Апостол черні

скачать книгу бесплатно

Апостол чернi
Ольга Кобилянська

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Апостол чернi» Ольги Кобилянськоi – фiлософсько-патрiотичний роман, в якому авторка створила низку образiв прогресивних украiнських iнтелiгентiв, для яких моральне самовдосконалення i боротьба за волю рiдноi землi е головними життевими прiоритетами***. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.

Ольга Кобилянська

АПОСТОЛ ЧЕРНІ

Роман у 2-х томах

І том

Галi з Лопатинсъких Бурачинськiй

«Полкового» годинникаря, Максима Цезаревича, невеликоi столицi Ч.[1 - Cтолиця Ч. – очевидно, маеться на увазi мiсто Чернiвцi – нинiшнiй центр Чернiвецькоi областi, крайове мiсто Буковини.] мало хто любив. Вiн був прикрий дивак, скупець i непривiтливий. Се послiдне не лиш проти власноi родини, але й до чужих, що з своiми годинниками приходили до него. Принесете йому iнодi годинник до направки, то коли вiн сидить, виглядае як великий павук, що зiгнувся над мушкою-годинником, i вдивляеться в його механiзм – пiднявши задумливо брови, нiби лiкар держить руку гарячкуючого; а опiсля або перегляне ваш i вiдставить його поспiшним рухом i гнiвним поглядом десь до другого гуртка i звернеться до вас, або погляне на вас поважно. «Хворий, дуже хворий, – скаже, – прийдiть за мiсяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу», або вiддасть з словом «пропав безнадiйно, киньте!». І бiльше нiчого. Коли ви постоiте i вас окруження дивака на хвилину-двi займе, або мимоволi ваше ухо заслухаеться в рiжноманiтне скорше i повiльнiше тикання годинникiв, вiн зараз стае похмурий. «Справа маеться так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось i сей годинник жде на мою руку, i той, а той вже вiд тижня цiлком розложений; а другi також ждуть. Нема часу». Ледве що вiдкивне головою i – пiшов.

А коли «хворий» вже вилiчений i вiн його вам вiддасть – то як поставить вам цiну – хоч клякай, вiн не спустить. «Перше було добре», – скаже iдко, – доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносiть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужае вдруге. Є i iншi майстри. «Полковий» – як себе сам називав, бо до нього багато вiйськових заходило, – лише один. Мене Господь лиш одним часом надiлив на сiм свiтi. Вдруге менi не бути годинникарем, як колись мiй механiзм подякуе», усмiхнеться сумно i вздрiгне марканто бровами. Не старий ще, хоч на висках посивiв, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своiй не великiй, дуже чисто прибранiй, робiтнi з пiднятою головою i обзирав своi годинники на стiнах, яких мав багато – одних на продаж, другi до направки – вiд часу до часу перешiптуючись з собою. Деякi твердили, що вiдмовляв молитви, другi, що мае хвилi, в котрих говорить з видiнням, а третi, що вправлявся в латинськiй мовi i в таких же фразах, котрими лаяв публiку за неоцiнення його працi; але докладно не знав се нiхто.

На стiнi мiж годинниками висiв i скiряний карбач i нiхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зiрве його з стiни i не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич нiколи неправдою не орудував, нiкого не обманив. Його слово було iдке, як iржа, тверде, як камiнь – одначе – як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральнiй цiнностi.

* * *

З-помiж його дiтей т. е. трьох доньок i одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юлiян. Всi проче, себто двi старшi i наймолодша донька, називав вiн механiчними колiсцями, котрi пiсля законiв оберталися i окружали «мотор», мов сателiти.

Коли малому Юлiяновi минуло шiсть рокiв, було його матерi дозволено оставляти його в робiтнi батька на якийсь час. Але тут вiн не смiв плакати. «Коли хочеш плакати, – наказував батько, – скажи вперед i рушай…». Опiсля брав його на колiна та, показуючи йому деякi годинники, притулював iх йому до вуха, з чого дитина замовкала iз несподiваности такого чуда, або аж здержувала вiддих, або розсмiвалася.

