Соловецький етап. Антологія

Серед студентської молоді Микола Павлушков різко виділявся. Він не тілько не захоплювався «громадськими навантаженнями», але завжди їх відкидав, бо не декларував себе марксистом і завжди виступав проти того катехизису, що ним став Маркс для підсовєтського студентства. Він багато читав і працював, опублікував статтю про Куліша, приготував декілька інших праць до друку, проте ці речі звичайно нічого спільного з офіціяльною совєтською наукою не мали.

Павлушков старанно добирав своїх однодумців, вишукував їх передусім серед вихідців із села, тої хоч мало освіченої, але наполегливої і безумовно ідейної молоді, співзвучної ідейним настроям самого Павлушкова. Тим разом навколо Павлушкова було молоде покоління синів і дочок тих, що склали свої голови або були ще живі і працювали для реваншу, що боролись за ідеї УНР.

Тому ідея Союзу Української Молоді – СУМ, як організація, що мала скупчити навколо себе всю антибольшевицьку молодь в противагу комсомолу, для цієї категорії молоді була звичайно не тільки близька, але й була ідеєю нормального шляху боротьби за Незалежну Україну.

Саме цю молодь і репрезентував Микола Павлушков. І саме за ці ідеї і працю потрапив у ГПУ, а звідти на Соловки до Савватієвського ізолятора. За вироком він дістав 8 років ув’язнення, але коли 1937 року мав звільнятися, його не було звільнено, а навпаки, було додано новий термін ув’язнення.

Особисто Миколу Павлушкова я не зустрічав, але час від часу мав про нього відомості, що він перебував у савватієвському ізоляторі. Треба гадати, що після ліквідації Соловецької тюрми його вивезено в інше місце

Михайло НОВИЦЬКИЙ

* Михайло Михайлович Новицький народився 3 жовтня 1892 р., в м. Ніжин Чернігівської губернії, навчався в Ніжинській класичній гімназії, згодом у Петроградському університеті на історико-філологічному факультеті.

Його праця в галузі шевченкознавства тривала понад 40 років з 1921 р., коли М. Новицький став співробітником Інституту літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка.

Після арешту С. Єфремова (1929) М. Новицький працює у комітеті для видання творів Т. Г. Шевченка при ВУАН.

М. Новицький написав багато шевченкознавчих праць, брав участь у підготовці ювілейного зібрання творів Т. Шевченка у 8 т.

1937 року вченого арештували. Термін покарання відбував у Молотовській області (нині Пермська область) та у таборах «Печерлагу» (Республіка Комі), в’язні якого працювали на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. У м. Київ М. Новицький повернувся у липні 1946 року. З того часу і до кінця життя він працює в музейництві, бере участь у підготовці до друку ПЗТ Шевченка у 10 т. (1939—1964).

Помер 29 березня 1964 року.

На відстані 50 кілометрів від станції Соловець на Манчжурській залізниці, у хащах карельських лісів, є урочище Юрьєв острів, одна з найтяжчих «командировок» Нижнєвигського відділу Бєлбалтлагу. У глухому лісі, на болоті, розчищеному від чагарників, побудовано високу загороду навколо двох бараків. Один з цих бараків був фактично землянкою.

Подавити «зелений» жах, що висів над тими бараками та проймав наскрізь життя «командировки», – зайва річ. Досить сказати, що я знайшов відомого Шевченкознавця М. Новицького в такій норі, що навіть мене, що сім років перед тим поневірявся вже по таких нетрях, пройняв жах.

Новицький сидів у кутку на нижніх нарах. Бліде обличчя йому обросло рудуватою бородою, ніс загострився, очі глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами іноді сиділи ми й читали «Кобзаря».

Новицький був великий знавець і коментатор творів Шевченка. Він брав Кобзаря і читав «На четверо розкопана висока могила», знав, коли саме, в яких умовах, з ким і де бачив Т. Шевченко «на четверо розковану» могилу. Усе життя нашого генія знав він до найменших деталів.

Було боляче і смішно дивитися на цього «контрреволюціонера», цього кабінетного ученого, що все життя своє присвятив вивчанню творчости нашого поета. Дуже цінні наукові праці його лишились незакінченими, а може, й загинули навіки.

