скачать книгу бесплатно
Навчаючись у гiмназii, я любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Мака, товариша мого покiйного батька. Коли я по закiнченнi гiмназii… (Запис уриваеться.)
Навчаючись у гiмназii, Гуго Зайферт любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Кiмана, старого парубка, який товаришував з покiйним батьком Гуго. Вiзити раптово припинились, коли Гуго несподiвано запропонували роботу за кордоном, i приступати до неi треба було негайно, отож Гуго на кiлька рокiв виiхав iз рiдного мiста. Повернувшись, вiн, щоправда, збирався навiдати старого чоловiка, але нагоди не траплялося, а може, такий вiзит уже й не вiдповiдав би його новим поглядам, i хоч вiн частенько й проходив вулицею, де жив Кiман, хоч не раз бачив, як той виглядае з вiкна й, може, навiть загледiв його, Гуго так i не зайшов.
Нiчого, нiчого, нiчого. Слабiсть, самознищення, з-пiд землi вихоплюються омахи пекельного вогню.
23 липня. З Фелiксом у Ростоцi. Вибух сексуальностi в жiнок, iхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстоi жiнки, що сидiла, згорбившись, у плетеному крiслi, одну ногу пiдкреслено пiдiбгавши пiд крiсло; вона щось шила й розмовляла з лiтньою жiнкою, мабуть, старою дiвкою, в якоi з одного боку рота раз у раз показувались якiсь особливо великi зуби. Повнокровнiсть i розважливiсть вагiтноi жiнки. Їi сiдниця з рiвно роздiленими, немовби рiзьбленими, половинками. Життя на невеличкiй терасi. Як я цiлком байдуже взяв малу на колiна, анiтрохи не розчарований цiею байдужiстю. Розквiт у «тихiй долинi».
Як по-дитячому сидить за своею роботою бляхар i невтомно гамселить молотком; його видно крiзь вiдчиненi дверi майстернi.
Роскоф, «Історiя диявола»: «той, хто працюе вночi», у нинiшнiх карибiв вважаеться творцем свiту.
13 серпня. Можливо, нарештi всьому настав кiнець, i вчорашнiй мiй лист був останнiй. Це було б цiлком справедливо. Хай там якi страждання чекають мене, хай там якi страждання чекають ii – iх не можна порiвняти з тими спiльними стражданнями, якi судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде замiж, i це – едина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелi, досить того, що ми цiлий рiк через це проплакали й промучились. Вона мае зрозумiти це з моiх останнiх листiв. Якщо нi, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опiр ii уявленню про наше спiльне щастя, i не в змозi, якщо це залежить вiд мене, не здiйснити того, що вона вважае за можливе.
Учора ввечерi на Бельведерi пiд зорями.
14 серпня. Сталося навпаки. Надiйшли три листи. Останньому впиратися я вже не мiг. Я кохаю ii, наскiльки здатний на це, але кохання задихаеться пiд брилами страху й самозвинувачень.
Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповiдання iй. Але ж георг гине через наречену.
Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозi аскетично, аскетичнiше, нiж неодружений, – це для мене едина можливiсть зносити шлюб. А для неi?
І все ж, незважаючи нi на що, якби ми, я й Ф., були цiлком рiвноправнi, мали однаковi перспективи й можливостi, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав ii долю, обертае це в мiй неминучий, хоч i далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут дiе якийсь таемничий закон людських взаемин.
Лист до батька й матерi дався менi з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотiв мiнятися. Сьогоднi менi все ж таки випадково пощастило його змiнити, принаймнi в ньому нема неправди, i лист читаеться легко, вiн зрозумiлий i для батька й матерi.
15 серпня. Муки в лiжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вiкна. Мати пiдiйшла до лiжка й спитала, чи вiдiслав я листа й чи це той самий текст. Я вiдповiв, що текст той самий, тiльки ще рiзкiший. Вона сказала, що не розумiе мене. Я промовив, що вона, звiсно, не розумiе мене й не тiльки в цiй справi. Згодом мати поцiкавилася, чи напишу я дядьковi Альфреду, вiн, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же вiн це заслужив. «Вiн телеграфував, писав, вiн добре до тебе ставиться». – «Все це тiльки про людське око, – вiдповiв я, – вiн менi зовсiм чужий, анiтрохи мене не розумiе, не знае, чого я хочу й що менi потрiбно, у нас iз ним немае нiчого спiльного». – «Виходить, тебе не розумiе нiхто, – кинула мати. – Я тобi, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усi ми бажаемо тобi тiльки зла». – «Звiсно, всi ви менi чужi, мiж нами лише кревна спорiдненiсть, але вона нi в чому не виявляеться. Нiякого зла ви менi, звичайно, не бажаете».
Цi та декотрi iншi спостереження за собою навели мене на думку, що внутрiшня впевненiсть i рiшучiсть, якi чимдалi зростають, дають менi змогу, всупереч усьому, iснувати в шлюбi, ба навiть вигiдно користатися з нього, щоб реалiзувати свое покликання. Щоправда, цього висновку я дiйшов, певною мiрою вже стоячи на пiдвiконнi.
Я до безтями замкнусь вiд усiх на свiтi. З усiма розсварюся, нi з ким не розмовлятиму.
Чоловiк iз суворими темними очима, що нiс на плечах оберемок старих пальт.
ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловiк, рухи повiльнi, вайлуватi, чорно-бiлий картатий одяг пом’ятий, вiльно звисае; поспiшаючи в дверi праворуч, що ведуть до великоi кiмнати, плескае в долонi). Фелiцо! Фелiцо! (Жодноi митi не чекаючи, що до нього хтось вiдгукнеться, бiжить до середнiх дверей i вiдчиняе iх.) Фелiцо!
