скачать книгу бесплатно
Про здобування «маетку» вiн не думав. Вiдчував, що се нiколи не вдасться. Не буде до того спосiбний. (Скорше до роздавання). Так впевняв iнодi своiх сестер, товаришiв або й iнших добрих знайомих, коли заходила бесiда про будучнiсть i iнтимнi бажання його особи. Сею «мамоною» захоплювався лиш справдiшнiй плебс, будь вiн iнтелiгентом, з нижчоi верстви… але нiколи не «гонить» за тим правдиво класично вихований i освiчений чоловiк.
Його самого манила класична фiлологiя та старинний свiт. Ідеалом його були великi мужi грецьких та римських часiв; дарма що його впевнили деякi фаховцi-професори й слухачi природознавства, що наука фiлологii мусить з часом пiти на другий план з програми шкiльноi науки, бо живi мови й iншi для життя потрiбнi науки i здобутки домагалися свого права биту i розповсюднення. Старинний iдол – окремо замкнена для себе величезна цiлiсть – сходить з свого п’едесталу й останнiй хiба для спецiалiстiв i любителiв доступний, осягнений цiною довголiтних, мозольних студiй. Та хоч i була вона Юлiяновi мила i приваблива своею глубиною – а зате право мало багато за собою.
При послiднiм застановлявся над Французькою революцiею i республiкою[8 - Французька революцiя i Республiка.В iсторii Францii було чотири революцii i три республiки.1. Революцiйна ситуацiя, що склалася у Францii 1788–1789 pp., привела до Великоi французькоi революцii 1789–1794 pp., яка була результатом кризи феодально-абсолютистськоi системи. Штурмом Бастiлii почався І етап Великоi французькоi революцii, внаслiдок чого владу захопили велика буржуазiя i лiберальне дворянство. У 1789 р. Установчi збори прийняли «Декларацiю прав людини i громадянина». У 1793 р. у Францii було встановлено Першу республiку (це був II етап революцii). У 1793 р. до влади прийшли якобiнцi (М. М. Робесп’ер, Ж. П. Марат, Ж. Ж. Дантон, Л. А. Сен-Жюст).Велика Французька революцiя мала великий вплив на розвиток громадсько-полiтичноi думки краiн Європи, в тому числi i Украiни.2. Липнева революцiя 1830 р. у Францii – це буржуазна революцiя, що покiнчила з дворянською монархiею Бурбонiв (режим Реставрацii) i встановила Липневу монархiю – владу буржуазii в особi короля Луi Фiлiппа. Липнева монархiя тривала вiд Липневоi революцii 1848 р. у Францii.3. Революцiя 1848 р. повалила липневу монархiю. У краiнi було встановлено Другу республiку, яку скасували в результатi державного перевороту Наполеона III Бонапарта.4. У 1871 р. у Францii вiдбулася пролетарська революцiя, яку було жорстоко придушено. У 1870–1940 pp. – перiод Третьоi республiки. Паризька комуна 1871 р. стала одночасно законодавчим i виконавчим органом; вiдiграла важливу роль у розвитку революцiйного руху в усiх краiнах свiту.], яка кишiла вiд дiячiв адвокатiв i правникiв, а ще до того яких генiальних. Вiн заплющував очi i вглублявся у все те, роблячи порiвняння, пiсля читання, скiльки й якоi iнтелiгенцii було тодi у Францii[9 - Францiя – Французька республiка, держава у Захiднiй Європi. Подiляеться на 96 департаментiв, що створенi на територii iсторичних провiнцiй. Столиця Францii – Париж. Офiцiйна мова – французька. Релiгii: католицизм, протестантизм, iудаiзм.], а в украiнцiв тепер – неначе передчуваючи, що було й для Украiни непремiнно потрiбне. «Для Украiни!» – кликав його молодий голос.
Але нiхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрiбонькою жменькою дрiмучого елементу.
Час вiд часу намовляли його в хатi до богослов’я.
– «Пiшов би з дому, – говорив батько – осiвся б де-небудь апостолом «чернi» без турбот i клопотiв для батька й матерi, трудився б для свого упослiдженого народу, жив би й сам попри него, став би зразком культури у своiй окрузi, у своiм змислi й не жив би марно».