Коли ж iнодi iй тут чогось забажалося, чого батько не мiг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач i говорив: «Найкраще уходь!» Тi слова означали ще ласку, якою дiвчата, «колiсця», лиш рiдко могли почванитися. Тодi малий вiдходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разiв з кiлька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з пiднесеною, нiби за карбачем простягненою, рукою i вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановуе вона над своiм бажанням, чи улягае напоровi плачу.

Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник[2 - Шварцвальдський годинник – такий, що зроблений у Шварцвальдi – гiрська мiсцевiсть у Нiмеччинi, на пiвденному заходi, де бере свiй початок рiка Дунай.] в формi невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластiвка так знаменитоi рiзьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилiтнiй хлопчина, побачивши нiби живу пташку на дрiбнiм будинку з личком годинника, аж писнув з радiсного подиву, йому вiдразу забажалося притиснути ластiвочку до себе. «Тату, дайте!» – кликнув i простягнув руки за годинником, що стояв мiж iншими на столi, при котрiм сидiла непохитна стать поважного батька i перебирала щось мiж частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помiчав, що дитина коло нього.

– «Я нiчого пташечцi не зроблю», – впевняв благаючим поглядом малий i простягнув ручку вдруге. Батько пiдвiв очi вiд роботи i, нiби усмiхаючися, сказав: «Але вона тобi може щось зробити».

– «Вона кусае?»

– «Вона вiдлетiти може…»

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

– «Вiдлетiти?»

– «Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши ii; а тепер вiдходь i не мiшай!»

Хлопчик вийшов. Не минуло кiлька хвилин, коли вiн наново з’явився, прийшов i станув, як перед тим коло стола i намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.

– «Вона ще сидить, – прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти вiдлетиш?»

Батько пiдняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона вiдлетiла? Йди, повторяю».

– «Вона не вiдлетить, татку, – прошептав хлопчина. – Я ii не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю iй нiчого».

– «Так. Не зробиш iй нiчого. А вiдки ти то знаеш?»

– «Бо так. Вона гарна i я ii люблю. Вона така гарнесенька».

Та тут же зайшла несподiвано змiна з батьком. Йому очi заблиснули гнiвом i вiн крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твое, i не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю – а знаеш, плакати не вiльно». І дивне диво. Чи вiдчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодiй, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Вiн не змiшався, лиш сказав: «Не кричiть татку, вона зараз вiдлетить», – а опiсля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок i, то отвiраючи, то замикаючи його, як се роблять дiти, виявляючи тим свое сильне бажання посiдати забажаного предмету – не рухався з мiсця.

– «Ти ще тут? Де карбач?»

Хлопчина розплакався.

– «Ти чого плачеш?»

Юлiян мовчав, хлипаючи.

– «Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмiеш говорити?»

Малий показав безмовно на пташку.

– «Хочеш мати ii?»

Хлопець притакнув головою.

– «І не будеш нiколи бiльше плакати, коли ii одержиш? Уважай, що вiдповiдаеш».

Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» i простяг лакомо руку. Та в тiй хвилi зайшло щось жахливе. Батько зiрвав карбач з стiни, пiдняв його високо вгору i в слiдуючiй хвилi прорiзав воздух серцепотрясаючий крик.

* * *

Карбач лежав вже далеко в кутi кiмнати, коли, як крейда, побiлiвший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сiней. Сам приступив, важко вiддихаючи, до вiкна i, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено i – переляканий оглянувся. То була його бабуня по матерi, бiлоголова бабуся з чорними блискучими очима, з надзвичайно iнтелiгентним обличчям, зраджуюча цiлим своiм виглядом «паню» i хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом iмпозантна.

– «За що ти карав дитину?»

– «Я пiсля ваших засад поступаю. Цiлком i одиноко пiсля ваших засад.»

– «За що?»

– «Щоб не приспособлявся до брехнi, котра буде з ним враз виростати. Гадаете, менi це так легко? Але… в моiм вiку не зачинав нiхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Вiн мiй одинак… i саме тому що одинак». Тут вiн урвав – а бабуня… усмiхаючись болючо i не вiдповiвши нiчого, вийшла з робiтнi.

