скачать книгу бесплатно
– «Що ти кажеш, що? Не говори нiсенiтницi, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартiв. Гляди, щоб ти не вiддалася, заким я не одружуся. А тепер оставте мене. Лише кiльканадцять днiв до матури, треба менi супокою й рiвноваги. Лише кiльканадцять днiв. Менi треба не лише упоратися i з собою самим, але i Едвардом Гангом. Його позицiя проти ожидаючих його питань мене роздражнюе. Вiн не дуже певний себе. А вiн не лиш мiй ученик i добрий товариш, але…» – i вмовк.
– «Я вийду з дому, – додав згодом. – Вернусь, може, пiзно. Ви iдiть в сад. Не сидiть довго в хатi. Вечiр заповiдаеться гарний. Щастя, що недалеко нас отой мiський парк. Про мене не журiться. Буде час, поговоримо про все».
* * *
Але сестри не пiшли в парк.
Старша засвiтила небавом свiтло й взялася далi до викiнчування працi, щоб ii ще сьогоднi вiднести, де належалося. А Оксана так само не виявляла охоти виходити з дому. Вона приступила до вiкна й сперлася тут о нього. Вдивлялася мовчки, як зорi одна по другiй, а опiсля наче всi враз заблистiли на небi. Глядiла на мiсяць, але вiн легко притомлений невеликими прозiрчастими хмарками, як здавалося, вiддалявся спiшно в далечину. Група великих лип з сусiднього парку, мiж ними й кiлька тополь стояли нерухомо, знявшись ростом вгору. Глибока туга прокинулась у дiвочiй душi i гризла ii. «Гляди, щоб ти не вiддалася, доки я не оженюся», – вiдзивалися в душi слова брата. Мрiйний усмiх пересунувся через ii молодi уста i згас. Їi нiхто не любив. Вона не була до «любови». Але зате вiн, iх той одинокий брат, був такий, що його певно якась полюбить i забере iм його. На ту думку защемiло iй болюче в душi i пiдвела голову вгору. Ревнивiсть..? Ах! Вона вiдвернулася вiд вiкна й вийшла живо в зiльник.
Тут обхопив ii запах рож, що стояли сильно в розквiтi. Вона похилилася за бiлими. Любов. Любов – то безперечно щось таке гарне, солодке, невловиме, як запах. Може, й як запах отсих бiлих рож. І туга. І знов глянула на мiсяць.
А он. Нi, вiн стоiть, але блiдий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають, поволiчуть його з собою. Але ii нiхто не любив, кiнчила вже шiстнадцятий рiк, хоч у хатi вона все ще п’ятнадцятилiтня й «мала». Вона не була до любови, як iй сказала поважно Зоня. Зате вiн був такий, що його певно якась полюбить. Вернувши в хату, вона скоро записала в свiй дневник: «Неронська сцена з батьком[15 - «[…] Неронська сцена iз батьком» – у творi О. Кобилянська змальовуе одну iз непривабливих сцен родинного життя Цезаревичiв, коли розгнiваний на доньку Оксану, що плакала, отримавши двiйку з математики, батько пiдняв на неi руку. На захист п’ятнадцятилiтньоi сестри вступився брат Юлiян, який стиснув батьковi руки i не випускав. Пiзнiше Оксана зробила запис у своему щоденнику: «Неронська сцена з батьком». Цим самим вона зiставила жорстокiсть годинникаря Цезаревича iз жорстокiстю Нерона.Нерон Клавдiй Цезар (37–68) – римський iмператор з 54 р. з династii Юлiiв-Клавдiiв. Нерон вiдзначався пiдступнiстю, жорстокiстю, грубiстю i варварством. За Нерона було окуповано ряд мiст Боспорськоi держави, приеднано Понтiйське царство.]. Два пасма на моiх плечах вiд карбача. Лiрика стародавнього годинника. Чудовий вечiр. Мiсяць – зорi. Група темнiючих дерев з тополями, що пригадували картини Метерлiнських композицiй i творiв[16 - «[…] Метерлiнських композицiй i творiв» – маеться на увазi творчiсть Морiса Метерлiнка (1862–1949) – бельгiйського письменника, лауреата Нобелiвськоi премii 1911 p., який е одним iз провiдних представникiв драматургii символiзму. Для раннiх його творiв – п’ес «Неминуча» (1890) та «Слiпцi» (1890) характернi складна символiка, мiстичнi настроi. Згодом з’являються реалiстичнi тенденцii, як в iсторичнiй драмi «Монна Ванна» (1902). Найкращим твором Метерлiнка е п’еса-казка «Синя пташка» (1908), в основi якоi – пошук iстини, прагнення до щастя.Сама О. Кобилянська шанобливо ставилася до творчостi Метерлiнка, та у листi до Петко Тодорова вiд 5 грудня 1900 р. запитувала: «Знаете всi твори Mauric’a Maeterlinck’a (Морiса Метерлiнка)? Вiн менi дуже до душi промовляе. Знаю його кiлька творiв. Тут тяжко дiставати новiшi речi […]». Навiть О. Кобилянська планувала написати вiдчит (реферат) про М. Метерлiнка.]. Я не до любови, але зате мiй брат, котрий все вiд дiвчат здалека держиться й коли яка несподiвано зайде в кiмнату, вiн кланяеться, вiн елегантський, але в тiй хвилi щезае».