– «А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить i шануе наш селянин свого апостола! – докiнчила мати. – Вiдтак, колись нехай би вже вiн поблагословив свою матiр до вступу у вiчнiсть».
Та його власнi молодi мрii оставались поки що без виразних контурiв i рiшучих вирiшень i були у бiльшости противнi тим його родичiв.
* * *
Повний охоти до життя, вiн чувся й iнодi нiби непоборимий в захватi до борьби з життям за здобування своеi, хоч неясноi, мети, з iншим разом мав вiн в своiм вiсiмнадцятьлiтнiм вiку часи, де неначе жив лиш мрiями. Се було тихими, зористими ночами, лiтом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився вiн в снi, чи на явi. Мрiяв з розплющеними очима про такi самi якiсь яснi, мiсячним свiтлом, нiби фосфором, пронизанi ночi, повнi чудного настрою, в котрих нiби перетворювався в здобуваючого великого сина Украiни.
На якiм полi?
Се вiн вже не знав.
По разовi знову опановував його меланхолiйний настрiй, що виникав з питання, чи дiйде вiн без перепон до мети? Чи буде фiлологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психiчного терпiння вiн уникав, бо воно так само паралiзувало, як убожество, через яке мусiв не одного хосеного i збагачуючого свiдомiсть зрiкатися. Одначе з-помежи того неясного, меланхолiйного хаосу, вiщуючих i негативних зворушень, здоймалася перед його уявою, неначе зiмля, неначе з серпанку, не чия iнша, а його власна голова, котра впевняла чим-то з свого обличчя, що вiн переможе.
Але як не раз вже, так i тепер, не добулася повна вiдповiдь з глибини його нутра на поверхню порiшень, а осталася й надалi непевним миготiнням до часу зрiлого моменту. Опам’ятовуючись, отрясався з похмурим чолом проти себе самого вiд таких фантастичних ферментацiй, засуджуючи iх, як наслiдки читання поза пiвнiч модерних авторiв, а межи ними данських i росiйських[10 - Автори данськi i росiйськi – йдеться про лектуру молодого Юлiяна Цезаревича, адже часто аж до пiвночi вiн зачитувався «авторами данськими i росiйськими». Як це часто бувае, авторка переносить власнi читацькi уподобання на особи своiх улюблених героiв. Зокрема, iз «Автобiографii» (1903) О. Кобилянськоi дiзнаемось: «Найбiльший вплив з чужих лiтератур мав на мене росiйський писатель Тургенев i Достоевський […] Пiзнiше перейнялася я датською а i всiею нордландською лiтературою, з-помiж котроi став моiм справдiшнiм учителем Jens P. Jacobsen» (Якобсен Єнс Петер).] – i вертався до улюблених класикiв, кращих народiв, особливо до великого нiмця Гетого[11 - Гете Йоганн Вольфганг (1749–1832) – нiмецький письменник, мислитель, природознавець. Роман «Страждання молодого Вертера» (1774), п’еси «Іфiгенiя в Таврiдi» (1787), «Торквато Тассо» (1790), поема «Герман i Доротея» (1797), поезii «Вiльшаний король», «Мiньйона» – найвiдомiшi у творчостi Й. В. Гете. Трагедiя «Фауст» (1773–1831) е вершиною творчостi Гете й водночас одним з найвизначнiших явищ свiтовоi лiтератури. Творчiстю цього класика захоплювалась i сама О. Кобилянська, i героi ii роману.] i Шекспiра[12 - Шекспiр Вiльям (1564–1616) – великий англiйський драматург i поет. Автор таких визначних творiв, як «Ромео i Джульетта» (1595), «Отелло» (1604), «Король Лiр» (1605). Лiтературознавцi подiляють творчiсть В. Шекспiра на чотири перiоди, причому до третього (1600–1608) вiдносять трагедii «Юлiй Цезар» (1599) та «Гамлет» (1601), якi ознаменували перелом у творчостi В. Шекспiра. Причому «Юлiй Цезар» е полiтичною трагедiею, де автор, прагнучи до життевоi правди, вибирае тотально трагiчний для всiх учасникiв конфлiкт. У фiналi гине Цезар – герой, i смерть видатноi людини змушуе гострiше вiдчути контраст мiж величчю загиблого i посереднiстю того, хто залишився живим – Брута. Драматичний конфлiкт стае причиною, що веде Брута до самопiзнання. У цьому – головна мета драматурга.]; або шукав великих моментiв в украiнськiй iсторii, де велася завзята боротьба… за рiдну землю i за переслiдування ворогами украiнського народу. Коли ними наситився, i мов по проходах по чистилищу наче вiднаходив згублений, а правдивий, свiй грунт, на якiм почував свое призначення дiяльности, зрiвноважувався i йшов в науцi далi.
