скачать книгу бесплатно
…Був сонячний жовтневий день – золота осiнь. Вони поiхали в лiс. Ходили м'яким килимом пахучого опалого листя. Аромат осiннього лiсу – неймовiрний. Запах сухих трав, змiшаний iз духмяним запахом грибiв, листя та дерев, п'янив. Таким повiтрям неможливо надихатись.
Вони гуляли лiсом, а потiм влаштували пiкнiк – розклали вогнище i смажили на вогнi ковбаски. До запаху казкового лiсу додався апетитний запах диму та копченого м'яса. Зголоднiлi, ласували пiдпеченi ковбаски i радiли, як дiти. Вiн нiжно годував ii, знiмаючи iз дерев'яних шпажок нанизане м'ясо. Голосно студив його i весело смiявся, дмухаючи на рожевi, добре пiдсмаженi шматочки, та остудженi клав Улянi в рот. Вона щасливо смiялась i почувалася юною дiвчиною – iй було так добре, нiби в неi попереду цiле життя. А потiм ситi й веселi довго цiлувались i кохалися на м'якому золотому листяному килимi. І не було в цей час щасливiших людей, нiж вони. того дня Роман зачитав iй чудовий вiрш. Вiн вивчив його напам'ять для неi i декламував iз такою проникливою i душевною iнтонацiею, майже спiваючи, що Уляна потiм також вивчила цей вiрш i часто читала його подумки, i тодi в ii пам'ятi оживало одухотворене обличчя Романа. Ось i зараз вона згадувала слова цього прекрасного вiрша:
Люди рiзнi мiж нас бувають —
Симпатичнi, гарнi, чуднi.
Днi за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мрiях та снi.
Може, це i не дуже грiшно —
Не для всiх же доступна даль,
Тiльки чомусь в очах iх смiшно
Заплелися журба i жаль.
І життя мовби iх не било,
І дрiма в них чимало сил.
Але iм тiльки сняться крила,
Наяву ж – вони зовсiм без крил.
Я судить iх не маю права,
Я для них не бажаю зла —
Я i сам жив отак «цiкаво»,
Доки в мене ти не ввiйшла.
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грiм,
Стала совiстю, i душею,
І щасливим нещастям моiм.
Цi прекраснi слова вiрша Василя Симоненка були нiби про Романа – зараз вiн був для неi ii щасливим нещастям…
…Пiзнiше, перед роботою, забiгла Дарця i принесла смачний снiданок, побiдкалася за цей трафунок, попросила, щоб подруга не брала до голови та до серця i вилiковувалась.
Наступного дня ii вiдвiдали спiвробiтницi, спiвчували i йойкали: «Усi ходимо пiд Богом i наступноi хвилини можемо злягти! Лiкуйся!»
Третiй день був визначальним. Перед роботою прибiгла Дарця зi снiданком i новиною: «Вчора ввечерi дзвонив Роман i питав, де ти е? Чому бiльше тижня ти не вiдповiдаеш по мобiльному телефону? Я розповiла, що ти в лiкарнi iз серцевим нападом, але причини не пояс- нила. Коли я сповiстила про тебе, то вiн дуже захвилювався. Сказав, що сьогоднi приiде, просив, щоб я провела його до тебе i щоб часом не зустрiлись iз твоiм Андрiем. Хочеш мене вбивай, але я не могла йому вiдмовити. Скажи, коли обiцяв прийти Андрiй?».
Що могла на це вiдповiсти Уляна? Вона була ображена на Романа, але хотiла розказати, що бачила його з Галиною, i почути його пояснення. Вона готова була ще раз пережити серцевий напад, але дiзнатися правду з його уст, i дивитись йому в очi, коли вiн розповiдатиме.
У полудень прийшов чоловiк i принiс iй обiд, попросила його i дiтей сьогоднi не приходити i не турбувати: хоче вiдпочити. Пiзнiше переступила порiг палати схвильована Дарця, а за нею зайшов Роман, в той час Уляна лежала пiд крапельницею. Роман прийшов iз квiтами i фруктами, вiддав квiти Дарi i попросив поставити iх на тумбочцi, сам же присiв бiля коханоi, взяв руку, яка була вiльною вiд крапельницi, пiднiс до своiх губ, поцiлував кожен пальчик i долоню та з тривогою подивився iй в очi. Нiчого не питав, тiльки дивився. Прийшла медсестра, здивовано глянула на нiму сцену, забрала стiйку крапельницi, ще раз глянула на красеня, який сидiв бiля хвороi, i вийшла. Роман попросив Дарцю вийти.
