скачать книгу бесплатно
З-за столу пiднялися двое старих людей, чоловiк i жiнка, та ще одна дiвчина. Вони привiталися з К. Варнава познайомив К. з усiма – це були його батьки та сестри Ольга й Амалiя. К. неуважно глянув у iхнiй бiк, з нього зняли мокре пальто i повiсили сушитися бiля пiчки, вiн не пручався.
Отже, не вони опинилися вдома, а лише Варнава. Але чому вони прийшли сюди? К. вiдвiв Варнаву вбiк i запитав:
– Чому ти пiшов додому? Чи ви живете поблизу Замку?
– Поблизу Замку? – повторив Варнава, нiби не зрозумiв.
– Варнаво, – сказав К. – Ти ж хотiв iти з кнайпи до Замку.
– Нi, пане, – заперечив Варнава. – Я хотiв iти додому. До Замку я пiду аж завтра вранцi, я нiколи там не ночую.
– Отже, ти не збирався йти до Замку, а лише сюди? – посмiшка Варнави вже не здавалася К. такою пiдбадьорливою, та й сам вiстовий виглядав уже не так привабливо. – Чому ж ти менi нiчого не сказав?
– Ти не питав, пане, – сказав Варнава. – Ти збирався дати менi доручення, але не хотiв зробити цього нi в кнайпi, нi у своiй кiмнатi, тож я подумав, що це можна без перешкод зробити в моiх батькiв. Якщо ти накажеш, вони зараз вийдуть iз кiмнати; ти можеш також тут переночувати, якщо тобi в нас бiльше подобаеться. Я зробив щось не так?
К. не вiдповiв. Отже, трапилося непорозумiння, пiдступна, каверзна помилка, а К. йому цiлком довiрився. Дав себе зачарувати цiй блискучiй, наче шовк, куртцi, яку вiн зараз розстiбае, а пiд нею з’являеться сiра, брудна, в багатьох мiсцях позашивана сорочка з грубого полотна, яка обтягуе могутнiй i незграбний торс наймита. І вся довколишня атмосфера не лише вiдповiдала цьому враженню, а ще й погiршувала його. Старий батько, хворий на подагру, пересувався, обмацуючи предмети руками, його ноги майже не згиналися, i вiн мiг лише дуже повiльно совгати ними. Мати зi складеними на грудях руками теж могла ступати лише дрiбними кроками через свою неймовiрну повноту. І батько, i мати вийшли зi свого кутка до К. вiдразу, щойно гiсть переступив порiг, але досi не могли подолати цiеi незначноi вiдстанi. Бiлявi сестри, схожi мiж собою й до Варнави, але з грубiшими рисами обличчя, мiцнi i сильнi служницi, вони стояли бiля прибульцiв i чекали вiд К. якогось привiтання. Та К. не мiг нiчого з себе видушити. Вiн думав, що кожен тут, у Селi, важливий для нього, i це була правда, але вона не стосувалася людей, що стояли перед ним, цi люди його не обходили. Якби вiн був здатен самостiйно подолати дорогу назад, до заiзду, вiн уже пiшов би геть. Можливiсть потрапити до Замку вранцi разом iз Варнавою його не приваблювала. Зараз, уночi, непомiчено, вiн би проникнув до Замку в супроводi Варнави. Але того Варнави, яким хлопець здавався досi, людини, найближчоi К. з усiх, кого вiн наразi тут зустрiв, i такоi, що набагато тiснiше пов’язана iз Замком, нiж на це вказувала позiрна скромнiсть ii посади. Але з нащадком цiеi сiм’i, яка вже сидiла за столом i з якою вiстовий був одним цiлим, з хлопцем, якому навiть не дозволялося ночувати в Замку, а це багато про що свiдчить, з такою особою попiд руку йти до Замку серед бiлого дня було неможливо, ця спроба виглядала б безнадiйно смiшною.
К. присiв на пiдвiконня i вирiшив, що проведе тут усю нiч i не прийме вiд цiеi сiм’i бiльше жодних послуг. Люди в Селi, якi вiдсилали його геть, або тi, що боялися його, здавалися зараз менш небезпечними, бо вони просто залишали його напризволяще, давали можливiсть зiбратися з силами. А такi псевдопомiчники, що замiсть привести його до Замку влаштовують невеличкий маскарад i ведуть до себе додому, тiльки вiдволiкають i, свiдомо чи мимоволi, пiдривають його сили. Вiн не вiдреагував, коли його покликали до столу, i залишився сидiти на пiдвiконнi з похнюпленою головою.
