скачать книгу бесплатно
– Добре, – сказав один.
Але другий утрутився:
– Ти кажеш «добре», хоча знаеш, що це неможливо.
– Тихо, – сказав К. – Ви, здаеться, починаете вiдрiзнятися один вiд одного.
Але перший також сказав:
– Вiн мае рацiю, без дозволу жоден чужинець не мае права зайти в Замок.
– А де потрiбно взяти дозвiл?
– Не знаю, можливо, в каштеляна.
– Тож ми зателефонуемо туди, берiться за роботу i негайно телефонуйте каштеляновi!
Вони пiшли до апарату i попросили з’еднати, – обое просто зi шкiри лiзли, щоб показати, як стараються догодити, – потiм запитали, чи можна iм разом iз К. завтра вiдвiдати Замок. «Нi» у слухавцi було таким гучним, що долетiло навiть до вух К. Але вiдповiдь була ще бiльш вичерпною i звучала так: «Нi завтра, нi в будь-який iнший день».
– Я сам подзвоню, – сказав К. i встав.
Досi у залi майже не звертали уваги на К. i його помiчникiв, якщо не рахувати сутички з селянином, але пiсля цiеi фрази до них повернулися всi голови. Присутнi пiднялися разом iз К., i попри намагання господаря затримати iх, вишикувалися пiвколом бiля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримае жодноi вiдповiдi. К. довелося попросити iх затихнути, iхньоi думки вiн узагалi не питав.
Звук зуммера у слухавцi був дивним, К. нiколи ранiше не чув нiчого подiбного. Це було схоже на гудiння багатьох дитячих голосiв, чи навiть не гудiння, а спiв, що долинае звiдкись iздалеку, дуже здалеку, так нiби з цього звуку в якийсь неможливий спосiб формуеться один високий, але сильний голос, i так сильно б’е у вухо, наче намагаеться проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись iще глибше. К. слухав, навiть не намагаючись зателефонувати. Сперся лiвим лiктем на телефонний апарат i слухав.
Невiдомо, як довго вiн так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зi словами, що до нього прийшов вiстовий.
– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавцi, бо там раптом озвалися. Вiдбулася наступна розмова:
– Освальд слухае вас, iз ким я розмовляю? – запитав суворий зверхнiй голос. К. почув у ньому невеличкий мовний дефект, який намагалися приховати цiею пiдкресленою суворiстю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловiк на тому кiнцi дроту мiг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здаеться, перекрив собi досить важливий шлях. Нерiшучiсть К. посилила нетерплячiсть його спiврозмовника.
– Хто там? – повторив той i додав: – Я був би дуже вдячний, якби звiдти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.
К. не вiдреагував на це зауваження i раптом прийняв рiшення:
– Телефонуе помiчник пана землемiра.
– Який помiчник? Який пан? Який землемiр?
К. пригадав собi вчорашню телефонну розмову.
– Запитайте Фрiца, – коротко сказав вiн i здивовано зауважив, що це подiяло.
Але ще бiльше вiн був здивований вiд органiзованостi тамтешнiх слуг. Вiдповiдь була:
– Я вже знаю. Вiчно цей землемiр. Добре, добре. Що далi? Який помiчник?
– Йозеф, – сказав К.
Йому трохи заважало перешiптування селян у нього за спиною, здаеться, вони засуджували те, що вiн неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.
– Йозеф? – прозвучало питання у вiдповiдь. – Помiчники називаються, – невеличка пауза, очевидно, вiн запитав iмена в когось iншого, – Артур i Єремiя.
– Це новi помiчники, – сказав К.
– Нi, це старi.
– Це новi, а я старий, я прибув сьогоднi за паном землемiром.
– Нi, – крикнули в слухавцi.
– Тодi хто ж я? – запитав К. спокiйно, як i досi.
І за мить та сама людина iз тим-таки дефектом мовлення сказала:
– Ти – старий помiчник, – але цього разу голос був iнший, глибший, у ньому з’явилося бiльше поваги.
К. услухався у звучання голосу i майже прослухав питання:
– Чого ти хочеш?
Вiн би iз задоволенням поклав слухавку. Вiд цiеi розмови вже можна було нiчого не чекати. Але змушений щось казати, вiн запитав скоромовкою:
– Коли мiй господар може прийти до Замку?
– Нiколи, – прозвучала вiдповiдь.
– Добре, – сказав К. i поклав слухавку.
