скачать книгу бесплатно
– Ти маеш куди переiхати? – запитав господар, опустивши очi додолу i втупившись у пiдлогу.
– Ти питаеш, бо дружина тобi доручила? – запитав К. – Здаеться, ти вiд неi дуже залежний?
– Нi, – заперечив господар. – Я питаю не за ii дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у лiжку i постiйно нарiкае.
– Може, менi пiти до неi? – запитав К.
– Будь ласка, пiди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе вiд старости, послухав пiд дверима, але ви розмовляли, i я не хотiв заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нiчого iншого, як дочекатися тебе.
– Тодi ходiмо швидше, – сказав К. – Я швидко ii заспокою.
– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.
Вони проминули свiтлу кухню, у якiй три чи чотири зайнятi роботою служницi, що були далеко одна вiд одноi, побачивши iх, застигли на мiсцi. Зiтхання господинi було чути ще з кухнi. Вона лежала в тiсному закутку без вiкон, вiддiленому вiд кухнi тонкою перегородкою. Там вистачало мiсця тiльки для великого подружнього лiжка i шафи. Лiжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню i стежити за роботою. Але з кухнi лiжко було майже не видно. У закутку було доволi темно, трохи вирiзнялася тiльки бiло-червона постiль. Окремi деталi можна було розгледiти тiльки зблизька, коли очi трохи звикали до освiтлення.
– Нарештi ви прийшли, – сказала господиня слабким голосом.
Вона лежала на спинi. Здаеться, дихати iй було досить важко, тому вона вiдкинула перину. У лiжку жiнка виглядала набагато молодшою, нiж у сукнi, але нiчний чiпець iз тонкого мережива був на неi явно замалий i погано тримався на волоссi, тому викликав спiвчуття до ii постарiлого обличчя.
– Як же я мiг прийти? – м’яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.
– Ви не повиннi були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертiстю хвороi людини.
– Сiдайте, – сказала вона й показала на край лiжка. – Усi решта йдiть геть!
Окрiм помiчникiв до закутку набилися ще й служницi.
– Я теж пiду геть, Гардена! – сказав господар.
Так К. уперше почув, як звати цю жiнку.
– Звичайно, – повiльно вiдповiла вона й додала неуважно, нiби голова ii була зайнята iншим: – Чому б саме ти мав залишитися?
Але коли всi вийшли до кухнi, – цього разу навiть помiчники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однiеi зi служниць, – Гардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звiдти все чути, адже закуток не мав дверей. Тодi вона наказала усiм вийти з кухнi. Їi наказ миттю виконали.
– Пане землемiр, – сказала Гардена. – Будь ласка, вiзьмiть у шафi хустину i подайте менi, я хочу накритися нею. Не витримую пiд периною, не маю чим дихати.
І коли К. дав iй хустину, вона сказала:
– Подивiться, яка гарна хустина, хiба нi?
К. здалося, що це звичайнiсiнька вовняна хустина, з увiчливостi вiн доторкнувся до неi ще раз, але промовчав.
– Так, це гарна хустина, – сказала Гардена i закуталася.
Вона лежала цiлком спокiйно, здавалося, зник увесь ii бiль, i вона навiть звернула увагу на свое розтрiпане волосся. Сiла на лiжку й поправила пасма, що вибивалися з-пiд чепця. У неi було густе волосся.
К. нетерпляче сказав:
– Ви хотiли знати, панi господине, чи я вже пiдшукав собi iнше житло?
– Я хотiла знати? – здивувалася шинкарка. – Нi, це якась помилка.
– Ваш чоловiк щойно питав мене про це.
– Вiрю, вiрю, – сказала господиня. – Ми завжди сваримося. Коли я хотiла вигнати вас звiдси, вiн упирався, а тепер я щаслива, що ви в нас мешкаете, тому вiн намагаеться позбутися вас. Це звична iсторiя.
– Отже, – сказав К. – Ви так рiзко змiнили свою думку про мене? І все лише протягом однiеi-двох годин?
– Я не мiняла своеi думки, – вiдповiла господиня вже знову слабшим голосом. – Подайте менi вашу руку. Ось так. А тепер пообiцяйте менi повну вiдвертiсть, i я вам обiцяю те саме зi свого боку.