Але того жаху, що бачив цей «контрреволюціонер», було замало. Новицького призначають зимою 1939—1940 рр. до етапу, що мав їхати на будівництво стратегічної залізниці в східній Фінляндії. Це було тоді, коли Совєтський Союз воював з Фінляндією. Становище в’язнів було тоді нестерпне. Мусіли ми, як могли, рятуватися від загибелі. Але такі люди, як М. Новицький, у цій ситуації були безпорадними.

Більш того. Коли його призначили до етапу, я, використовуючи свої можливості старого соловчанина, зробив усе, щоб Новицький не поїхав з етапом. Але Новицький не зумів і цього використати. І коли я, що теж мав їхати, залишився, то він поїхав, бо не міг сказати лікарській комісії, що хворий. А в комісії тій головний лікар, мій давній соловецький знайомий, обіцяв його звільнити, як тільки він скаже хоч слово, що на щось жаліється. Більше, коли справа про звільнення від етапу ще не закінчилась, я не тільки радив, але й показав, де і як можна йому одержати теплий одяг і взуття. Але, як виявилося в останній момент, М. Новицький поїхав з етапом у рваних черевиках і в драному бушлаті, коли температура була нижча від 40° (бо бушлат і валянки у нього там же, де він їх одержав, відняли урки).

Весною 1940 року поверталися з тієї залізниці покалічені та обморожені тисячі ув’язнених, і я дізнався, що Михайло Новицький працює за «дневального» (прибиральником у бараку), де жив інженерно-технічний персонал будівників-в’язнів.

Федір ПУЩЕНКО

* Про Ф. Пущенка читайте далі.

З професором чужих мов Федором Пущенком я познайомився лише на Соловках, хоч до арешту він, як і я, жив у Харкові і працював у різних інституціях.

На острові він виявив себе дуже порядною людиною, жив страшно нужденно і тільки за нашою підтримкою зводив якось кінці з кінцями. Працював як і всякий солідний професор, єпископ, академік чи поет, звичайно, сторожем коло складу.

Пущенко знав не тільки європейські, а й кілька мов Близького та Далекого Сходу. Об’їздив увесь світ і сливе все життя провів у подорожах. Крім того, був винятковим майстром оповідати. Цілими вечорами ми, було, слухаємо його оповідання про Австралію, Азорські острови, Індію, Соломонові острови тощо. Якось, сміючись, говорив:

– Попрошу, мабуть, батька Сталіна, щоб замість Соловків відправив мене на Таїті; що то за чудесний острів! Які там чудові жінки, хоч би на старість одружитися з котроюсь!

– Так ви ж одружений, – зауважили йому слухачі.

– Ну, що ж з того, що одружений? Адже ж у мене дружина японка, а то була б ще таїтянка.

На запитання якої не знає мови, говорив: «Знаю всі, крім російської». Він мав цілу школу на острові, кільканадцять груп, де читав лекції з різних європейських і неєвропейських мов. Про свою «справу» ніколи не оповідав. Цілком несподівано, улітку 1937 року, його вивезено літаком з острова, як говорили, до Москви. Що було з Пущенком далі, не знаю.

Іван ШАЛЯ

* Іван Шаля (Шаль) народився у 1893 в с. Журахівка на Прилуччині. Після закінчення Петроградського університету (1916) працював інспектором народної освіти в Переяславі, потім у Києві, з 1920 року – викладач Київського, з 1926-го – Кубанського педагогічного інституту. При розгромі українських інституцій на Кубані (1933) заарештований і засланий. Автор (разом із П. Горецьким) найпопулярнішого і найґрунтовнішого на той час підручника «Українська мова» (8 вид., 1926—1929).

Арештований 13 січня 1933 р., засуджений 24 серпня 1933 р. на 10 років.

«Отбывал наказание в Кеми и в Соловках, содержался на лагпункте Анзер…

Приговорен: Особой тройкой УНКВД ЛО 9 октября 1937 г.

Приговор: ВМН. Расстрелян 3 ноября 1937 г. Место захоронения в Карелии (Сандармох)».

Професора української мови в Краснодарському педагогічному інституті – Івана Шалю, добре відомого українському громадянству своєю граматикою, написаною разом з П. Горецьким, НКВД приєднало до згадуваного вже мітичного «Союзу Кубані і України». Опинившись на засланні, Шаля спершу потрапив не на великий Соловецький острів, а на поруч розташований острів Анзер. Там він, власне, й перебував аж до «великого ісхода» українців із Соловків.

