скачать книгу бесплатно
Краiна розбитих сердець
Людмила Когут
«Краiна розбитих сердець» – друга книжка Людмили Когут – мiстить повiстi та оповiдання, стрижневою темою яких е жiноча доля, почасти складна, але незмiнно незвичайна, iнколи дивовижна та захоплююча. Жiнка, яка е головною героiнею в усiх творах, подана автором з неприхованою симпатiею, надiлена життевою мудрiстю, гiднiстю i незгасним прагненням свiтла, тепла й доброти.
Людмила Когут
Краiна розбитих сердець
Цю книжку присвячую пам’ятi мого чоловiка Михайла
Не вмiю жити просто так,
Я можу тiльки чимось жити —
Кохати, мрiяти, творити,
Щоб слiд залишив день прожитий,
Життя щоб мало сенс i смак.
Людмила Когут
Фатальне вiдрядження
Частина перша
Щасливе нещастя
Є сторiнки таемнi у життi —
Хтось береже, хтось кине на поталу.
Шкода людей, якi iх до пуття
За все життя так i не прочитали.
Інтимним свiтом зветься та глава.
Менi здаеться, що в нiй суть людськая.
Як вiд бажань хмелiе голова!
Кохана очi млосно опускае,
Свiдомiсть вiдключаеться, i все —
Говорять тiльки очi, губи, пальцi,
Нас вища сила мов потiк несе,
Не в силах зупинитись чи вертаться…
«Нi – так жити далi просто неможливо!!! Я зовсiм невибаглива, але всi домашнi сiли менi на шию та й нахабно енергiйненько дригають ногами», – голосними дзвонами били в ii головi недобрi думки про свою сiм'ю.
«Усе на менi: i прання, i харчування, i покупки. Пiсля вiдрядження мушу провести виховну роботу i пропорцiйно пороздавати обов'язки всiм членам сiмейного екiпажу. Для мене однiеi цього трохи забагато!» – рiшуче розмiрковувала Уляна, наполегливо пхаючи велику дорожню сумку нерiвною брукiвкою з намерзлим льодом вiд примiського автобуса до обласного залiзничного вокзалу.
«Дожилась!!! Навiть провести в далеку дорогу нiкому!!! Волочи сама своi торби i не жалiйся!!!» – образа опановувала ii, але вона знала, що звинувачувати iй немае кого, хiба що – себе. Уляна дозволила так до себе ставитись – i от мае невеселий результат!
Вона ледве стримувала сльози: «У всiх е особисте життя, а в мене тiльки каструлi та господарство, – важко зiтхнула. – Кожен мае те, на що вiн заслуговуе!» – i далi ковзала по льодових грудках, пересуваючи важелезну торбу.
Домочадцi заздалегiдь знали про ii вiдрядження на майже мiсячнi курси пiдвищення квалiфiкацii, i нiхто не допомiг зiбратись та наварити iсти хоча б на перший час ii вiдсутностi. Уляна по думки сварила себе за обов'язковiсть i занадто велику вiдданiсть сiм'i. Вона повинна зрозумiти, що дiти вже виросли, е самостiйними i цiлком можуть впоратися з усiма домашнiми проблемами без неi, але вона за звичкою все хотiла зробити сама. Вона ж бо – iхня мама!!!
Ну хiба можливо на мiсяць наперед наварити борщiв чи насмажити котлет i дерунiв?! Вона хотiла все зробити для своiх дiтей i так старалась, що особистi речi у вiдрядження збирала похапцем в останню хвилину i прихопила багато зайвого.
Уляна була сердита на весь бiлий свiт, а найбiльше на себе! Морально навантажувала себе, а не дiтей. Злилась на них, бо все виходило не так, як хотiла, але переживала з цього приводу лише вона одна.
…Донька закiнчила iнститут i заочно вчиться в аспiрантурi, працюе. Незабаром виходить замiж. Уляна вже не могла дочекатися цього щасливого дня – весiлля запланували на весну, пiсля Великоднiх свят, а зараз надворi тiльки грудень. Молодята ще мають достатньо часу, щоб обмiркувати правильнiсть свого вибору та не допустити помилки, яка спiткала iхнiх батькiв…
Син навчаеться в iнститутi – вiн мамина гордiсть.
