скачать книгу бесплатно
Юлiян усмiхнувся ледве помiтно.
– «Що ж, – вiдповiв, – чи мав я ждати, аж вони фiру рознесуть i покалiчать нас i…» – тут урвав. Його очi майнули мимоходом по молодiм дiвчатi, що стояло мовчки i дивилося з великими надслухуючими очима з блiдого личка на вiдважного молодця.
О. Захарiй похитав головою i поклепав його по раменi. «Я вiддячуся вам», – сказав. Але Юлiян не обiзвався. Пiдсунувши згуртованi книжки квапно пiд паху, вiн легко вклонився. Послiднi слова о. Захарiя його прикро вразили.
– «Як ваше назвисько, молодче? Ви ученик – кажете?»
– «Так. Вищоi гiмназii».
– «А ваше назвисько?»
– «Юлiян Цезаревич».
Душпастир пiдсунув брови вгору i його обличчя роз’яснилося.
– «Може, син годинникаря, Цезаревича?»
– «Так».
– «Знане менi. Я буду в вашого батька i директора. Сьогоднi вже нi, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тим часом щире спасибiг вам, украiнче, Юлiяне Цезаревичу».
Юлiян вклонився вдруге i поспiшив квапно своею дорогою. О. Захарiй з донькою вiд’iхали… А по мiсцi, де скоiлася дика, коротка пригода, що потягнула за собою на пiзнiше – так сказати б – нелюдською рукою зложенi наслiдки, переходили дальше мешканцi.
* * *
Сонце спалахнуло жаром на заходi над лiсом i в селi Покутiвцi, як фiра з о. Захарiем i його молоденькою Евою наiхала на просторе подвiр’я приходства.
* * *
Третьоi днини по пригодi i саме по легкiм, короткiм дощi, котрий вiдсвiжив не лише воздух, землю, деревину по парках i садах невеликоi, чисто удержуваноi, столицi, доходив о. Захарiй з своею одинокою Евою до мешкання, знаного нам вже, годинникаря, Цезаревича, коли якраз, начеб iм наперекiр, виiхав з противноi сторони перед годинникарський дiм якийсь екiпаж, i з нього вискочив жваво, елегантним рухом, молодець i поспiшив до дому.
– «Едвард Ганге», – скрикнуло дiвчатко i сiпнуло батька. «Це Едвард Ганге. Чого йому тут?» «Справдi так, це iх екiпаж», – вiдповiв батько, зближаючись до помешкання, а з тим i до екiпажа, з котрого з переднього сидження, а то з козла, зiскочив тепер i другий молодий чоловiк, по одiжi котрого однак було пiзнати, що це «нижчоi категорii» людина – бо вiн вибрав спiшно з-пiд козла невеликий кошик ярини, дискретно вкритий великим широким листям i гарною китицею рiжних рож – i коли душпастир з Евою був вже недалеко екiпажа – вiн вклонився чемно i пiддано – уступаючи заздалегiдь вiд плитами виложеноi, недовгоi стежки, що вела до фiртки, крiзь яку пiшов недавно молодий панич.
– «Ви що тут робите, пане Зарко?» – спитав душпастир, впiзнавши в молодiм чоловiцi огородника-украiнця, дiдича нiмця Ганга, власника села Покутiвки. Сей вiдповiв, що перед двома днями одержало панство вiд панича Едварда телеграму, в котрiй подав до вiдома, що панич Юлiян Цезаревич ушкоджений через припадок кiньми з приходства Покутiвки i не може нi до гiмназii, нi до него приходити i щоб родичi вiдповiли, що йому робити, наколи б сей довше як вiсiм день мусiв хати пильнувати; чи не взяти в тiм разi другого iнструктора. Клясифiкацiя почалася i вiн боiться. Сема кляса трудна. Батько вiдповiв, щоб держався Цезаревича. Вчора прибула i панi дiдичка сама. Вона радилася з директором, що робити, а сей рiшучо вiдраджував брати другого iнструктора, бо Юлiян, правда, хоч не зможе, по висказi лiкаря, ще через яких шiсть-сiм день рукою володiти, а так само через побиття копитами, i з хати виходити, але зате може Едвард до него за той час кiлька разiв навiдатися i нiчого не стратить. Юлiяна буде вже iнший товариш його шкiльний iнформувати, що брали нового в науцi. От i тому молодий панич, ущасливлений тим результатом, приiхав до свого iнструктора i приятеля вiд чотирьох рокiв гiмназiальноi науки, подiлитися з ним сею постановою. Надвечiр панi вiд’iжджають. Панич Едвард – як отець добродiй знають, – найстарший син… i як-то у великих панiв бувае, дбають про найменше… а надто вже нiмцi акуратнi у всiм. Я лиш, отже, маю для панича Юлiяна вiддати – наш панич вийде i ми вертаемо назад додому.