– Добре, – сказав К. – Хто починае?
– Я, – сказала господиня.
Здавалося, ii пропозицiя пояснювалася не так бажанням пiти К. назустрiч, як нетерплячкою заговорити першою.
Вона витягла з-пiд подушки фотографiю i дала К.
– Подивiться на це, – сказала з проханням у голосi.
Щоб краще роздивитися, К. вiдступив на кухню, але й там нелегко було розгледiти щось на фотографii, бо вона вицвiла вiд старостi, була пожмакана i заплямлена.
– Вона не в найкращому станi, – зауважив К.
– На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь рiч роками при собi, так воно й бувае. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана. Можу вам допомогти, розповiдайте, що ви бачите, бо мене дуже тiшить чути про цю фотографiю. Отже, що?
– Юнака, – сказав К.
– Правильно, – вiдповiла господиня. – І що вiн робить?
– Здаеться, вiн лежить на дошцi, потягуеться й позiхае.
Господиня засмiялася.
– Неправильно, – сказала вона.
– Але ось дошка, а ось вiн лежить, – наполягав К.
– Подивiться уважнiше, – розiзлилася господиня. – Хiба вiн справдi лежить?
– Нi, – погодився К. – Вiн не лежить, вiн летить, а це нiяка не дошка, а напевно, мотузка, i вiн скаче.
– Отже, – задоволено пiдсумувала господиня, – вiн скаче. Так тренуються кур’ери з канцелярii. Я знала, що ви побачите це. Видно вам його обличчя?
– Обличчя я майже не можу роздивитися, – сказав К. – Здаеться, вiн дуже напружений, рот вiдкритий, очi заплющенi, а волосся розтрiпане.
– Дуже добре, – похвалила господиня. – Бiльше неможливо розгледiти, якщо ви нiколи не бачили цю людину. Вiн був уродливим юнаком. Я бачила його одного разу дуже коротко, але нiколи не забуду.
– Ким вiн був? – запитав К.
– Вiн був, – вiдповiла господиня, – кур’ером, iз яким Кламм уперше викликав мене до себе.
К. не мiг слухати з належною увагою, його вiдволiкав брязкiт скла. Вiн миттю визначив джерело звуку. Помiчники стояли у дворi i переступали в снiгу з ноги на ногу. Вони намагалися показати, що дуже втiшенi знову бачити К. i захоплено показували йому один на одного, стукаючи до вiконноi шиби. К. насварився на них пальцем, i помiчники миттю припинили, кожен намагався вiдсунути iншого назад, а той тiкав, i за мить обидва знову опинилися бiля вiкна. К. поквапився зайти назад до закутка, де помiчники не могли бачити його з вулицi i вiн не мусив бачити iх. Але тихе благальне дзеленчання вiконних шиб ще довго його переслiдувало.
– Знову цi помiчники, – вибачився вiн перед господинею i показав за вiкно.
Але вона не звертала на нього уваги, забрала фотографiю, оглянула, погладила i запхнула знову пiд подушку. Їi рухи сповiльнилися, але не через утому, а пiд тягарем спогадiв. Їй хотiлося розповiсти все К., але вона забула про нього, перебираючи в пам’ятi минуле. Господиня бавилася кiнчиками хустини. Лише за якийсь час пiдвела очi, провела по них долонею i сказала:
– Ця хустина також вiд Кламма. І чепець. Фотографiя, хустина i чепець – ось три згадки про нього, якi в мене залишилися. Я вже не така юна, як Фрiда, i не така марнославна. Та й не настiльки чуттева, адже вона дуже чуттева. Іншими словами, я змогла змиритися з життям, але визнаю, що без цих трьох речей я б не витримала тут так довго, можливо, що я б жодного дня тут не витримала. Напевно, для вас цi три речi видаються дрiбницями, але подумайте лише: Фрiда, яка так довго була з Кламмом, не мае жодноi згадки, я питала ii, вона надто мрiйлива i всiм незадоволена. Натомiсть я, що була в Кламма лише тричi, – бiльше вiн чомусь не посилав за мною, – маю цi три згадки, нiби вже тодi передчувала, як коротко все триватиме. Ясна рiч, про це треба пiклуватися самiй, Кламм iз власноi волi нiчого не дае, але якщо побачиш там щось вiдповiдне, можна випросити.
