скачать книгу бесплатно
Лурд: нападки на вiру в чудеса – це нападки й на церкву. З таким самим правом вiн мiг би повсюди виступати проти церков, процесiй, сповiдей, негiгiенiчних процедур, позаяк не можна довести, що молитви допомагають. Карлсбад – iще бiльше шахрайство, нiж Лурд, тiльки Лурд мае ту перевагу, що туди iдуть iз найглибшою вiрою. А як стоять справи з упертими думками щодо операцiй, сироваткового лiкування, щеплень, лiкiв?
I все ж таки: величезний шпиталь для бездомних тяжкохворих; бруднi ночви у баптистерiях; пiдводи, що чекають на спецiальнi потяги; лiкарськi комiсii; величезнi хрести з електричних лампочок на горах; папа щороку одержуе по три мiльйони. Мимо проходить священик iз дароносицею, якась жiнка на ношах кричить: «Я здорова!» Їi кiстковi сухоти залишаються без змiн.
Дверi трохи прочиняються. З’являеться випростана рука з револьвером.
Тюргайм, II, 35, 28, 37: нема нiчого солодшого, нiж кохання, нiчого веселiшого, нiж кокетування; 45, 48: евреi.
10 лютого. Одинадцята година, пiсля прогулянки. Свiжiший, нiж звичайно. Чому?
1. Макс сказав, що я спокiйний.
2. Фелiкс збираеться одружитись (посварився був iз ним).
3. Я залишуся сам, якщо Ф. мене все ж таки не хоче.
4. Запрошення вiд панi X. i роздуми про те, як я iй вiдрекомендуюсь.
Випадково пiшов не звичайним шляхом, а протилежним, а саме Кеттенштег, Градчин, Карлсбрюке. Звичайно я на цьому шляху мало не падаю, а сьогоднi, йдучи з протилежного боку, нiби трохи пiдвiвся.
11 лютого. Нашвидку перечитав «Гете» Дiльтея, неймовiрне враження, захоплюе цiлком, чому не можна спалахнути й згорiти у цьому вогнi? Чи пiти за велiнням, навiть якщо його не чуеш? Сидiти в крiслi посеред своеi порожньоi кiмнати й дивитися в паркет. Закликати в гiрськiй ущелинi «Вперед!» i чути з усiх бiчних стежок помiж скель вiдгуки поодиноких людей i бачити, як вони звiдти виходять.
13 лютого. Вчора у панi X. Спокiйна й активна, енергiя, що непомильно торуе собi шлях, проникае скрiзь, працюе очима, руками i ногами. Щирiсть, вiдкритий погляд. У моiй пам’ятi назавжди збереглися ii жахливi, огиднi святковi ренесанснi капелюшки давнiх часiв з букетиками й пiр’iнами; поки я не познайомився з нею особисто, вона здавалася менi вiдразливою. Поспiшаючи дiйти до сутi розповiдi, вона аж притискае до себе муфту, але та все ж таки здригаеться. Їi дiти А. i В.
Дуже нагадуе В. – поглядом, самозабутньою манерою розповiдати, цiлковитим спiвчуттям, невеличкою жвавою постаттю, навiть твердим глухим голосом, балачками про гарний одяг i капелюшки, хоч на нiй самiй нiчого такого нема.
Дивлюся з вiкна на рiчку. В розмовi, хоч вона й не виказуе втоми, я раз у раз заходжу в глухий кут, погляд безглуздий, я не розумiю, що вона каже, кидаю наiвнi зауваження й мушу дивитися, як вона насторожуеться, бездумно обмацуючи малу дитину.
Сни:
У Берлiнi, вулицями до ii будинку, спокiйне, щасливе усвiдомлення того, що я хоч iще й не бiля ii будинку, проте легко можу туди дiстатися, напевне дiстанусь. Бачу проспекти, на одному бiлому будинку напис, щось на взiрець «Чудовнi зали Пiвночi» (вчора читав у газетi), у снi додаю «Берлiн З.». Звертаюсь iз запитанням до доброзичливого старого полiцейського з червоним носом, цього разу в своерiднiй формi прислуги. Дiстаю надвичерпну вiдповiдь, полiцейський навiть показуе менi поруччя вздовж невеликого газону вдалинi, за яке я про всяк випадок маю триматися, коли проходитиму мимо. Далi – поради щодо трамвая, пiдземки тощо. Я вже не годен бiльше слухали й злякано запитую, добре знаючи, що недооцiнюю вiдстань: «Туди, мабуть, iз пiвгодини ходи?» Але вiн, старий чоловiк, вiдповiдае: «Я дiйду туди за шiсть хвилин». Ото радiсть! За мною весь час простуе якийсь чоловiк – тiнь, товариш, я не знаю, хто то. Менi просто нiколи обернутися, поглянути вбiк.