– Що з тобою сталось, Улясю! Я мiсця собi не знаходив цiлий минулий тиждень i цi декiлька днiв, як вiдчував. Я тобi телефонував, ти не вiдповiдала, я не знав, що й думати! Я тебе кохаю i буду кохати тебе i хворою, i здоровою. Я б хотiв, щоб ми визначились iз нашим статусом i були разом.
Цього Улянi було вже забагато:
– Ти що, хочеш, щоб я померла вiд хвилювання? Ти менi зраджуеш i хочеш, щоб ми були разом. Та як ти можеш менi таке пропонувати? Ти ница i пiдступна людина!
Вона вперше за три роки говорила з ним таким рiзким тоном, вiн дивився на неi очима праведника:
– Я тебе кохаю бiльше за всiх на свiтi – на рiвнi своiх дiтей, а ти мене звинувачуеш?!
– Де ти був у суботу? – з притиском спитала Уляна.
– Я iздив у своiх сiмейних справах, – вiдповiв Роман.
– Куди i до кого? – продовжувала слiдство Уляна.
– Я хотiв тобi пiзнiше розказати… Я iздив до своеi старшоi дочки Галини. Їi мати померла три мiсяцi тому, i я тiльки пiсля ii смертi дiзнався, що маю таку дорослу доньку, i дуже з того щасливий, але посварився з цього приводу з дружиною, i ми з нею розстались.
Це пояснення викликало в Уляни такий шквал почуттiв, що iй знову стало погано. Вона знепритомнiла… Роман побiг за лiкарем…
…Уже вдосвiта Уляна вiдчула, що ii хтось тримае за руку. На холоднiй пiдлозi бiля лiжка сидiв ii чоловiк. В Андрiя був розгублений та скорботний вигляд, а очi повнi слiз. Вiн плакав тихо, по- чоловiчому, беззвучно, i в його очах було стiльки турботи, тривоги i кохання, що в Уляни тепла хвиля пiдiйшла до очей, i сльози образи на Романа, розкаяння i жалю до дiтей та чоловiка мимоволi пливли гарячими струмками по ii обличчю. Так вони i оплакували кожен свое – кохання, зраду, страх втратити назавжди кохану людину.
…Минуло три мiсяцi пiсля ii фатального та нещасливого вiдрядження.
Уляна вийшла на роботу, така ж красива, як i колись, але з незрозумiлим сумом в очах. Про ii печаль знали тiльки Іван та Дарця.
Уляна вiдхворiла свое кохання i залишилась у родинному колi. Таким було ii рiшення. Суботнiй день став днем укрiплення iхньоi сiм'i. Андрiй з дiтьми господарював i давав дружинi можливiсть трохи перепочити, а в недiлю всi разом проводили вихiдний. Звичайна сiм'я!!!
Але попри видимий спокiй, в Уляни болiла душа за ii щасливим нещастям, в яке не було вороття. Мости в минуле спалили брехня i недовiра.
Частина друга
…А там, у сiльському клубi
…І ось тепер, через довгi роки вони побачились. Уляна була шокована тим, що сталось, не знала, як реагувати на цю несподiвану для неi зустрiч. Роман приголомшив ii першого ж дня навчань.
Те вiдрядження, що було п'ять рокiв тому, зруйнувало ii кохання, вбило мрii, але залишило в сiм'i. А це?! Якi змiни воно внесе в ii життя?
…Пiсля того, як вiн призначив ii старостою потоку, i всi присутнi встигли роздивитися цю красиву, але вкрай здивовану i збентежену жiнку, вона майже на «ватних ногах» спустилась зi сцени i сiла бiля своеi сусiдки Свiтлани. Подумала: «Добре, що вчора познайомилась iз нею, бо сама в такiй ситуацii не могла б приховати хвилювання».
