скачать книгу бесплатно
– Сiдайте! – сказав один iз чоловiкiв, бородатий та вусатий, що важко дихав постiйно роззявленим ротом i виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.
К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.
– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.
– Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Вiдпочив i тепер пiду.
– Ви, мабуть, дивуетеся нашiй негостинностi, – сказав чоловiк. – Але гостиннiсть – це не наш звичай. Нам не потрiбнi гостi.
К. посвiжiшав пiсля недовгого сну, знову змiг зосередитися i зрадiв вiдвертостi цих слiв. Тепер вiн був здатен рухатися вiльнiше, перейшовся по кiмнатi, спираючись на свою палицю, наблизився до жiнки в крiслi, мимоволi зауважив, що найвищий iз усiх присутнiх.
– Ясна рiч, – сказав К. – До чого б вам гостi. Але час вiд часу хтось бувае потрiбен. Наприклад, такий, як я, землемiр.
– Цього я не знаю, – повiльно сказав чоловiк. – Якщо вас покликали, отже, ви потрiбнi. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькi люди, дотримуемося правил, у цьому нам не можна дорiкнути.
– Нi, нi, – сказав К. – Я мушу вам тiльки подякувати. Вам i всiм, хто тут живе. І несподiвано для всiх К. рiзко повернувся i вмить опинився перед жiнкою в крiслi. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, ii прозора шовкова хустка сягала iй до середини чола, немовля спало на ii грудях.
– Хто ти? – запитав К.
Вона вiдповiла презирливо, незрозумiло було тiльки, кого бiльше стосувалося ii презирство – самого К. чи ii ж власноi вiдповiдi:
– Я служниця iз Замку.
Це тривало лише одну мить, а потiм справа та злiва вiд К. опинилися обидва чоловiки i мовчки, але силомiць, так нiби не iснувало iнших методiв порозумiння, посунули його до дверей. Старий iз незрозумiлих причин раптом радiсно заплескав у долонi. Бiлявка також несподiвано засмiялася, а разом iз нею й дiти.
Невдовзi К. стояв на вулицi, а чоловiки спостерiгали за ним iз порогу. Знову почав падати снiг, але все одно вулиця здалася йому трохи свiтлiшою, нiж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:
– Куди ви збираетеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.
На це К. не вiдповiв, але звернувся до другого, який видався йому ввiчливiшим навiть попри свою зверхнiсть:
– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?
– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у вiдповiдь. – Але дякувати нiкому не потрiбно.
– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.
– Не думаю, – сказав чоловiк. Цiеi митi бородань пiдняв руку i вигукнув:
– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єремiе!
К. озирнувся, отже, в цьому Селi таки можна зустрiти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двое молодих хлопцiв середнього зросту, обидва тендiтнi, у вузькому одязi i дуже схожi один на одного. Їхнi обличчя були темно-смаглявi, а гострi борiдки такi чорнi, що видiлялися навiть на тлi цiеi смаглявостi. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовiрно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.
– Що у вас? – крикнув бородань. Поспiлкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.
– Справи! – крикнули вони у вiдповiдь i посмiхнулися.
– Де?
– У заiздi.
– Я теж туди iду! – крикнув К. голоснiше за всiх, вiн дуже хотiв, щоб цi двое взяли його з собою. Знайомство з ними не обiцяло нiчого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими i бадьорими супутниками. Та хлопцi тiльки кивнули у вiдповiдь на слова К. i зникли з поля зору.
К. продовжував стояти i не мав анi найменшоi охоти витягати ногу з-пiд снiгу тiльки для того, щоб вiдразу ж занурити ii в iншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволенi, що вдалося остаточно витурити К., постiйно озираючись, повiльно прослизнули до хати крiзь вузьку щiлину напiввiдчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снiгу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав вiн, – якби я потрапив сюди випадково, а не свiдомо».
Тут iз лiвого боку хати одчинилося вiконце, зачиненим воно здавалося темно-синiм, можливо, через блиск снiгу, i було таким крихiтним, що не вмiщало навiть обличчя того, хто визирав назовнi, а тiльки очi, старечi карi очi.
– Вiн стоiть там. – К. почув тремтячий жiночий голос.
– Це землемiр, – додав чоловiчий.
Потiм чоловiк пiдiйшов до вiкна i запитав без неприязнi, але тоном, що наголошував на необхiдностi дотримання порядку на вулицi перед його вiкном:
– На кого ви чекаете?
– На санчата, якi мене заберуть, – сказав К.
– Сюди не приiдуть нiякi санчата, – заперечив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.
– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.
– Це не мае значення, – незворушно повторив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.