У Берлiнi я зупинився в якомусь пансiонi, де живуть, очевидно, переважно молодi польськi евреi; кiмнатки зовсiм невеличкi. Я перекидаю пляшку з водою. Якийсь чоловiк безперервно клацае на портативнiй друкарськiй машинцi й ледве повертае голову, коли його про щось запитують. Карту Берлiна не роздобудеш. Раз у раз бачу в чиiхось руках книжку, схожу на план. Але раз у раз виявляеться, що всерединi там щось зовсiм iнше – перелiк берлiнських шкiл, податкова статистика чи щось таке. Я не хочу вiрити, але менi зi смiхом цiлком переконливо це доводять.
14 лютого. Якби я наклав на себе руки, у цьому нiчиеi вини, поза всяким сумнiвом, не було б, хай навiть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напiвснi я уявив собi сцену, що вiдбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов iз прощальним листом до неi на квартиру й, дiставши гарбуза, поклав на стiл листа, вийшов на балкон, випручався вiд усiх, хто спробував би мене стримати, i, вiдпускаючи вiд поруччя спершу одну руку, потiм другу, перескочив через поруччя. Але в листi стояло б, що, хоч я й кинувся вниз через Ф., нiчого суттевого для мене не змiнилося б, навiть якби мою руку й прийняли. Менi судилося кинутись униз, iншоi ради я не бачу, Ф. випадково виявилась тiею, на котрiй пiдтвердилася моя приреченiсть, я не в змозi жити без неi i мушу кинутися вниз, але й жити з нею – i Ф. про це здогадуеться – я теж не в змозi. То чом би не зробити цього сьогоднi вночi? Я вже уявляю собi, як сьогоднi ввечерi до батька й матерi поприходять гостi, як вони розводитимуть теревенi про життя й створення умов для нього, – але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всiма фiбрами своеi iстоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цiлком холодний, менi сумно через те, що комiрець сорочки стискае менi шию, я проклятий, я задихаюся в туманi.
15 лютого. Якою довгою здаеться менi минула субота й недiля. Вчора пополуднi пiдстригся, потiм написав листа до Бл., побув трохи в Макса, у його новiй квартирi, тодi – на батькiвському вечорi поруч iз Л. В., далi – Баум (у трамваi зустрiв Кр.), на зворотному шляху Максовi скарги з приводу мого нiмування, згодом бажання накласти на себе руки, потiм iз батькiвського вечора повернулася сестра, нездатна розповiсти про нього бодай що-небудь. До десятоi в лiжку, без сну, самi страждання й страждання. Листа нема, нi тут, нi в конторi, на станцii Франца-Йосифа вкинув листа до Бл., пополуднi – Г., прогулянка над Молдау, читали вголос у його квартирi, якась дивна мати, коли iла бутерброди й розкладала пасьянс, двi години блукав сам, сповнений рiшучостi поiхати в п’ятницю до Берлiна, зустрiв Коля[5 - Чеський письменник, iсторик.], вдома iз зятями й сестрами, тодi обговорювали у Вельча заручини (Й. К. гасить свiчки), далi вдома спроби мовчанкою домогтися вiд матерi спiвчуття й допомоги, тепер сестра, розповiдае про вечiр у клубi, годинник б’е три чвертi на дванадцяту.
У Вельча я, щоб утiшити його схвильовану матiр, промовив: «Через цей шлюб я втрачаю Фелiкса теж. Одружений товариш – уже не товариш». Фелiкс нiчого не сказав, та й не мiг, звичайно ж, нiчого сказати, але вiн i не хотiв.
Зошит починаеться з Ф., яка 2 травня 1913 року запаморочила менi голову, цим початком можна й завершити зошита, тiльки замiсть «запаморочила» треба вжити гiрше слово.
16 лютого. Змарнований день. Єдиною втiхою стала надiя на кращий сон, яку подала вчорашня нiч.
Увечерi пiсля роботи я, як завжди, повертався додому, i раптом з усiх трьох вiкон Генцмеровоi квартири, так нiби там чигали на мене, жваво замахали руками, щоб я до них пiднявся.