Зараз iй украй потрiбно було з кимось перемовитись хоча б словом, аби тiльки зняти напруження. Вiдчула, що серце мало не вирветься з грудей. Вiн знову мимоволi довiв ii майже до iнфаркту!!!
…Директор вийшов з аудиторii. Викладачi за чергою розповiдали слухачам плани навчань та своi вимоги. Уляна щось записувала в зошит, перемовлялась зi Свiтланою, але в одну мить вона зовсiм збайдужiла до цих курсiв i робила нотатки за iнерцiею – «про людське око», у неi в головi були думки тiльки про те, як вони зустрiнуться наодинцi, про що будуть говорити… Улянi здалось, що вступна частина тривае вiчнiсть. Як вона хотiла з ним побачитись i як водночас боялася цiеi зустрiчi…
…Нарештi, по-шкiльному голосно, продзвенiв дзвiнок, i викладачi залишили зал. Курсанти зашумiли, почали дiлитися враженнями. Деякi пiдiйшли до Уляни, як до старости, з питаннями, якi вона мала з'ясувати в директора.
Вона зiбрала свою дiловитiсть в один «зграбний кулак» i почала занотовувати необхiдне. Поспiлкувавшись iз колегами, вийшла з навчального класу i пiшла шукати кабiнет директора.
Розвiдувальний маневр закiнчився надзвичайно швидко – за декiлька десяткiв метрiв були красивi дубовi дверi, якi разюче вiдрiзнялися вiд решта дверей, помальованих набiло, i навiть якби на цих дверях не було таблички «Приймальня», однаково можна було безпомилково здогадатись, що тут сидить шеф цiеi установи.
Уляна переступила порiг i потрапила в затишну кiмнатку, де за комп'ютером сидiла молоденька симпатична дiвчина. Вона пiдняла очi й приемним голосом спитала: «Ви староста потоку? А директор на вас уже чекае». Встала з-за столу, ввiчливо вiдчинила дверi i сказала: «Романе Івановичу, до вас прийшли, можна запросити?».
Уляна хвилюючись попрямувала до кабiнету, подякувала секретарцi, яка приязно iй усмiхнулась у вiдповiдь, i зачинила за собою дверi. Роман iшов назустрiч, щиро усмiхаючись, Уляна пiдiйшла до нього i не знала, як поводитися. Їй хотiлося кинутись у його обiйми, завмерти i слухати, як б'еться його серце, вдихати до болю знайомий i рiдний запах, але ii стримували вiдстань часу i посада – вiн директор, а вона прийшла до нього у справi.
Вiн, як i колись, усе вирiшив сам – обняв ii нiжно i в той же час мiцно та поцiлував у губи. Уляна не пручалась – поцiлунок був солодкий i бажаний – ii серце не забуло того кохання, i навiть роки не могли викреслити з ii свiдомостi ту шалену пристрасть, яку вона пережила iз ним.
…Роман не один раз приходив у ii неспокiйнi сни, пестив i пристрасно кохав. Вона прокидалась вiд чудового сну i заплющувала очi з мрiею, щоб хоча на декiлька хвилин продовжити блаженне видiння та якнайдовше залишитися пiд враженням баченого, i знову пережити цi палкi почуття, якi у снах бувають набагато вiдчутнiшими. Вона не хотiла повертатись у сiру дiйснiсть i буденнiсть!!!
Пiд час кохання з чоловiком Уляна боялась назвати його iменем коханця. І страждала пiсля того, i мучилась, i хотiла бути найкращою дружиною, мамою, господинею.
Пiсля ii зради увi снi вона старалася реабiлiтуватись у реальному життi – в цi днi вона випiкала та варила щось надзвичайне i святкове. Вона щиро хотiла, щоб ii сiм'я була щасливою. А оскiльки Роман був частим гостем ii сновидiнь, то дiм Уляни був завжди доглянутим, а сiм'я нагодована не гiрше, нiж у ресторанi.
Справжне кохання важко вирвати з полону душi та серця i навiть велика вiдстань i час не можуть стати йому на завадi.
…Так вийшло i в них. Вони стояли в кабiнетi, мiцно притуленi одне до одного, – бiднi люди, загубленi в просторi вiчностi, якi вкрали в себе шанс бути справдi щасливими, не зважаючи нi на що.
