скачать книгу бесплатно
Перун виплива, Днiпро тече по вусах йому струменем золотим,
гримить на порогах, охоплюе острови,
що ними хвилями ходить ковдра висохлоi трави.
Монолог
В такий час треба вмiти
тримати рота на замку,
каже викладач
лiтератури Вiкторiя.
Вона запевняе, що
ii телефон прослуховуеться.
Вiкторiя, як i багато людей тут, —
напiвросiянка,
напiвукраiнка, але
iдентифiкуе себе
з росiйською культурою.
Вона схвалила б анексiю Харкова.
На щастя, ii дочка скоро виходить замiж
за москвича i стане росiйською громадянкою,
радiе вона;
шкодуе вона лише про те, що наречений —
слабовiльна нiкчемна людина.
Вiкторiя вважае украiнську
лiтературу другосортною,
так само як i украiнський театр:
сумiш
авангардистського
перформенсу i буфонади —
пояснюе вона
зi страдницьким
виразом обличчя
*
Це не мiй верлiбр, просто
я вирiшив розташувати в стовпчик
переклад фрагмента статтi
з Франкфуртськоi газети.
Вони друкують такi монологи,
тому що потрiбна зрiвноважена позицiя,
тому що потрiбно вислухати iншу сторону.
Я хочу бачити ваги, на яких
зважують моральну позицiю.
Я хочу кинути на цi ваги
осколки мiн, снарядiв,
нестримне вихваляння Гiркiна,
маскулiннiсть великого Мотороли,
iстерики лiтнiх жiнок, купленi
за мiзерно малi грошi.
І головне – страждальницький вираз обличчя
викладача лiтератури Вiкторii.
Це вигадане iм’я, але
не слiд забувати, що Вiкторiя – це перемога.
? ? ?
в нашiй мовi рима Украiна-руiна
щось звичне, як кров та любов,
як новина й провина,
як покров Владичицi та покров Христов,
во iм’я Матусi та Сина.
Бо в руiнi е велич минулих столiть,
вiчна слава, як явiр над рiкою стоiть,
вiчна пам’ять, як човен по рiчцi пливе,
вiчне Слово у серцi живе.
Так, руiна – уява, вона – будiвник,
за хвилину збудуе той свiт, який зник,
залишив тiльки брами й фрагменти стiни.
Ой, козаче, дивись, не стогни.
Бо в руiнi прихованi розум i суть.
Над руiною янголи варту несуть.
Бо з руiни повстануть Афiни та Рим,
та поети у пошуках рим.
? ? ?
Де ти, моя доле? В глибокiй криницi.
Де ти, моя воле? У Бога в скарбницi.
Де ви, моi думи? Блукаете десь.
Де хлiб мiй насущний, що дав менi днесь?
Де мiй журавель? Мабуть, там, де синицi.
Де повiсть моя? Залишилась в уривках.
Де друзi моi? Всi сидять по домiвках.
Чи п’ють наодинцi, чи з жiнкою вдвох,
Чи спокiй в родинi, чи переполох?
Де свята моi? У святкових листiвках.
Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваеш,
молитви не чуеш, обличчя ховаеш,
Твiй янгол поради менi не дае,
гуде, мов бджола, як зозуля куе.
Не дай менi те, чого сам Ти не маеш.
? ? ?
тарантела це тiльки реакцiя на укус
павука який зазвичай спокiйно сидить у норi
танцюй, iталiйко, в нашийнику скляних бус
день густий як смола на прогрiтiй вишневiй корi
пейзаж мiський важчий золотоi парчi
простiр блакитний над головою радуе погляд твiй
танцюй, iталiйко, танцюй, каблучком стукай скачи
по брукiвцi на вулицi мостовiй
кармiннi стiни й вiконницi розчахнутi на вiкнi,
мементо море вмурованi уламки надгробних плит
танцюй iталiйко крутись саламандрою у вогнi
з тобою станцюе кривий аонiд синклiт
я б теж станцював я той самий клоун фiгляр
вуличний музикант, скрипаль вiолончелiст
кидайте монети у вiдкритий чорний футляр
хай дзенькiт монетки зiллеться зi дзвоном намист
танцюй iталiйко тобi пiдспiвае бог аполлон
з тобою танцюють олiмпiйськi володарi
мадонни дивляться на тебе з висоти античних колон
хелицерами ворушить павук сидить в норi
? ? ?
Козак Мамай з бандурою й люлькою,
шабля, мушкет, все як слiд,
перерва мiж п’янкою i рубкою,
як в офiсi, на обiд.
Кiнь прив’язаний рано-вранцi
до стовбура молодого дубка.
Є порох в порохiвницях, е горiлка у склянцi.
Шкода, коротке життя козака.
Є щось у цих народних картинах,
розумiй, але ж не займай…
Якщо хтось лежить на м’яких перинах —
вiн – не козак Мамай.
Якщо хто нiколи не грав на бандурцi
i шаблею рубати не вмiв,
мабуть вiн одружився на злiснiй дурцi
i вiк перед нею тремтiв.
У кого вуса до плечей не звисали,
хай лiкоть кусае свiй.
Не з нього козака Мамая писали,
та й кому вiн потрiбен такий?
? ? ?
Таке в нас життя. Такi у нас пироги.
У них не монети на щастя, а кулi вiйни.
Друзi видихаються ранiше, нiж втомлюються вороги.
Спочатку виводять «в расход». Потiм виходять в чини.
Потiм персональна пенсiя. А кишеня – пуста…
Останнi новини. Плаский телеекран.
Вороговi без бою здаються села й мiста.
Ти це передбачав, суко, оскiльки ти – ветеран.
Спогади про Тбiлiсi
Тут жило сто племен, тут кожен свое робив:
хто гадав, хто грошi мiняв, хто круг гончарний крутив,
хто вулицi замiтав,
хто над годинниками длубався,
хто в хатi наводив лад,
хто по дворах блукав,
пiд катеринку спiвав.
А катеринка, що книжка з картинками, строката, проста,
що ж ти спiваеш, про яку розлуку, – справа пуста,
який щасливий квиточок витягне з коробка
скорчена пташина рука?
Поворожи, папуго, все вирiшено давно,
просiяно крiзь решето, розсипано, як пшоно,
а зi ста племен завжди залишаеться тiльки одне,
а чому – не питайте мене.
дев’яносто дев’ять зайвих, колишнiх,
де ви тепер? Куди
пiшли? i Той, кому слава в вишнiх,
за вами брами зачинив назавжди.
? ? ?
людина лише припускае Бог владу мае
конячка мiдного вершника змiюку брикае
з гранiтноi набережноi показуе води нева
хвилi народного гнiву омивають фасади
дитячi нiжки стирчать з великоi пащi влади
крутяться жорна iсторii паморочиться голова
мелють страждання будемо грати у грати
залiзнi пташки будуть крихти клювати
броньовики з кулеметами по брукiвках загуркотять
вимикае мама верхне свiтло i вмикае телек
вмирайте дiти доки лежите у власних постелях
мамо мамо коли я виросту буду вбивати на п’ять
? ? ?
для Люсi
Дружина цiкавиться: – Хочеш, рiдний, я куплю тобi самоскид?