* * *
Послiднi вакацii Юлiяна, котрi мав перебувати в горах на Б. у своеi тiтки, випали лиш дуже коротко.
Коли прибув на мiсце, застав найкращу погоду i, з жадобою птаха, помчав зараз першоi днини в лiс i гори. Вiдтак вже день в день ходив.
Муж його тiтки, надучитель народних шкiл, що визнавався прегарно в романтичнiй околицi мiсцевости М., супроводжав його до деяких мiсць, даючи йому вiдти директиви, куди звертатися, щоби осягнути або верхи, з котрих був найкращий вид, або направляв у сторону, де здоймалися бiлокаменистi скелi з-посеред густих лiсiв; або знов, де пишалися аж пiд верхи, багатi травою i цвiтом, полонини й манили мандрiвника кинутися в посеред них та слiдити за полетом бiлих хмарок на синiм небосхилi, пiд котрими звисав, ледве значною темною точкою, хижун i мiряв гострим оком, щоб впасти несподiвано на невинну жертву й унести ii в лiси.
Так ходив вiн вже сам без упину, з однаковим захопленням. То тут з’являвся в гущавинi смерековiй, то там зникав мiж нею на часи – одним словом, купав i тiло, й душу в пахучiй зеленi.
Над берегами яруг любив вiдпочивати.
Коли iх долиною поспiшали струмочки, а iнодi пiнилися неабиякi потоки, що спадаючи з верха хоч i невисокоi скали, викликували гук i шум, вiн приглядався iм довго, задумливо. Вiдтак аж сходив униз до них, не мав супокою. Пристаючи тут на хвилини, вiн збадав поглядом дно, витовчене водоспадом природнього басейну. Коли вiдкривав, стрибав смiло в нього, випробовуючи силу молодих рамен в плавбi, а освiжившись в ревучiм i розпiненiм кiтлi, пнявся опiсля на сусiднiй верх знов як попереду. Його зазвичай блiдавi щоки рум’янилися легко в таких гонитьбах, око блистiло блиском дикого хнжуна, груди вiддихали здорово живичним воздухом.
Ввечерi виходив з хати й шукав на небосхилi завтрашньоi погоди, щоб, неначе знову уперше, кидатись вже зранку в зелень, окрапану росою, прислухуватись таемничiй пiснi лiсiв, шолопанню полохливоi пташнi, або слiдити по високих смереках за звинною вивiркою, що мов чванилася перед молодим мандрiвником своiми свавiльними скоками, щоб остаточно щезнути кудись без чутки й слiду.
Так майже через вiсiм день без перемiни, без надумання.
І нiхто його не здержував, нiщо його не розчаровувало. Одним словом, вiн упивався красою природи й свободою досхочу. Йшов не оглядаючись i вертав з намiром те саме повторяти завтра. Аж не настала змiна.
Дев’ятого ранку ослонилося небо. Коло полудня знявся великий вiтер i указав, мов розсунув занавiси, частину небесноi синяви, а з тим враз i усмiхнулося сонце. Але не на довго. В годину пiзнiше, натовпилися звiдкись неповоротнi тiла хмар понуроi барви й пiшов дощ.
Грубi клуби мрак здоймилися, потягли верхами гiр i лiсiв, закутали, мов серпанком, корони смерек в сiровину, а блиск сонця померк. Вночi знову йшов дощ. Вiн хляскав одностайно об вiкна, вiтер завивав дико, а густу темряву перерiзував блиск i грiм.
Над ранком втихомирилося настiльки, що блискавицi й громи згубилися, але зате сiк упорчивий дощ. В дальших слiдуючих днях сипав, на вiдмiну, безмилосердно.
