Соловецький етап. Антологія

Ананій Лебідь на соловецьку землю ступив з групою українських письменників та вчених і від самого початку не міг погодитися з дикою несправедливістю, що його, як він уважав, невинного, раптом заслали на острів жаху і смерти. Блідий, з утомленим обличчям, він сидів мовчки межи колегами. Коли ж починав говорити, говорив різко і пристрасно. Відчувалося, що був невдоволений своїми колегами по Київському НКВД; і хоч стримано, але інколи скаржився, що через слабодухість не витримали, як і більшість, енкаведистських тортур, і що всі пішли по лінії визнання себе «контрреволюціонерами», «шпіонами», «диверсантами» тощо.

Справляв враження наївної людини чи удавав наївного в оцінці ситуації, в якій перебувала українська підсовєтська інтелігенція. Ніби не розуміючи, що незалежно від того, був він і його товариші «контрреволюціонерами», чи ні, їх мусіли заслати на Соловки, бо всі вони були свідомими українцями. Ананій Лебідь серйозно і по-діловому роздумував та писав довгі прохання до Москви, в яких намагався переконати високих совєтських «достойників», що він не винен, і просив переглянути справу та звільнити його з каторги.

Коли мені доводилося говорити з Лебедем на цю тему і висловлювати свій погляд, він ніяк не погоджувався, що цілий уряд, усе керівництво Совєтського Союзу можуть стати на шлях фізичного нищення української інтелігенції. На острові спочатку працював на різних, переважно на сільськогосподарських роботах, а згодом став телефоністом в управі транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цій роботі був аж до кінця 1937 року, коли разом із іншими його вивезено з острова.

Мені доводилося не раз сидіти в його кімнаті і розмовляти на різні теми. Коли заходила мова про проблеми української культури взагалі чи літератури, зокрема, – він завсігди говорив з піднесенням. На Соловках написав роботу про Чехова і саме в ній виявив себе представником та ідеологом третього стану – «різночинців». Коли говорив про них, відчувалося, що ті чеховські герої були йому близькими, бо й сам він, як казав, хотів боронити інтереси того третього стану.

«Українська інтелігенція – це третій стан; бо ми кров і тіло народу, ми – селяни, робітники чи ремісники; і тільки цим можна з’ясувати, що українська інтелігенція, нова українська інтелігенція доби революції, за такий короткий і важкий час лишила на сьогодні колосальний доробок у творчості хоч би таких найвидатніших її представників, як Хвильовий, Курбас, Куліш, Вишня, Петрицький і багато інших. І справа не йде, – говорив він, – тільки про літературу й мистецтво. Йдеться про всю українську культуру, бо за цей час ми мали не тільки видатних математиків, як Михайло Кравчук, а й своїх географів, геологів, хеміків, аеродинаміків і т. д. Усі вони тільки селяни й робітники, бо земля наша чиста від усякого нетрудового елементу».

Так, сидячи коло телефону, Ананій Лебідь, на далекій півночі своїми думками і мріями жив на сонячній Україні. Його єдиним Богом, в якого вірив, була Україна – наша, хоч не своя, земля.

Олександр ЯНАТА

* Олександр Алоїзович Яната народився 28 травня 1988 р. в м. Миколаєві у сім’ї садівника. По закінченні Київського політехнічного інституту працював агрономом у Криму і Харкові, 1917-го – секретар Українського Військового Комітету Південно-Західного фронту, з 1928-го – у Києві, викладав в університеті й був секретарем Українського наукового товариства та одним із засновників «Українського ботанічного журналу»; з 1928 року був ученим секретарем Сільськогосподарського наукового комітету України (СГНКУ) та керував його ботанічною секцією і редагував «Вісник сільськогосподарської науки». Після ліквідації СГНКУ 1928-го – професор сільськогосподарського інституту в Харкові, там організував і очолював Інститут прикладної ботаніки й Інститут рослинництва.

У 1921—1925 роках був головою ботанічної секції ІУНМ, котра працювала над укладанням Словника ботанічної номенклатури. У словнику кожному видові здебільшого відповідає кілька (іноді до сотні) народних назв-синонімів. Для майже двох тисяч видів рослин і грибів наведено близько 8 тисяч їх українських назв. Фаховий рівень словника був дуже високий. Українська ботанічна номенклатура, що її використовують тепер, ґрунтується, головним чином, на доробку укладачів цього словника.