* * *

За годину вiдчинилися злегка дверi i мале, блiде личко з слiдами плачу в очах, але спокiйне указалося наново. Батько сидiв плечима до дверей i випускав густi клуби диму з короткоi люльки. Його брови то здiймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.

– «Я плакав, татку…»

Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканiм обличчю сина.

– «Я плакав, татку…» – почулося, нiби шелест, вдруге i вже цiлком близенько, хоч не смiливо.

– «А не було потрiбно, сину».

Дитина мовчала через хвилю, опiсля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.

– «Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. Маленький раз» – i хлопчина показав свiй дрiбонький пальчик на доказ, який замаленький.

– «Гадаеш вона краща, як всi тi надворi, що лiтають?».

– «Ага, гарнiша, – вiдповiв i потакнув головкою. – Я хочу на ню цiлком близенько подивитися».

Батько порадив йому найлiпше iм всiм надворi приглянутися i самому яку вловити. Вона буде лiтати – вiн знае, як птицi лiтають високо-високо… i цвiрiнькають i щебечуть. Присiдають на галузки по деревах, ховаються мiж листочками, галузками, по землi шукають зеренця – а вiн ловить. Малий дивився зацiкавлений на батька i слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я ii вловлю, то вона буде твоя?»

– «Авжеж не моя».

– «І я зможу плакати?»

– «Лiпше було б, мiй сину, i я б хотiв, щоб ти нiколи не плакав».

– «А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»

– «Нi. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обiцяти, чого не можна дотримувати».

Дитина дивилася уважно батьковi в обличчя, не зрозумiвши його зовсiм, а очевидно, бажала зрозумiти. Нараз по хвилинi надуми, наче вiднайшла щось в пам’ятi, скрикнула несамовито: «Але я буду плакати, татку, я все же хочу пташку», i тут же вибухнула щирим плачем.

– «Чому будеш?» – спитав батько майже з переляком.

«Бо б-у-д-у», – спищав, не можучи над собою запанувати. Батько зморщив брови, мов в фiзичнiм болю, i в його душi сказало: «Ти нiкого не обманеш, мiй сину…», а голосно додав: «Не задивляйся на те, що не може бути твое. Карбачi болять – хоч би iз чиеi руки – карбачi.» І взявши хлопчину за плечi, вивiв його до бабунi, а сам засiв до стола i заглибився в свою працю. Мiшано тикали годинники, а дрiб’язковий цокiт кишенькових впливав чудно на майстра. Час вiд часу вiн заплющував очi, опускав голову назад на поруче крiсла i так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мiзку – нiхто не знав.

* * *

Росте i розвиваеться гарно фiзично i духовно молоденький Юлiян Цезаревич, але враз з тим взростае i бере верх майже хоровита ощаднiсть i деспотизм батька вдома. Тут над жiнкою, там над доньками, то знов над хлопцем, дедалi вже юнаком Юлiяном, i викликуе в хатi зчаста-густа сiрий настрiй. Як сказано, дiтей було бiльше, бо крiм Юлiяна, ще трое дiвчат. Мати – поважна, маломовна, терпелива – добра газдиня i в iх обширнiй, хоч низькiй, хатинi була, коли б i не заглянув в ню, взорова чистота i лад, дарма що батько вiдказував, що нiде не бачив стiльки недбальства i лiнi, як по «слав’янських домах», що потягае за собою злишнi видатки, легкодушнiсть i злу «репутацiю». Панi Цезаревич, з дому священичого, мала лиш одну вiдповiдь на такi i подiбнi його замiтки – що, мовляла, Господь судiею над всiма – та що, доки в неi руки живi, доти i буде все добре i чистота в ii хатi пiддержувана, а що iнше, що до мужчини належить, нехай творить вiн. З тим бралася спокiйно за свою працю.

Часами з закуткiв кiмнати зачувалися тихi, здержуванi суперечки мiж старшими сестрами. Розходилося тодi про новiшу одiж, котра з них обох мала ii одягнути, коли йшло про те, що мали обидвi враз виходити з хати.