Ева слухала уважно пояснення знайомого iй молодого огородника, незводячи очей з гарноi китицi, а врештi спитала: «І китицю маете передати?»
Обличчя огородника покрилося гарячою краскою. – «Нi, – вiдповiв. – Китицю, нi».
О. Захарiй, на котрого лицю указався вираз турботи, сказав: «Ідiть, Зарко, через фiртку, а я пiду вiдси з дороги впрост до робiтнi майстра. Менi так само спiшно. За годину вiдходить потяг, а я маю ще дещо i в мiстi налагодити». З тими словами кивнув на огородника головою на знак прощання, що в тiй хвилi i зник з-перед його очей – а сам подався з донькою немногими кроками до робiтнi годинникаря.
* * *
О. Захарiй застав майстра при роботi. Вiн сидiв схилений при столi, а коло него стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником в руках, висока, гарна i вислухувала його поучування про завдану iй годинникарську роботу. О. Захарiй, що увiйшов з Евою, здержався з хвилину. Коли майстер скiнчив своi iнформування, повернувся до гостя з запитом, що сей собi бажав. О. Захарiй назвав свое iм’я i представив i доньку. Опiсля приступив вiдразу до причини свого приходу, висказуючи нетаяне спiвчуття за тiлесне ушкодження його сина, через фатальний припадок з його кiньми – що, хоч не пiшов з його вини, а потягнув за собою прикрi наслiдки для сего, як довiдався вiн, – перерву в науцi в критичнiм часi, бо пiд час розпочаття клясифiкацii. «Простiть менi, добродiю, як батько i не згадуйте гiрким словом!» – закiнчив о. Захарiй i простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря i не зводив з його лагiдного обличчя ока. «Я i так не мав супокою на цiлий час вiд прикроi пригоди при уявi, що, може, ваш син понiс тяжчi ушкодження, нiж признавався, – додав, – …а я, хоч i безпосередньо, все-таки винен, бо полохливi звiрята – моя власнiсть». «Як син маеться? – питав. – І чи не мiг би я його самого побачити, пересвiдчитися власними очима про стан його здоров’я i подякувати йому ще раз?..»
Годинникар стиснув подану йому руку i, вказуючи на крiсло, щоб сей усiв, казав доньцi прикликати Юлiяна.
– «Ви перецiнюете вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацькоi вiдваги. Вiн сам скромний, – казав батько. – Так, примiром, вiн лиш немногими словами окреслив цiлу аферу, i в нiй свiй «рятунковий удiл» i мiж тим, як мати i сестри, переляканi його несподiвано скорим поворотом зi школи, блiдим видом, закривавленою рукою i хромаючим ходом (вiд ударiв кiнських копит) – порозбiгалися в однiй хвилi по лiкаря. Слава Богу йому вже лiпше. Вiн змалку не пещений в мене. А сам я – не звертаю уваги на вчинки i не надаю iм великоi ваги, котрi повиннi кождим в потребi сповнитися, де се само собою розумiеться. Дарма, що вiн у мене одинак – син, але я i не маю нiчого проти того, коли подякуете йому за се поновно. Се для него честь. Будь-що буде, се його вродженiй неустрашимости i рiшучости не завадить, а противно пiднесе iх».