Тодi обое замовкли. Але чоловiк напевно ще обмiрковував щось, бо не зачиняв вiкна, з якого виповзала пара.
– Погана дорога, – пiдказав йому К.
Але той тiльки буркнув:
– Саме так.
Та за якусь мить додав:
– Якщо хочете, я вiдвезу вас на своiх санчатах.
– Зробiть це, будь ласка, – радiсно погодився К. – Скiльки це коштуватиме?
– Нiскiльки, – вiдповiв чоловiк.
К. дуже здивувався.
– Ви ж землемiр, – пояснив чоловiк, – i належите до Замку. Куди б ви хотiли iхати?
– До Замку, – швидко вiдповiв К.
– Тодi я не поiду, – сказав чоловiк.
– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловiка.
– Можливо, – сказав той незворушно.
– Тодi вiдвезiть мене до заiзду, – попросив К.
– Добре, – погодився чоловiк. – Зараз витягну сани.
Усе це справляло враження не так пiдкресленоi ввiчливостi, як егоiстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. iз вулицi перед своiм будинком.
Вiдчинилися ворота, i охляла конячка вивезла невеликi сани для легких вантажiв, пласкi, зовсiм без сидiння; слiдом, накульгуючи, з’явився зiгнутий, кволий, застуджений чоловiк iз червоним, запухлим, виснаженим i худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловiк виглядав на геть хворого i вийшов надвiр, мабуть, лише з метою вiдвезти геть непроханого гостя. На вiдповiдне зауваження К. вiн лише махнув рукою. Вiд нього К. довiдався тiльки те, що вiн вiзник на iм’я Герштекер, а такi незручнi сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.
– Сiдайте, – сказав вiн i показав нагайкою на мiсце ззаду на санях.
– Я сяду бiля вас, – сказав К.
– Я пiду пiшки, – сказав Герштекер.
– Чому? – запитав К.
– Я пiду пiшки, – повторив Герштекер i закашлявся так сильно, що аж захитався i змушений був мiцно впертися ногами в снiг, а руками триматися за сани. К. мовчки сiв на сани, кашель потроху заспокоiвся, i вони поiхали.
Замок нагорi, до якого К. сьогоднi мав намiр потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним i знову вiддалявся. І тут нiби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радiсно та окрилено зазвучав дзвiн i примусив серце битися швидше принаймнi на коротку мить, так, нiби йому загрожувало здiйснення того, до чого воно несвiдомо прагнуло, бо дзвiн цей був i тужливим. Але незабаром великий дзвiн затих, його заступив менший, слабший i монотоннiший звук, можливо, цей другий дзвiн також був нагорi, а може, – в Селi. Цей звук бiльше пасував до повiльного просування в товариствi понурого, але невблаганного вiзника.
– Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були вже поблизу церкви i до заiзду залишалося не так далеко, тож К. мiг дозволити собi необережнiсть. – Я дивуюся, що ти наважився везти мене пiд власну вiдповiдальнiсть, а дозвiл у тебе е?
Герштекер не реагував i продовжував спокiйно крокувати поряд iз конячкою.
– Гей! – знову крикнув К., зiбрав трохи снiгу з санчат, зробив снiжку i влучив нею Герштекеровi у вухо. Той зупинився i повернувся; коли К. побачив його зблизька, – сани ще трохи проiхали, – цю зiгнуту, трохи спотворену чимось постать, червоне втомлене дрiбне обличчя з якимись рiзними щоками, – однiею пласкою, а другою запалою, цей роззявлений розгублений рот, у якому стирчало лише кiлька зубiв, – К. змушений був зi спiвчуттям повторити те, що ранiше сказав iз злостi. Чи не матиме Герштекер неприемностей за те, що транспортуе К.?
– Чого ти хочеш? – запитав Герштекер iз нерозумiнням, але, не чекаючи пояснень, прикрикнув на конячку, i вони поiхали далi.
Роздiл другий
Поки вони iхали до заiзду, вже майже стемнiло. К. упi-знав поворот дороги i дуже здивувався цiй несподiванiй темрявi. Невже вiн був вiдсутнiй так довго? Йому здалося, що це тривало не бiльше однiеi-двох годин, виходив вiн уранцi i досi не хотiв iсти, а крiм того, ще зовсiм недавно було зовсiм свiтло, навiть не починало сутенiти, i ось уже цiлком темно. «Короткi днi, короткi днi!» – сказав вiн сам до себе, злiз iз санчат i пiшов до заiзду.