Тодi встала Ольга, лагiднiша з двох сестер, у нiй була навiть якась дiвоча несмiливiсть, пiдiйшла до К. i запросила його до столу. Там уже е хлiб i сало, а пиво вона зараз принесе.
– Звiдки? – запитав К.
– З шинку, – вiдповiла вона.
Це дуже пiдходило К. Вiн попросив ii не приносити пива, а вiдпровадити його до шинку, бо вiн мае там iще закiнчити важливу роботу. Тут з’ясувалося, що вона йде не так далеко, не аж до його заiзду, а значно ближче, до «Панського двору». Але К. попросив ii все одно вiдпровадити його, бо подумав собi, що, можливо, там знайдеться можливiсть переночувати; гiрше за лiжко в цiй хатi нiчого бути не може. Ольга вiдповiла не вiдразу, спершу озирнулася на стiл. З-за столу встав ii брат i закивав, погоджуючись:
– Якщо пановi так хочеться.
Ця фраза мало не переконала К. вiдмовитися од своеi iдеi, бо якщо Варнава погоджуеться, отже, справа безнадiйна. Але коли почали обговорювати питання, чи пустять К. до «Панського двору», i всi висловили сумнiв, К. знову наполiг на бажаннi йти разом з Ольгою, навiть не завдаючи собi клопоту вигадати для цього правдоподiбну причину. Ця сiмейка повинна сприймати його таким, яким вiн е насправдi, вiн не вiдчував перед нею жодного сорому. Його трохи збивала з пантелику лише Амалiя своiм серйозним, прямим, незворушним, можливо, навiть трохи тупуватим поглядом.
Недовгою дорогою до кнайпи К. мiцно вчепився в руку Ольги, i вона тягнула його майже так само, як перед тим ii брат, по-iншому К. не мiг собi дати ради. Поки вони йшли, К. довiдався, що ця кнайпа призначена тiльки для чиновникiв iз Замку, якi iли, а часом навiть ночували там, якщо мали справи у Селi. Ольга розмовляла з К. тихо, нiби звiрялася йому, з нею було приемно йти, майже як iз ii братом. К. не хотiв пiддаватися цiй приемностi, але вiдчуття було сильнiше за нього.
Заiзд виглядав дуже схожим на той, що в ньому оселився К. У Селi взагалi не iснувало великих зовнiшнiх вiдмiнностей, зате дрiбнi вiдразу впадали в око. На ганку були поруччя, над дверима висiв красивий лiхтар. При входi над iхнiми головами затрiпотiв прапор iз гербом графа. У передпокоi вони зустрiли господаря, очевидно, той саме оглядав своi володiння, його крихiтнi очка подивилися кудись повз К. чи то уважно, чи то заспано, i вiн сказав:
– Пан землемiр може зайти тiльки до шинку.
– Звичайно, – сказала Ольга i вступилася за К. – Вiн тiльки супроводжуе мене.
Але К. невдячно вiдiйшов од Ольги i вiдвiв господаря вбiк. Ольга терпляче чекала в кiнцi коридору.
– Я б хотiв тут переночувати, – сказав К.
– Це, на жаль, неможливо, – вiдповiв господар. – Ви, мабуть, не знаете, але цей будинок можуть використовувати тiльки працiвники Замку.
– Можливо, iснуе таке правило, – сказав К. – Але думаю, для мене знайдеться якийсь куточок.
– Я б iз задоволенням пiшов вам назустрiч, – вiдповiв господар. – Але крiм суворостi заборони, що про неi ви говорите як людина чужа, здiйснити ваше прохання цiлком неможливо ще й з тiеi причини, що пани, якi тут мешкають, страшенно вразливi. Я переконаний, що вони не здатнi або принаймнi не готовi витримати самого лише вигляду чужинця. Тож якби я дозволив вам переночувати, а потiм вас би випадково побачили, – а випадковiсть, знаете, завжди перебувае на боцi влади, – то не лише для мене все було б утрачено, але й для вас. Звучить непереконливо, але така правда.