Хоч i як виглядали мешканцi мiсцини й лiтники, нетерпеливо однi, а журливо другi, крiзь вiкна, хмари не розсувалися у висотi.
Юлiян не видержував довго. Ходив нетерпеливо понад берегом рiки, що з зростом через зливу й допливу гiрських потокiв мчалася, мов розбiшена, й зривала тут i там береги.
Коли погода не змiнялася й не зраджувала вигляду на змiну, вiн зiбрався i втiк.
Прибувши додому, мов глубший, вiн забрався з власноi волi до столярства i чужих мов, i при тiм перебув час аж до закiнчення вакацiй.
* * *
Юлiян був перед матурою i зближався чим раз до хвилi, де мусiв сам собi заявити, на який факультет йому вступити.
Одно вже так як знав. Його бажання не сповниться; а то – студiювати за границею, куди його всiма силами тягнуло. Вiн i про технiку думав; але за що? Батько не обiцяв нiчого, а цiлком сам не годен був одержуватися. Правда – по роздумуванню вважалися йому засухi… фiлологiя[13 - фiлологiя (за правописом першого видання «Апостола чернi» (Львiв, 1936) – «фiльольогiя») – сукупнiсть гуманiтарних наукових дисциплiн, що вивчають культуру народу, нацii, суспiльства тощо, вiдображену в мовi та лiтературi. Захоплено вивчав фiлологiю у гiмназii i сам Юлiян Цезаревич, захоплювалися читаннями всi члени цiеi родини. Мав багату бiблiотеку отець Захарiй, до читання якоi запрошувано i Юлiяна, котрий вибирав мiж двома фахами: фiлологiею i богослов’ям – «та найбiльше манила його фiлологiя та старинний свiт», – як пише авторка.] була одна, до котроi треба було звертатися. Ще осталося й богослов’я[14 - Богослов’я – сукупнiсть церковних учень про Бога й релiгiю. Юлiян Цезаревич, ведучи бесiди зi справжнiм богословом отцем Захарiем, висловлював своi сумнiви у виборi фаху богослова, хоча i батько Цезаревич, i мати волiли б бачити свого одинака богословом. Це слово мае ще й застарiле значення: «Вихованець останнього класу духовноi семiнарii».У фiналi роману теза: «Ви покинули богослов’я, хоч квапилися стати «апостолом чернi», а тепер, може, знову хочете вернутись до давнього?»«Нi, вiдколи я вступив до вiйська, буду триматися вже меча», – така вiдповiдь Юлiяна Цезаревича.], до котрого його вiд часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юлiян мовчав уперто. Хiба лиш часом говорив болючо: «Чого менi там?» Або – «нехай мене ради Бога нiхто до нiчого не силуе. Ще послiдня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.
* * *
Одного разу, се було лiтньоi днини, проходжувався вiн з задньоi сторони хати в невеличкiм, сестрами добре спорядженiм, зiльнику й перечитував Шекспiра «Юлiй Цезар».
Роблячи се, вiн споглянув крiзь широко вiдчиненi вiкна на обох сестер, з котрих одна, Марiя, викiнчувала якесь мозольне шитво, що мала кудись за платню вiдносити, а наймолодша Оксана – над зошитом i книжкою.
Тепер плакала.
Марiя вспокоювала ii. Вiн знав, о що розходилося. Один iз професорiв, хоровитий нервовий математик, що вимагав без огляду на другi предмети, до свого чи не найбiльше посвяти, дав дiвчинi, хоч вчилась, як впевняла, найпильнiше в другiм семестрi, двiйку, що мала iй внести, як довiдалася, або поправку… або, коли б не склала ii, втрату цiлого року. Розжалоблена тiею – як впевняла – несправедливiстю, чутлива дiвчина то жалiлась сестрi, то знов заносилася голосним плачем, не замiтивши, що за вiдчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сiй сценi.