22 лютого. Хоч моя невиспана голова вгорi лiворуч аж колеться вiд тривоги, я, мабуть, усе ж таки ще здатний закласти спокiйний початок чогось бiльшого й цiлiснiшого, в якому мiг би про все забути й усвiдомлювати лише те добре, що е в менi.
23 лютого. Їду. Лист вiд Музiля[6 - Роберт Музiль, письменник.]. Тiшить мене й засмучуе, бо я нiчого не маю.
З ворiт вiлли верхи на гарному конi виiздить молодик.
Коли баба помирала, бiля неi випадково виявилася тiльки медична сестра. Ця розповiдала, що перед самою смертю баба трохи звелася на подушцi, так що здавалось, нiби вона когось шукае поглядом, а тодi спокiйно знов лягла й померла.
Мене, поза всяким сумнiвом, з усiх бокiв облягла пригнiченiсть, але я запевне ще не зовсiм iз нею зрiсся, часом я помiчаю, що вона попускае i ii можна розiрвати. Для цього е два засоби: одруження або Берлiн, другий надiйнiший, перший простiший i привабливiший.
Я пiрнув i швидко зорiентувався. Невеличка зграйка чимдалi щiльнiшою вервечкою пропливала повз мене й губилася в зелених заростях. Передзвiн вiд води, яка переливаеться туди-сюди, – фальшивий.
9 березня. Рензе ступив кiлька крокiв напiвтемним коридором, вiдчинив невеликi, обклеенi шпалерою дверi до iдальнi й, майже не дивлячись туди, сказав до надмiру гамiрного товариства:
– Прошу вас, не галасуйте так. У мене гiсть. Зважте на це хоч трохи.
Простуючи до своеi кiмнати й чуючи, що гамiр не стихае, вiн на мить зупинився, хотiв був знов пiти туди, але передумав i повернувся до своеi кiмнати. Край вiкна там стояв юнак рокiв вiсiмнадцяти й дивився вниз у двiр.
– Уже спокiйнiше, – сказав вiн, коли ввiйшов Рензе, й пiдвiв до нього свiй довгий нiс i глибоко посадженi очi.
– Де там спокiйнiше, – промовив Рензе й зробив ковток iз пивноi пляшки, що стояла на столi. – Спокiйно тут узагалi не бувае. Доведеться тобi, хлопче, звикати.
Я стомився, я повинен спробувати виспатись i вiдпочити, а то менi кiнець, хоч з якого боку поглянь. Скiльки зусиль, щоб себе зберегти! Стiльки сили не потрiбно навiть для того, щоб поставити на ноги пам’ятник.
Уся аргументацiя загалом: я втратив себе у Ф.
Рензе, студент, сидiв у своiй невеличкiй кiмнатцi в заiздi й готувався до лекцiй. Прийшла служниця й сказала, що з ним хоче поговорити якийсь молодик. «Як його звати?» – запитав Рензе. Служниця не знала.
Я тут про Ф. не забуду й тому не одружуся. Невже це саме так i буде?
Авжеж, я можу зробити такий висновок, менi вже майже тридцять один рiк, Ф. знаю близько двох рокiв, отож мушу вже складати собi звiт у всьому. А крiм того, я тут живу так, що не забув би Ф., навiть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманiтнiсть, розмiренiсть, затишок i несамостiйнiсть мого способу життя чiпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крiм того, у мене глибша, нiж звичайно бувае, схильнiсть до затишного й несамостiйного життя, отож усе шкiдливе знаходить опору ще й у менi самому. Нарештi я ж бо також старiю, перемiни даються менi чимдалi важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадiйно; менi доведеться роками животiти на свою платню, стаючи все сумнiшим i самотнiшим, допоки взагалi стане сили триматись.
Але ж ти бажав собi такого життя?
Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б менi надiйну опору з усiх поглядiв – щодо суспiльства, дружини, творчостi, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене в раба затишку й несамостiйностi, бо як чоловiковi одруженому менi не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кiнця неодруженим я не зможу.
Але ж ти мiг би одружитись?
Тодi я не мiг одружитись, усе в менi протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу – я гадав, що шлюб iй зашкодить. Мабуть, я мав рацiю; але парубкування за нинiшнiх моiх умов цю роботу занапастило. Я цiлий рiк не писав, я й далi не можу писати, у головi одна тiльки думка, i вона мене пожирае. Усього цього я тодi передбачити не мiг. А втiм, при моiй несамостiйностi, яка дiстае поживу навiть вiд такого способу життя, я до всього пiдступаю нерiшуче й нi з чим не можу впоратися одразу. Так було й тут.
Чому ти втрачаеш надiю все ж таки домогтися Ф.?