На iх несмiливi докори, а радше просьби перед батьком, що iм конче треба зокрема по одiжi i капелюсi, бо ж одна ходить до школи, друга за орудками, то ж як ту одiж роздiлити, щоб жаднiй не було кривди?

Вiн вiдповiдав коротко й сухо, що обi враз не мусять виходити, бо люксусу в своiй хатi, яко вбогий професiоналiста, не може пiдтримувати, а по-друге, щоб остаточно рiшити справу, сказав по латинi: «Quod licet Jovi, non licet bovi»[3 - З лат. – Що дозволено Юпiтеровi, те не дозволено биковi.], з чого вийшло, що старшiй належиться лiпша одiж.

– А щоб ще лiпше узасаднити свiй висказ – вiн вдарив так сильно об стiл, що поскладенi там годинники аж дрiжали – i вiдсилав дiвчаток до матерi. Іншим разом, коли поновно були примушенi в подiбних справах доторкатися його – вiн лаяв, брав карбач i радив спробувати самим запрацювувати потрiбне i не морочити йому голови. Дiвчата вмовкали, бо так ще було найлiпше – i висувалися одна по другiй з кiмнати, даючи собi слово з сльозами на очах нiколи бiльше не звертатися до батька о пiдмогу.

«І чого ж ти таке доказуеш, чоловiче, нiби мiж мужеською челяддю в кухнi», – упоминала своiм мирним голосом терпелива жiнка, котрiй стискав жаль серце за доньками, що були скромнi i вважливi в своiх вимогах, були iй помiчнi понад свiй вiк в чiм би i не указалася потреба, щоб придбати до хати те, чого батько або ж не визнавав потрiбним, або ж годен був сам один своею, хоч i як великою, пильнiстю здобути. «Чи ти не розумiеш, що се дiвчата й молодi? – говорила, впоминаючи. – Їй Максиме, Максиме, не любиш ти своiх доньок. Чим вони перед тобою провинились, що так жорстоко поводишся з ними? Не прогрiшайся проти них! Та iще одно. Чи ти нiколи не завважав, якi з них гарнi дiти виробилися?» «Зоня – наша найстарша… золотоволоса, як ти, – впав вiн iй в слово, усмiхаючись, через що його обличчя надзвичайно уймало, – тому я i вибрав собi ii на мою помiчницю, i дасть Бiг, виховаю з неi такого годинникаря – майстрову, якоi ще ся столиця не мала. Я не ходжу мiж своiми дiтьми з заплющеними очима. Але же знов iнша рiч i не се хотiв я пiдчеркнути.» Додав: «Се, жiнко, мало що значить т. е. анi гарна одiж, анi капелюхи, анi навiть гарна зверхнiсть. Те, що щось значить, се ховаеться тут». При тих словах ударяв себе в груди. «Оцентр розходиться, жiнко. Оцентр. А коли вони стануть матерями й будуть своi дiти виховувати, нехай з них виховують силу, характер i залiзо, а не малпiв, що лиш безплiдними словами орудують. А щоби так поступали i поки таке настане, треба з них також залiзо творити. Нехай себе вправляють, вчаться себе перемагати, стають трудовницями… а тодi будуть колись i громадянками… що не зроблять своiй краiнi сорому. А ти, жiнко моя, не навчиш iх твердости, бо ти сама, як вони, зворушлива дитина. Виховуючи своi дiти, ми мусимо не забувати, що ми iх i для Украiни виховуемо. А вона потрiбуе iншого, як досi, чоловiка, iншу жiнку. Тепер мене, може, зрозумiеш. А вони нехай плачуть i ворогують на батька – се все дiточе. Колись вони його iнакше будуть судити. А поки що вiн такий i не iнший».