…Але сьогоднi мама була розлюченою на них, бо дiти не виконали ii прохань, i тому вона уже запiзнювалась на поiзд!
Уляна бiгла через вокзал, тягнучи за собою величезну валiзу. З ii плеча постiйно спадала ручка дамськоi сумочки. Вона ii нервово поправляла, а подумки кляла свое керiвництво, яке отак серед зими i такоi холоднечi випхало ii у вiдрядження, i водночас захоплювалась «мудрагеликами», якi вигадали колiщатка у дорожнiх валiзах. Вона вiртуозно швидко оминала всiх зустрiчних та поспiшала до перону.
Нарештi закiнчила марафон iз перешкодами через величезний зал головного вокзалу, переповнений пасажирами, якi, мов мурашки, снували в рiзнi боки в натовпi проводжатих.
Але ii радiсть була завчасною! Подумки найобразливiшими словами, якi тiльки могли зародитись у цiй красивiй жiночiй головi, вона вилаяла «конструкторiв-розумникiв», якi не додумалися зробити на вокзальних сходах якихось площадок для пересування багажiв. Тi рейки, якi були прикрiпленi до сходiв на перон, не те, щоб полегшували життя пасажирам iз дитячими вiзками чи пасажирам-iнвалiдам, або особисто iй – жiнцi, яка на мiсяць iде до столицi й мае пристойно виглядати, тому тягне таку важелезну, як для неi, тендiтноi жiнки, торбу. Тi недолугi рейки всiм страшенно заважали!!! Об них усi зашпортувались i ледь не падали.
І от тепер цими клятими вокзальними сходами вона ледве волочила валiзу i подумки завзято сварила себе. Ради чого все це!? Щоб мiнiстерськi клерки не подумали, що тiльки в столицi е достойнi жiнки, а на всiй украiнськiй периферii – лише жiночоподiбнi торби, на яких не може звернути уваги шановне чоловiче «панство столичного розливу». А iй, Улянi, що до iхнiх вражень i оцiнок?!
Цiеi хвилини сумка з одягом видалась iй просто неймовiрно важкою. Врештi-решт ii поневiряння закiнчились, i, засапавшись та захекавшись, вона подолала останню сходинку виходу на перон.
Страшенно вимучена дiйшла до свого вагона, тремтячими вiд хвилювання та перевтоми руками дiстала квиток i вiддала вусатому та дуже пихатому провiдниковi. Той глянув, мовчки повернув його Улянi i байдуже почав спостерiгати, як вона тягне торбу у вагон.
Високi сходинки не пiддавались, колiщатка валiзи застрявали мiж металевими отворами. Уляна мучилась. Вiд напруження, злостi та безпомiчностi почервонiла, але нiхто не квапився iй допомагати – нi товстомордий провiдник, нi довготелесий пасажир, який мав заходити у вагон пiсля неi, а наразi стояв непорушно, мов кам'яне одоробло.
«Так, я недаремно iх ненавиджу, бо справжнiх чоловiкiв таки мало на бiлому свiтi!!!» – ця думка iржею точила ii свiдомiсть, але Уляна гонорово нi в кого не просила допомоги.
«Хiба iм очi заслiпило? Щоб вони вам повилазили, тi вашi баньки, коли ви не бачите, як жiнка мордуеться iз вантажем, а вам i не йокне в серцi чи у вашiй дурнiй головi», – побажала iм подумки «всього найкращого» Уляна.
Самотужки ледве запхала свою торбу в тамбур i потягла по вагону. Добре, що ii мiсце було в першому купе. Засунула валiзу пiд полицю i втомлено сiла. Через декiлька хвилин довготелесий увiпхав «свое мерзенне ество» у простiр ii купе – настрiй в Уляни цiлком погiршився. «Це ж треба! Вагон напiвпустий, а його нечиста сила принесла саме до мене. Дорога зiпсута!!!» – спересердя зiтхнула. Вона не знала цього чоловiка, але встигла за одну хвилину зненавидiти його. Сидiла лиха i недобра на весь чоловiчий рiд.