Лише частина праць Янати з’явилася друком, зокрема, його визначник «Флора України» вийшов щойно після його арешту й не під його прізвищем (як 1 том «Флори УРСР»). Загалом його перу належить близько 500 публікацій. Переважну більшість утрачено. Його найфундаментальніші праці, насамперед з народної ботанічної номенклатури, Наталя Осадча-Яната вивезла до Сполучених Штатів, де й видала.

15 березня 1933 року постановою президії Української сільгоспакадемії О. А. Янату за «протягнення» буржуазних теорій у галузі «боротьби з бур’янами» звільнено з роботи в Інституті захисту рослин. Того ж року заарештований. Кілька років відбував покарання на Соловках, де в таборі працював агрономом-фітопатологом сільгоспу й намагався проводити наукові дослідження, шукаючи способів ефективної боротьби зі шкідниками рослин. Вивезений із Соловків 1937 року. 1938-го загинув на засланні на Колимі.

Я не був знайомим «на волі» з професором Янатою, відомим ботаніком і керівником одного з науково-дослідчих інститутів рослинознавства. Лише на острові дізнався, що він якийсь час був членом партії. Згодом фортуна зрадила його і він опинився в колишній обителі Святих Зосими і Саватія. Я знав його на острові років з чотири. Увесь той час професор працював у першому сільгоспі, зокрема на СОПі «Соловецькое опытное поле».

Треба сказати, що на соловецьке сільське господарство витрачено не один мільйон совєтських карбованців, а надто тоді, коли з легкої руки Мічуріна в Совєтському Союзі поширилася психоза культивувати південних рослин на півночі. На Соловках завжди перебувало багато висококваліфікованих агрономів, садівників. Немає чого дивувати, що в лабораторії і на досвідній станції СОПу професор Яната знаходить багато цікавого матеріалу і можливостей.

Призначений на агронома-фітопатолога сільгоспу, він з головою поринає у ті проблеми. До того ж з найдавніших часів головним ворогом соловецьких городів була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розв’язати проблему боротьби з цим шкідником. Але як?

Яната, як і всі звичайні ув’язнені, жив у брудній камері, де панував завжди крик і гамір, регіт і плач. Щоб працювати науково, Яната добирає такого способу: повертається з роботи дуже акуратно, з’їдає належну йому порцію «баланди» і негайно лягає спати. Тільки о першій годині ночі, коли всі вже сплять, він устає, дістає свою скриньку, сідає за стіл і працює до ранку. У нього були тисячі нотаток (і то все на картках!), систематизованих і в певному порядку складених. Мав грубі теки дрібно списаного паперу, де були записи температури, опадів, величезну кількість описаних досвідів.

Три місяці я спав поруч з професором і за цей час не чув від нього три слова. Років зо два спав поруч нього Слісаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже ніколи не розмовляв. Ніколи ні з ким не говорив, нікому не дорікав, нікому не перечив і нікого ні про що не розпитував. Був зовсім самітний, увесь світ йому заступили оті капустяні мухи та інші шкідники й хвороби соловецьких рослин. Ніяких особливих нагінок на нього не було, і так він жив, живлячись «баландою» та мріючи про відкриття способів боротьби зі шкідниками рослин.

Управа острова була в курсі занять Янати і при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором і не рилась у його картках. Тільки раз, як мені розповідали, один з обшукувачів зацікавився і запитав:

– Што ето ти, старик, всьо пишеш?

– З розпорядження начальника острова пишу дослідження про капустяну муху.

– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.

Присутні сміялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав свої скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вересні 1937 року, увіходить до камери начальник колони й кричить:

– Яната! Немедленно с вещами!

Мов грім серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрібний день, щоб усе написане і зібране добре запакувати.

– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сів і пальцем не повів, щоб зібрати свої «вещі».

Бачучи таку справу, начальник колони пішов і повідомив, що Яната не може «немедленно» зібратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двоє дебелих тюремників. відіпхнули професора від його речей, вкинувши в мішки все жужмом – папери з гербарієм, старі черевики з картками. Зв’язали, поклали собі на плечі й понесли.

– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанік, навіть не попрощавшись, розгублено пішов за конвоїрами.

Куди саме відправлено професора Янату з острова, – так ніхто й не довідався.

Микола НАРУШЕВИЧ

* Про М. Нарушевича, як і про інших згаданих тут письменників, читай далі.

Року 1930 Управління наукових установ НКО УССР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці і знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч міг у тому музеї довго триматися, мусів поступитися місцем і не просто піти, а дістатися Соловків.

Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось з його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тільки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищі ув’язненого. У всякому разі, до перетворення Соловків на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в одній камері і був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок.

На острові була школа для дітей енкаведистів та збройної охорони, і начальник видав наказ, щоб Льонка, як вільного, надіслали до тієї школи, відповідно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але ні діти енкаведистів, ні сам Льонок не мали охоти зав’язувати між собою приятельських стосунків, і Льонок із школи негайно повертався до Кремля. Так цей в’язень добув на острові до червня 1937 року, а потім його відправлено з острова, уже без батька, невідомо куди. Батько працював на сільськогосподарських роботах і дуже переживав розлуку з сином.

Згодом покинув острів разом з українським етапом і сам Нарушевич.

Микола ЗЕРОВ

Він був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках. Поет і професор, знавець античної поезії, перекладач римських поетів, – прийшов на Соловецький острів, не одриваючись від улюблених своїх тем і авторів. Здавалось, не відчував він трагізму свого становища, і те, що опинився на острові в колишній обителі Святих Зосими і Саватія, нічого в ньому не змінило, так само як лишався незмінним духовний світ ченця, що з якоїсь Волоколамської пустині переходив доживати життя до суворої, похмурої Соловецької обителі.

Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був він у своєму «професорському» капелюсі, з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Верґілія чи Катулла. Я привітався. Ми ще раз потисли руки.

– І всі ми будем там, – надійде мить остання,І в човен кинуть нас, як діждемо черги,І стрінуть нас до вічного вигнанняПонурі береги, —

продекламував я.

– Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали ці рядки. Це для всіх епох. Це вічна поезія.

– А як же сьогоднішня норма? Ви ще й не починали працювати? – питаю.

– О, ні! Як же, пробував. Он, бачте, разів, мабуть, 8—10 копнув. Та, знаєте, тут не земля, а камінь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собі, голубе, пригадав оте латинське прислів’я, де сказано – «Хай не квапиться бути героєм той, хто не родився ним», – та й сів оце спочивати.

Посидівши трохи, пішов я далі, а зустрівши Степана Запорованого, який був у цьому господарстві за агронома, попередив, щоб сьогодні й надалі мав на увазі Зерова і не лишив його без «пайки».

На щастя, Миколі Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневірятися: через два чи три місяці його влаштували «по блату» в Соловецькій бібліотеці. Згодом він навіть пробував читати доповіді. З виступів його пам’ятаю лекцію про Пушкіна. Слухав я її, і шкода мені стало свого професора. Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишилась тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певности, що світилась йому колись в очах. У Києві був поет і професор, тут же лишився тільки професор. Лише від 11 год. вечора і до п’ятої ранку, коли в’язні спали міцним сном, Микола Зеров був поетом. З олівцем у руках сидів він у кутку коло «нар» і перекладав римських поетів. Брався іноді за англійців. Перекладав кілька поезій Пушкіна.

Пригадую ще одну розмову з ним:

– Знаєте, – каже – з дитинства полюбив я російську поезію.

Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему і згодом перейшли до питання про мистецьку критику.

Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика є ніщо інше, як літературними засобами організований мистецький смак критика». Він любив ділитися своїми думками з іншими, коли-не-коли читав свої переклади, охоче всім допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свій прекрасний переклад «Енеїди» Верґілія. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світа міг творити. Творити захоплено і наполегливо.

1937 року глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свій «одр» і, поцілувавшись з приятелем, простував за конвоїром. Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в’язнів (у порті був ще передостанній обшук, а останній аж на материку «Морсплаві»).

Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули праці професора Янати, дбайливо вирвані аркуші яких валялися коло місця трусу. На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у в’язнів цього етапу речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти.