* * *
Тиждень пiзнiше сидiв старий годинникар Цезаревич в своiй робiтнi глибоко похилений над якимось годинником давньоi, тепер вже малознаноi конструкцii й роздумував. Не мiг дiйти до причини, через яку механiзм не вiдповiдав законовi рухiв. Вiн морщив чоло, пiдсував брови вгору i вiд часу до часу зачувала його помiчниця з уст: «Гм, гм, гм…»
– «Що там, тату?» – спитала.
Вiн сказав, о що розходиться, i в кiнцi додав: – Чудно. Перший раз в життi менi таке трапляеться.
Донька поглянула на батька й звернулася назад до свого заняття. Вичищувала годинники, розбирала iх, складала назад до себе приналежнi частини… а в потребi й доробляла поодинокi… вiддаючи остаточно справлену рiч пiд батькiвську контролю.
Нараз хтось застукав у дверi й, не вижидаючи на запрошення зсередини, увiйшов. Се був Юлiян.
Здавши матуру з якнайлiпшим успiхом, вiн принiс свiдоцтво i поставив перед батьком на стiл. Був ще в святочнiй одежi й виглядав поважно.
Вiд часу бурхливоi сцени, батько й син оминали себе, неначеб се мало стерти всю тодi викликану, обопiльну вразу. Оба ожидали сьогоднiшньоi днини, вiдчуваючи, що перша стрiча по матурi викличе якiсь рiшучi вiдносини мiж ними й надасть певний керунок у тiм виглядi, а з тим i на будуче.
Батько переглянув швидким оком ноту й, вiддаючи йому свiдоцтво, сказав: «Я тебе не гратулюю, сину. Я сього вiд тебе сподiвався. Ти се вчинив в першiй мiрi собi, а з тим менi вдоволення». При тих словах подав йому руку й, коли сей уклав свою молоду правицю в батькову, вiн стиснув ii щиро. В очах Юлiяна заблис промiнь, i вiн хотiв покинути кiмнату, однак батько задержав його. «Випроси собi щось у твого батька, Юлiяне. Я бажав би тобi сьогоднi щось миле вчинити».
Син станув. За його чолом щось заворушилося, а й по мiмiцi його темних брiв було видно, що вiн думав живо. Раз був його погляд i сестрi промайнув. Батько, замiтивши се, усмiхнувся: «Не можеш?»
– «Противно. Я лиш хотiв, щоб ви мое бажання самi вгадали».
– «Пусте. Кажи! Опiсля i я собi щось вiд тебе випрошу».
– «Моя просьба до вас тату: щоби ви, як мене не стане в вашiй хатi, не брали нагая в руки».
В хатi стало тихо.
Годинникар поглянув на сина. Сей стояв перед ним поважний i пiдняв очi. Сi очi темно отiненi в сiй хвилi не благали, але – рiшали.
Батько притакнув мовчки головою.
Вiн схилився й так само без слова притиснув батькову руку до своiх уст: «Скажiть, тату, щоб я для вас вчинив?»
– «Двi рiчi, мiй сину. Одно: в карти не грати, а друге – довги не робити».
Юлiян в першiй хвилi всмiхнувся, але надумавшись, вiдповiв: «На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в якi моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би iх».
– «Держи слово», – i вдруге подав йому руку.
І мов переходячи по тiм до денного порядку, спитав: – «А тепер, який факультет? Фiлологiя чи богослов’я?»
– «Наразi нiчого. Хоч я впишуся, може, на фiлологiю».
– «Може…?» – батько пiдсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юлiян, вгадуючи хiд думок батька, витягнув з грудноi кишенi бiлет, подав його батьковi.
– «Вiд батька Едварда Ганга, тату».
– «Що вiн пише?»
– «Читайте! Менi змiст бiлету ще з-перед матури вiдомий, – сказав. – Я мовчав, бо не хотiв лиш одними своiми словами постановлення добродiя Ганга випереджати».