Селяни пiдступили вже зовсiм упритул. Помiчники косо позирали на К. i намагалися не пiдпустити селян надто близько. Але все це робилося тiльки задля годиться, бо селяни, задоволенi результатом розмови, потроху вiдступали. Тут iхню групу ззаду роздiлив чоловiк, який рiшучим кроком пiдiйшов до К., уклонився i дав йому листа. К. взяв листа до рук i подивився на вiстового, це видалося йому на ту мить важливiшим. Вiстовий був разюче схожий на помiчникiв, – такий самий стрункий, у вузькому вбраннi, такий самий швидкий i спритний у рухах, але все-таки iнший. Краще б йому в помiчники дали цього хлопця! Вiн трохи нагадував К. жiнку з немовлям у хатинi чинбаря. Убраний у майже все бiле, ясна рiч, не шовкове, а зимове, як i в усiх довкола, але його одяг мав у собi витонченiсть та святковiсть, притаманну шовку. Обличчя посланця було свiтлим i вiдкритим, очi – величезними. У посмiшцi промайнуло заохочення, яке вiн невдало спробував приховати, провiвши рукою по обличчю.
– Хто ти? – запитав К.
– Мене звати Варнава, – вiдповiв той. – Я – вiстовий.
Його губи рухалися пiд час розмови м’яко, хоча водночас дуже по-чоловiчому.
– Тобi тут подобаеться? – запитав К. i показав на селян, якi все ще не втратили цiкавостi до нього. Їхнi черепи виглядали так, нiби по них били зверху аж до сплющення, а риси обличчя здавалися сформованими внаслiдок биття, вони пороззявляли роти iз набряклими губами i то втуплювалися в К., то вiдволiкалися на щось iнше, iхнi погляди безцiльно блукали довкола i раптом зупинялися, прилипали до якогось випадкового предмета. Далi К. показав на помiчникiв, якi обiйняли один одного, притислися щоками i посмiхалися чи то напiвсором’язливо, чи то напiвзнущально, показав на всю свою свиту, нав’язану йому випадковими обставинами, i, сподiваючись на таку потрiбну йому зараз довiру, очiкував, що Варнава раз i назавжди збагне рiзницю мiж К. i всiма цими людьми. Але Варнава цiлком щиро, й це було помiтно, не зрозумiв питання, вiн лише чемно прослухав його, як вишколений слуга слухае кожне слово свого господаря, слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим, обмiнявся кiлькома словами з помiчниками, i все це вiльно та невимушено, хоча при цьому вiн i тримався окремо вiд усiх. К. вiдчув, що його поставили на мiсце, хоча й не присоромили, i взявся до принесеного листа, вiдкрив його. У листi було написано:
«Шановний пане! Як вам уже вiдомо, вас прийняли на службу до Замку. Вашим безпосереднiм начальником буде сiльський староста, вiд якого ви довiдаетеся про всi деталi вашоi роботи, а також умови оплати, перед ним ви повиннi будете звiтувати про виконану роботу. Але я особисто також не втрачатиму вас iз поля зору. Варнава, який передав вам цього листа, час вiд часу навiдуватиметься до вас i передаватиме менi вашi побажання. Я завжди готовий допомогти вам у всьому, наскiльки зможу. Я зацiкавлений у тому, щоб працiвники Замку були задоволенi». Далi стояв нечiткий пiдпис, а бiля нього друкованими лiтерами: «Начальник канцелярii».
– Зачекай! – звернувся К. до Варнави, i той вклонився.
Потiм К. покликав господаря i попросив про можливiсть перечитати листа наодинцi в якiйсь вiльнiй кiмнатi. К. спохопився, що Варнава всього-на-всього вiстовий, хоча й викликае до себе довiру, та замовив хлопцевi пиво. При цьому звернув увагу на його реакцiю: Варнава прийняв кухоль дуже радо i вiдразу ж узявся пити. Тодi К. пiшов iз господарем. У заiздi знайшлася лише одна крихiтна вiльна кiмнатка пiд дахом, але навiть i з нею виникли проблеми, бо досi там спали двi служницi, яких тепер потрiбно було кудись переселити. Окрiм того, що з кiмнати забрали служниць, бiльше там нiчого не змiнилося, едине лiжко не було застелене, на ньому лежало кiлька подушок та попона, що залишилися ще вiд попереднiх мешканцiв. На стiнах – репродукцii на релiгiйнi теми i свiтлини солдатiв. Тут навiть не провiтрили, очевидно, сподiвалися, що новий гiсть прибув ненадовго, i не докладали жодних зусиль, щоб затримати його. Але К. на все погодився, закутався в попону, сiв до столу i при свiчцi прочитав листа ще раз.