К. вiдчував себе незручно, слухаючи цю розповiдь, хоча його вона також стосувалася.
– Як давно це все було? – запитав вiн i зiтхнув.
– Понад двадцять рокiв тому, – вiдповiла господиня. – Бiльш нiж двадцять рокiв.
– Так довго зберiгають вiрнiсть Кламму, – сказав К. – Ви усвiдомлюете, панi господине, що вiд таких ваших зiзнань менi стае тривожно, особливо коли я подумаю про свое майбутне одруження?
Господинi не сподобалося, що К. втручаеться в розмову зi своiми проблемами, i вона гнiвно подивилася на нього.
– Не так люто, панi господине, – сказав К. – Я не сказав жодного поганого слова про Кламма, але обставини склалися таким чином, що я теж перебуваю в певних стосунках iз ним, i цей факт не зможе заперечити навiть найбiльший його прихильник. Тому кожна згадка про цю людину викликае в мене думки про власну долю, i тут вже нiчого не змiниш. До речi, панi господине, – К. схопив ii за руку, вона спершу хотiла вiдсмикнути руку, але потiм передумала. – Ви лишень пригадайте, як погано закiнчилася наша попередня розмова, i давайте тепер бiльше не сваритися.
– Ви маете рацiю, – господиня схилила голову. – Але побережiть мене. Я не вразливiша за iнших, навпаки, в кожного вистачае слабких мiсць, а в мене е лише це одне.
– На жаль, воно й мое, – сказав К. – Хоча, ясна рiч, я стримаюся. А тепер пояснiть менi, будь ласка, як я повинен витримати в подружньому життi цю жахливу вiрнiсть Кламму, якщо припустити, що Фрiда буде в цьому схожою на вас?
– Жахлива вiрнiсть? – розлючено повторила шинкарка. – Хiба це вiрнiсть? Вiрна я своему чоловiковi, а Кламм? Кламм зробив мене колись своею коханкою, хiба я можу тепер утратити це становище? Як ви повиннi витримати з Фрiдою? О, пане землемiр, хто ви такий, щоб ставити подiбнi питання?
– Панi господине, – застерiг К.
– Знаю, – сказала шинкарка. – Але мiй чоловiк не ставив таких запитань. Не знаю, кого можна вважати нещасною: мене тодi чи Фрiду зараз. Фрiда, яка мужньо покинула його, i я, по яку вiн бiльше не посилав. Напевно, це таки Фрiда, хоча вона цього ще до кiнця й не усвiдомлюе. А мое нещастя тодi цiлком поглинуло мене, i я постiйно питала себе, зрештою, досi не перестаю питати: чому так сталося? Кламм кликав мене тричi, а четвертий раз так нiколи й не настав! Що могло тодi хвилювати мене бiльше, нiж це? Про що ще я могла говорити зi своiм чоловiком, адже невдовзi пiсля того ми одружилися? Удень у нас не було часу, ми отримали цей заiзд у жалюгiдному станi i мусили довести тут усе до ладу, але вночi? Багато рокiв нашi нiчнi розмови стосувалися тiльки Кламма i змiни його ставлення. А коли мiй чоловiк засинав упродовж цих розмов, я будила його, i ми продовжували.
– Якщо можна, – втрутився К. – Я б хотiв поставити одне дуже неввiчливе запитання.
Господиня промовчала.
– Отже, не можна питати, – сказав К. – Але й цього достатньо.
– Саме так, – пiдтвердила господиня. – Цього вам буде достатньо, особливо цього. Ви перекручуете все, навiть мовчання, ви просто не вмiете iнакше. Я дозволяю вам питати.
– Якщо я все перекручую, – сказав К., – можливо, я перекручую й мое питання, яке насправдi не таке вже й неввiчливе. Я хотiв тiльки запитати, як ви познайомилися зi своiм чоловiком i отримали у власнiсть цей заiзд?
