима. Вiн не мiг стати байдужим до дiвчини, хоч вона й не з ним, але нехай буде щаслива з iншим, але тепер вже все було пiд великим знаком питання.
Через декiлька днiв Устим таки вирiшив поспiлкуватися, хоча б через Фейсбук, тiльки переписування виявилася дуже короткою. Устим:
– Привiт! Я чув, що ти вийшла замiж, вiтаю!
– Так, дякую!
– Як в тебе справи? Все нормально?
– Так, все добре. Вибач, зайнята. Па.
Навiть в такий спосiб не вдалося поговорити. Подумавши декiлька хвилин Устим вирiшив ще щось дописати, але «що це?», на екранi висвiтлилося «нема в списку друзiв», невже Джулiя його видалила зi списку своiх друзiв у Фейсбуцi: «що сталося?», пiзнiше Устим подивився на iншi соцмережi: контакти, вайбер, скайп; дiвчина його видалила з усiх своiх контактiв. Нi, вiн ii таки напряму запитае, це вже дiйсно розiзлило Устима. Що сталося? Чим вiн завинив? Це все так не схоже на Джулiю, навiть пiсля iхнього розриву, вона так себе не поводила.
Устим розгнiвавшись кинув свiй телефон на пiдлогу, якраз в той момент, як в кiмнату зайшов Андрiй:
– Е, що це за летючi телефони по кiмнатi?
– Вона божевiльна, на питання «як в тебе справи?», видалила мене з усiх контактiв. Це нормально?
– Хто?
– Джулiя, коли ми з нею зустрiлися, то вона поводилася так, нiби ми ледве знайомi. Я не розумiю цiеi жiночоi логiки.
– А я не розумiю твоеi, Джулiя – замiжня жiнка. Забудь про неi.
– Я хочу. – Пiсля невеликоi паузи. – Я хочу побачити в ii очах, що вона щаслива i поряд з чоловiком, якого вона любить. І тодi зi спокiйною душею поiхати в свiй Киiв i забути про все, що мене зв’язуе з цiею жiнкою.
– Ти вже повинен був зробити це. Вибач, але всi знали, що з ваших вiдносин нiчого хорошого не вийде – ви надто рiзнi, ти знаеш, що я маю на увазi.
– «Нерiвнiсть душ – це гiрше, нiж майна». Ми були щасливi разом i якби не загальнi думки i ставлення iнших, ми були би досi разом. Але це вже немае нiякого значення, все вже в минулому.
Так, майже в кожнiй ситуацii можна поставити «якби». Але життя нам i пiдкидае проблеми, щоб побачити нашу готовнiсть боротися за власне щастя. І той, хто здаеться передчасно, може дуже пожалiти про це в майбутньому.
РОЗДІЛ ІІ
(27 рокiв тому)
* * *
Попелюшкою – саме так називали Вiру ii рiднi та друзi, вже надто багато спiльного в неi було з цiею казковою героiнею. Тендiтна фiгура, витонченi риси обличчя i розкiшне каштанове волосся – дiвчина була справжньою красунею. Народилася вона у маленькому селi, далеко вiд районного центру, росла в багатодiтнiй сiм’i, де крiм своеi любовi та турботи, батьки не могли iй нiчого не дати. Та одного разу, на свое щастя чи бiду, Вiра познайомилася з високим розумним i дуже заможним чоловiком. І в силу певних обставин, наша Попелюшка вийшла замiж за багатого принца. Тiльки сiмейне життя виявилося не таким чудовим, як в ii казковоi наставницi.
* * *
Вiрин маленький п’ятилiтнiй син лежав у своему лiжку. Вже було досить пiзно, але вiн нiяк не мiг заснути, чи то щось тривожило хлопчика, чи то просто вiтер так розгулявся, що своiм свистом не пускав сон до дитячоi голiвки. Багато незрозумiлих речей було навколо Сашка, якi цiкавили i дивували водночас. Його погляд був спрямований на вiкно – звiдки доносилися рiзнi звуки: то шелест листя, то рипiння незмащеноi хвiртки, чи гавкiт розлючених собак. Все це заставляло його щораз мiцнiше притуляти до своiх грудей плюшевого коричневого ведмедика. Нiч несла з собою якусь свою мiстичнiсть i в уявi маленького хлопчика поставало – що всi дерева оживають, а iх гiлки – то руки. І коли могутнiй дуб, пiд дiею вiтру, своею важкою рукою почав стукати в шибку – то це не на жарт зачепило дитяче серце.
