скачать книгу бесплатно
Тiльки ситуацiя не стала легшою для Устима, оскiльки вiн навiть не був знайомий з ii братом.
– Можеш посидiти за компом, в мене вiльний вай фай, одним словом – роби що хочеш, тiльки не буди мене – сонним голосом пробурмотiв Влад, нi на секунду не задумуючись, щоб вставати з лiжка. Це дещо розчарувало Устима, тому що вiн чекав, що Влад зараз спробуе його вивести по якихось секретних чорних ходах з будинку i вже через декiлька хвилин вiн вдихне повiтрям – свободи, але Джулii брат продовжував спати.
Щоб врятувати себе вiд незручних моментiв цього життя, Устим пiдсунув важелезну тумбу з книжками до дверей, щоб iх неможна було вiдкрити ззовнi.
– Влад, iди снiдати! – знов прозвучав голос його мами.
Інколи маючи лишень одну умову, ii дуже важко не порушити. Устим явно занепокоiвся, вiн розумiв, що зараз прийдеться знехтувати единим правилом перебування у цiй кiмнатi.
– Я вже iду! – вiдгукнувся Влад, зрозумiвши, що поспати йому так i не дадуть. – Боже мiй, свята недiля, в цьому домi нiхто совiстi немае.
– Вибач.
Влад встав зi свого лiжка i почав одягатися:
– Перейдiмо до тебе. Ти хто?
– Джулii хлопець.
– Володя…Богдан…
– Взагалi то …
– Устим, я знаю – смiючись вiдповiв Влад – ти би бачив свое лице. Я багато про тебе чув.
– Ти менi допоможеш звiдси вибратися?
– Навiщо? Я тебе презентую як свого друга, може поснiдаемо разом, познайомишся з нашими батьками.
– Думаю, це не найкраща iдея.
– Якщо ти прийдеш до нас, як хлопець Джулi, то мама дуже строго до тебе вiднесеться, прямо може випитувати про твоi детальнi плани на майбутне, або скiльки ти заробляеш. А коли ти прийдеш, як мiй друг, то ставлення буде набагато лояльнiше.
– Вибач, але я краще пiду настоював на своему Устим.
– Добре, але мама з дiвчатами зараз нанизу накривають на стiл, так що пройти непомiченим не вийде. Хочеш я тобi, поки що покажу нашi кiмнати? Ти, здаеться, тут ще не був.
Недiльний снiданок був своерiдною традицiею цiеi сiм’i, коли нiхто не бiг на роботу чи не запiзнювався на навчання. То була однiею з улюблених традицiй Вiкторii Володимирiвни – збирати всю сiм’ю за одним столом. Тому й мама мала звичку будити своiх дiтей в недiлю до сiмейного снiданку: Джулiю, Влада i Лiзу (свою наймолодшу доньку).
– Так що iдемо на екскурсiю по дому – сказав Влад, рухаючись в сторону до дверей, i пiсля невеликоi паузи – а ти – сильний хлопець, в цiй тумбi медичних книжок за 5 рокiв мого навчання.
– Я боявся, щоб нiхто не вiдкрив дверi ззовнi.
– Тепер iх i зсередини важко вiдкрити. Там е замок, який закриваеться з середини. Але, як то кажуть «як голова не думае, то нехай руки працюють». Вiдсувай.
Дiйсно, в екстренiй ситуацii Устим не помiтив такоi дрiбницi. Не вiдчуваючи такоi ж напруги, що декiлька хвилин тому, вiдсунути тумбу назад було набагато важче, а декiлька книжок випадково впали.
– Через тебе моя «Фiзiологiя» постраждала.
Устим бувши вже у пiднесеному настроi вирiшив, вдати, що не розчув i пожартувати:
– Що? Та твоя фiзiономiя, нiби в порядку.
– Взагалi то, я про книжки.
Але Устим не змiг не блиснути своiм почуттям гумору:
– Твоя «Сексологiя», здаеться теж валяеться – пiднiмаючи посiбники з пiдлоги.
– Якби не твоя, то ми б тут не зустрiлися – пiдхопив Влад.