Шинкарка насупилася, але сказала цiлком байдуже:
– Це дуже проста iсторiя. Мiй батько був ковалем, а Ганс, мiй теперiшнiй чоловiк, служив конюхом в одного багатого селянина й часто приходив до мого батька. Це трапилося пiсля мого останнього вiзиту до Кламма. Я вiдчувала себе дуже нещасною, хоча й безпiдставно, бо поскаржитися не мала на що, все було чесно. Я бiльше не могла бачитися з Кламмом, але вiн сам так вирiшив, а отже, так мало статися. Тiльки причин я не розумiла, не могла збагнути. Хоча це все одно не давало менi права вiдчувати себе нещасною. Мое нещастя було безмежним, я не могла працювати й цiлими днями сидiла в нашому садку. Там мене бачив Ганс i часом сiдав поряд, я не скаржилася йому, але вiн знав, у чому справа, i часто плакав разом зi мною, бо в нього добре серце. Одного разу повз нас проходив тодiшнiй власник заiзду, в якого нещодавно померла дружина, та й сам вiн був уже достатньо старим чоловiком, тому збирався полишити справу. Вiн зупинився i запропонував нам заiзд на чинш, сказав, що довiряе нам i не вимагае нiяких грошей наперед, а чинш буде дуже низьким. Я не хотiла обтяжувати свого батька, все iнше було менi байдуже, тому вiддала руку Гансовi, сподiваючись у новiй роботi знайти забуття. Така iсторiя.
Якусь мить було тихо, а потiм К. сказав:
– Учинок тодiшнього господаря був шляхетним, але необережним, чи були в нього особливi причини довiряти вам обом?
– Вiн добре знав Ганса, – сказала господиня. – Це був дядько Ганса.
– Тодi все зрозумiло, – промовив К. – Сiм’я Ганса, отже, була зацiкавлена у ваших стосунках?
– Можливо, – сказала господиня. – Я не знаю, нiколи цим не цiкавилася.
– Але це мусило бути так, – сказав К., – якщо сiм’я погодилася на таку велику жертву i вiддала заiзд вам до рук без жодних гарантiй.
– Це не було необережнiстю, як з’ясувалося згодом, – сказала господиня. – Я кинулася в роботу, i я була сильною, як справжня ковалева донька, менi не потрiбнi були нi служницi, нi наймити, я встигала в шинок i в стайню, на кухню i у двiр, я так смачно готувала, що переманювала навiть гостей iз «Панського двору». Ви ще не були в обiд у нашiй корчмi, не знаете наших обiднiх гостей, а тодi iх було ще бiльше, багатьох уже немае. Вiдтак ми не лише справно платили чинш, а й через кiлька рокiв змогли викупити все, i на сьогоднi майже не маемо боргiв. Іншим наслiдком було те, що я себе при цьому знищила, у мене хворе серце, i я перетворилася на стару жiнку. Ви, напевно, думаете, що я набагато старша за Ганса, але насправдi вiн молодший лише на два чи три роки, i вже нiколи не постарiе, бо його робота – курити люльку, слухати гостей, вибивати люльку i час вiд часу приносити пиво, – за такою роботою не старiють.
– Вашi досягнення гiднi подиву, – сказав К. – У цьому немае сумнiву, але ми говорили про час до вашого одруження. А на ту мить така коштовна жертва з боку сiм’i Ганса, чи, скажiмо iнакше, – такий великий ризик виглядав досить дивно. Адже вони вiддали вам заiзд, чим майже примусили одружитися, i при цьому iм доводилося сподiватися лише на вашу неймовiрну працездатнiсть, про яку ще тодi нiхто не знав, та його бажання працювати, про вiдсутнiсть якого iм, мабуть, було вiдомо.