…У дверi постукала секретарка, i вони вiдiйшли одне вiд одного.
– Романе Івановичу, може, зробити каву?
– Так, Іринко.
Роман та Уляна сiли в зручнi шкiрянi крiсла i дивились одне на одного, не знаючи, iз чого почати розмову. Кава, яку принесла секретарка, була тою ниткою, яка зав'язала розмову. Роман вiдчинив бар i поставив на маленький журнальний стiл два кришталевi бокали та цукерки, нарiзав лимон i почистив апельсини. Потiм узяв штопор i вiдкоркував пляшку вина. Коли вiн поставив його на стiл, а Уляна прочитала назву «Бiла заздрiсть», то в ii очах з'явилися сльози. Це було iхне вино, яке вони пили i яке збуджувало iх, вливало легенький хмiль в iхню пристрасть i додавало ще бiльшого шалу коханню.
Вiн нiчого не забув!!! Так само, як i вона!!! Ця пам'ять кохання була перемогою над прозою життя. Пили вино, каву i розмовляли, але iхню бесiду перервав шкiльний дзвiнок, i Уляна враз згадала, якi завдання дали iй студенти. Роман швиденько вiдповiв на запитання, i вони домовилися зустрiтись пiсля закiнчення занять. Їм е про що поговорити, i часу для цього в них вдосталь.
Уляна йшла у навчальну аудиторiю i ii переповнювало таке почуття щастя i задоволення, що вона мало не злiтала в повiтря вiд душевноi пiднесеностi.
Коли сiла на свое мiсце, Свiтлана аж засмiялась:
– Тебе негайно треба сфотографувати, такi щасливi вирази обличчя в людей бувають не часто.
…День навчань видався вiчнiстю, Уляна ледь вислухала нуднi теми занять, якi на даний час для неi були абсолютно нецiкавими. Навiть якби пiднiмали теми про НЛО або якiсь паранормальнi явища, якi завжди надзвичайно захоплювали ii, то i вони були б для неi неактуальними. Сьогоднi ii цiкавив лише вiн – один у цiлому свiтi.
…Ще вчора вона ненавидiла всiх чоловiкiв, а тепер ii наче пiдмiнили, бо поруч був чоловiк, якого вона стiльки рокiв прагнула всiм своiм еством, i до iнших, хороших чи поганих, розумних чи телеп- нiв, багатих чи бiдних, iй просто не мае жодного дiла, бо бiля неi е ii единий, коханий i бажаний – i цим сказано все!!!
Пiсля занять вона зайшла до Романа, i вiн запросив ii до себе додому на вечерю. Уляна не вiдмовила йому, не грала театрально в лялькову принципову жiнку з морально завищеними нормами. Вона була простою земною жiнкою, яка хотiла все знати про чоловiка своеi мрii, кохатись iз ним i бути поруч той час, який iй знову подарувала щедра i добра доля.
Уляна хотiла подивитись, де i як вiн живе, поговорити з ним про його життя, бо за цi роки втратила Романа з поля свого зору. Знала тiльки, що вiн звiльнився з управлiння i поiхав на роботу в iншу область. Вони не телефонували одне одному, бо знали, що це до добра не доведе. Уляна викреслила його зi свого життя, але з пам'ятi стерти не змогла. Не згадувати про нього – це було на рiвнi пiдсвiдомостi i вище вiд ii бажань. Вона страждала за ним, думала про нього, знала, що в реальному життi вони нiколи не будуть разом, i тiльки у снах вiн приходив до неi, i нiчого не могло iх розлучити. І так у повному невiданнi минуло п'ять довгих рокiв ii життя без нього.
…Вони iхали шикарною iномаркою, i Уляна почувалася дикою провiнцiалкою – надворi було морозно, а вона не вмiла ввiмкнути пiдiгрiв сидiння в цьому «нафаршированому» всякими сучасними «прибамбасами» автомобiлi. На панелi водiя був маленький комп'ютер, який неприемним штучним голосом нагадував Романовi, що вiн занадто близько обганяе автомобiлi, що iдуть поряд…
Роман увiмкнув лiричну музику, зручно зафiксував Улянине сидiння, яке швиденько нагрiлось, i тепло вiд нього розлилося по цiлому тiлу. Їй було так комфортно iхати в цьому чудовому i, напевно, страшенно дорогому авто поруч iз таким красивим чоловiком, i вiдчувати, що цей чоловiк кохае ii. І вона кохае його божевiльно i палко!