Годинникар притакнув головою, читав: – «Прохаю вас, шановний пане, о батькiвський дозвiл, задержати вашого сина, Юлiяна, через цiлi вакацii в нас; по укiнченнi iх згодитися на мою пропозицiю, щоб ваш Юлiян з моiм сином вiдслужив рiк вiйська, яко однорiчник у Вiднi[17 - Вiдень – столиця Австрii, адмiнiстративний центр землi Нижня Австрiя. Вперше згадуеться у 881 р. Мiсто у Центральнiй Європi, порт на рiцi Дунай.]. Ревер за вашого сина виставлю я. Про iнше таке подiбне обговорю з ним особисто. Стiльки на тепер. Освальд Ганге».
– «Сьогоднi ввечерi я вже вiд’iду, тату, – сказав Юлiян i вiдгорнув волосся з чола. Вiн висказав се, наче сповнив важний обов’язок. – І я такий гордий».
– «Так? Вже? І на що?»
– «Що я свобiдний з власних сил».
Батько усмiхнувся.
– «Звичайно, почування академiка. Я розумiю тебе, хоч нiколи академiком не був».
– «Чи конче вже сьогоднi мусиш iхати?» – обiзвалася сестра i з тими словами опинилася коло брата, зазираючи йому з жалем, а все-таки i з нетаеною любов’ю в очi.
– «Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпеливо вижидав сеi хвилi! Не здержуйте мене. Вона менi багато коштувала».
Батько пiдсунув брови вгору.
– «Так? Я гадав, що тобi студii не завдавали нiколи великих трудностей».
– «Ви й не помиляетеся, тату. Але не забувайте, скiльки я, окрiм своiх обов’язкових студiй, працював i в iнших керунках. Крiм того… але, – додав, мов пригадавши щось, – оставимо се» – й урвав.
– «Тяжiла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися – не правда?»
– «Так, тату. Виховуюча рука з нагаем, з чим я совiсно числився. Та не думайте, що я пiд тим розумiю, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою «ниву» не зраджу нiколи – яка б вона й не судилася менi. Через вакацii будемо скрiплятися з Едвардом, а опiсля… в жовтнi поiдемо».
– «До В.?» – сказав годинникар i зморщив якось турботно чоло.
– «Так».
– «Ти, здаеться, дуже скоро справився з собою».
– «Нема часу. Я одинак. У вас три доньки – а щонайважнiше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю».
– «Я не знаю, що ти вже знаеш, але я кажу тобi лиш те, що доля чоловiка е та, що вiн мае свою пайку в вiковiчнiм тягарi працi. Не забудь заскоро й за свiй народ. Не забудь i за богослов’я. Ти вбогий хлопець i твоя область буде сам чистий народ».
– «Народ, народ, батьку. Іменно, народ, – вiдповiв син квапно. – Але заким до нього може й справдi дiб’юся – пiду в свiт. Вiйсько, дисциплiна – iнший свiт… далi подорожуваннi i… але про те все ще час говорити». І з тим вийшов з хати.
Батько пiдпер голову в руки й сидiв довший час мовчки. Вiдтак, протерши чоло й очi, неначе вiдсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядiв iнодi й брат, опiсля пiдвелася нечутно з свого мiсця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на нiй поцiлунок. «І сина маете, й доньок маете, тату», – сказала.
– «Дякую тобi, моя дитино», – вiдповiв.
По часi мовчання сказав: – «Який вiн тепер е, я знаю, який ще може стати, нiхто не знае. Поiде в велике мiсто, в море людей i я побоюся, що воно приправить його там не на дрiжджi для свого народу, свого хатнього окруженгя, а на кар’еровича, матерiалiста, безiдейника, кав’ярняника, фiгуру, яких е велика часть з наших синiв за границею, а се… я б волiв не дожити».
– «Ви бачите примари, тату», – вiдповiла Зоня.
– «Може. Бо я б хотiв iншого сина оставити по собi нашому суспiльству».
Вона не обзивалася бiльше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидiв ще довго над своiми годинниками, але чи працював, вона не знала.
В кiмнату неначе щось вступило.
Важке, чуже, й умiстилося вигiдно коло старого майстра.
Годинники, здавалося, протестували проти того. Всi загомонiли враз. А один, найбiльший з них, вдарив якусь годину. Рiвно, поважно, сумно.
Зоня пiдняла голову й поглянула на нього, а вiд нього на батька.
Вiн був такий чудний сьогоднi.
* * *
Се дiялося перед полуднем.
По обiдi був в кiмнатi, де пересиджував i студiював по бiльшiй части молодий Юлiян, рух.