Коли Юлiян на поклик сестри не з’являвся, а попросив натомiсть батька на кiлька хвиль до себе, сей зайшов до него. Едвард Ганге вже вiд’iхав i вiн знаходився сам. Батько заявив йому, о що розходилось. О. Захарiй бажав його особисто бачити i йому враз з донькою… ще раз подякувати за його вчинок. Зачувши се, Юлiян перелякався, неначе на него спав якийсь несподiваний атак, i подавсь скоро в глиб кiмнати. «Чого дякувати?» – спитав похмуро. «Їх рiч, сину – подякувати!». Молодець потряс гордо головою. «Нема за що дякувати», – вiдповiв. Йому соромно i прикро, коли таке чуе. «А – вчинок, то й вчинив, – сказав коротко. – Лiпший фiрман, як його, був би те саме зробив».
– «Може бути», – вiдповiв батько сухо i пождав кiлька хвиль. Опiсля перейшов на що iнше i додав, що вже знае, хто о. Захарiй такий, пригадував собi його назвисько. «Гарний i культурний чоловiк». «Та поминувши се, як вiн мiг собi проти тебе в тiм випадку iнакше поступити? Треба ще i не забувати, що се свiй чоловiк, украiнець, а передовсiм духовна особистiсть, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими i подiбними, наборзi виявленими, аргументами, спонукав остаточно захмуреного молодця податися до о. Захарiя.
* * *
О. Захарiй, зараз по iх вступi, звернувся до Юлiяна, що зупинився поважний в тiй хвилi, з лиця блiдавий, перед особою душпастиря i вклонився.
– «Я зайшов до вас, пане Юлiяне, – заговорив сей, – але передовсiм мушу оправдатись, що не мiг свого слова додержати скорше з’явитися, як обiцяв. Я спродав вчера своi полохливi дикуни, що наварили вам i нам стiльки клопоту, а до залiзницi не встиг вже в пору другими кiньми дiстатися. Тому аж сьогоднi я тут. Скажiть, будь ласка, як почуваете себе? А друге, не менше важне, i о що я вас спецiально прошу, заявiть менi одверто, мiй молодий спасителю i друже, як менi вiддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавнiй аферi, з котроi ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли бiль i утрату часу. Ви розумiете мою ситуацiю. Що менi вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду i сатисфакцiю? Скажiть – якою пам’яткою не погордили б ви вiд простого, скромного, сiльського «апостола чернi»? Чи науковим дiлом яким… чи чим з золота… чи чимось iншим, що було б вам миле i бажане? Я з щирим i вдячним серцем прийшов до вас – як свiй до свого». О. Захарiй шукав своiми, як небо, синiми очима взору молодця. Юлiяна обличчя покрилося раптовою краскою i вiн похитав нетерпеливо головою.
– «Зробiть се, шановний отче, щоб забули сей мiй незначний чин якнайскорше».
– «Се вже нiколи не може бути», – вiдказав поважно душпастир. «Се ви неможливе бажаете».
– «Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так». І вiн поново потряс головою. Тодi душпастир звернувся до молодого дiвчатка, що при вступi Юлiяна пiдiйшло до батька i глядiло вiдти то на молодця, то на батька.
– «Іди, Ево, i подякуй ти пану Юлiяновi, що спас тебе своею вiдвагою вiд калiцтва, а може, i смерти, а твого батька не менше. Бачиш, вiд мене вiн загордий прийняти подяку, хоч Господь свiдок, як щиро я до него вiдношуся. Вiд тебе, може, вчинить се. Ми йому нiколи не забудемо сего кроку i останемо позавше його довжниками». З тими словами душпастир мимоволi уклав руку поза рам’я доньки i наче пiдсунув ii, крихiтку, перед Юлiяна. Та вiн помилився в своiм замiрi.
Молоде дiвчатко вiдступило несподiвано о крок назад, неначе батько поставив його в тiй хвилi перед якогось найстрогiшого суддю.
– «Я не можу», – вiдгулося легеньким, ледве чутним, голосом, з котрого застукало плачем.
Батько усмiхнувся i поглянув на Юлiяна. Сей стояв ще мовчки i дивився з виразом нетаеноi нетерпеливости на обох. При словах дiвчати, його обличчя покрилося горячим жаром. «Як-то, не можеш, Ево? – спитав батько з зачудованням, – вiн тебе послухае. Квапся. Ми забираемо йому час».
Дiвчатко похитало головою, не «годно» було i урвало.