– Мама! – налякано покликав Сашко.
Саме мама його могла захистити вiд всiх цих неусвiдомлених страхiв. В ii теплих обiймах, вiн зразу ж би заспокоiвся i заснув. Тiльки вiдповiдi не було.
Хлопчик тихо встав iз лiжка, одягнув своi м’якенькi тапочки, у виглядi пухнастих смiшних пандочок; а пiд рукою, як завжди – його вiрний друг – ведмедик Тьома. Сашко попрямував у пошуках мами, яка мала б допомогти й захистити свого маленького сина.
Батьки були на кухнi – з-пiд вiдкритих дверей розливалося свiтло по коридору, i було чiтко чути iх голосну розмову. Хлопчик пiдiйшов до дверей, але щось його зупинило перед самим порогом – батьки сварилися, спiлкування було на пiдвищених тонах, а напруга в повiтрi була така, що здавалося ii можна було рiзати лезом. Сашко став за прочиненими дверима i спостерiгав за всiм, що вiдбувалося.
Я бiльше не можу так жити. Я заберу нашого сина i пiду вiд тебе. З мене досить! – вiд хвилювання дихання Вiри все частiшало, а в поглядi ховався страх i розпач водночас.
– Куди ж ти пiдеш?! Будеш жити з дитиною на вулицi? Вже забула з якоi дiри я тебе витягнув? Якби не я, то ти б до тепер жила в своiй норi, i свiта Божого не бачила б. – Сашинин тато говорив розлючено, а його погляд був наповнений ярiстю.
– Досить! – рiшуче вiдповiла Вiра i демонстративно взяла з полички ключi вiд машини – Я забираю ключi – ти нiкуди не поiдеш.
Вона розвернулася, щоб вийти з кухнi й нарештi закiнчити цю напружену розмову. В той момент обличчя ii чоловiка ще бiльше налилося люттю, вiн вхопив ii за довге волосся i вдарив головою об стiну. Вiра вiд несподiваного удару i болi – впала на землю, а ключi вислизнули з руки на пiдлогу. Чоловiк спокiйно пiдняв iх i байдуже переступивши через свою дружину, вийшов через другий вихiд з кухнi.
Сашко стояв нерухомо, немов скам’янiлий, така жорстокiсть батька була справжнiм зривом у його дитячiй незрiлiй свiдомостi. Таким Сашко, ще нiколи не бачив свого тата, невже це й справдi та людина, яка його так любить: носить на своiх сильних плечах, вчить iздити на велосипедi й розказуе, як поводять себе справжнi чоловiки. Здавалося, що хтось чужий оволодiв ним i так агресивно себе поводить з матiр’ю. Вiн вже не раз був свiдком сварок мiж батьками, вже навiть почав сприймати це нормою iх вiдносин, але вiд побаченого хлопчик нiяк не мiг вiдiйти.
Вiра припiднявшись, сидiла на пiдлозi й обнявши обома руками колiна, плакала. Тодi вона й уявити не могла, що весь цей час, з-за дверей за нею спостерiгав ii маленький син.
Тепер чудовиська – дерева з великими гiлками-руками, якi стукали у вiкно – здавалися, нiчим, проти того що Сашковi прийшлося пережити кiлька хвилин тому. Вiн i правда вже не знав, що робити, але вертатися в свою кiмнату було надто страшно.
– Мама, ти плачеш?
Вiра здивовано пiдняла голову, побачити перед собою свого сина – була справжньою несподiванкою для неi. «Боже, хоч би вiн нiчого не бачив»– промайнуло в ii головi. Вона похапцем повитирала очi так, нiби нiчого й не сталося:
– Котику, що ти тут робиш? Чому ще не спиш?
– Я не можу заснути. Можеш лягти бiля мене?
Так, звичайно – Вiра вiдповiла так, наче це був ii обов’язок про який вона посмiла забути. Вона пiдвелася, взяла Сашка за руку i вони разом попрямували в дитячу.