Текст був неоднорiдним, у деяких мiсцях К. вважали вiльною людиною, з чиею волею рахуються, наприклад, у звертаннi, а також у реченнi, де йшлося про його побажання. Але були й фрази, у яких вiдкрито або приховано його трактували як дрiбного, з позицii начальства майже непомiтного працiвника, i керiвництво повинно було напружитися, щоб «не втрачати його з поля зору». Його безпосереднiм керiвником був сiльський староста, i вiн навiть зобов’язаний перед ним звiтувати, единим колегою ймовiрно мав би стати сiльський полiцай. Усе це, без сумнiву, суперечило одне одному, i то настiльки очевидно, що, мабуть, так було зроблено навмисне. К. нi на мить не дозволив собi божевiльного припущення, що той, хто писав листа, був непевний свого ставлення, вагався, в уявi К. це було несумiсно з такою поважною установою. Вiн бiльше схилявся вбачати тут наданий йому вибiр, а вже вiн мав би самостiйно визначитися, як трактувати сказане в листi. Можна стати справжнiм селянином i мати певний, постiйно пiдкреслюваний, хоча й цiлком умовний зв’язок iз Замком. Або ж навпаки, лише умовно вважатись одним iз селян, а насправдi узгоджувати всю свою роботу iз вказiвками, що iх передаватиме Варнава. К. нi на мить не засумнiвався у своему виборi, вiн не вагався б навiть у тому випадку, якби за весь час, проведений у Селi, ще так нiчого й не збагнув. Тiльки як селянин, якомога бiльше вiддалений од Замку, мiг вiн чогось досягнути в Замку. Тi люди в Селi, якi все ще йому не довiряють, почнуть розмовляти з ним по-iншому, коли вiн стане якщо не iхнiм другом, то хоча б односельцем, коли перестане вiдрiзнятися од Герштекера чи Лаземана, а так мусить статися чимшвидше, бо вiд цього залежить його подальша доля. І тодi перед ним раптом вiдкриються всi шляхи, якi залишаться не лише закритими, а й невидимими, якщо вiн розраховуватиме на милiсть начальства. Але iснувала ще одна небезпека, пiдкреслена в листi, там говорилося про неi зловтiшно, так нiби уникнути цього не вдасться. Це був статус зарахованого на службу. Робота, начальник, праця, оплата, звiт, посада – таких слiв у листi було бiльш нiж достатньо, i навiть коли йшлося про речi бiльш особистi, про них говорилося з тiеi ж точки зору. Якщо К. хотiв найнятися на роботу, вiн мав на це право, але остаточно, без жодних iнших перспектив. К. усвiдомлював, що на нього не будуть тиснути i змушувати, цього вiн не боявся, тим бiльше тут, у Селi, але тягар неприемного оточення, необхiднiсть звикнути до розчарувань, гнiтючiсть непомiтного впливу кожноi прожитоi так митi – цього вiн побоювався, але з цiею небезпекою вiн повинен наважитися на боротьбу. У листi також не замовчувалося того, що К. вже дозволив собi нахабство зробити перший напад в оголошенiй вiйнi, якщо вiйну таки оголошено. Натяк був дуже тонкий, i лише неспокiйне сумлiння, неспокiйне, не йдеться про нечисте, – могло зауважити цi чотири слова «як ви вже знаете», що стосувалися його зарахування на службу. К. дав про себе знати, i з цiеi митi, як зазначалося в листi, вiн усвiдомлював, що його зараховано.
К. зняв картину зi стiни i причепив на цвяшок листа, вiн житиме в цiй кiмнатi, отже, лист також повинен бути тут.
Потiм вiн спустився до загального залу. Варнава сидiв iз помiчниками за одним столом.
– Ось i ти, – сказав К. просто так, бо радий був побачити Варнаву.
Той вiдразу пiдхопився. Щойно К. зайшов, селяни теж повставали, щоб пiдiйти ближче, вони вже звикли постiйно ходити за К.
– Чого ви весь час вiд мене хочете? – вигукнув К.
Вони не образилися i повiльно повернулися на своi мiсця. Один iз них, вiдходячи, сказав на свое виправдання з якоюсь незрозумiлою посмiшкою, що вiдбилась i на iнших обличчях:
– Щоразу якiсь новини. – І вiн облизав губи, так нiби новини можна було з’iсти.