– «Коли б у нас iнший батько, – нарiкала крiзь плач, – уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дiстала хоч поправку й цiлий рiк не тратила, се ж не для мене. Ох, якi невиносимi предмети математика й фiзика! Але моя доля його нiчого не обходить. Коли б я чужий годинник, – тягнула гiрко, – що в нiм колiщатко попсувалося, вiн взяв би його нiжно в руки, приложив до вуха й спитав як лiкар хорого: що тобi хибуе, чого не достае? Я тобi поможу, вiд того я е; щоб тебе порятувати. Але ми, як тi сироти або якi робiтники в свого батька, а вiн наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити – заждав би вiн трохи…»
– «Оксанко, – упiмнула старша сестра, – ти нiби мудра дiвчина, а таке верзеш. Не соромно тобi?»
– «Соромно! – вiдчулося упрямо. – Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все вiн винен…» – i тут урвала.
– «Поможи собi сама, коли хочеш колись хiснуватися правом учительки. А долю й родичiв вибереш собi сама, коли припаде тобi опинитися вдруге на свiтi. Працювати я вмiю. Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже нiщо, а вже тебе розхитало. А що буде далi? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!» – роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилiтньоi, а з тим i кiлька голосних хлястунiв по молодих плечах. Несподiваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дiвчини рознiсся через кiмнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вiкно Юлiян i вхопив батька за руки.
– «Тату, що дiете? – крикнув з обуренням i стиснув, мов клiщами, батьковi руки. – Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашiй вдачi потрiбно, але ii оставте в супокою. Вона лише жалiлася, не просила вас о нiщо, як i не просить жадне з нас нiчого, щоб i не входило в круг ваших обов’язкiв щодо ваших дiтей… Але бити? Стережiться, тату. Все мае своi границi. Старi дуби громом несподiвано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своiх дiтей там?»
– «Що бив доти молотом у залiзо, доки не викликав iскру й не надав потрiбноi форми…»
– «Форми?» – повторив Юлiян i скривив зневажливо уста.
– «Котру хочете пiсля себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпiв на мiсцi з несподiваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побiлiлими устами й розгорiлими очима.
– «Форми», – повторив.
– «А що буде з душею?»
– «Тверда нехай буде, як камiнь».
– «Тодi й сльози, що будуть колись на ваш грiб падати, скаменiлi будуть», – вiдповiв i вмовк.
Ще стояли хвильку, ще глядiли один одному в вiчi, мiж тим, коли сестрам тiлом iшов мороз.
– «Ти пiдеш з моеi хати…» – обiзвався перший батько й сiпнув рукою, щоб вирвати ii з молодоi правицi.
– «Пiду, тату. Само собою розумiеться».
– «І пожалуеш гiрко своiх слiв i поведення проти батька». Вiн, наче мечем, рiзав поглядом молодого сина.
Сей випустив руки батька зi своiх i вiдступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тiй же хвилi опустив руку; поглянувши в його лице, вiн не мiг свiй замiр виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав – не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька. Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуваннi себе, коли тепер, перед розбурханим гнiвом батька, вiн не клiпнув нi оком, стояв спокiйно, неначе не зайшло межи ними нiчого. «Оставте се, тату… – сказав лише. – Се все одно не доведе нi до чого й ви лиш непотрiбно зворушитеся. Я ваш вихованець, i не можу iнакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував. Ви цього не схочете, хоч i як ви жорстокi. А щодо покинення вашоi хати, то не журiться. По матурi я пiду. А коли б ще вернув, то хiба на стiльки, щоб iз вами, матiр’ю та сестрами попрощатися, а може, й то нi; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою. То ж залишiть ваш замiр. Я далеко поiду…» – i тут урвав.
Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.
Вiн глянув на неi й, не сказавши нi слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стiнний старомодний годинник… в формi позолочених рам нiби чотирокутноi скриньки з личком годинника – якусь годину i вслiд за тим розплилася вiд нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонiв паралiзувала бурхливi почування. Музикальний механiзм грав менуета.
Юлiян пiдiйшов до вiкна.
Батько поглянув на годинника.
– «Хто його накрутив? Його мусiв хтось недавно накрутити, iнакше вiн би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»
– «Я», – вiдповiв син, поглянувши певно батьковi в очi.
Батько притакнув головою.
– «В цiй хвилi мiг би я багато простити, – сказав стисненим голосом, вiдiтхнувши глибоко. – Сей годинник – то мiй одинокий скарб i приятель, що остався менi по родичах, а радше сказати, по моему батьковi. А що…» – i тут урвав.