Панi Цезаревич вислухала його спокiйно i вона згоджуеться, правда, з його поглядами, але питала, чи вiн думае, що до того обов’язково потрiбна жорстокiсть? Гадае – що свiдома праця, добрi приклади, поважне введення молодi до сповнення обов’язкiв i проти батькiвщини i людськости мусить йти в парi з нагайкою i терором? Нi. Вона лише жiнка з скромним розумом, i вiн iй каже, що доки вони не бiльше як дiти, не думають ще самостiйно, поважно до кiнця, не можна iх душу деспотизмом ламати. Гадае, коли не одягне, не взуе iх, воно перескоче розвiй молодости i стане вiдразу на тiй точцi, де лиш розум приходить до слова або вибухае божественне пiднесення духу до якогось великого дiла… пiдприемства, визволення чи чого iншого? Нi. Дай молодi сонця, хоч би яку одробину, на тверду дорогу життя, а зокрема життя Украiни, що один призначений вибороти сам собi свою – украдену батькiвщину – а дальше поступай, як хочеш. «Доки жила бабуня, було iнакше – вiдколи вона згасла – згас промiнь для всеi хати».

Так дiялося з диваком-майстром.

Знов цiлком iншими разами показував вiн себе з iншоi сторони. Прикликував, наприклад, доньок по черзi несподiвано сам в свою робiтню. Тут втискав вперед Зонi, найстаршiй, кiлька банкнотiв в руку «за помiч i послух в робiтнi», вiдтак молодшiй Марii «правiй руцi матерi при шитвi i iнших мозольних ручних роботах», а головно «за оброблювання яринового города» – та гладячи ii по любiм i свiжiм личку, давав нагороду i опiсля, беручи ii своiм звичаем за плечi, опираючися силою, щоб врадуванi несподiваним щастям не поцiлували його на знак подяки в руку, висував iх спiшно… за дверi. В кiнцi з’являлася, так само прикликана, наймолодша Оксана, що вдалася поверховнiстю, друга по братi, цiлком в батька. Темне волосся, з класичним профiлем, блiдавоi цери i сталевоi барви очима та чудно привабливим усмiхом. Вона так побоювалася тепер, як i взагалi «лайки» за «лiнивство», злишню цiкавiсть i про свое «циганське» обличчя, що ii треба було силомiць випихати, коли батько кликав. Тут перебирала свою «пайку» цiлком збентежена i скорше, як сподiвалася, опинилася за дверима.

Цiкаво i варто було тодi заглянути в ту кiмнату, як там весело i радiсно… дiялося. Обдарованi скакали, смiялися, обiймалися i в одно збивалися коло усмiхненоi матерi, допитуючися всi враз, щоб за той несподiваний дарунок справити. Лиш молодий Юлiян, що стояв вiком мiж найстаршою Зонею i Марiею, не казав нiчого i усмiхався рiвно матерi – пiрваний радiстю ущасливлених. Лиш «бiдний Юлик не вифасував нiчого», – говорили сестри… гладячи його по гарнiм обличчю… об’являючи тим свое щире почуття за покривдження його особи батьком. Але вiн, недобрий, вiдпихав iх i розсмiвався. Вiн сам далi стiльки заробляв лекцiями, як вони всi три одержали. Добре, що радувались!.. i на доказ своеi щироi любови до них, вiн кожну по черзi пiдносив скорим i зграбним рухом догори. Обносячи iх круг кiмнати, ставив в кут за кару, що його «жалували», чого вiн так не терпiв. І тодi вже було добре i веселий настрiй… наче струя сонця… запанував в цiлiй хатi, доки не йшло кожне до своеi призначеноi працi або не находило таку.