Думка, що Микола Зеров загинув біля Мідяної гути, недалеко від Ленінграду, – малоймовірна. Не міг він, мені здається, там бути. Що ж до його літературних праць, то нема майже підстав думати, щоб їх приєднано до архіву «дела… з. к. Зерова М». Слід гадати, що всі вони загинули…

Павло ФИЛИПОВИЧ

Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революції повернувся до рідних берегів і посів помітне місце між українськими неоклясиками. Непоганий поет, жива літературна енциклопедія, український професор – літературознавець, він, звичайно, не міг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що він покинув російську поезію й повернувся до батьківської стріхи.

Складалось враження, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самітний. Працюючи на важких фізичних роботах, прикладав усіх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя його, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався від тих робіт.

Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми, – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусів читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах.

Серед товариства його майже ніколи не бачили. Любив самотність. Самотній ходив навколо Успенського собору в Кремлі й годував чаєнят. Найбільше ж любив читання. Безперечно писав і перекладав, але ніколи перед широким колом, хоч би близьких людей, не читав тих творів. Хіба зрідка дуже близьким людям.

Усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло, бо покинув острів разом з українським етапом наприкінці 1937 року. Про нього, як і про Зерова, писали, що помер коло Мідяної гути. Думаю, що припущення це – малоймовірне і безпідставне.

Євген ПЛУЖНИК

Євгена Плужника, молодого талановитого письменника, автора «Днів», «Недуги» і «Рівноваги», заарештовано було тоді, коли він був уже безнадійно хворий (на туберкульозу). На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до Соловецького госпіталю. З того госпіталю, навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби з боку української соловецької громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках.

Лесь КУРБАС

1917 року Лесь Курбас писав: «В нашій літературі ми бачимо… зворот великий, єдино правильний, єдино глибокий. Цей зворот – прямо до Європи і прямо до себе, без посередників і без авторитетних зразків».

Пишучи так про нові шляхи розвитку української літератури, Лесь Курбас ці ідеї не тільки проголосив, а й у галузі українського театру – блискуче і переконливо здійснив. Він поставив українське театральне мистецтво, в повному розумінню цього слова, в рівноправного і рівнозначного члена театрального мистецтва світу. Ми, сучасники великого майстра «Березіля», не тільки не оцінили цю талановиту постать українського ренесансу 20-х років, а навіть не наблизилися до вивчення того доробку, що його полишив цей титан української мистецької культури.

Окупант уживав всіх заходів, щоби таки зігнути, поставити на коліна Леся Курбаса, але, переконавшись, що тими методами, якими він поставив Тичину, Рильського і Бажана, не може поставити на коліна Курбаса, мусів його послати на Соловки.

Коли на Україні настав нестерпний терор, Лесеві Курбасеві порадили краще від гріха виїхати до Москви і не мулити очей ГПУ. Він так і зробив: не тільки виїхав, а, здається, ще й став режисером якогось театру в Москві. Та занадто видатна це була постать, щоб випала вона з поля зору «недремлющего» ока ГПУ. Довелося нашому режисерові міняти театр на Бутирську тюрму в Москві.

Слідство тяглося довго. А в цей час всякі совєтські писаки змальовували в газетах Курбаса, як страшенного контрреволюціонера, націоналіста й фашиста. Слідчі старанно передавали Курбасеві до камери всі ті газети, щоб в’язень переконався-таки, що до театру йому повертатись не видно, що він уже не вийде з тюрми. Домагались «зізнань». Він може сказати, що хотів забити Сталіна чи збирався зняти повстання. Можна ще було заявити, що був «шпіоном». Словом, яку хоче ролю хай вибирає, чи всі разом, бо в Бутирській тюрмі та на Луб’янці режисером було ГПУ, а він Курбас міг виступати тільки як артист. Не знаю, «признавався» Курбас чи ні, – проте на Соловки прибув він з багатьма «пунктами» 58 статті, що стосувалась «контрреволюційної діяльности».