Хоч був ще не старою людиною, він дуже тяжко переживав таборовий режим. Багато гіркого випив він, працюючи на силі. Згодом він працював за бухгалтера чи рахівника і якось уже тяг ярмо. Розбитий і хворий вибув він із Соловків з українським етапом.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ

* Протокол: «Левицкий Василий Иванович

Родился в 1902 г., г.Харьков; украинец; образование высшее; «Сельхозгиз», литературный редактор. Проживал: г. Харьков.

Приговорен: ОС НКВД СССР 26 марта 1936 г. Приговор: 5 лет.

Заключенный Соловецкой тюрьмы особого назначения. Приговорен: Ос. Тр. УНКВД ЛО 25 ноября 1937 г.

Приговор: ВМН Расстрелян 8 декабря 1937 г. Место захоронения – г. Ленинград».

Науковий співробітник Інституту історії української культури в Харкові Василь Левицький прибув на Соловки десь у 1935 році разом з цілою групою українських науковців і письменників.

Молодий, здоровий і активний, він від початку не давався біді й прикладав усіх зусиль, щоб жити не гірше за інших, віддаючи мінімум каторзі – максимум використовуючи для себе. Живучи в Кремлі, він був найближчим до Олекси Слісаренка і завсіди дбав не тільки про себе, а й про нього. Чи дістати картоплі, чи чогось іншого – всі ці справи лежали на В. Левицькому, який нагадував школяра з давніх бурс. У даному разі Слісаренко посідав позицію дяка-пиворіза.

Мені випали з голови двоє прізвищ – одного аспіранта катедри інституту історії марксизму в Харкові й другого якогось незначного українського поета. Той аспірант-історик походив з Канади, був порядною і свідомою людиною, другий – десь походив з Наддніпрянщини. Раптом того українця з Канади кидають до підвалу під Білим домом. Через деякий час – «слідство і суд». Виявляється, що в якійсь компанії він висловлювався досить гостро проти совєтського режиму, а в тій компанії знайшовся «стукач». Там же був присутній і поет. Зрештою, на «суд» викликали й поета. Той, перелякавшись, ствердив те, що говорили «стукачі».

За весь час мого перебування на каторзі це був перший випадок свідчень українця проти українців, про це заговорив увесь Кремль. Левицький з цього приводу вимагав щонайменше пустити «поетика» ловити рибу у святому озері.

Та трохи згодом, коли було багато ув’язнених на подвір’ї Кремля, Левицький якось зустрів того поетика. Він, мов несамовитий, схопив того за петельки і, труснувши переляканого насмерть «свідка», громовим голосом запитав: «Та як же ти смів оббріхувати порядну людину?» Переляканий поет щось промимрив, що він боявся, щоб його не кинули до ізолятора, що він не брехав, а сказав тільки «правду».

«А, правду?!» – спалахнув Левицький і, з презирством плюнувши бідолашному «свідкові» в обличчя, пішов геть.

Так жив собі Левицький, читаючи Шамісс, крадучи картоплю, уникаючи роботи.

Петро ГРЕБІННИК

* Петро Васильович Гребінник народився у 1899 р. в Луганську. Закінчив аспірантуру в Харківському інституті літератури. Працював доцентом, завкафедрою української літератури Краснодарського педінституту. Співавтор низки підручників з української мови та літератури.

Заарештований 1933 р. як учасник самостійницької контрреволюційної організації «Союз Кубані та України». Засуджений 22 серпня до восьми років виправних таборів. Покарання відбував на Соловках, на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. За сфабрикованою справою про фашистську організацію отримав додатковий термін – 10 років (скасований 1939 р.). Подальша доля невідома.

Колишній аспірант Харківського науково-дослідного інституту Т. Шевченка, а потім доцент української літератури Краснодарського педагогічного інституту, Петро Гребінник, належав до тієї категорії нашої інтелігенції, що з селянською упертістю намагалася гнути свою лінію і без бою не здавати позицій.

Ще дорогою на Соловки, на так званому «Морсплаві», Гребінник бере жваву участь у всіх справах української громадськости. Це людина зі свіжою головою. Серйозно і вдумливо ставився до всього, що діялось навкруги, і був шанований в українській громаді на Соловках. Якийсь час Гребінник працював на загальних роботах, а потім вивчився самотужки на бухгалтера і був до самого виїзду з острова бухгалтером «Рибпрому».