– «Вiн не лиш свiдок моiх сирiтських лiт, але вiн був i першим дарунком вашiй матерi, свiдок моеi любови… до неi, свiдок моiх освiдчин iй i свiдок, як вона, та добра й терпелива, прийняла моi освiдчини, а враз з тим i вибрала собi й батько для своiх дiтей».
Сказавши се, не поглянув нi на кого – опустив кiмнату.
* * *
В нiй стало тихо.
Всi неначе здержали вiддих, перебуваючи пiд вражiнням щойно пережитого, мiж тим, коли годинник грав i грав, мов добрий приятель розказував дiтям про минуле i давне, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодiю, доки не розплилася, оставляючи по собi лише пiвголосне тикання й тишину.
По довгiй хвилi мовчання, пiд час котроi вставився й легкий сумерк в кiмнату – стояв оборонець, брат, як перше при вiкнi, сплiвши собi пальцi поза голову в волоссю i не рухався з мiсця. «О Цезар, Цезар…» – прошептали враз його молодi уста i вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по раменi. «Ти любиш тоту постать зi старинноi iсторii?»
– «Так», – вiдповiв i мовчав далi.
– «Але його зрадили i вбили…»
– «Їм здавалося, що буде лiпше, як буде республiка… i докидували йому деспотизм».
– «Так».
– «Вiн був один з найбiльших й найзначнiших мужiв». При тих словах вiн звернув свое гарне обличчя до неi.
– «Зрада, Юлiяне, се мабуть найпiдлiший вчинок, на який може здобутися людина», – вкинула вона, щоб щось сказати, вiдчуваючи, що вiн не в настрою дотикатися щойно лише скоiвшоiся сцени з батьком.
– «Так воно й е, – вiдповiв вiн. – Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада бувае. Інодi цiль освячуе средство».
– «Кожда, брате».
– «Справдi кожда е гидкою подiею. Ми майже всi зрадники, сестро. Хто бiльше, хто менше».
– «Як-то?»
– «Пiдстелюемося, лицемiримо, продаемо своi погляди, не звертаючи уваги нi на прохання душi, нi окрику совiсти своеi». Тут махнув рукою i знов замовк, вiдвернувшися, як перше, до вiкна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юлiяне…»
Вiн не вiдповiв i лиш ледве помiтно звернув до неi голову, поглянув на неi i сховав очi.
– «Юлiяне!»
Мовчання.
– «Колись все змiниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день вiдбуваеться змiна, доводить до чогось нового, свiжого. Все пiдлягае законовi змiни».
– «Ти фiлософуеш, як iнодi батько, а я хотiла щось iнше сказати. Хотiла сказати, який вiн».
Брат зморщив чоло.
– «Остав його. Вiн не зносить, що слабосильне. Се його характер, вiн поспiшний, однаковий, як той лев, i нiколи iнший не буде. Саме на таких, як вiн, можна будувати. Вiн нас нiколи не заводив. Не обiщував, що не мiг додержати. От що».
– «Я хотiла сказати, брате, – вкинула поважно сестра, – що колись все змiниться на краще, на лiпше».
Вiн похитав головою.
– «Так. Бо й ти вiриш в той забобон – iлюзiю, що все, що будуче – краще. Але можна й помилитися».
– «Я думаю щодо наших обставин, Юлiяне».
– «Ах… – сказав протяжно i усмiхнувся сумно. – Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваете щасливими, виходить, нiби я мушу таким стати».
– «Ти i нас колись ущасливиш, як дiпнеш своеi цiлi».
– «Коли-то буде?» – спитав коротко.
– «Ну звiсно; колись… за кiлька рокiв, кажiм. Тодi, може, котрась iз нас i застукае до тебе в вiконце».
– «На мою помiч в життю можете все числити – яка б вона там i не була», – вiн звернувся до неi i показав iй свое блiде, в тiй хвилi майже перетомлене молоде обличчя, що так i виявляло якiсь душевнi муки.
– «Доки не одружишся», – обiзвалася нараз тут з iронiею молода Оксана, що усiла вже на софi й закинула сплiвши пальцi поза колiна, а тiлом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.
Їi голос тремтiв ще з задавлюваного плачу. Брат звернув бистро голову до неi.