* * *

Коли опiсля мати заходила непомiтно до тихоi робiтнi мужа, щоби йому подякувати за несподiвану радiсть, яку справив дiтям i як та втiха вплинула благородно на настрiй всiх, вiн махав рукою i, усмiхаючись сумно, говорив: «Ти гадаеш, жiнко, що коли в зачиненiй для публiки робiтнi твого чоловiка свiтиться далеко поза пiвнiч свiтло, нiби одно Боже око блимае з вiкна, а мiсяць згори позиркуе на землю, на котрiй пiшло все на супочинок, хтось там, може, осталий, по бiлих вiд його сяева дорогах, снуеться, а годинникар зачиняе дверi i вiд вас, вiн се робить зi злоби або гнiву проти вас? Нi. Вiн дослухуеться ще дальше того, що йому годинники в бiльшiй тишинi намовляють. Кождий з iншоi сфери i часу, з iншого круга аж до вбогого робiтника. Так. І чого то вiн не догадуеться! Вони, тi дрiбнi «iнтелекти», що спочивають на грудях i серцях своiх власникiв, чого то вони не розказують, чого ти не довiдаешся про них… що ними орудуе, що час приносить, вимагае, що час змiнюе, що вiн нищить i все далi й далi невпинно… i кождий з них окремо вiдкидае для майстра його пайку. А та пайка йде набiк – для кого? Для нього? Нi. Вiн збирае iх, мале до малого, творить велике i знов для кого? Для дiтей своiх, для Украiни своеi, в чотирьох стiнах замкненоi, з тугою в молодiм серцi вирватися на волю, на ширину, не в лахмiттю старечини, а в блискучiй одежi, як будучим горожанам своеi будучоi краiни пристоiть. – А опiсля, коли майстер тикання одних переслухав, других вспокоiв, щоб не рвалися без цiлi вперед, тодi каже: «Я оставляю iх i звертаюся до своiх приятелiв. Ти знаеш iх. Вони там, на полицi, оправленi, прикритi завiсою перед порохом i чужим оком. Я не вчений, ти знаеш. І лише тепер знов я беру iх до рук, кожду з iншого часу, з iншою духовiстю, з iншою вказiвкою на будучнiсть i тодi я вглубляюся… Для кого? Для мене? Нi. Для дiтей своiх, для Украiни своеi маленькоi, мiж чотирма стiнами, щоб з них викувати добрий матерiал, не згинуть без слiду по собi на будучину. Так доки не замкнуть очi, а мiй годинник – що дав менi найбiльший майстер сього свiту, не стане сам»».

Вiн вмовк, а вона, зворушена, схилилася над його темною головою i поцiлувала ii.

– «Мiй фантасте невсипущий, не запрацьовуйся…» – прошептiла i вiддалилася нечутно.

* * *

В тих часах був молодий Юлiян, його прозвали так по дiдовi капiтанi, одиноким захисником в хатi проти деспотизму, а щонайбiльше, скупарства батька, котрий був би те, що одною рукою давав, а на що iнше, важнiше, вiдбирав. Правда, вiн вимовлявся коротко перед дiтьми тим, що вiн лиш годинникар i треба добре працювати, щоби виживити родину, удержувати в розходах i доходах домашньоi господарки рiвновагу, iм самим дати лiпше виховання – пiд чим розумiв виключно душевне – а в руки який-небудь iм приступний фах, чи професiю, щоб вiд нiкого не були в пiзнiшiм вiку зависимi. Що при тiм мати з доньками також була помiчна, вiн не звертав великоi уваги. «Кожде докладе цеглинку, – говорив, – i твiр буде виготовлений».

Юлiян, маючи ледве чотирнадцять-п’ятнадцять рокiв, помимо того, що сам вчився дуже добре, давав ще i слабшим ученикам лекцii. І хоч його мiсячнi зарiбки не дуже вже i незначнi, вiн все-таки вiддавав iх матерi з поважною просьбою давати йому лише те з харчу, що буде куплене його заробiтком. Бо, як впевняв матiр, вiн не хотiв кривдити нi родичiв, нi сестер, яких понад все любив – i вдоволитися чим-небудь, на яке заявлення матiр зворушувалася до слiз i тут або там, коли се батько не бачив, цiлувала його в чоло i тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з ii дiтей не смiе iй «знидiти».

Гарний, темноволосий з ясними очима, струнким ростом батька, та ледве замiтною мiмiкою брiв, що надавало його молодому обличчю вираз задумливости, то знов чудовання – робив дуже миле вражiння.