Цей високий, защiбнутий до останнього гудзика пан одною рукою сперся на стiну, другу тримав на боцi, ноги поставив навхрест. Вiн нахилився до К. i говорив iз ним так, нiби довiряв важливу таемницю, здавалося, вiн не мав жодного вiдношення до Села, хоча його темне вбрання i виглядало по-селянськи святково.
– Я вiрю вам, – сказав К. – І зовсiм не маю на метi недооцiнювати важливостi заборони, мабуть, я невдало висловився. Хочу зазначити тiльки одне: у мене високi знайомства в Замку, i незабаром будуть ще вищi, це захистить вас вiд небезпеки, яка могла б виникнути в разi моеi ночiвлi тут, а також гарантуе, що я можу дуже добре вiддячити за таку невеличку послугу.
– Я знаю, – сказав господар i повторив: – Я знаю.
К. збирався висловити свое прохання ще наполегливiше, але розгубився пiсля такоi вiдповiдi господаря, тому тiльки запитав:
– Багато людей iз Замку сьогоднi ночуе?
– У цьому планi сьогоднi вдалий день, – багатообiцяюче сказав господар. – Залишився тiльки один чиновник.
К. все ще не наважувався наполягати, але сподiвався, що його вже майже залишили, тому про всяк випадок запитав тiльки iм’я пана.
– Кламм, – сказав господар мiж iншим, озираючись при цьому на свою дружину, яка прошарудiла повз них спiдницями дивовижно зношеноi, старомодноi сукнi, переобтяженоi надто численними рюшами i складками, хоча колись ця сукня, безумовно, виглядала по-мiському розкiшно. Господиня прийшла за чоловiком на прохання гостя-начальника. Перед тим як пiти, господар iще раз озирнувся на К., нiби не вiн сам, а К. мав тепер вирiшити справу ночiвлi. К. нiчого не мiг сказати, особливо у свiтлi того, що саме його начальник опинився сьогоднi тут. Ця новина змусила його розгубитися. К. сам собi не мiг цього до кiнця пояснити, але вiдчував себе перед Кламмом значно менш вiльно, нiж перед Замком загалом. К. зовсiм не боявся бути впiйманим тут у сенсi сказаного господарем, але це виглядало б як дрiбна шкода, легковажно заподiяна людинi, якiй чимось завдячуеш. При цьому вiн iз жалем констатував, що в цьому вiдчуттi проявляються першi наслiдки його пiдпорядкованостi керiвництву, його статусу зарахованого на службу, а також те, що, навiть помiтивши цi ознаки, вiн не в змозi боротися з ними. Тому вiн стояв, кусаючи губи, i мовчав. Господар iще раз зиркнув на К. перед тим, як зникнути за дверима. К. подивився йому вслiд i продовжував стояти на мiсцi, аж поки не пiдiйшла Ольга й не потягла його вперед.
– Що ти хотiв вiд господаря? – запитала Ольга.
– Я хотiв тут переночувати, – вiдповiв К.
– Ти ж ночуватимеш у нас, – здивувалася дiвчина.
– Звичайно, – вiдповiв К. i замовк, iй довелося самостiйно трактувати його слова.
Роздiл третiй
У просторому шинку, середина якого була нiчим не заставлена, попiд стiнами, зверху на бочках i довкола них, сидiли селяни, але виглядали вони трохи по-iншому, нiж у заiздi, де зупинився К. Тутешнi вiдвiдувачi були чистiшi, вбранi в майже однаковi, сiро-жовтi теплi куртки з цупкоi тканини i вузькi штани. Це були невисокi чоловiки, на перший погляд дуже подiбнi мiж собою, iз пласкими, скуластими обличчями, хоча й досить щокатi. Вони сидiли тихо i майже не рухалися, прибулих провели повiльними й байдужими поглядами. Але те, що iх було так багато i вони сидiли так тихо, справило враження на К. Вiн знову взяв Ольгу пiд руку, щоб пояснити свою присутнiсть тут. У кутку пiднявся знайомий Ольги i хотiв пiдiйти, але К. повернув дiвчину за лiкоть в iншому напрямку. Нiхто, крiм неi, не мiг цього помiтити, а вона не пручалась i тiльки з посмiшкою глянула вбiк.