– А, ви про це, – втомлено промовила господиня. – Я розумiю, до чого ви ведете, але не маете рацii. Кламм не втручався у всi цi справи. Чому вiн мав би пiклуватися про мене? Чи, правильнiше: як мiг би вiн опiкуватися мною? Вiн нiчого бiльше про мене не знав. Те, що вiн не посилав по мене, було знаком, що вiн мене забув. Якщо вiн не кличе, то цiлком забувае. Я не хотiла говорити про це в присутностi Фрiди. Але тут не лише забуття. Це бiльше. Бо з тим, кого забуваеш, можна ще раз познайомитися. Але не з Кламмом. Якщо вiн не кличе, це означае, що вiн забув не лише минуле, а й майбутне. Якщо я дуже постараюся, то зможу збагнути хiд ваших думок, якi виглядають беззмiстовними тут, хоча, мабуть, десь далеко, звiдки ви прийшли, вони й не позбавленi глузду. Можливо, ви дiйдете у своiх роздумах i до iнших дурниць. Наприклад, що Кламм спецiально дав менi Ганса за чоловiка, аби не виникало нiяких перешкод у разi, коли б йому захотiлося знову покликати мене до себе. Бiльшого глупства годi й вигадати. Покажiть менi когось, хто мiг би завадити, якби Кламм дав знати, що вiн мене кличе. Це повна нiсенiтниця, сам заплутаешся, коли починаеш бавитися в такi дурницi.
– Нi, ми не збираемося заплутуватися, – сказав К. – Я ще не зайшов у своiх припущеннях аж так далеко, як ви це менi приписуете, хоча, правду кажучи, напрямок був приблизно такий. Наразi мене бiльше дивувало те, що рiдня так багато очiкувала вiд вашого одруження i що цi сподiвання справдилися, хоча й цiною вашого серця i вашого здоров’я. Думка про зв’язок цього з Кламмом з’являлася в мене також, але не так прямо, як ви це описали. Можливо, ви зробили це лише для того, щоб знову напасти на мене. Якщо вам це так приемно, – тiштеся! Моя думка була такою: насамперед Кламм був причиною вашого одруження. Якби не Кламм, ви не почувалися б нещасною i не сидiли б у садочку. Якби не Кламм, Ганс би вас там не побачив. Якби не ваш сум, несмiливий Ганс нiколи б не наважився заговорити з вами. Якби не Кламм, ви б iз Гансом нiколи не плакали разом. Якби не Кламм, старий i добросердий дядько-шинкар нiколи б не побачив вас iз Гансом разом. Якби не Кламм, ви нiколи б не стали такою байдужою до життя i не вийшли б замiж за Ганса. Отже, на мою думку, в цьому всьому достатньо багато Кламма. Але е й продовження. Якби ви не шукали забуття, то навряд чи працювали б, не шкодуючи власного здоров’я, i ваш заiзд не був би таким прибутковим. Отже, i тут Кламм. Кламм також став причиною вашоi хвороби, бо ваше серце ще до одруження було виснажене нещасливим коханням. Залишаеться тiльки питання: чим спокусив родину Ганса цей брак? Ви самi сказали, що статус коханки Кламма неможливо втратити; ймовiрно, iх привабило це. Крiм того, менi здаеться, iх тiшила надiя на щасливу зiрку, яка привела вас до Кламма, якщо вважати цю зiрку щасливою, але ви так вважаете, – вони сподiвалися, що ця зiрка супроводжуватиме вас i в майбутньому, а не покине так само швидко, як це зробив Кламм.
– Ви це все серйозно? – запитала господиня.
– Серйозно, – швидко вiдповiв К. – Крiм того, я гадаю, що сподiвання родини Ганса були в чомусь правильними, а в чомусь – нi, а також менi здаеться, що я знайшов iхню помилку. Ззовнi все виглядае цiлком успiшно: Ганс добре влаштований, одружений, став поважним чоловiком, його справа викуплена з боргiв. Але насправдi все зовсiм не так райдужно, i вiн був би набагато щасливiший iз простою дiвчиною, для якоi вiн став би першим коханням. І якщо вiн часом справдi, як ви йому дорiкаете, розгублено стоiть посеред шинку, то тiльки тому, що почуваеться цiлком самотнiм. Це не робить його нещасним, я переконаний, для цього я знаю його достатньо добре, але не менш певним е й те, що цей вродливий та кмiтливий хлопчина став би щасливiшим з iншою жiнкою. Я маю на увазi, бiльш самостiйним, старанним, мужнiм. І ви сама також нещаслива, бо, згiдно з вашими ж словами, без цих трьох згадок ви не змогли б узагалi жити далi. І серце ваше хворе. Отже, родина помилилася у своiх сподiваннях? Не думаю. Благословення було над вами, але його не змогли опустити донизу.