Я йшов уже на будь-якi приниження перед самим собою. Якось у Тiргартенi я промовив: «Скажи “так”, навiть коли вважаеш, що твого почуття до мене для шлюбу недостатньо, мого кохання до тебе вистачить, щоб надолужити те, чого бракуе, воно взагалi достатньо мiцне, щоб узяти все на себе». Ф., здавалося, непокоiли характернi особливостi моеi натури, страх перед якими я навiяв iй протягом нашого тривалого листування. Я сказав: «Я достатньо тебе кохаю, щоб звiльнити вiд усього, що може тебе тривожити. Я зроблюся iншою людиною». Тепер, коли все мае стати зрозумiлим, я можу визнати, що навiть у хвилини найщирiших наших взаемин у мене нерiдко виникали пiдозри й пiдтвердженi дрiбницями побоювання, що Ф. кохае мене не дуже, не всiею душею, як вона здатна кохати. Це усвiдомила – щоправда, не без моеi допомоги – й Ф. Боюся навiть, що пiсля двох моiх останнiх вiзитiв вона вiдчувае до мене певну вiдразу, хоч на позiр ми одне з одним привiтнi, звертаемось одне до одного на «ти», ходимо рука в руку. Останнiй спогад, що залишився в мене про неi, – геть ворожа гримаса, яку вона зробила, коли у неi вдома в передпокоi я, не вдовольнившись поцiлунком крiзь рукавичку, рвучко розстебнув ii й поцiлував руку. Але тепер вона, хоч обiцяла й далi старанно пiдтримувати листування, не вiдповiла на два моi листи, тiльки в телеграмах обiцяла написати, але знов не додержала обiцянки, ба навiть не вiдповiла моiй матерi. Нема сумнiву, отже, що все це безнадiйно.
А втiм, нiколи не можна цього стверджувати. Хiба колишня твоя поведiнка, з погляду Ф., не здавалася також безнадiйною?
Та це було щось iнше. Я завжди, навiть коли влiтку ми прощалися нiбито востанне, вiдверто освiдчувався iй у коханнi; я нiколи так жорстоко не мовчав; моя поведiнка мала своi причини, якi можна було якщо не визнавати, то принаймнi обговорювати. У Ф. тiльки одна причина: цiлком недостатне кохання. І все ж таки це правда, я мiг почекати. Але чекати з подвiйною безнадiею я не можу: по-перше, я бачу, що Ф. усе дужче вiддаляеться вiд мене, а по-друге, я все бiльше втрачаю здатнiсть якось себе порятувати. Це був би найбiльший ризик, на який я пiшов би, незважаючи на те – чи саме через те, – що це найкраще вiдповiдало б найгiршим моiм рисам. «Нiколи не знаеш, що станеться», – не аргумент проти нестерпностi тоi чи тоi з нинiшнiх обставин.
То що ж ти робитимеш?
Виiду з Праги. Перед лицем цiеi найбiльшоi з людських втрат, яких я будь-коли зазнавав, удатися до найрадикальнiшого засобу, який я тiльки маю.
Покинеш службу?
Служба, як я вже згадував вище, i е частиною тiеi нестерпностi. Надiйнiсть, розрахунок на все життя, достатня платня, неповне напруження зусиль – адже це, по сутi, тi речi, якi менi, неодруженому, нi до чого i якi обертаються на муки.
То що ж ти робитимеш?
Я мiг би одразу вiдповiсти на всi такi запитання, заявивши: менi нема чим ризикувати, кожен день i кожен найменший успiх – це дарунок долi, все, що я роблю, буде добре. Але я можу вiдповiсти й точнiше: як австрiйський юрист, ким я насправдi зовсiм не е, я не маю практичних перспектив; найкраще, чого я мiг би тут досягти, я в своiй ситуацii вже маю i все ж не можу ним скористатися. На той випадок, вже сам собою, втiм, цiлком неможливий, якби зi своеi юридичноi пiдготовки я надумав дiстати для себе яку-небудь користь, мова може йти лише про двое мiст – Прагу, з якоi я мушу виiхати, й Вiдень, який я ненавиджу i в якому був би нещасливий, бо вирушив би туди з глибоким переконанням, що нещастя не уникнути. Виходить, доведеться iхати за межi Австрii i, позаяк я не маю хисту до мов i погано впоруюсь як iз фiзичною, так i з комерцiйною роботою, iхати – принаймнi на перших порах – до Нiмеччини, а там до Берлiна, де найбiльше можливостей протриматись.