Пиво наливала дiвчина на iм’я Фрiда. Непримiтна, маленька бiлявка з сумними очима i запалими щоками, але вражав ii погляд, у якому вiдчувалася якась особлива зверхнiсть. Коли вона глянула на К., йому здалося, що цей погляд уже прийняв за нього чимало рiшень, зокрема в питаннях, про iснування яких вiн не здогадувався, та цей погляд переконав його, що вони таки iснують. К. уважно стежив за Фрiдою збоку, поки вона розмовляла з Ольгою. Ольга i Фрiда, здаеться, не були подругами, вони обмiнялися лише кiлькома байдужими фразами. К. вирiшив iм допомогти i запитав Фрiду прямо:
– Ви знаете пана Кламма?
Ольга засмiялася.
– Чому ти смiешся? – роздратовано запитав К.
– Я не смiюся, – заперечила вона, продовжуючи реготати.
– Ольга поводиться як маленька дiвчинка, – сказав К. i перехилився через стiл, щоб ще раз упiймати погляд Фрiди. Але вона опустила очi й тихо запитала:
– Хочете побачити пана Кламма?
К. хотiв. Вона показала на дверi злiва вiд себе.
– Тут е невеличка дiрка, крiзь неi ви можете подивитися.
– А люди довкола? – запитав К.
Вона вiдкопилила нижню губу i неймовiрно м’якою рукою потягла К. до дверей. Крiзь щiлину, очевидно, просвердлену тут, щоб пiдглядати, К. побачив майже все сусiдне примiщення.
За письмовим столом у центрi кiмнати, у зручному крiслi з круглою спинкою сидiв Кламм, яскраво освiтлений лампою, що висiла просто над ним. Вiн був середнього зросту, товстий i вайлуватий. Обличчя ще виглядало гладеньким, але щоки вже трохи опустилися донизу пiд вагою рокiв. Досить довгi чорнi вуса. Криво вбране пенсне поблискувало, й очей не було видно. Якби Кламм сидiв за столом прямо, К. бачив би тiльки його профiль, але чиновник повернувся в бiк дверей, тому К. мiг дивитися просто в обличчя свого начальника. Лiвий лiкоть Кламм поклав на стiл, праву руку, яка тримала сигару марки «Вiрджинiя», – на колiно. На столi, оточеному високим кантом, стояв кухоль пива, кант заважав добре роздивитися, чи лежать там ще якiсь папери, але здавалося, що стiл порожнiй. Для певностi К. попросив Фрiду зазирнути в дiрочку й пiдтвердити побачене. Але оскiльки дiвчина незадовго перед тим була в кiмнатi, то могла з певнiстю засвiдчити К., що нiяких паперiв на столi не було. К. запитав Фрiду, чи йому вже час iти, але вона вiдповiла, що вiн може спостерiгати крiзь щiлину так довго, як йому подобаеться. К. залишився тепер наодинцi з Фрiдою, Ольга, як К. зауважив краем ока, пiшла до свого знайомого i тепер сидiла на бочцi з пивом та дригала ногами.
– Фрiдо, – прошепотiв К. – Ви добре знаете пана Кламма?
– О так, – сказала вона. – Дуже добре.
Фрiда нахилилася до К., i йому аж тепер впало у вiчi, що свою легеньку кремову блузку з глибоким вирiзом дiвчина поправляла доволi грайливо. На ii худорлявому тiлi ця блузка виглядала недоречно. Потiм вона сказала:
– Ви пам’ятаете, як Ольга смiялася?
– Так, вона дуже невихована, – сказав К.
– Не зовсiм так, – примирливо заперечила Фрiда. – У неi була причина для смiху. Ви питаете, чи знаю я Кламма, а я таки знаю, – у цьому мiсцi вона випросталася й кинула на К. свiй переможний погляд, який важко було пов’язати зi сказаним ранiше. – Я його коханка.
– Коханка Кламма? – перепитав К.
Вона кивнула.
– Тодi ви, – сказав К. з посмiшкою, щоб це не прозвучало занадто серйозно, – дуже поважна особа для мене.