Їхали досить довго, дорога була перевантажена автомобiлями, але такий насичений рух Улянi не заважав – iхала б так усе свое життя. Вона ледь не муркотiла вiд задоволення! Надзвичайно щаслива, у станi вiдчуття дивного та прекрасного сновидiння, вона тримала Романа за руку i вiдчувала, що вiн поруч. І це була дiйснiсть!
…Вiн жив у новобудовах на лiвобережному боцi столицi. Їхали величезним мостом Патона. Був уже вечiр, i мiсто, i Днiпро сяяли рiзнокольоровими вогнями. Дивовижне багатобарвне освiтлення додавало ще бiльшоi казковостi.
Приiхали пiд висотний будинок, Роман поставив автомобiль у сучасному гаражi, який був розташований пiд будинком. Уляна вийшла з авто i взяла коханого пiд руку. В iншiй руцi вiн нiс велику торбу з продуктами, якi купив дорогою додому. Вони прямували до лiфта, що був тут же на стоянцi автомобiлiв. Уляна йшла щаслива! Яка це радiсть – iти пiд руку з коханим i не оглядатись, як колись давно, чи тебе бачить хтось зi знайомих, що ти iдеш iз чужим чоловiком! Тепер вона була вiльна, i бiля неi був чоловiк, який належав тiльки iй.
…Пiднялись лiфтом на десятий поверх.
– Трохи височенько, – засмiялась Уляна.
Коли Роман вiдчинив дверi квартири i вона зайшла всередину, на неi повiяло приемним запахом недавнього ремонту житла i свiжоi фарби. Уляна пройшла коридором, Роман увiмкнув скрiзь свiтло, i вона побачила, що квартира ще не обжита – обставлена новими меблями i сучасною апаратурою, але видно, що все робили чоловiчi руки – було незатишно. Над вiкнами прикрiпленi карнизи, але штори i тюлi лежали на диванi. Вона стояла посеред кiмнати та уважно обдивлялась навкруги – тут для неi було багато цiкавого. Кожна рiч щось промовляла про свого господаря.
Роман поставив торбу в кухнi, побрязкав якимось посудом, потiм порипав дверима холодильника i нарештi прийшов до неi в кiмнату. Принiс невеличкий металевий тарiль iз частуванням. На ньому стояло маленьке блюдечко iз порiзаним лимоном та двi широкi склянки, в яких на третину iхньоi висоти був налитий темно-бронзовий напiй. З усмiшкою простягнув Улянi склянку, взяв собi, а тарiль поставив на стiл.
– Кохана, це дуже смачний коньяк, я вже не за кермом й iз задоволенням вип'ю за нашу зустрiч. Ти бачиш, що мiй дiм потребуе господинi, i я надiюсь, що ii вже знайшов, тобто, правильнiше сказати, нарештi, дочекався, – Роман щасливо засмiявся, легенько стукнув свою чарку об чарку Уляни i пiднiс напiй до вуст.
…Вони не спали майже до ранку – кохались i говорили, потiм знову кохались i говорили, говорили… У них накопичилося багато новин i безмежна кiлькiсть нерозказаних за цi роки думок i вражень…
Ця нiч була вiдвертою розмовою та одкровенням про життя кожного з них – вони заповнювали бiлi сторiнки iхнього минулого на «картi знань» одне про одного…
…У студентськi роки Роман був старостою групи та комсоргом факультету. Це накладало на нього вiдповiдальнiсть за якiсть свого навчання та поведiнку, але додавало моральних привiлеiв – вiн завжди був на виднотi, i вродливому сiльському хлопцевi це лестило.
…Приiхав у мiсто без зайвих грошей i знайомств. Син простих селян, обдарований i старанний, успiшно закiнчив школу, i коли бiльшiсть однокласникiв-хлопцiв пiшли в колгосп «чесати волам хвости» або, у кращому разi, у тракторнi бригади закручувати гайки, вiн вирiшив навчатись в унiверситетi. І таки вступив самостiйно, але велику роль у його життi вiдiграла красива зовнiшнiсть. Жiнки-викладачки, якi приймали вступнi iспити, милувалися хлопцем, i в них не пiднiмалась рука поставити низький бал такому красеню.