Вони обидва засмiялися з влучно пiдiбраного жарту. Намагаючись пiдколоти один одного, вiдносини в них склалися дуже дружнi. Влад був готовий впустити Устима в коло своеi сiм’i, як хлопця або навiть майбутнього чоловiка сестри, а Устим у свою чергу знайшов дуже хорошого друга.
Влад проводив невеличку екскурсiю по власному будинку, показуючи гостьовi кiмнати. Їх дiм зсередини виглядав як невеличкий замок: гiпсова лiпка на стiнах, великi мальованi картини з природою, дорогi лампи на стелях та дубовi, масивнi меблi в кiмнатах. Все виглядало вишукано i зi смаком, Устим не мiг згадати, коли вiн востанне був в таких красивих кiмнатах. Мама любить, коли все бездоганно – провадив Влад, – час вiд часу вона робить ремонт або мiняе меблi, чи докупляе якiсь оригiнальнi предмети iнтер’еру. вона цим захоплюеться … О, а це колекцiя слонiв мого тата, до них краще взагалi не торкатися – дико дорогi, тато може годинами про них розказувати – це його хобi.
Влад показував на креденс, де були десятки оригiнальних i дуже красивих фiгурок слонiв.
– Влад! – перервав його голос мами, яка стояла на порозi – iдемо снiдати…В тебе гостi?
– Доброго ранку, Вiкторiя Володимирiвна! – привiтався Устим.
– Це …це мiй друг, в мене були проблеми з комп’ютером, вiн прийшов подивитися…Ну, i я заодно вирiшив показати татову колекцiю.
– Так рано? – здивувалась мама.
– Я потiм буду зайнятий i вже прийшов як змiг – вiдповiв Устим.
– Ясно, тодi може приеднаешся до нас за снiданком.
– Та нi я, мабуть, вже пiду.
– Влад, запроси свого друга, я наполягаю. – Вiкторiя Володимирiвна завжди була приязною хазяйкою – я люблю, коли в нашому домi гостi, а особливо, коли це друзi моiх дiтей i такi хорошi.
Устим iй дiйсно сподобався, склавши враження ввiчливого, симпатичного молодого чоловiка.
Джулiя якраз з Лiзою накривали на стiл. Серце дiвчини чуло щось не ладне i iй залишалося тiльки надiятися, що Влад вже якимось чином вивiв Устима з дому, аж раптом:
– Дiвчата, накривайте на 6 персон, до нас приеднаеться друг Влада – пролунав голос мами.
Джулiя остаточно застигла в напруженнi, але коли побачила як на сходах появилися Влад з Устимом, тарiлка вислизнула з ii рук, нiби своiм дзвоном намагалася вивести дiвчину з цього зачарованого стану.
– Джулi, чому ти така неуважна. це мiй улюблений сервiз – трохи сердито сказала Вiкторiя Володимирiвна.
– Вибач, а нам обов’язково його запрошувати, можливо, Влада друг спiшить кудись – з надiею в голосi спитала Джулiя, замiтаючи осколки вiд тарiлки.
– Перестань, так не гарно, до речi, дуже милий i симпатичний хлопець – з загадковою посмiшкою вiдповiла мама.
В Джулii вже не було, що сказати ii надiя остаточно померла. Хлопцi спустившись сiли за стiл. Хоч запах свiжих млинцiв вперемiшку з ароматом кави мiг покорити будь-кого, але в Устима було едине бажання – якнайшвидше втекти з цього красивого дому. Владовi ж здавалося, що все йде по його грандiозному плану, хоч як виявилося, вони не врахували однiеi маленькоi, але дуже важливоi деталi.
– Кави? – Вiкторiя Володимирiвна до Устима.
– Так, дякую.
– Прошу. Я навiть не спитала, як тебе звати. – подаючи каву згадала мама.
Тiльки придумувати собi нове iм’я не було змiсту, якщо Устим планував серйознi вiдносини з Джулi.
– Устим.
– Так? – здивувалася Вiкторiя Володимирiвна, а я думала це рiдкiсне iм’я? Та вже далеко не вперше його чую, в Джулii е хлопець теж Устим. Ми ще навiть незнайомi.(до доньки) – Коли ти нас познайомиш?
– Не знаю.
Вiкторiя Володимирiвна почала пояснювати ситуацiю Устиму:
– В Джулii е хлопець, вони вже досить довго разом, але….