К. не сказав нiчого на знак примирення, вiн вирiшив, що буде непогано, коли вони матимуть до нього трохи бiльше поваги, але не встиг сiсти поряд iз Варнавою, як вiдчув чиесь дихання в себе за спиною; селянин прийшов буцiмто за сiллю, але К. так розлютився й тупнув ногою, що той пiшов геть без сiльнички. Було й справдi неважко примусити К. втратити контроль над собою, вистачало напустити на нього селян, iхне нав’язливе спiвчуття дратувало бiльше, нiж замкнутiсть iнших, але це також була замкнутiсть, бо якби К. вирiшив сiсти за один стiл iз селянами, вони швидше за все пересiли б за iнший. Тiльки присутнiсть Варнави стримувала його вiд скандалу. Але вiн усе-таки загрозливо повернувся до присутнiх, а вони теж дивилися в його бiк. Коли вiн побачив, як вони всi разом сидять на своiх мiсцях, не розмовляючи один iз одним, не пов’язанi мiж собою, об’еднанi тiльки цим поглядом на К., йому здалося, що вони переслiдували його зовсiм не зi зла. Можливо, вони справдi хотiли щось вiд нього, просто не знали, як це сказати. Або причина криеться в поширенiй тут дитиннiй поведiнцi, хiба не по-дитячому виглядав господар, який тримав обома руками пиво, що його нiс комусь iз вiдвiдувачiв, а потiм застиг i дивився на К. так уважно, що навiть не почув, як його кликала дружина, визирнувши з кухонного вiконця. Трохи заспокоений, К. повернувся до Варнави, вiн би з радiстю позбувся товариства помiчникiв, але не мiг знайти для цього вiдповiдноi пiдстави. Зрештою, вони мовчки втупилися кожен у свое пиво.
– Я прочитав листа, – почав К. – Ти знаеш змiст?
– Нi, – вiдповiв Варнава, його погляд говорив бiльше, нiж слова.
Можливо, К. помилявся, приписуючи йому надто багато хорошого, а селянам – поганого, але присутнiсть Варнави тiшила К.
– У листi йдеться й про тебе – ти повинен час вiд часу передавати моi повiдомлення керiвництву i навпаки, тому я подумав, що ти знаеш змiст.
– Менi наказали, – пояснив Варнава, – тiльки передати листа, зачекати, поки його прочитають i, якщо буде необхiднiсть, принести назад письмову чи усну вiдповiдь.
– Добре, – сказав К. – Немае необхiдностi записувати, передай пановi начальнику, – як його там звати? Я не змiг прочитати пiдпис.
– Кламм, – вiдповiв Варнава.
– Отже, передай пановi Кламму мою подяку за те, що мене зарахували на службу, а також за його люб’язнiсть, яку я дуже цiную, тим бiльше, що я ще нiчим себе не проявив. Я готовий виконувати будь-якi його вказiвки. Особливих побажань у мене сьогоднi немае.
Варнава все уважно вислухав i попросив дозволу повторити повiдомлення. К. дозволив йому, i Варнава повторив усе слово в слово. Потiм устав, щоб попрощатися.
Досi К. уважно стежив за тим, як реагуе Варнава на його слова, а тепер подивився на нього ще раз. Вони були приблизно одного зросту, але здавалося, нiби посланець дивиться на К. згори донизу, хоча робить це з дуже покiрним виразом обличчя, хлопець узагалi не виглядав на здатного принижувати когось. Зрештою, вiн був лише вiстовим, не знав змiсту листiв, якi розносив, але сам його погляд, його посмiшка, його хода теж несли в собi якесь повiдомлення, навiть якщо вiн про це не здогадувався. І К. подав йому руку, чим явно здивував, Варнава збирався обмежитися звичайним поклоном.
Перед тим як вiдчинити дверi, вiн iще трохи постояв, спершись плечем об одвiрок, i оглянув кiмнату поглядом, що вже не стосувався нiкого конкретного. Вiдразу пiсля його виходу К. сказав помiчникам:
– Я принесу з кiмнати своi нотатки, i ми обговоримо план роботи.
Вони хотiли супроводжувати його, але К. iх зупинив:
– Залиштеся!
Попри це вони таки збиралися пiти за ним, i К. змушений був повторити свiй наказ суворiше. У коридорi Варнави уже не було, хоча вiн щойно вийшов. Перед будинком випав свiжий снiг, але i там К. не побачив хлопця. Вiн покликав:
– Варнаво!
Вiдповiдi не було. Можливо, вiн ще десь у заiздi? Напевно, так воно i е. К. ще раз з усiеi сили прокричав iм’я. Звук прогуркотiв у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала вiдповiдь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у вiдповiдь i вирушив назустрiч; там, де вони побачили одне одного, заiзду вже не було видно.
– Варнаво, – сказав К. i не змiг стримати тремтiння в голосi. – Я хотiв тобi ще щось сказати. Я подумав, що менi буде досить незручно залежати вiд твоiх принагiдних вiзитiв, якщо я потребуватиму чогось iз Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто лiтаеш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знае, скiльки менi б довелося чекати на твiй наступний прихiд.