В тiй хвилi зайшла змiна з молодцем. Якийсь чудний усмiх роз’яснив нараз його поважне лице, вiн опинився немногими кроками перед дiвчатком, схилився над ним i його темно-зеленявi, проникливi очi втопилися на момент в ii нiжне, хоч зовсiм не гарне, личко з темними очима – i пождав хвилину. Вона майже чула його вiддих, задрижала, ii уста затиснулися i «не можу» повторила лиш йому чутно втрете.
– «І не треба, – вiдповiв вiн увiчливо з полегшою, випростовуючись. – Менi цiлком не треба дякувати. Подайте руку i будемо поквiтованi». З тими словами вiн простяг до неi руку, а друга, забандажована, спочивала в чорнiй опасцi.
– «Вона не кровава? – спитала, – я боюсь, що поражу вас». Їi великi очi спинилися вигребущо на нiм. Вiн вiдступив, немило вражений. «Вже непокровавлена, – вимовив зворушено. – Чи вже лiпше, а за кiлька день, може, i скину опаску й не станеться нiчого, хоч i доторкнетеся ii. Я не м’який!» Молоденька Ева не вiдповiла, поглянула соромливо на него, вiн усмiхнувся, i не подавав iй вдруге руки. «Що з тобою, Ево? – кликнув батько, змiшаний поведениям доньки. – Ти хора? Заховуешся, наче в гарячцi? – а до мужчин звертаючись, сказав: – Вона не зносить виду крови, i не може забути дикоi пригоди, особливо покалiченоi руки. Я не повинен був ii сьогоднi з собою брати. Простiть ii нечемнiсть, але наперлася iхати зо мною i я вволив ii волю. Ми дрожимо над нею. Вона одна в нас. Звичайно я ii до нiчого не силую. Якесь таке вдалося мiзерне». О. Захарiй обтер хустиною легко зiпрiле чоло, поглянув на годинник, i коли Зоня приступила до молодого дiвчати, попросити ii до свого стола, зайнятися тут нею хвилинку, звернувся душпастир виключно до Юлiяна: «Тепер, молодий паничу, я зроблю вам одну пропозицiю, котрою, може, не погордите сим разом. Коли ви були раз лицарем проти нас, то будьте ним i дальше. Загостiть сего лiта до нас на вакацii до Покутiвки. Ви не пожалуете сего. В нас околиця гарна, здорова i така повна чару. Ви скрiпитесь по студiях. Великий дубовий лiс, як мир… а розваги досить. Прогулки, куди схочете. Я постараюся вам о iзду верхом досхочу, коли забажаете. По великiм ставу, що лежить в нас недалеко саду приходства, будете веслувати до втоми. Вiн великий, чарiвний, пiд густим лiсом, повний риби i диких качок… а глубокий, поважний, аж iнодi жах забирае. Як хочете, будете i на лови ходити. Я сам не мисливий; в мене вода в серцi i менi не вiльно форсуватися. Зате з двора все хтось ходить. Або i з завiдателем лiсiв в С. зможете злучитися. Вiн вас сiеi штуки ще лiпше навчить. Що забажаете, будете мати. В нас i гарна бiблiотека. Не занудитесь. Любите книжки?
– А головно, ви будете свобiднi, як у себе тут, розумiйте. І щирi i синi очi душпастиря благали нiмо то батька, то сина, щоб сповнив його прохання.
Юлiян не вiдповiв, вiдгорнув волосся з чола. По його обличчю, при словi «бiблiотека», промайнуло мов свiтлом.
– «Кажете, отче, в вас бiблiотека, – обiзвався тут батько. – Юлiян ночами дочитуе, коли йому днi закороткi. Взагалi в нас всi читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маемо i кiмнати в нас невеликi». «А в нас аж надто широкi, – сказав душпастир. – Будете мати свою зокрема. Вчителька Еви виiжджае через вакацii, а ii кiмнату займете ви. Вона сама вам не буде мiшати. Їi лiтом мало хто в хатi бачить. То в саду вона, то у лiсi над ставком, всюду, лиш не в хатi, тому i дика, як дика качка».
Ева, зачувши свое iм’я, думала, що батько ii кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернула до нього, стала по його сторонi i не спускала ока з юнака.
– «Згода, пане Юлiяне?»