«Ну що йому вартувало допомогти пiднести мою валiзу на тi декiлька вагонних сходинок? Для мене – то був тягар, для нього – пушинка. Але його заслiпили байдужiсть i невихованiсть!!!»
І от тепер вiн – ii попутник!!! Уляна була зла на нього, а вiн навiть не розумiв причини ii недоброзичливостi та неприязнi. Яка обмеженiсть!
«Добре, що зараз вечiр, i я ляжу спати та не буду iз ним спiлкуватись!»
Поiзд рушив. Уляна розстелила постiль i «ввiмкнула нiмецьку хвилю» – була нiмою, не промовила до свого сусiда нi словечка, хоча вiн намагався iз нею заговорити. Своею мовчанкою вона збила його з пантелику.
«Я його зiгнорувала, а вiн не може докумекати, чому я мовчу. Бовдур! Його розум, напевно, ще не дорiс до спiлкування зi слабкою та сильною половиною людства, – не могла вгамувати несподiваноi лютi. – Цi поняття у мудрих людей всмоктуються з молоком матерi i передаються iз поколiння в поколiння на генному рiвнi, як велика цiннiсть i надбання. Але в нашому посткомунiстично-соцiалiстичному суспiльствi ще немае чоловiка-джентльмена». Вона дедалi бiльше ненавидiла гомо сапiенс у штанах.
Дорога спонукала до мiркувань, заснути було важко. Перевертаючись iз боку на бiк на твердiй вагоннiй полицi i зручнiше вмощуючись, Уляна трохи вiдпочила пiд ритмiчне колисання поiзда, потiм подобрiла, заспокоiлась i, усмiхнувшись сама до себе, почала фiлософствувати: «І чого це я так розлютилась? Ну хто менi винен, що я взяла таку важку валiзу? Нiхто! Кожен iз цих людей мiг менi вiдповiсти: «Це твоя ноша! Ти i неси! А не можеш – то залиши ii i не стогни, та не зганяй свою злiсть i роздратування на iнших… Кожен тягне на собi стiльки, скiльки вiн може i хоче. Це однакового стосуеться як дорожньоi торби, так i всього, що е в життi, – обов'язкiв, турбот, кохання», – мудрувала в напiвдрiмотi.
Думки нанизувались, як намистини на нитку. Чорно-бiлi, рiзнокольоровi, яскравi i темнi змiнювали одна одну, як i подii життя – сумнi i невеселi чергувались iз веселими та оптимiстичними.
Зiтхаючи, подумки аналiзувала останнi роки свого подружнього життя i питала себе: «А що я маю зараз? Сiре iснування самотньоi жiнки: робота, дiм, дiти, подруги».
Чоловiк покинув ii два роки тому. Нарiкати на Андрiя та тужити за ним вона не хотiла, бо i сама втомилась вiд таких стосункiв. Вона забула, що таке дзвiнкий радiсний смiх кохання! Дуже шкода, що це в далекому минулому!!! Жаль, що все так швидко минае, i колесо часу не можна повернути назад. Як багато вона б змiнила у своему минулому життi!!!
Було ж i кохання, але жiночий вiк, який доля вiдводить для щастя, зовсiм короткий! Це належить пам'ятати, а те, що маеш, – цiнувати. Погано, що розумiння цього приходить запiзно, коли нiчого вже не змiниш.
«Здебiльшого, коли маемо – не цiнимо, а втративши – плачемо», – подумала про свiй життевий доробок Уляна.
Вона згадала, що колись давно бачила на виставцi цiкаву картину, на якiй дiвчина дивиться у дзеркало i у вiдображеннi бачить свое обличчя. Однак половина поверхнi показуе, якою вона буде у вiцi зрiлоi жiнки, а друга – коли буде старою. Тодi, бiля тоi картини, iй «мороз пробiг по шкiрi» – як швидко минае життя!