В школi тiшився не лиш симпатiею своiх товаришiв, але й професорiв. Се послiдне через свою здатнiсть, щиру одвертiсть, а передусiм за свою неустрашимiсть. У товаришiв уходив за авторитетнiсть. Раз, що як сказано, був один з найздiбнiших ученикiв, особливо в старинних мовах був дорадником слабших ученикiв – а остаточно, як се часто в мужеськоi молодi бувае, за фiзичну силу, що об’являлася не лиш при гiмнастичних вправах, а ще й у борнi з другими, у витривалости, в плавбi, а через се також i в випадках, де ученики-товаришi прогрiшилися неправдомовнiстю, недодержуванням, хоч би найнезначнiшоi, обiцянки, нехарством тiла або рук i т. п. Тодi то товариш-«авторитет» товк грiшникiв безмилосердно, не узглядняючи найменшого оправдання, слiз, або випрошування, чи обiцювання на будуче це не чинити. Але нiхто довго на нього не гнiвався.

Один з професорiв, в котрого вiн вчив сина i був його любимцем, займався ним так щиро, що уймив собi хлопця до того степеня, що викликав аж зависть в рiдного батька, котрий противно в саме той час вiдносився до сего двiчi строго i критично.

* * *

Одного разу, коли Юлiян Цезаревич числив шiстнадцять рокiв, трапилася йому пригода, яка пiднесла його молоду особистiсть не лиш в очах його товаришiв i в очах його професорiв, але i в очах деяких чужих… не кажучи вже про сестер… i родичiв.

В одного священика з провiнцii,села Покутiвки, [4 - Покутiвка – село, в якому мешкала родина отця Захарiя i де розташовувалася парохiя. За текстом твору, це була одна iз двох маетностей помiщика, дiдича Освальда Ганге. О. Кобилянська використовуе промовистий топонiм, очевидно, створений ii письменницькою уявою. В основi його – слово «покута», яке вживаеться у таких значеннях (за «Словником украiнськоi мови» в 11-ти томах (1970–1980): 1) визнання своеi провини, вияв жалю з приводу неi; каяття; 2) покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок i т. iн.; 3) церковне покарання за злочини або грiхи.Нести покуту: 1) вiдбувати покарання за вчинений злочин, провину; 2) бути змушеним терпiти, зносити щось важке, неприемне.Для священика отця Захарiя, який е одним iз образiв твору, проживання у Покутiвцi е своерiдною покутою, адже тут вiн служить людям, будучи душпастирем, виконуючи свою життеву мiсiю – богослова i проповiдника.] на iм’я о. Захарiй, що виiздив з мiста, сполошилися конi.

Сильно наладовану фiру, на котрiй сидiв душпастир з своiм молодим дiвчатком, рвали i шарпали розбiшенi звiрята на всi боки так дико, що подорожнi були щонайменше виставленi на катастрофу. Фiрман, що з остраху неначе розум i мову стратив, хоч i здержував щосили звiрята, не мiг iх зовсiм опанувати. Вiн стягнув вiжки до тiеi мiри до себе, що здичiлi ще гiрше бiсилися, кидаючись один до одного, доки нараз, мов вiднайшовши собi полегшу з переполоху i вiд спиняючих iх вiжок вiд утечi, почали ставати дуба, борючися копитами з воздухом, а опiсля погнали чистим вихром вперед, рвучи за собою фiру з подорожними, що, волочена розбiшеним летом, пiдскакувала за ними по грубо i свiжо ще не утовченiй дорозi… i здавалося… кождоi хвилi розлетиться. На улицi було в той час лише небагато прохожих; а i тi, переляканi незвичайним видом, станули, мов вкопанi, вижидаючи неминучоi катастрофи, i не рухалися з мiсця. Отець Захарiй кричав i кликав розпачливим рухом одноi руки о помiч, придержуючи другою дiвчатко коло себе i, як видно було, здавався зовсiм на Божу волю.

Саме в той час, се було коло другоi по обiдi, йшов Юлiян до школи. Побачивши проти себе вже здалека розiгнанi конi з наiженими гривами, а фiрмана i за ним другу особу без капелюхiв… послiднього благаючого о помiч, вiдгадав вмить, о що розходиться. Скорше, як гадка, як вихор, кинув вiн свiй капелюх з голови проти розбiшених звiрят, внаслiдок чого вони скочили вбiк, задержалися на хвильку, сам кинувся, мов молодий тигр, межи них i, гукнувши на них строгим голосом, щоб станули, вхопив сильними руками правого пiд бородою, стягаючи його так залiзно, що звiрина хоч пручалася i скакала, б’ючи копитами перед собою, а з тим i в нього уговкувана безперестанку його голосом i чуючися остаточно опанованою, станула. Та Юлiян не вдоволився тим. Запанувавши на мить над одним, вiн вхопив тут же другого сильною рукою, як першого, i привiв i цього на недовгий час до послуху.