Юлiян боровся i через хвилину мовчав. Це одверте, щире запрошення обгорнуло його наче теплом i уймило зовсiм для душпастиря. Вiн був би зараз пристав на пропозицiю. При вичисленню розваг о. Захарiем, вставився йому перед усiм перед уяву став. Глибокий, поважний, пiд темним лiсом – це було щось, що мало щось в собi. Вiн був плавець i плавання було саме тепер його найулюбленiшим спортом. Їзда верхи була йому вже по бiльшiй части знана. Батько Едварда Ганга держав тому тут верхiвця в мiстi i вони оба не в один час училися iзди верхи. Вiн був захоплений перспективою таких вакацiй. Вони були переповненi зеленню, блискучою поверхнею ставу… вiн бачив, як риба перепливала, плюскалася пiд i над нею, бачив дикi качки… i нараз стрiнувся з великими, темними очима молодоi Еви. Щось в нiм вмовкло. Щось затяжiло в душi. Вiн… ледве чи прийме запрошення о. Захарiя. На жаль. Хоч би i хотiв. Чомусь нi. Ще мовчав. Його мов щось задержало. Не був чогось певний.
Вiн оглянуся на батька, i iх погляди стрiнулися, зiллялися в одну мить.
– «Ну?» – спитав о. Захарiй, вiдчуваючи вагання юнака.
– «Вiн вже запрошений куди-iнде на вакацii, – вiдповiв за нього батько. – В гори, до одинокоi його сестри, тiтки своеi».
– «Як?» – спитав о. Захарiй, уражений вiдповiддю, не окриваючи своеi обiди з вiдповiдi.
– «Жаль, – обiзвався. Але вiдтак похопився i додав живо: – Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього лiта приемности, як бажав з щироi душi, то прошу в якi-небудь свята – до нас. Ви лише напишiть, а я вишлю конi. Впрочiм, – додав, усмiхаючись добродушно, – по цих вакацiях наступлять ще i другi. Матура, чи не так?»
– «Так. Нарiк.
– По матурi нарiк».
– Нарiк вiн, Юлiян, з Едвардом Гангом, будуть матурувати, то потiм – «може».
– «Може, може…» – пiдтвердив батько.
– «От i бачите!» – скрикнув врадувано душпастир, i з його симпатичного обличчя засiяло щирим вдоволенням.
Юлiян виглянув через вiкно. «Так вже скорше, – сказав. Його погляд промайнув мимоходом по дiвчатку, i вiн ще додав: – Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».
– «Звичайно. Рiк довгий, але i Господь добрий», – вiдповiв о. Захарiй.
– «Так», – притакнув юнак i з тим словом взяв подану руку душпастиря i вклонився. О. Захарiй вiдiтхнув з повних грудей i попрощався.
На молоду Еву, здавалося, не звертав нiхто уваги. Вона була сильно збентежена i чулася не вiдповiдно трактованою. Їi щоки горiли, в горлi добирався плач i ледве панувала над собою. Лиш коли вiдходили, i батько i син випроваджували духовного отця поза дверi на вулицю, вона оглянулася раз i простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? Вона замикала i отверала ii, як маленькi дiти, коли домагаються чого.
– До кого?
Нiхто, здаеться, цього не помiтив, i нiхто не дiткнувся тiеi дрiбноi, делiкатноi руки. Юлiян, iдучи за нею, заслонив ii своею стрункою постаттю, дивився понад нею, а вiдтак спочили його погляди в глиб улицi.
Очi молодоi Еви заповнилися слiзьми.
* * *
Наколи вернув до кiмнати, звернувся впрост до своеi сестри, що ще сидiла при столi i працювала. Через хвильку глядiв мовчки на ню. Вона так само мовчала.
– «Не мило менi все те», – сказав i вслiд за тим скривив свое гарне лице на гримасу, закопиливши спiдну губу зневажливо.
– «Що ж маеш iнше робити, братику?».
Вiн не вiдповiв. Опускаючи робiтню, почав свистiти.
* * *
– «Тобi припала сьогоднi велика честь, сину», – заговорила мати, звертаючись вiд якогось заняття до сина, коли сей увiйшов годину пiзнiше до неi.
– «Через що?»
– «Ну, я думаю через о. Захарiя. Батько ним цiлком захоплений».
Юлiян здвигнув байдужно плечима.