Нi! Вона ще не хоче зiстарiтись!!! Хоче бути молодою, щасливою i коханою!
На такiй оптимiстичнiй нотi, вже засинаючи, почула, як на промiжнiй зупинцi в купе ввiйшла сiмейна пара i тихенько розташувалася поруч…
…Поiзд прибував до столицi зранку, i Уляна вже з кращим настроем сприймала дiйснiсть та роздивляла промислово несимпатичнi краевиди столичного передмiстя, якi пропливали за вiкном. Їх освiтлювало яскраве сонечко, а мороз перетворював зимовий туман на химерно-казковi силуети та форми iз снiгу та iнею. Дерева, будинки i якiсь закинутi паркани виглядали як витвiр високого мистецтва.
Нарештi поiзд зупинився, i Уляна потягнула свiй багаж до виходу. У вагонi стояла черга, здебiльшого з чоловiкiв – вони частiше iздять у вiдрядження. Коли вона пiдiйшла до дверей i збиралась iз усiма силами, щоб зняти свою важку валiзу, з перону iй простягнув руку допомоги хлопчина, який когось зустрiчав. Уляна з радiстю прийняла його добрий жест i вiдзначила, що молода генерацiя чоловiкiв рiзко вiдрiзняеться вiд «старих шкарбанiв»! Пiсля цього, вже з кращим настроем, не поспiшаючи та розглядаючись навколо, пiшла до виходу з вокзалу. Валiза вже не здавалася такою обтяжливою… Приiхала за вказаною адресою та влаштувалась у готелi.
Номер був двомiсним, маленьким, але затишним, у такому можна прожити i мiсяць. Поволi розпакувала своi торби та розвiсила одяг. Завтра перший день навчань, а сьогоднi, оговтавшись, можна ознайомитись зi всiма столичними принадами i околицями та заприязнитися iз колегами з iнших областей.
…Настав новий день. Улянi навiть у найдивовижнiшому та казковому снi не могло приснитися, скiльки цiкавого i вирiшального принесе вiн для неi!!!
Прийшла в навчальний центр при мiнiстерствi, сiла поруч зi Свiтланою (так звали жiнку, з якою познайомилась учора). Та проживала в сусiднiй кiмнатi, приiхала з Пiвденно-Схiдноi Украiни i мала премилий говiр. Уляна встигла з неi посмiятись iз цього приводу, але поки потай – подумки, бо вони мало знайомi, i вона боялась ii образити.
Зал поступово заповнився. Люди спiлкувались мiж собою i розглядали одне одного, вчитися разом цiлий мiсяць – для вiдрядження це задовго, тому всi хотiли знайти компанiю та якихось друзiв. Уляна також шукала очима симпатичнi для неi обличчя, але iй було незручно розглядати присутнiх, бо сiла в першому рядi – мала таку звичку ще зi школи, а потiм з iнституту.
І от коли вона повернула голову назад, у зал увiйшли викладачi, якi мали вести курси. По тому, що аудиторiя студентiв-курсантiв ураз замовкла, Уляна зрозумiла, що почалося заняття, i перевела погляд на трибуну. Те, що вона побачила, ii геть чисто вбило.
Бiля столу на сценi стояв красень-чоловiк i дивився в зал. За ним стояли три жiнки – миловиднi й молодi викладачки. Вiн оглядав усiх прибулих, але вона вiдчула, що вiн дивився тiльки на неi. Його очi, такi знайомi та рiднi, усмiхалися лише iй.
Вiн вiдрекомендувався приемним оксамитово-хриплуватим голосом:
– Бойко Роман Іванович – директор курсiв пiдвищення квалiфiкацii, прошу любити i поважати.
Представив викладачiв, оголосив розклад занять i ознайомив з рiзними органiзацiйними питаннями. Закiнчив свою коротку доповiдь тим, що треба призначити старосту цього потоку курсантiв, i назвав Улянине iм'я:
– Свiтлицька Уляно Миколаiвно, прошу пiднятися на сцену, щоб вас усi побачили. Пiсля першого уроку, будь ласка, пiдiйдiть до мене в кабiнет, щоб ознайомитись зi своiми обов'язками, – i приязно- лукаво посмiхнувся.