Згодом працелюбнiсть i розумiння того, що дороги назад у село для нього не iснуе, зробили свою справу – вiн став кращим студентом потоку, гордiстю викладачiв i мрiею багатьох дiвчат.
Це постiйно присутне жiноче кохання виробило над його головою невидимий нiмб слави та приносило йому задоволення. Хоча вiн зростав в атмосферi важкого сiльського життя i не один раз ходив у школу напiвголодним (м'ясо в селi люди бачили двiчi на рiк – на Рiздво та Великдень, а iнколи ще й у недiлю, коли якась курка потрапляла мамi пiд сокиру, бо «дурепа» перестала нестись i тим накликала на себе бiду) та в одязi, з якого давно вирiс. Навколо нього були такi ж бiднi дiти, якi ходили в школу в будь-чому, часто в одязi з батькiвського чи материнського плеча або в недоносках старших братiв чи сестер. Усе це загартувало його душу i закрило серце для гордощiв та зарозумiлостi. Вiн був хорошим товаришем i колегою для всiх – загальним улюбленцем…
На другому курсi восени студенти його факультету поiхали в колгосп на виробничу практику, як у той час ii називали, що було простим використанням дешевоi робочоi сили студентства.
…Приiхали в далеке глухе село майже на два мiсяцi – спочатку збирали картоплю, потiм рiзали капусту, а в саму холоднечу рвали i обрiзали буряки.
Роман, як студент iз досвiдом сiльського життя, приготував своiх мiських одногрупникiв до реалiй, якi на них чекають у колгоспi, i всi одягнулися вiдповiдно до обставин та привезли зi собою запаси продуктiв i невелику кiлькiсть алкоголю «для обiгрiву», як жартували самi студенти.
У загонi панувала атмосфера братерства i злагоди, що великою мiрою було заслугою iхнього вожака i голови студентського братства – Романа. Вiн делiкатно розв'язував усi питання мiж товаришами i контактував iз головою колгоспу. Заробив репутацiю справедливоi та чесноi людини i хорошого органiзатора, i в подальшому, до самого закiнчення унiверситету, вiн iздив у будiвельнi загони чи в колгоспи i завжди був незмiнним керiвником студентства.
…Усе, що з людиною вiдбуваеться вперше, запам'ятовуеться на все життя. І цю виробничу практику Роман згадував довго, але потiм життя закрутило-завертiло, i з пам'ятi стерлися деякi моменти того давнього минулого, i тiльки несподiвана поява на життевому горизонтi дочки Галини повернула його в далекий час.
…Вересень того року був чудовий – теплий та сонячний. Збирали картоплю майже роздягненi, засмагали пiд час роботи i наприкiнцi тижня були чорнi, невiдомо тiльки, вiд чого бiльше – вiд сонця чи вiд бруду, швидше таки вiд другого.
Перший тиждень для всiх був надзвичайно важким, втомлювались i вiд незвичноi сiльськоi роботи, i вiд умов життя. Пiсля роботи ледь живi розходилися додому, бо жили не в загальному таборi, а в людей. З поля iх привозили вантажiвками, iхали в кузовi на лавках, дiвчата всерединi, а хлопцi по боках: пильнували дiвчат, щоб не по- випадали. голоднi, бруднi, але, тим не менше, цiлу дорогу смiялись, жартували та спiвали пiсень.
Пiсля роботи в колгоспнiй iдальнi на них чекав смачний обiд або, швидше за все, вечеря, бо вдень iм привозили в поле щось перекусити, а ввечерi вони надолужували те, що не доiли за день. Пiсля вечерi йшли додому, втомленi важкою роботою та розморенi ситною i смачною iжею. Вранцi снiдали в цiй самiй iдальнi. Розумiння того, що як не поснiдаеш разом з усiма, то потiм будеш голодний до вечерi, чiтко органiзовувало, i всi приходили до столу вчасно та смiялись iз себе, що це не вдома, коли мама десять раз попросить встати з лiжка та збиратися на науку, а потiм, дорослiй уже дитинi, тепленьке майже пхае в рот, а той переросток вередуе, як маля.