– «Вiн зробив з малоi афери цiлу епопею», – вiдповiв нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозумiла його. З’явився тодi блiдий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що ii серце, на той вид, в грудях застило, i говорить про якусь малу «аферу».
– Але вiн не поiде. Вiн нiколи туди не поiде.
Його не покидало немиле почуття вiд появи о. Захарiя, подiбне тому, коли ми попадаемо несподiвано через чуднi сполучення незнаних нам пригод в ситуацiю, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язкiв.
– Нащо йому того всього?
Вiн протер очi, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що вiдложив ii з рук на поклик батька до гостя, i, сперши голову на руки, пробував наново в нiй поглубитися. Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрiбне, в пам’яти, але по часi замкнув ii. Хутко потiм появилася i Зоня i, минаючи попри него до другоi кiмнати, повела рукою, пестячи, крiзь його густе, темне волосся.
– «Що ж там, хлопчику?» – спитала усмiхаючись.
– «Гм?»
Його задуманi очi провели ii, а вiдтак мов вiдтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Вiн не обзивався до неi. «Сей о. Захарiй якийсь дуже симпатичний i добрий… – зачув вiн, як говорила в притикаючiй кiмнатi до матерi. – Його запрошенне було таке правдиве i тепле. Пiсля його опису тота «Покутiвка» – чистий рай. Лiс, став, iзда верхом, бiблiотека, гарнi господарi… спокiй i свобода, наколи б так на мене – я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обiйми i вказала на вiкно, неначеб мала туди вилетiти.
Юлiян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворенi дверi, не рухаючись з мiсця: «Поки що – той рай дратуе мене. Когось так напасти i… обтяжити. Розумiете?» Зоня появилася, мов покуса на порозi, «Покутiвка е власнiстю «панiв» Гангiв? – спитала. – І де ще тi вакацii? А та дика качка, Ева, погана дiвчина…»
Юлiян здвигнув плечима. Був дiйсно роздражнений. «Собi погана», – буркнув пiд носом i заглибився, як перше, в книжку. Коли по часi встав, приступив до сестри. Вiн обняв ii здоровою рукою i, притискаючи ii личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищiм шпилi?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»
– «А мене Покутiвка, – подражнила його наново сестра, – але поки що йду до батька, – додала, – бо iнакше сам покличе… i буде грiм. Треба викiнчити направку одного годинника, бо завтра реченець».
* * *
Юлiян працював допiзна, а коли лiг до супочинку, приснилася йому Покутiвка. І не саме село, а якесь одно мiсце в нiм. Вiн стояв на краю темного лiсу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в мiсячнiм сяевi став, i по котрiм плавали дикi качки. Одна з них вiдлучилася вiд табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лiсi. Вiн вiдступився i поглянув на небо, воно було повне зiрок, i одна з них впала йому перед ноги. Коли зiгнувся, щоб ii пiдняти, станув коло нього Юлiян Цезар Gallius[5 - Юлiян Цезар Gallius, Юлiй Цезар, Цезар Гай Юлiй (102 або 100 – 44 р. до н. е.) – визначний державний i полiтичний дiяч Стародавнього Риму, полководець, письменник. Був консулом 59 р. до н. е. У 58–51 pp. до н. е. пiдкорив Римовi заальпiйську Галлiю. З 49 р. до н. е., спираючись на армiю, поступово став фактично монархом. Був убитий внаслiдок змови, очоленоi Кассiем i Брутом. Автор «Записок про галльську вiйну» i «Записок про громадянськi вiйни». У творi О. Кобилянськоi фiгуруе ще й пiд iменем Юлiюс Цезар Галлiюс. Цей iсторичний дiяч був кумиром юностi для героя роману «Апостол чернi» – Юлiяна Цезаревича. За творчим задумом письменницi навiть iм’я i прiзвище украiнця е перегуком з давньоримським онiмом. Бiльше того, первiсна назва твору була «Юлiян Цезаревич», що ще раз вказуе на важливiсть цього героя в образнiй системi роману.Саме Юлiй Цезар присутнiй у картинi сну молодого Цезаревича, про нього е згадки як про героя твору Вiльяма Шекспiра «Юлiй Цезар». Прикладом для наслiдування для героя став давньоримський полководець, адже у фiналi твору Юлiян Цезаревич обирае собi стезю воiна, як його дiд Цезаревич.].