Уляна пiднiмалась на сцену, i цi декiлька метрiв здались iй дорогою на Голгофу, ноги ii пiдгинались. Вона нiколи не могла б подумати, що зустрiне його у столицi, ще й на цих курсах. Вiн iз неi глумився, знав, що вона буде тут. Уляна ж i гадки не мала, чому на цi навчання послали лише ii одну з цiлоi областi.
Вийшла напiвжива, приголомшена цiею несподiваною зустрiччю, i вiд нервового збудження в неi пересохло в горлi. Боялась, що не зможе нiчого сказати. Вiд цiеi думки ще бiльше розхвилювалась i почервонiла, як школярка-двiечниця.
П'ять рокiв до того…
…Доскiпливi променi вечiрнього сонця заполонили ii кiмнату i з цiкавiстю заглядали в кожний куточок. Уляна витягала iз шафи свiй одяг i розкладала на велике лiжко, уважно сортувала його на рiзнi купки i вiдбирала те, що, можливо, завтра вiзьме в неочiкуване вiдрядження. Зранку iде в невелике районне мiстечко, де здiйснюватиме зустрiчну перевiрку справ. Керiвництво обласного управлiння практикувало такi перевiрки мiж районами. І хоча це вiдрядження було несподiваним та короткотермiновим, купка вiдкладеного одягу ставала дедалi бiльшою. Вона – справжня жiнка i в тому серпентарiю, в який iде, хотiла виглядати якнайкраще. Спочатку назначили ii колегу Миколу, але останньоi хвилини шеф чомусь змiнив свое рiшення в Улянину користь. Вiдпустив ii з роботи швидше, щоб вона встигла зiбратись i виiхати туди зранку…
Улянi подобалось у такий час доби перебувати у своiй спальнi – вона iз задоволенням купалась у сонячному промiннi, яке залюбки обгортало ii i цiлковито полонило своiм теплом i ласкою… У всiй квартирi вже сутенiе, а до неi сонце промовляе:
– Добрий вечiр!
Вона щаслива, що зараз в ii кiмнатi сонячний рай. Поки ii сiм'я не зiбралась i не почала мордувати своiми звичними запитаннями: «Що е iсти? Де i що лежить? Де була i що зробила?» – i так до нескiнченностi, вона може насолодитися своею свободою i, занурюючись у сонячну стихiю, зробити необхiдне.
Зiбрала валiзу. Пiдняла i скривилась – трохи важкувата, але краще взяти щось зайве, нiж не взяти потрiбного! А може доведеться пiти на якусь забаву, то вона почуватиметься впевнено, бо запрошення не застало ii зненацька. Уляна любила збиратися так, щоб у неi все було про всяк випадок. Навiть якби серед зими у вiдрядженнi ii запросили в басейн, то вона б мала купальний костюм. Бо таки була зима, але вона взяла зi собою купальник. А може, пiде в сауну? І сама iз себе засмiялась: «Чи хоч буде там вiдповiдне товариство?».
Потiм зручно вмостилась перед дзеркалом – пильно аналiзувати свою зовнiшнiсть.
Сидiти перед дзеркалом – ii улюблене заняття. Спостерiгати за своiм вiдображенням i не бачити жодних значних змiн – це вершина земного блаженства для справжньоi жiнки!!!
Дивилась у скляну поверхню закоханими очима i бачила, яка вона вродлива i приваблива, i ще така молода. Їй вже сорок п'ять, а ii кохають, як колись у вiсiмнадцять. І вона кохае так палко, як колись давно кохала свого чоловiка Андрiя. Зараз вона до нього почувае лише сестринську та материнську любов, в яку iнколи, пiд час близькостi, вриваються хвилi шалу, освiтленi променями кохання, що спалахуе, а потiм вмить згорае…
Час вiд часу любовний шторм вiдвiдуе бухту сiмейного причалу, але це бувае пiд впливом згадок про романтичнi митi з минулого, пiдкрiпленi галасом спiльних дiтей – студентки Ірини та сина Олега, який наступного року закiнчуе школу.