Відомого режисера не послали, правда, одразу на важкі фізичні роботи. До того ж йому заборонено виходити за Кремль. А що на Соловках тоді функціонував таборовий театр, то Курбас став у ньому за режисера. Працював тут доти, доки театр навесні 1937 року не закрито. На острові було кілька видатних українських і російських акторів, яких і використовувано у тому театрі. Тяжко сказати, що було легше для Курбаса: працювати на сільськогосподарських роботах чи бути за режисера в соловецькому театрі. Постійними відвідувачами його були енкаведисти та «соцблизкие» на чолі, звичайно, з начальником острова Пономарьовим. Не тяжко уявити собі становище в цьому тюремному «Храмі Мельпомени» славетного українського режисера. Через те він, мабуть, скоро й посивів. А тут ще прибув на Соловки якийсь ленінградський режисер з вірмено-грецьким прізвищем і почав писати на Курбаса якісь доноси. Курбасом почала цікавитись «третя частина». Мусів триматися обережно, обминаючи хитро розставлені ворогами пастки. Треба було якомога звужувати коло своїх знайомств.

Другу половину 1937 року, аж до від’їзду з українським етапом, Курбас нічого не робив, бо з того часу всіх нас, за невеличким винятком, посаджено на суворий режим.

Де Курбас сьогодні, не знаю, як не знає й досі ніхто, крім ГПУ—НКВД, де перебуває увесь той український етап 1937 року. Була в газетах вістка, ніби Курбас живе на терені Карелії, в межах Біломорсько-Балтійського табору, і працює на якійсь річці за перевізника.

Це неймовірна річ. Хто знає «пункти» 58 статті, які йому пришито, та умови, за яких український етап докинув Соловки, – той напевне скаже, що Курбас не може працювати за перевізника. Його, як і всіх інших його товаришів, треба шукати десь в районі Ухта-Печора-Воркута чи далі.

Микола КУЛІШ

Славного «драматурга Миколу Куліша, зацькованого ще на «волі» і згодом засланого і посадженого до другого соловецького ізолятора, у Кремлі ніхто не бачив. Він був хворий на туберкульозу і по суті не жив, а поволі умирав у тому казематі. Уживали ми різних способів, щоб йому якось допомагати харчами або чим іншим, але з того нічого не вийшло, за винятком двох чи трьох разів, коли пощастило передати масло та яблука.

Дарма, що наш драматург був тяжко хворий, його не дозволили перевести до госпіталю. До кінця 1937 року був ще живий, і ніхто не може сказати, чи він виїхав з острова у 1937 році. Треба думати, що в зимі 1937— 1938 року ще лишався на Соловках і, як був живий, то, мабуть, вивезений 1938 року навесні. Але куди і як – цього не знаю.

Олекса СЛІСАРЕНКО

Відомий український поет і прозаїк Слісаренко ніколи не впадав у розпач і всією своєю поважною постаттю, своїми глибокими очима і сивим чубом якось мимохіть викликав до себе симпатію. Коло нього було затишно. Був завжди привітний. Його усмішка була завжди щира, а мова, навіть тоді, коли говорив про страшні, нелюдські й дикі справи, була завжди спокійна, перейнята тонкою іронією чи легким французьким гумором. Ніколи ні на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч і хотів їсти, і ділився всім, що мав. Коли його запрошували, не відмовлявся і завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовні нагадував «сенатора на покої».

Як прибув на острів, спочатку працював на парниках. Йому доручили ходити за квітами, і він виконував це блискуче, з неабиякою старанністю. «Люблю контрасти, – говорив, – Соловки – квіти». Та згодом став за сторожа на одному із складів сільгоспу. На посаді цій безпорочно прослужив до від’їзду з острова.

Ніхто тими складами не цікавився. Довгими соловецькими вечорами сиділи ми і розмовляли про різні справи. Нелегко сьогодні пригадати, про що саме говорилося тоді, але говорилося багато й про все. Іноді й про те, про що не час іще писати. Згадували минуле, переоцінювали цінності. А згадувати було про що, як і думати та передумувати, бо пройдений шлях був довгий, важкий і непростий.

Слісаренко, як і більшість нас, не жалів за тією так званою «волею». «Мені здається, – говорив він, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною і відданою нашій справі, і треба потрапити до цієї обителі. Саме в оцих снігах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кістками наших попередників, що під шелест сумних соловецьких сосен замучені, заснули тут вічним сном, тільки тут збуваємося ми наших забобонів і починаємо дивитись на справу українського буття по-справжньому». Коли-не-коли писав вірші, новелі, віршовані листи до дружини. Любив дружину і завжди говорив про неї тепло і лагідно.