– Не лише для вас, – сказала Фрiда дружнiм тоном, хоча й не вiдповiла на його посмiшку. Але К. знайшов спосiб подолати ii зверхнiсть i скористався ним. Вiн запитав:
– Ви вже були в Замку?
Це не подiяло, бо вона вiдповiла:
– Нi, але хiба не досить того, що я стою тут, за шинквасом?
Їi марнославство було неймовiрним, i, здаеться, вона хотiла задовольнити його саме на К.
– До речi, – сказав К., – у цьому шинку справа поставлена добре.
– Це дiйсно так, – погодилася дiвчина. – А починала я з догляду за худобою в заiздi «Бiля мосту».
– Цими нiжними ручками? – сказав К. напiвпитально i сам не зрозумiв, чи вiн просто хоче пiдсипатися до неi, чи справдi вона його зачарувала. Їi руки дiйсно були маленькi й тендiтнi, але iх можна було б назвати й слабкими та невиразними.
– Тодi нiхто на це не зважав, – сказала вона. – Та й зараз…
К. подивився на неi запитально, але вона похитала головою i не хотiла говорити далi.
– Звичайно, – сказав К. – У вас е своi таемницi, i ви не будете iх вiдкривати комусь, кого знаете якихось пiвгодини i хто ще не мав нагоди розповiсти, що вiн за один.
Але це була невчасна фраза, вона нiби вивела Фрiду з такоi сприятливоi для К. замрiяностi. Дiвчина витягла зi шкiряноi торбинки у себе на поясi дерев’яний корок, встромила його у дiрку для спостереження i сказала К., намагаючись не показувати змiни настрою:
– Усе, що стосуеться вас, я знаю. Ви – землемiр. – І додала: – А тепер я мушу працювати.
І вона зайняла свое мiсце за шинквасом, куди пiдiйшли один за одним кiлька вiдвiдувачiв, щоб наповнити своi кухлi. К. хотiв ще раз непомiтно переговорити з нею, тому взяв iз полицi порожнiй кухоль i пiдiйшов до неi.
– Ще тiльки одне слово, панно Фрiдо, – сказав вiн. – Для того щоб пiднятися з доглядальницi худоби до шинкарки, потрiбна неймовiрна сила духу, та й сам випадок незвичайний, але хiба такiй людинi, як ви, варто на цьому зупинятися? Безглузде питання. З ваших очей, тiльки не смiйтеся з мене, панно Фрiдо, промовляе не так уже здобута перемога, як готовнiсть до майбутньоi боротьби. Та перед людиною, що прагне досягнути мети, виникае стiльки перешкод. І що вища мета, то бiльшими стають перешкоди, тому немае нiчого неприродного в прагненнi забезпечити собi пiдтримку iншоi людини. Нехай незначноi i невпливовоi, але такоi, що теж не полишае боротьби. Можливо, ми могли б спокiйно поговорити про це наодинцi, коли за нами не спостерiгатимуть стiльки чужих очей.
– Я не розумiю, чого ви хочете, – сказала вона, i в ii голосi цього разу мимоволi прозвучали не стiльки перемоги ii життя, скiльки нескiнченнi розчарування. – Чи не запраглося вам часом вiдбити мене у Кламма? О Боже! – вона розвела руками.
– Ви бачите мене наскрiзь, – сказав К. так, нiби його втомила ii недовiра. – Саме таким i був мiй потаемний план. Ви повиннi покинути Кламма i стати моею коханкою. А тепер я можу йти. Ольго! – покликав вiн. – Ми йдемо додому.
Ольга слухняно зiстрибнула з бочки, але приятелi вiдразу обступили ii тiсним колом i не вiдпускали. Тут Фрiда раптом загрозливо подивилася на К. i тихо сказала:
– То коли я можу з вами поговорити?
– Чи мiг би я тут переночувати? – запитав К.
– Так, – вiдповiла Фрiда.
– Може, я вiдразу залишуся тут?
– Вийдiть iз Ольгою надвiр, щоб я могла забрати звiдси людей, а за якийсь час приходьте.
– Добре, – сказав К. i нетерпляче чекав на Ольгу.