– Все, хватить з мене цього цирку – не витримала Джулi.
Те що вона ненавидiла у своему життi – це брехати, а особливо близьким для себе людям. Дiвчина пiдiйшла до Устима i поставила свою руку на його плече:
– Мама, це мiй Устим, а не Владин друг.
Влад:
– Джулi, ти все зiпсувала, ну нащо?
Мама здивовано i з розчаруванням у голосi:
– Що? Вiн тут ночував?
Джулiя:
– Так, я вже не маленька дiвчинка.
Вiкторiя Володимирiвна нiби завмерла, усвiдомлюючи, що вiдбуваеться насправдi. В ii очах Устим з приемного молодого хлопця перетворився на покидька, який осоромив ii дочку. Мама була вiд початку не в захватi вiд цих вiдносин ii дочки. Вона нiчого не сказала Устимовi, але кинула на нього такий озлоблений погляд, який замiняв тисячi слiв.
– Боже, який сором… в моему домi – заледве проговорила мама Джулii.
Устим встав:
– Вибачте… за все. Я, мабуть, пiду.
Його нiхто не спробував зупинити, Джулi тiльки спокiйно провела до дверей.
– Менi жаль, що так вийшло – прошептав Устим до Джулii та поцiлував у щоку.
Дiвчина опустила голову, вона знала, що зараз ii чекае напружена розмова з матiр’ю. традицiйний сiмейний снiданок був зруйнований. А ранкова кава стигла на столi. Найгiршим для Вiкторii Володимирiвни був не той факт, що ii дочка вже виросла, а те, що це був не той хлопець з яким би вона хотiла бачити Джулiю.
Вийшовши з будинку, Устим оглянувся ще раз на прекрасний палац, де жила його кохана, ii дiм був дуже красивим, але тепер вiд нього вiяло холодом i неприязнiстю. Чи хоч колись тут будуть радi його бачити? І цiкаво, якби Устим був багатим бiзнесменом чи полiтиком, чи пив би вiн зараз запашну каву з млинцями у будинку Джулii?!
Дiвчина вищого рiвня
Устим просто чудово проводив час, коли був наодинцi з Джулi. Вiн нi з ким ще не був таким щасливим як iз нею, це була саме та дiвчина з якою, йому хотiлося бути. Інколи в його голову пiдкрадалася думка, чине занадто вона хороша для нього. Але тодi, коли Устимовi тiльки пiдкрадалася така думка, то iх друзi знайомi мiж собою вiдкрито говорили про це, яка Джулiя «вишукана, розумна i привабливоi зовнiшностi дiвчина з багатоi сiм’i», а Устим, хiба що «веселий дi-джей на радiо».
Коли наша пара проводила свiй вiльний час з друзями чи родичами, це неодноразово ставило пiдводнi каменi в iх вiдносини.
Деякi друзi Устима для Джулii здавалися дивними та з дурними приколами, якi вони в свою чергу вважали дуже смiшними й крутими. Не раз намагаючись пiдколоти Устима, могли прозвучати жарти в стилi «Що ти в ньому знайшла?», «Джулi як ви розiйдетеся – я тобi подзвоню» або «Я думав, що лиш дiвчата приворожують хлопцiв, а у вашому випадку, здаеться, навпаки». На такi жарти нi Устим нi Джулi не знали як правильно реагувати та виходило по рiзному. Так що, важко сказати, що дiвчина була в захватi вiд товаришiв свого хлопця.
А от для Устима Джулii друзi та родина – це було справжне випробування. На початку йому приходилось робити безлiч речей, яких вiн нiколи або майже нiколи ранiше не робив, таких як: пропускати дiвчину вперед, подавати руку, вiдчиняти перед нею дверi, вiдсувати iй крiсло, забирати верхнiй одяг, щоб повiсити, та багато iншого. А коли вiн забував про щось iз цiеi безлiчi норм етикету, то дiвчина тихо i культурно йому це нагадувала. Знання цих правил, був для Устима своерiдним дрескодом, щоб пройти в коло близьких для Джулii людей.