Гребінника не вивезено разом з українським етапом, як не вивезено й мене, що, очевидно, сталося через недогляд якогось урядовця УРЧ («учетно-распределительная часть»). Я був щасливий, коли вже в другому етапі, коли нас трусили, зустрів Гребінника. Разом ми виїхали й на материк, щоб їхати в тому ж напрямку, що й перший етап. Але сталися якісь зміни, і цей етап по двохмісячних переговорах перекинули до Біломорсько-Балтійського табору. Не буду описувати того жаху, що нам довелося зустріти на цій «тверді». Досить сказати, що після тяжких мандр по різних «спец» і «штрафкомандіровках» зустрілись ми знову у Сосновському госпіталі для ув’язнених. Він – з назавжди зіпсованим серцем, я – з двобічним плевритом, крупозним запаленням легенів і нефритом. Після госпіталю Гребінникові щастить дістати роботу в бухгалтерії на Сосновецькому таборовому пункті, куди згодом з його допомогою дістаюсь і я. Це було наприкінці 1938 року.

Та не довго довелося Гребінникові працювати у тій бухгалтерії. Мусів сісти з цілою групою в’язнів до ізолятора. Ще перед цим було кілька «фашистських» процесів на Сосновецькому пункті. Гребінник за задумом ІІІ частини мав очолити ще один. Звичайно, Гребінник ні в чому «не признався», а своєю поведінкою на «суді» сприяв провалові його. Він із залізною логікою доводив «суддям», що увесь «процес» – звичайнісінька провокація, що всі «свідчення» – брехня і що він себе ніколи і в ніякій мірі винним не визнає. Проте, вислухавши в’язня, «суд» покарав його новим десятирічним ув’язненням, і в серпні 1939 року Гребінник з ізолятора знову прибув на Соловецький пункт з новим терміном ув’язнення.

Громом серед ясного неба був для в’язнів договір Німеччини з СССР 1939 року, але цей договір урятував Гребінника. Усі вироки по так званих «фашистських» процесах, ще не затверджені на момент підписання договору, скасовано. Отож і Гребінникові відновили старий термін ув’язнення та перекинули з Сосновця до Майгуби. У Майгубівському таборі він знову працював за бухгалтера. У січні 1941 року кінчився термін ув’язнення Гребінника, але звільнено його чи ні – не знаю, бо втратив з ним усякі зв’язки.

Ананій ЛЕБІДЬ

* Ананій Дмитрович Лебідь народився 11 січня 1898 р., у м. Веркіївка Ніжинського повіту на Чернігівщині.

У 1900 р. його батьки переїхали до Чернігова, де батько працював вихователем в земському сирітському домі, а також разом із М. Коцюбинським в оціночно-статистичному бюро Чернігівського губернського земства.

У книзі «Реабілітовані історією. Чернігівська область. – Чернігів, 2012» з дослідження Тамари Андрійчук довідуємося деталі біографії А. Лебедя та протоколу його допиту в НКВД від 14 травня 1935 р.:

«Вопрос: В какой политической атмосфере Вы воспитывались?

Ответ: В моей семье всегда господствовал украинский разговорный язык и украинофильство. Еще в детском возрасте я начал принимать участие в черниговской «Просвите», а когда она в 1909 р. была закрыта, я рос под влиянием семьи Коцюбинского, известного украинского писателя, на квартире у которого продолжали устраиваться детские вечера. Это продолжалось до 1913 года, когда умер Коцюбинский» [4, Т.3, арк.17—18].

Батько А. Лебедя був близьким знайомим і С. Єфремова. Він листувався з ним, С. Єфремов зупинявся в їх родині, коли бував у Чернігові, про що дізнаємось із його щоденників.