Але селяни не вiдпускали ii. Вони придумали танець i оточили сестру Варнави колом, час вiд часу хором скрикували, i тодi хтось один пiдскакував до Ольги, мiцно обiймав ii рукою за талiю i кiлька разiв кружляв довкола себе. Танець ставав дедалi швидшим, жадiбнi та хрипкi вигуки майже зливалися в суцiльний крик. Спершу Ольга хотiла з посмiшкою вирватися з кола, але тепер, iз розтрiпаним волоссям, тiльки перелiтала з рук до рук.
– Ось яких людей менi сюди присилають, – сказала Фрiда i гнiвно прикусила своi тонкi губи.
– Хто вони такi? – запитав К.
– Слуги Кламма, – вiдповiла Фрiда. – Вiн постiйно приводить iх сюди, це мене так дратуе. Я навiть не пам’ятаю, що я вам сьогоднi сказала, пане землемiр, пробачте, якщо це було щось неприемне; цi люди виннi в усьому, я не знаю нiкого, хто був би вартий бiльшоi зневаги i погорди, нiж вони, але мушу наливати iм пиво. Я багато разiв просила Кламма залишати iх удома, хоча б вiн мiг мене трохи поважати, якщо вже менi доводиться терпiти всю решту чиновникiв, але всi прохання даремнi. Щоразу, за годину до його приходу, вони вдираються сюди, неначе худоба в стiйло. А iм i справдi мiсце в стайнi. Якби не те, що ви тут, я вiдчинила б дверi i примусила Кламма самого iх виганяти.
– А хiба вiн iх не чуе? – запитав К.
– Нi, – вiдповiла Фрiда. – Вiн спить.
– Як! – скрикнув К. – Як спить? Коли я зазирав до кiмнати, вiн сидiв за столом i не спав.
– Вiн i далi так сидить, – сказала Фрiда. – Вiн спав уже тодi, коли ви зазирали, iнакше я б вам цього не дозволила. У такiй позi вiн спить. Урядники страшенно багато сплять, у це важко повiрити. Зрештою, якби вiн не спав так багато, чи мiг би вiн стерпiти цих людей? Тепер доведеться менi самiй iх виганяти.
Вона вихопила з кутка нагайку i одним, не надто певним стрибком, схожим на рухи молодого ягняти, скочила до танцюючих. Спочатку вони розступилися, нiби запрошуючи ii до танцю, i кiлька секунд здавалося, нiби Фрiда i справдi зараз кине нагайку, але потiм вона ii таки пiдняла.
– В iм’я Кламма! – крикнула вона. – До стайнi! Усi до стайнi!
Лише тодi вони збагнули, що справа серйозна, з незрозумiлим для К. страхом вiдступили назад, хтось штовхнув дверi, крiзь якi вiйнуло свiже повiтря, всi зникли разом iз Фрiдою, яка, мабуть, пiдганяла iх нагайкою до самоi стайнi.
У несподiванiй тишi К. раптом почув кроки iз коридору. Задля певностi вiн скочив за шинквас, бо тiльки там можна було сховатися. Йому не заборонили перебувати в шинку, але оскiльки вiн збирався тут заночувати, не варто було зараз показуватися нiкому на очi. Тому коли вiдчинилися дверi, вiн сховався пiд стiл. Існувала небезпека бути знайденим i там, але на це вiн приготував досить правдоподiбне пояснення, що заховався вiд п’яних слуг. Зайшов господар.
– Фрiдо! – покликав вiн i перейшовся кiмнатою з кутка в куток.
На щастя, незабаром повернулася Фрiда, нiчого не сказала про К., поскаржилася на селян i стала за шинквас, сподiваючись знайти там К. Тепер вiн мiг доторкнутися до ii ноги i вiдчув себе спокiйнiше. Оскiльки Фрiда не згадала про К., це змушений був зробити господар.
– А де землемiр? – запитав вiн.
Вiдчувалося, що вiн був добре вихованим чоловiком, адже йому постiйно доводилося досить близько спiлкуватися з високими посадовцями, але з Фрiдою вiн говорив iз особливою повагою, це впадало у вiчi насамперед тому, що в розмовi вiн продовжував залишатися начальником, а вона – пiдлеглою, хоча й достатньо зухвалою.