А ii друзi, вони б звичайно нiколи б собi не дозволили якихось жартiв в стилi Устимових товаришiв, але за спиною, не раз пiднiмалася тема в стилi: «Джулi могла б собi знайти i кращого». І не подаючи вигляду Устим не раз мiг помiтити на собi чийсь зверхнiй погляд, тому й часто пiд час розмов хлопець вiддавав перевагу мовчанню i нейтралiтету. Хоч i розмови друзiв його дiвчини рiдко ставали для Устима цiкавими. Найпопулярнiшими темами iх дискусiй були: обговорення якихось маловiдомих для нього людей, подорожi i дорогi та дуже дорогi речi, якi варто купити.
Багато що в поведiнцi та мисленнi друзiв Джулii було не зрозумiлим для Устима, наприклад: «чому, коли ти iдеш на море е важливим вид на море з вiкна, якщо ти можеш бути на ньому скiльки завгодно; i така увага до готелiв пiд час поiздок, якщо ти хочеш подорожувати, то готель потрiбен, щоб переночувати, кинути валiзи i поiсти, а не iнтер’ери та кiлькiсть працiвникiв, якi тобi штучно посмiхаються; а цi вiчнi розмови про всякi брендовi речi, головне, щоб в одязi було зручно i тепло, а в чому перевага, щоб зайти в просторий магазин, де на одну пару черевикiв видiлена цiла поличка, а продавцiвконсультантiв бiльше нiж покупцiв, i тобi приходиться платити бiльше за рекламу, нiж за саму рiч; i яка все-таки рiзниця трьох мiсячнiй дитинi на костюмчик вiд якоi фiрми зригувати?!»
Друзi Джулii в очах Устима виглядали, як розбещенi грошима люди. Та й проводити свiй час у таких компанiях – було дорогим задоволенням, вони завжди обирали недешевi ресторани, де чай з десертом на двох дорiвнював його обiдам на цiлий тиждень.
Одного разу наша пара вечеряла з кращою подругою Джулii – Веронiкою i ii чоловiком. Вони розмовляли про…як Устим любив це називати «забаганки багатих». Веронiка:
– Хочу своему малому (це про свого 8-рiчного сина) зробити сюрприз Джулi, дивись, якi кроси я вибрала – подруга почала показувати фотографii кросiвок на своему смартфонi. – Цi 2500 грн, а цi – 3000 грн.
Устимовi пiсля почутих цифр було важко промовчати:
– Навiщо твоiй дитинi таке дороге взуття?
– Як? Що за дурне запитання? Я хочу, щоб вiн був щасливий.
– Коли менi було 8, я не знав скiльки коштував одяг, який носив, але коли я вертався пiсля iгор надворi додому, то завжди був брудний i мокрий, а мама на мене кричала так, нiби я когось вбив.
– Мене завжди батьки дорого одягали i я так буду одягати свою дитину – вiдстоювала свое Веронiка.
– Бiльшiсть мого одягу було зi старшого брата, але це немало для мене нiякого значення.
Веронiка з якимось спiвчуттям глянула на Устима:
– Вибач. Я завжди повинна була одягатися красиво, бо ми з Джулiею ще вiд маленького щонедiлi кудись ходили: то в кiно, в цирк, зоопарк; щотижня щось нове. В нас з Джулi було дуже веселе дитинство.
– Я не думаю, що це дуже веселе дитинство.
– Що? В тебе воно було краще?! – З посмiшкою заперечила Веронiка.
– Так. Це було круто. Зимою мiй дiдусь прив’язував нашi сани до машини, а iнколи й декiлька пар санiв i ми каталися аж поки хтось iз нас не падав; а лiтом, пам’ятаю як ми вiдстежували, коли сусiди пiдуть на роботу, щоб вилiзти на iх черешню. Одного разу, я навiть впав з неi та зломив руку, мiсяць проходив з гiпсом, а друзi приходили мене провiдувати, i на моему гiпсi малювали машинки та побажання одужувати, хтось навiть намалював черешеньку. Оце, я вважаю, було веселе дитинство.
Олег (чоловiк Веронiки) вирiшив пiдтримати розмову:
– Ну, не знаю, менi нiколи не подобалися такого типу розваги.
– А якi саме розваги? Пiсля школи iти на музику, потiм вчити уроки й дивитися телевiзор. Ви жартуете, це хiба весело?!