– А що ж ми зробили не так? – запитала господиня. Вона лежала, витягнувшись, на спинi i дивилася поперед себе на стелю.
– Не запитали Кламма, – вiдповiв К.
– Знову ми повернулися до вашоi справи, – сказала господиня.
– Або ж до вашоi, – сказав К. – Нашi з вами справи дуже тiсно межують одна з одною.
– То чого ви хочете вiд Кламма? – запитала господиня. – Вона сiла, випростала спину, поправила подушки, сперлася на них i уважно подивилася в очi К. – Я вiдверто розповiла вам свою iсторiю, з якоi ви могли багато чого навчитися. Тепер скажiть менi не менш вiдверто, про що ви збираетеся питати Кламма. З великими труднощами менi вдалося переконати Фрiду пiднятися нагору, до вашоi кiмнати, i там залишатися, я боюся, в ii присутностi ви будете недостатньо вiдвертим.
– Менi немае чого приховувати, – сказав К. – Але спочатку я хотiв би звернути вашу увагу на кiлька речей. Ви сказали, що Кламм вiдразу забувае. По-перше, це видаеться неправдоподiбним, по-друге, це неможливо довести, бо таке твердження бiльше схоже на легенду, вигадану дiвочим розумом чергових фавориток Кламма, нiж на правду. Я дивуюся, що ви повiрили в таку примiтивну вигадку.
– Це не легенда, а висновок, пiдтверджений досвiдом багатьох людей.
– Отже, спростуванням може стати наступна вигадка, – сказав К. – Але iснуе ще одна вiдмiннiсть мiж вашою та Фрiдиною iсторiями. Те, що Кламм бiльше не кликав Фрiду, швидше за все неправда, бiльш iмовiрне припущення, що вiн ii кликав, а вона не з’явилася. Можливо, вiн чекае на неi досi.
Господиня мовчала i уважно розглядала К. Потiм промовила:
– Я хочу вислухати все, що ви збираетеся менi сказати. Краще будьте вiдвертi, не шкодуйте мене. Але я маю одне прохання. Не вживайте iменi Кламма. Називайте його «вiн» або якось iнакше, але не на iм’я.
– Добре, – погодився К. – Але те, що я хочу вiд нього, важко сформулювати. Насамперед я хочу побачити його зблизька, далi почути його голос, а потiм хочу запитати, що вiн думае з приводу нашого одруження. Усе iнше, про що я проситиму його, залежить вiд перебiгу розмови. Теми для обговорення можуть бути дуже рiзними, але найважливiше для мене – опинитися з ним вiч-на-вiч. Я ще нiколи не розмовляв безпосередньо iз жодним справжнiм урядником. Здаеться, здiйснити це важче, нiж я думав. Але я зобов’язаний поговорити з ним як iз приватною особою, а цього добитися, менi здаеться, набагато легше. Як iз посадовцем я можу поговорити з ним лише в його конторi в Замку, куди швидше за все неможливо потрапити, або ж у «Панському дворi», що достатньо сумнiвно. Але приватно я мiг би поговорити з ним будь-де, вдома, на вулицi, всюди, де менi тiльки пощастить його зустрiти. А те, що в будь-якому разi я матиму справу ще й з урядником, я обов’язково враховуватиму, хоча це й не основна моя мета.
– Добре, – сказала господиня i заховала обличчя в подушку, так, нiби зробила щось непристойне. – Якщо менi завдяки моiм зв’язкам пощастить досягнути того, щоб ваше прохання передали Кламму, пообiцяйте менi, що не робитимете нiчого на власний розсуд, аж поки не надiйде вiдповiдь.
– Цього я не можу пообiцяти, хоча з великою приемнiстю виконав би ваше прохання, точнiше, забаганку. Ця справа вимагае поспiху, особливо пiсля невдалоi розмови зi старостою.
– Це заперечення не береться до уваги, – сказала господиня. – Староста – особа взагалi невпливова. Хiба ви не помiтили? Вiн би нi дня не залишався на своiй посадi, якби не дружина, яка залагоджуе всi справи.