За час тоi короткоi дикоi боротьби мiж розбiшеними звiрятами i молодим чоловiком, опритомнiв вже i фiрман i, гукнувши своiм, iм знаним, голосом, зiскочив з фiри, щоб якнайскорше прийти борцевi на помiч, кидаючи понад себе душпастиревi вiжки, що з вiдкритою головою та поблiдлим обличчям сидiв на фiрi i про нiщо вже не думав, крiм одного, як би охоронити дитину вiд калiцтва або й смерти.

Юлiян, що стояв ще бiля фiрмана, сховавши одну руку поза спину, з чолом зморщеним, мов з фiзичного болю, приглядався через хвильку, як сей випрягае сильно тремтячi, вiдсапуючi конi, приглядаючися при тiм упряжi, чи не пiрвалося що в нiй, щоб через це не зайшла поновна перепона в дальшiй дорозi.

– «Ангеле-спасителю!» – скрикнув тут нараз отець духовний, опам’ятавшися, i собi з переляку, простягаючи руку до молодця, що все ще стояв на мiсцi i слiдив за роботою фiрмана. «Хто ти, дорогий сину?» І з тими словами о. Захарiй скочив з фiри, а за ним i молоде дiвчатко. Юлiян не пiдводив очей. Його повiки закривали iх, неначеб не мали сили пiдiймитися. «Чий ти, Божа дитино?» – повторив свое питання душпастир i опинився коло нього.

Доперва тепер пiдвiв сей очi. Вони глядiли так сумно, що о. Захарiй вiдступив з переляком.

– «Ви ушкодженi?» – спитав.

Сей заперечив головою: «Незначна дрiбниця… на правiй руцi».

– «Вона цiлком закривавлена!» – скрикнуло дiвчатко, що зайшло аж поза спину молодця, вiдкрило покалiчену руку i тепер затривоженими очима витрiщилося на нього. Та не довго. Нараз – чи пiд впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло з своеi шийки бiлу тоненьку хустину, якою обв’язала ii матiр вiд «пороху» i можливоi простуди вечером в поворотi, i подала Юлiяновi, аби хоч накрити бiдну руку. «Перев’яжи нею руку свою, – упiмнув душпастир. – Видиш, яке нещастя?» Але вона не зволила. Надмiрно окровавлена рука завдала iй стiльки переполоху, що вона боялася ii доторкнутися.

Тодi зробив це о. Захарiй. Молодець подякував. – «Тепер вже пiду, – сказав з полегшою. – Я йшов до гiмназii – але… я справдi вже мушу йти, – додав, коли о. Захарiй всунув його лiву руку в свою з намiром заопiкуватися ним. – Я надобре спiзнився». Сказавши це, вiн витягнув квапно руку, пiдняв свiй капелюх з землi, де лежав тут запорошений i потоптаний копитами, зiбрав книжки i поступив вперед. Але о. Захарiй заступив йому дорогу, виявив поновно свое занепокоення i тривогу, що вiн, може, бiльше ушкоджений, як признав.

– «Нi. Це справдi лиш рука потерпiла. Йому гiрше шкода часу, як руки. Через сильне здержування коня кантарою пiд бородою, i ще бiльше через дике, вперте вишарпування голови, з його руки здерлася шкiра з долонi».

– Конi могли його копитами добре покалiчити. «Били, правда, але не покалiчили. Вiн це знае. Не навчений собою возитися. Прикре для нього лише те, що не зможе через кiлька день писати…» – вiдповiв. По обличчю душпастиря перебiг вираз зчудування i переляку, але вiн не сказав нiчого, лиш по хвилi спитав майже суворо: «Як ви могли так не розважно кидатися чужим бiсам назустрiч? Вони могли вам костi поломити!»