…Уляна задоволена побаченим у дзеркалi – зiницi блищать щасливим вогнем, i вiд цього очi виглядають блакитнiшими i глибшими. Ледь помiтнi зморщечки вiд смiху не псують ii, а лише додають жiночого шарму та звабливостi. Чоловiк каже, що вони ii прикрашають – Уляна нiби постiйно усмiхаеться. Шкiра в неi гладенька, мае колiр молочного шоколаду. Сонце ii любить, i цьогорiчна зимова гiрська засмага тримаеться довго.
Але головна ii жiноча гордiсть – шия. Уляна стiльки зусиль докладала до ii збереження, якi тiльки креми та маски не пiдбирала, i результат вiдмiнний – жодноi складочки. В ii вiцi жiнки чим тiль- ки не прикривають свою зiв'ялу шию – шарфами, хустинами, прикрасами. Уляна ж, навпаки, вiддае перевагу одягу з декольте, часто з досить глибоким, навiть узимку. Шкiра ii бездоганно гладенька, i щоби похизуватись перед iншими жiнками своiм багатством, Уляна любила вбирати гарне намисто або якiсь iншi прикраси, якi б пiдкреслили ii красу та досконалiсть. Ще з молоду вона запам'ятала, що найчастiше вiк жiнки видае шкiра на шиi. Як би пiзно не лягала спати, завжди змивала макiяж, наносила крем та легенько масувала шкiру. Порядок! Тепер можна вкладатися в лiжко. Цiею вечiрньою процедурою не один раз зiпсувала своему чоловiковi сексуальний настрiй. Андрiй терпiти не мiг, коли вона лягала в лiжко з кремом на обличчi. І ця манiпуляцiя зi збереження своiх чар приходила iй на допомогу. Щоправда, до цих хитрощiв Уляна вдавалась не часто, бо була коханою жiнкою у свого чоловiка. Та й сама любила секс iз ним. Але iнколи вона цим користувалась, особливо останнiм часом, пiсля того, як познайомилась iз Романом.
…Вiн iнспектував районний вiддiл. Уляна працювала з ним пiд час цiеi перевiрки. Але це короткотермiнове асистування було таким масштабним, що переросло в мiцне кохання на довгi три роки.
…Завжди, коли була перевiрка, як кажуть «iз вищих органiв», керiвництво вибирало, кого подати на закуску та десерт iнспекторовi.
Якщо iнспектор – жiнка, то в iхньому колективi працював единий вiльний чоловiк – Микола. Напрочуд симпатичний, гарний фахiвець, до того ж – неодружений. У нього було безлiч чудових якостей, одна з яких iмпонувала всiм жiнкам, – вiн був вродженим джентльменом i дипломатом. Завжди пам'ятав про день народження своiх симпатiй- жiнок i постiйно забував про iхнiй вiк, що було дуже до вподоби цим кралям. Вiн умiв вчасно сказати жiнцi, що вона прекрасна та iншоi такоi немае на цiлому свiтi. Пiсля цих чарiвних слiв жiнки танули та вiдкривали для нього все: дверi, серця, душi та, безсумнiвно, принади своiх спокусливих тiл.
Микола награно зiтхав, коли його керiвник, Іван Петрович, у перший день контролю кликав свого постiйного «iнспектора» для здiйснення завершального акорду. Цей день був найважливiшим i запорукою вдалоi наступноi перевiрки та складання позитивного акта про роботу вiддiлу.
Єдине, чого побоювався Іван Петрович, щоб пiсля Миколиноi опiки над жiнкою-iнспектором термiн контролю не тривав довший час. Що бувало частенько!!!
Для iнспекторiв замовляли найкращi номери в iхньому районному готелi, де вони могли вiдпочити та прийняти солодощi для душi та тiла. Десерт-Микола був смачний, i тi жiнки, якi перевiряли iхнiй вiддiл хоч раз, пiзнiше приiжджали роками.