По закінченні Чернігівської гімназії в 1916 р., здібний гімназист Ананій Лебідь, вступив до Петроградської політехніки. Після Лютневої революції, в травні 1917 р., був рекрутований О. Керенським в армію і направлений в Петергофську школу прапорщиків, де і пробув до Жовтневого перевороту. Всі столичні плани юнака було зруйновано, він повернувся в батьківський дім до Чернігова. В грудні 1917 р. служив у Київському юнкерському училищі при Центральній Раді. Літом, в період Гетьманщини, служив у Чернігівському окружному суді перекладачем (володів українською, російською, польською та французькою мовами). Осінню 1918 р. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті, а в кінці 1918 р. повернувся в рідний Чернігів, де і завершив свою освіту в 1922 р. на словесно-історичному відділі Інституту народної освіти.

Ананія Лебедя як успішного студента по закінченню навчання, залишають на роботі в ЧІНО викладати українську мову та літературу. Але ця сторінка біографії його була дуже коротка. Особова справа викладача ЧІНО датується 14.03.1924— 28.09.1924 рр. І має лише два документи. Наказ №319 від 14.03.1924 р.: «Поручить руководство кружком для изучения новейшей украинской литературы до конца текущего учебного года Ананию Лебедю с 15 марта с. г. ректор Воробьев». І другий документ: «Звільнити з посади лектора ЧІНО Лебедя А. Д. з 1 вересн 1924 р. Підстава: розпорядження ректора. Ректор Щербаков» [6, спр. №3976].

Така коротка викладацька кар’єра пояснюється тим, що в Чернігівському інституті народної освіти змінилося керівництво. На місце ректора нова влада призначила В. Щербакова, для якого на перший план були висунуті не професійні, а ідеологічні та політичні чинники. І службові неприємності розпочалися не в одного молодого здібного викладача, а і в іншої «старорежимної» професури.

Вже в часи навчання в ЧІНО, Ананій Лебідь працює в 1919—1922 р. в Чернігівському етнографічному музеї ім. Тарновського на посаді спочатку емісара, а з 1920 р. – помічника завідувача відділом рукописів. Тут А. Лебідь працював над архівами П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського та над архівом Чернігівського жандармського управління. В 1923 р. 25-річний молодий науковець, був запрошений С. Єфремовим співробітником комісії з видання пам’яток новітнього письменства при ВУАН.

В 1921 р. в Чернігові була організована група молодих письменників, котрі збирались на квартирі художника М. Жука, щоб обговорити художні твори своїх членів. Ананій брав у них найактивнішу участь. На їх творчі вечори, за його свідченням, неодноразово приїжджав П. Тичина, критик Іванов-Меженко. Група розпалась в 1923 р.

В чернігівський період свого життя юнак бере активну участь в і в роботі Чернігівського наукового та етнографічного товариств.

У 1924р. в житті А. Лебедя розпочинається нова сторінка – він переїздить до Києва, вступає до аспірантури на кафедру літератури в інститут Т. Г. Шевченка.

Особливо плідно в ці роки А. Лебідь працює над аналізом творчості М. Коцюбинського, якого він знав особисто, з яким разом працював і товаришував його батько. Амбітним задумом молодого літературознавця було повне, а не вибране видання творів М. Коцюбинського. Він планує 13-томне видання творів, але долею йому судилось здійснити цей задум частково. В 1928—30 рр. виходить лише п’ять томів задуманого видання, його призупинили після арештів по справі «СВУ».

Все принципово зміниться після 1929 р. Справа «СВУ» не оминула родину Лебедів: був заарештований батько і чоловік сестри. Сам А. Лебідь в 1929 р. теж був заарештований по цій справі, але за браком доведених звинувачень, після семимісячного ув’язнення, був засуджений на 3 роки умовно. Це зламало всю його подальшу кар’єру. За свідченнями сестри Юлії, її брату не давали плідно працювати після арешту по справі «СВУ».

Через 6 років, 20 квітня 1935 р. Ананій Лебідь був заарештований вдруге. Під час арешту у нього, окрім цінної бібліотеки (3 тис. томів) буде вилучено 6 папок з рукописами: (№1. Літературні роботи, №2. Рукописи М. Могилянського, №3. Літературні роботи і музейні матеріали про М. Коцюбинського, №4. Літературні роботи А. Лебедя, №5. Літературні роботи і музейні матеріали, № 6, 7. Щоденники М. Могилянського). На сьогодні ці матеріали не виявлені, що є неабиякою втратою для нашої культури.

Слідство триватиме більше 9 місяців. На одному із допитів А. Лебідь скаже: «Меня удивило, что после убийства т. Кирова в опубликованных списках расстрелянных и репрессированных за террористическую деятельность было так много известных имен украинских писателей».