…День починався iз жартiв, панувала атмосфера молодостi й безжурностi. За час роботи перезнайомились iз сiльськими парубками та дiвчатами. Пiзнiше дехто пережив тимчасовi романи, якi не могли мати продовження (бо село було дуже вiддалене вiд мiста), i цi зустрiчi були бiльше для розваги, нiж для подальших серйозних взаемин.
Таке захоплення було i в Романа, а точнiше – у Катерини, дiвчини, яка працювала поваром в iдальнi. Коли вiн уперше прийшов до iдальнi, то зауважив ii, але вона не викликала в нього захоплення – симпатична, навiть вродлива сiльська дiвчина, яких без лiку.
Спочатку йому взагалi було не до дiвчат. Робота з органiзацii побуту, розподiл на проживання та безлiч дрiбних негараздiв не давали змоги сумувати – вiн був у постiйному русi й тримав руку на пульсi життя ввiреного йому колективу.
Поселяв студентiв вiн демократично – кожен проживав, з ким хотiв, але була сувора умова – хлопцi ночують у себе, а дiвчата – у себе. З часом цю умову порушували, але це були поодинокi випадки, а не суцiльний «дiм розпусти».
…До Романа йшли з усiма побутовими питаннями: комусь забракло ковдри, iншому простирадла чи миски для прання. Вiн смiявся, бо не раз доходило до абсурду – зверталися просто через дурницi. Чого не бракувало всiм – то це подушок i посуду. У кожнiй хатi на лiжках були складенi величезнi гори з подушок рiзного розмiру та калiбру. Сiльськi господинi полюбляли мати багато нових подушок i перин, якi, здебiльшого, були лише для показу (спали на старих та збитих), а також серванти, заставленi до краю новими сервiзами (а iли зi старих потрiсканих i надбитих черепкiв)…
Але для мiських дiтей iх не шкодували. Студенти гонорово спали у своiх лiжках напiвсидячи, бо мали величезнi подушки, якi були такi важелезнi, що дiвчата не могли iх зрушити з мiсця, особливо пiсля тяжкоi та незвичноi роботи на полi.
Попри всi невеликi негаразди та незручностi, як от холодний напiвпрозорий туалет (через розсохлi дошки можна було спостерiгати, що робиться в сусiднiй хатi, так само, як iз вiкна тоi ж хати сiльський парубок мiг бачити бiлiсiньку гарненьку дупцю мiськоi панянки), усi були веселi та щасливi: i студенти, i мешканцi села. Молодь внесла в одноманiтне i сумне життя села нову веселу хвилю.
…Кiнець тижня, субота, для всiх мешканцiв села, як для новоприбулих, так i постiйних, – подiя. Студенти з нетерпiнням чекали його i смiючись називали «банно-клубним».
Робочий день був коротким, раннiй обiд i недовгий вiдпочинок, а потiм – баня. Що в цьому селi добротно зроблено, то це – баня i клуб. Для дiвчат була споруджена одна половина банного примiщення, а для хлопцiв – друга. В суботу баня працювала тiльки для студентiв, i що вже реготу там було – веселi верещання та галас люди чули у другому кiнцi села. Пiсля банi всi наводили красу i йшли на танцi до клубу, там уже не було рiзницi, хто сiльський, а хто мiський – усi виглядали якнайкраще.
Танцi, музика, смiх – молодiсть! Пiсля клубу в повнiй темрявi (один стовп iз лiхтарем був бiля клубу, другий – бiля банi) всi розбивались на пари i навпомацки йшли проводжати дiвчат додому, цiлування чергувались iз смiхом – хтось не добачив i зайшов у калюжу або в дерево, регiт чувся то тут, то там. Або пiсля танцiв, коли ще дозволяла погода, любили збиратися на «дубках» i спiвати пiд баян. «Дубками» в селi називали поваленi давним-давно величезнi дерева, якi вiд часу та кiлькостi людей, якi на них сидiли i вiдпочивали, були вiдполiрованi до блиску, i навiть дорогi колготи вибагливих дiвчат об них не зачiплялись – на деревах не було жодного сучка.