Угорi на сходах ганку стояв господар, який дуже зрадiв поверненню К. i освiтлював дорогу лiхтарем. Згадавши про вiзника, К. зупинився, десь у темрявi почувся кашель, який напевно належав вiзниковi. Мабуть, вони невдовзi побачаться. Коли К. пiднявся до господаря i шанобливо привiтався, то зауважив, що бiля дверей стоять двое чоловiкiв. Вiн узяв iз рук господаря лiхтар i посвiтив на них. Це були тi, кого вiн уже зустрiчав сьогоднi, iх звали Артур та Єремiя. Вони вiддали честь. Згадавши роки, проведенi у вiйську, цi щасливi часи, К. засмiявся.
– Хто ви? – запитав i перевiв погляд iз одного на другого.
– Вашi помiчники, – вiдповiли вони.
– Це помiчники, – тихо пiдтвердив господар.
– Як? – запитав К. – Ви – моi старi помiчники, якi мали приiхати пiсля мене i на яких я чекаю?
Вони пiдтвердили.
– Гаразд, – сказав К., трохи подумавши. – Добре, що ви приiхали. До речi, – продовжив пiсля невеликоi паузи, – ви сильно запiзнилися. Це недбальство з вашого боку.
– Це досить далеко, – сказав один.
– Досить далеко, – повторив К., – але я зустрiв вас дорогою iз Замку.
– Так, – сказали вони без детальнiших пояснень.
– Де iнструменти? – запитав К.
– У нас немае, – вiдповiли вони.
– Інструменти, якi я вам довiрив, – уточнив К.
– У нас немае, – повторили вони.
– Ну що за люди! – обурився К. – Ви вмiете мiряти землю?
– Нi, – зiзналися помiчники.
– Але якщо ви моi старi помiчники, то мусите вмiти, – сказав К. i пiдштовхнув iх поперед себе до будинку.
Вони сидiли втрьох i мовчки пили пиво в заiздi за невеличким столом. К. – посерединi, справа i злiва його помiчники. У залi, як i вчора ввечерi, був зайнятий, окрiм iхнього, лише один стiл, за ним сидiли селяни.
– Важко з вами, – сказав К. i вкотре вже порiвняв iхнi обличчя. – Як я маю вас розрiзняти? У вас тiльки iмена рiзнi, а все решта схоже, як… – вiн мимоволi затнувся, але потiм продовжив: – У всьому решта ви схожi мiж собою, як змii.
Вони засмiялися.
– Нас завжди без проблем розрiзняли, – сказали вони, виправдовуючись.
– Я вам вiрю, – сказав К. – Бо сам був свiдком цього, але я бачу вас своiми очима, i вони вас не розрiзняють. Тому я буду поводитися з вами, як iз однiею людиною, i називатиму Артур, так звати одного з вас, тебе, чи не так? – запитав К. одного з помiчникiв.
– Нi, – сказав той. – Мене звати Єремiя.
– Це не мае значення, – сказав К. – Я називатиму вас обох Артурами. Якщо я пошлю куди-небудь Артура, ви пiдете вдвох, дам Артуровi якесь завдання, ви виконуватимете його разом, це матиме суттевий недолiк, бо я не зможу використовувати вас для рiзних робiт, зате буде й перевага, бо за все, вам довiрене, будете вiдповiдати разом i нероздiльно. Як саме ви подiлите мiж собою роботу, менi все одно, але спихати один на другого вам не вдасться, я цього не слухатиму, бо ви для мене – одна людина.
Вони трохи подумали i сказали:
– Це для нас було б украй неприемно.
– Ясна рiч, – сказав К. – Це й повинно бути вам неприемно, але так воно буде.
Уже кiлька хвилин К. спостерiгав за селянином, який кружляв довкола iхнього столу та ось нарештi наважився, пiдiйшов до одного з помiчникiв i хотiв прошепотiти йому щось на вухо.
– Перепрошую, – сказав К., стукнув кулаком по столу i пiднявся. – Це моi помiчники, i в нас зараз нарада. Нiхто не мае права нам заважати.
– Прошу, прошу, – злякано сказав селянин i позадкував до свого товариства.
– За дотримуванням цього ви мусите стежити особливо пильно, – сказав К. i знову сiв. – Вам не можна розмовляти нi з ким без мого дозволу. Я тут чужий, i якщо ви моi старi помiчники, то ви також чужi. Тому ми трое мусимо триматися разом, згода?
Вони похапцем простягнули йому руки.
– Заберiть своi лапи, – сказав вiн. – Але мiй наказ залишаеться чинним. Я йду спати й вам раджу зробити те саме. Сьогоднi ми втратили робочий день, отже, завтра мусимо почати якомога швидше. Вам потрiбно дiстати сани для подорожi в Замок, i о шостiй мусите чекати на мене тут, перед порогом.