– Ти можеш попросити керiвництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначенi тобою години.
– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, менi цiлий рiк не буде що передати, а через чверть години пiсля твого вiдходу трапиться невiдкладна справа.
– То що, менi переказати керiвництву, щоб мiж вами налагодили iнший зв’язок, не через мене?
– Нi, нi, – сказав К. – Я згадав про це мiж iншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.
– Може, нам слiд повернутися назад до заiзду, щоб ти мiг дати менi нове доручення?
І вiн зробив крок у напрямку до заiзду.
– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.
– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.
– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К. – Ти ж сам бачив, якi настирливi цi селяни.
– Але ж ми можемо пiти до твоеi кiмнати, – запропонував Варнава.
– Це кiмната служниць, – заперечив К. – Там брудно i душно; щоб не залишатися в нiй, я вирiшив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти своi вагання. – Вiзьми мене пiд руку, ти йдеш упевненiше, нiж я.
І К. вчепився в його лiкоть. Було зовсiм темно, обличчя свого супутника К. взагалi не бачив, а постать виднiлася дуже нечiтко, його руку вiн знайшов навпомацки. Варнава не заперечував, i вони пiшли геть вiд заiзду. К. вiдчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, i затримуе його. За iнших обставин через цю дрiбницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снiгу сьогоднi вранцi, тепер у нього був Варнава, який мiг витягти його на собi. Але вiн вiдганяв геть такi думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немае нiчого важливiшого, анiж спiльне просування вперед.
Вони йшли, але К. не орiентувався, куди саме, не мiг нiчого впiзнати. Навiть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таемницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб iти вперед, забирали в нього здатнiсть мислити. Думки не зосереджувалися на метi iхньоi подорожi, а плуталися. Час вiд часу вiн згадував рiдну домiвку, i цi спогади переповнювали його. Там також у центрi села стояла церква, з одного боку бiля неi примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кiлька хлопцiв змогли видертися на цей мур, але К. не став одним iз них. Дiти хотiли побувати на мурi не з цiкавостi, адже на цвинтарi для них уже не залишилося таемниць пiсля того, як вони не раз заходили туди крiзь маленькi загратованi ворiтця. Гладенький i високий мур приваблював iх своею недосяжнiстю, i вони прагнули вилiзти на нього. Одного ранку порожню i тиху площу заливало свiтло. К. не бачив цю площу такою нi до того, нi згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому мiсцi, де вiн стiльки разiв здавався i вiдступав, вiн iз першоi ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камiнцi з-пiд його нiг ще сипалися донизу, а вiн уже був нагорi. Установив прапорець, вiтер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потiм довкола i навiть через плече на вкопанi в землю хрести; цiеi митi не було на свiтi нiкого бiльшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зiгнав К. донизу суворим поглядом. Зiстрибуючи донизу, К. поранив колiно i ледь дiстався додому, але таки побував на мурi. Вiдчуття цiеi перемоги, як тодi здавалося, дасть йому опору на все життя, i це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато рокiв, у цю заснiжену нiч, поряд iз Варнавою, йому допомiг саме цей спогад.
Вiн сильнiше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосуеться напрямку iхнього руху, то наскiльки К. мiг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки вiн присягнувся, що нiякi труднощi, навiть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескiнченною? У денному свiтлi Замок виглядав досить легкодоступною цiллю, а вiстун мав би знати найкоротший шлях.
І тут Варнава зупинився. Де вони? Далi дороги немае? Варнава попрощаеться з К.? Це йому не вдасться. К. так мiцно вчепився в руку Варнави, що заболiла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовiрне, i вони вже в Замку або ж перед його ворiтьми? Але ж вони жодного разу не пiдiймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провiв його якоюсь стежкою, що пiдiймаеться непомiтно?
– Де ми? – тихо запитав К. бiльше себе, нiж свого супутника.
– Удома, – вiдповiв Варнава.
– Удома?
– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починаеться спуск.
– Спуск?
– Лише кiлька крокiв, – додав вiн i вже стукав у дверi.
Дверi iм вiдчинила якась дiвчина, i вони опинилися на порозi великоi хати майже в повнiй темрявi, крихiтна гасова лампа висiла десь далеко всерединi, злiва над столом.
– Хто це з тобою, Варнаво? – запитала дiвчина.
– Землемiр, – вiдповiв той.
– Землемiр, – повторила дiвчина голоснiше, звертаючись до людей за столом.