«Бiдний» Микола не мiг навiть дозволити собi одружитись, бо або в район прибували з перевiркою, або в «особливо складних випадках» вiн мусiв iхати у вiдрядження до областi, де на нього чекали розваги iз жiнками-керiвниками.
Коли Микола, важко зiтхаючи, заходив у кабiнет шефа, то Іван Петрович, який був його ровесником та однокурсником, вiд злостi мало не лускав.
– Ну чого ти знову так зiтхаеш? Та ти менi маеш ще подякувати, що я за державний кошт надаю тобi такi «королiвськi розваги»… Якби я був неодруженим або не мав такоi ревнивоi Дарки… – Іван мрiйливо закочував очi!!!
До речi, його Дарця працювала майже через дверi в сусiдньому вiддiлi i пильнувала чоловiка бiльше нiж своi зiницi.
Вони одружились ще студентами в унiверситетi. Приiхали працювати за скеруванням, i тут молодим спецiалiстам одразу ж дали державну квартиру.
Дарка бачила, що з ii Іваном працюють однi жiнки, i створила собi iмiдж ревнивицi, та ще такоi, вiд якоi можна чекати чого завгодно. Для неi не iснувало авторитетiв – хто ставав на ii шляху, був приречений до морального знищення.
Іван був чудовим чоловiком, але недосяжним нi для кого – бiля нього завжди був вiрний вiчний сторож – його дружина. Нiхто не хотiв бути привселюдно розтертим нею в порох.
Іван трохи заздрив Миколi, який, безсумнiвно, в iнтересах справи, мiг цiкаво i пiкантно провести час iз найкращими жiнками областi, та й в iхньому районi вiн мiг попестити i покохати безлiч жiнок, уже в особистих iнтересах.
…Жiнки обмовляли Миколу скрiзь, де могли, та звинувачували його в усiх земних грiхах. Але варто тiльки було йому вiдкрити рота i заговорити з ними, вони були готовi враз пробачити все те, що де- кiлька хвилин тому iнкримiнували, i термiново та з великим задоволенням прагнули забутись у його палких обiймах.
…Коли приiжджали на перевiрку чоловiки, то iм у напарники призначали Уляну. Вона мала репутацiю приемноi та порядноi жiнки, красиву зовнiшнiсть, розумну голову, чарiвну усмiшку та володiла мистецтвом заворожувати серця i голови чоловiкiв.
Зазвичай, контроль вiддiлу завершувався чудовою довiдкою про роботу та веселою i ситною вечiркою. Але найцiкавiше (на вiдмiну вiд опiки Миколою) – усi чоловiки-iнспектори спали у своiх готельних лiжках солодким сном праведникiв. І поверталися додому дуже задоволенi собою, бо зберегли вiрнiсть своiм дружинам та коханкам. Нiхто не ображався на Уляну, що вона залишала iх наодинцi з готельною тишею. Для них щастям було вже те, що така вродлива, молода i цiкава особа спiлкуеться з ними i забавляе iх упродовж нудного вiдрядження. У кiнцi робочого дня i вечора Уляна вмiла так артистично i красиво розпрощатись, що нi в кого не виникало думок запропонувати iй щось непорядне чи образитися на неi.
Останнiй день перевiрки закiнчувався вечiркою, в якiй неодмiнно брали участь iнспектори, Уляна та Іван Петрович зi своею незмiнною супутницею життя – Дарцею, як вiн нiжно називав ii.
Дарця була кращою подругою Уляни i завжди тримала руку на пульсi життя i роботи вiддiлу, яким довгi роки керував ii чоловiк. Три роки тому вона була единим свiдком народження кохання Романа та Уляни.
…Вiн приiхав на перевiрку району взимку.
До вiддiлу ввiйшов високий чорнявий чоловiк, i всi працiвницi враз пiдняли очi – красень!!! Видихнули повiтря i, як тi нiмi риби, майже iз вiдкритими ротами затамували подих, боячись розбити дзвiнку тишу, яка запанувала у примiщеннi.