– «Не дотикайся ii, – сказав строго. – Їi мiсце там, вгорi. Хто буде свiтити, коли заберем вниз?» З тим подав йому лук i стрiлу й указав уперед себе. «Там далеко, й ще дальше вiдсiль е для тебе i…» – з тим урвав i зник. Юлiян, прийнявши лук i стрiлу, звернувся до лiсу. Ледве що поступив вiн тут, коли йому засвiтила зiрка. Та не вдолi в ногах, а десь мiж деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в темiнi лiсу просвiчувала. Нараз задержалася в польотi. «Чому ти не вгорi? – спитав строго. – Твое мiсце там, вгорi.» Зiрка впала.
Вiн зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря втратила свое срiбне сяево й перебрала iншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й вiн оглянувся – Юлiюс Цезар Галлiус?
– «Так.»
Але це не був Цезар, а хтось iнший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.
Юлiян шукав очима дальше за зорею по землi, тим часом замiсть неi показався плуг. Залiзний гострий плуг. Вiн пiдняв очi. «Ходiм удвох», – здавалося йому прогомонiло десь над його головою вiд того, що йшов бiля нього похилений тягарем.
– «В мене лук i стрiла», – сказав Юлiян.
– «Зарий його в землю. Вона потрiбуе кровi, щоб родила, – зачув нiби у вiдповiдь. – З кровi й постае й вмирае життя, а спасення вимагае життя, не вiдчуваеш?»
Юлiян оглянувся за тим, що говорив – але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенiв в його нутрi дальше. Коли рано оповiв свiй сон матерi й сестрам, нiхто не розумiв його витолкувати. Вiн сам почував себе внутрiшньо мов зрiлiшим.
* * *
Зайвого часу не було нiколи в молодого Юлiяна. До того не допускали нi батько, нi гiмназiя, нi матерiальнi вiдносини. Як сказано, вiн числив ледве кiльканадцять рокiв як пiдучував вже слабших ученикiв. А коли упорався з собою i тими, займався виучуванням чужих мов, далi тiлесним спортом i гiмнастикою – наприкiнцi ж музикою i лiтературою, в якiм напрямку зачитувався далеко поза пiвнiч.
Батько настоював i на те, щоб займався й якою-небудь професiею, бо, як мовляв, вдасться вдержатися на поверхнi «умислового життя» – добре, коли ж пiде криво, рiзнi бувають змiни в протягу людського життя, не завадить знати i поплатне ремесло. Се годиться навiть з Гомером[6 - Гомер – легендарний давньогрецький поет. Час життя Гомера визначають по-рiзному – вiд XII до VII ст. до н. е. З його iм’ям пов’язують створення епiчних поем «Ілiада» та «Одiссея».] i Плутархом[7 - Плутарх (бл. 46 – бл. 127) – давньогрецький письменник, iсторик i фiлософ. Головний його твiр – «Паралельнi життеписи» (паралельнi бiографii видатних грекiв i римлян, збереглося 50). Примикав до платонiзму – вчення давньогрецького фiлософа Платона.] i iм подiбним, що всi вони цiнили, крiм науки, мистецтво i працю.
Та Юлiян не мав на те часу, хоч мав охоту столярства вчитися й у вiльних годинах i забiгав дiйсно до варстату знакомого теслi i побiрав там основи тiеi здоровоi штуки… посвистуючи враз з iншими в роботi весело i бадьоро. Але се бувало – як сказано, лиш рiдко коли. Оскiльки йшов з кождим роком в школi вище, остiльки бажав побирати i ширив знання. Крiм того, бажав зiпняти якнайскорше якусь певну цiль, стати вiльною незалежною людиною, а з тим, щоб стати родичам пiдпорою, як се вимагав природньо синiвський обов’язок. Що враз з тим мусить бути сполученi i обов’язки i щодо свого народу, розумiлось само собою, хоч i який молодий вiк був, а се послiдне було його святою постановою. Для народу боротися, посвячуватися, як за свое особисте щастя, дiлами i поступованням се було для него те саме, що любити i поважати батька i матiр.
* * *