Під час слідства він мужньо спростовує алогізм звинувачень, підписує кожне свідчення, веде записи по ходу слідства, на відміну від більшості заарештованих по цій справі не визнає себе учасником терористичної групи, але це його не рятує, бо він грає за правилами з тими, для кого вони не писані. Співкамерник у доносі свідчить: «Лебедь ответил, что бессилен бороться с «провокацией» НКВД, приготовился к худшему и будет молчать до конца».

Цей же стукач наводить сюжет, який, на його думку, мусить бути компроматом на підозрюваного, а насправді є компроматом на тодішнє НКВдиське керівництво, яке просто забирало собі майно арештованих.

«В отношении тов. Балицкого Лебедь приводит следующую инсинуацию: у высланного за агитацию против снесения Михайловского монастиря проф. Макаренка осталась большая библиотека ценных книг по истории искусств, за целость и сохранность которой поручилось НКВД. Спустя некоторое время после отъезда из Киева Макаренка, по словам Лебедя, к нему явился заведующий антикварным магазином на Фундуклеевской, известный среди писателей и научных работников под кличкой «Мотя» и рассказал ему, что к нему в магазин пришел сын или племянник Балицкого и предложил купить историю искусств Мутера и сказал, что еще может принести целий ряд книг для продажи. Издание Мутера «Мотя» купил за 200 руб. и заверил Лебедя, что эти книги из библиотеки проф. Макаренко, в укупорке которой он сам принимал участие».

У постанові від 8.08.1935 р. зазначено, що слідство завершено і передано в прокуратуру. Підсудних звинуватять, що «націоналістична діяльність ними проводилась на літературно-науковому та педагогічному полі», до компрометуючих фактів біографії було зараховано і роботу в комісії ВУАН, яка визнавалась оплотом українського націоналізму, і те, що в своїх працях про М. Коцюбинського А. Лебідь зображував його не революціонером-демократом, а націоналістом, естетом та європейцем.

Він єдиний не визнає жодних звинувачень (на суді від звинувачень відмовиться і Л. Митькевич). Однак це не допомогло, трибуналом 1—4 лютого 1936 р. їм, як «активним учасникам контрреволюційної терористичної організації», було визначено міру покарання: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.

У червні 1936 р. етап прибув на Соловки.

П. Филипович на допиті свідчить: «Аресты националистов, снятие их с работы, Лебедь расценивал как преследование украинской интеллигенции, убеждая других, что это участь всех представителей украинской интеллигенции… После расстрела террористов Косынко и др. Лебедь заверял меня, что они не террористы, и говорил, что напрасно я вообще принимаю на веру все то, что пишут о различных процессах».

Його співкамерник-стукач у своєму доносі зазначає: «Лебедь считает, что проведение большевистской украинизации является самой возмутительной профанацией и очковтирательством, с возмущением подчеркивает, что Соввласть занимается разгромом украинской интеллигенции».

В іншому його доносі читаємо: «Лебедь возмущается содержанием полит. арестованых тепер, противопоставляет содержанию при царском режиме, когда их кормили свежими овощами. Лебедь повторяет дикую позицию, что академика Михаила Грушевського отравили, а потом вокруг его похорон создали шумиху».

Надзвичайно цікавою і тверезою є його ставлення до колективізації та причин голоду в Україні в 1931—1932 рр. Це питання, як свідчать матеріали слідства, широко обговорювалося в колах української інтелігенції. Так, у протоколі допиту А. Лебедя від 17.07.1935 р. читаємо:

«Вопрос:…Вы изоблечены в том, что в 1932 году, обсуждая мероприятия Сов. власти Вы в контреволюционных целях доказывали, что политика колективизации ведет к гибели широких крестьянских масс…Что Вы можете показать по существу контрреволюционых суджений о гибельности колективизации для крестьянства?

Ответ: Разговор, который Жигалко характеризует, как розговор о колективизации действительно имел место… Жигалко и Рыльский начали рассказывать о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде, который всех волновал и никаких конрреволюцыонных целей не преследовал».

У жовтні 1937 р. справа «терористичної групи Зерова» була переглянута Ленінградською трійкою НКВД без підстав та пояснень. Вирок було замінено на розстріл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937 р.