ФЕЛІЦА С. (з’являеться в лiвих дверях, спиняеться на порозi; це сорокарiчна жiнка в кухонному фартусi). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останнiй час. Чого тобi?
ЛЕОПОЛЬД (рiзко обертаеться й, покусуючи губи, зупиняеться). Нарештi! Ходи сюди! (Рушае до канапи.)
ФЕЛІЦА (стоiть на мiсцi). Та вже ж! Чого ти хочеш? Менi ж треба на кухню.
ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапi). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобi щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!
ФЕЛІЦА (неквапно ступае до Леопольда, пiдтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маеш мене за дурепу, то я розгнiваюсь, i то серйозно. (Спиняеться перед ним.)
ЛЕОПОЛЬД. Та сiдай же!
ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?
ЛЕОПОЛЬД. Тодi я не зможу тобi цього сказати. Менi треба, щоб ти була поруч.
ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.
21 серпня. Сьогоднi одержав книжку К’еркегора «Книга суддi». Як я й здогадувався, його доля, попри суттевi вiдмiнностi, дуже схожа на мою, принаймнi вiн на тому самому боцi свiту. Вiн, як товариш, схвалюе моi дii. Я начеркав до батька такого листа – вiдiшлю його, якщо матиму силу, завтра:
«Ви зволiкаете з вiдповiддю на мое прохання, що цiлком зрозумiло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсiм iнше; найбiльше, на що я сподiваюся, – це що Ви сприймете листа спокiйно. Я його пишу, бо потерпаю, що Вашi зволiкання чи роздуми мають загальнiшi причини, нiж те едине мiсце – а тiльки воно й мало iх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазi мiсце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.
Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, i тодi я коротко й чiтко вiдповiв би таке: моя служба менi нестерпна, бо суперечить единiй моiй мрii i единiй моiй професii, а саме: лiтературi. Позаяк я – нiщо iнше, як лiтература, i не можу й не хочу бути нiчим iншим, моя служба нiколи не зможе мене захопити, скорiше вона остаточно мене занапастить. Менi вже недалеко до цього. Я постiйно перебуваю в щонайтяжчому нервовому станi, а нинiшнiй рiк, сповнений мук i турбот про майбутне мое й Вашоi дочки, цiлком довiв мою неспроможнiсть до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маетностi в мене нема – лiтературними заробiтками. На це я можу тiльки дати жалюгiдну вiдповiдь, що менi несила зробити це; наскiльки я в змозi оцiнити свое становище, я швидше загину на своiй службi, i станеться це дуже скоро.
А тепер порiвняйте мене зi своею дочкою, цiею здоровою, веселою, природною i мiцною дiвчиною. Хоч би скiльки я повторював iй у своiх майже п’ятистах листах i хоч би скiльки вона заспокоювала мене своiм, щоправда, не надто переконливо обгрунтованим «нi», вiд правди нiде дiтися: зi мною вона, наскiльки я можу судити, мае бути нещасна. Я – нi, не тiльки через зовнiшнi обставини, а переважно через свою вдачу – людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому бiди не вбачаю, позаяк це – тiльки вiддзеркалення моеi мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймнi зробити певнi висновки. Отже, я живу в сiм’i, серед чудових i сповнених любовi людей, живу чужiший, нiж чужак. З матiр’ю в останнi роки я не перемовляюся за день i двома десятками слiв, а до батька нi з чим iншим, крiм вiтання, нiколи й не звертаюся. Із замiжнiми сестрами й зятями не розмовляю взагалi, хоч i не лихий на них. Причина проста: менi геть нема про що з ними говорити. Все, що не належить до лiтератури, наганяе на мене нудьгу й викликае зненависть, бо дратуе мене або стримуе, хоч це, можливо, тiльки здаеться. Сiмейного життя я не розумiю, у кращому разi можу його спостерiгати. Родинних почуттiв я позбавлений, у всiляких вiзитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.
Шлюб мене не змiнив би, як не може мене змiнити й моя служба».
30 серпня. Де знайти порятунок? Скiльки спливае наповерх неправд, яких я вже й не пригадую. Якщо поеднання буде просякнуте ними так само, як справжне прощання, тодi я вчинив, безперечно, слушно. У менi самому, як не брати до уваги людських взаемин, нема жодноi видимоi брехнi. Обмежене коло чисте.
14 жовтня. Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бiк i низеньким будинком iз балконом – по другий. У будинку жив пенсiонер Фрiдрiх Мунх, колишнiй службовець, i його сестра Елiзабет.
Табун коней вихопився iз загорожi.
Двое друзiв прогулювалися вранцi верхи на конях.
«Нечиста сило, врятуйте мене вiд божевiлля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора лiг, стомлений, на канапу й тепер, уночi, лише зiбравши всю силу, важко пiдвiвся. У дверi хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав вiн.
15 жовтня. Мабуть, я знов зiбрався на силi, мабуть, я знов потай пробiг коротку вiдстань i знов зупинився, зневiрений вiд самотностi. Але головний бiль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба бiльше – у мене нема вибору.
Перебування в Рiвi мало для мене велике значення. Вперше я зрозумiв дiвчину-християнку i жив майже повнiстю пiд ii впливом. Я не в змозi занотувати на згадку щось значуще. Моя слабiсть, аби лише зберегти себе, волiе, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, нiж сповненою сум’яття. Але менi такий стан майже милiший, нiж просто тупий i незбагненний натиск, адже, щоб вiд нього звiльнитися – та й чи звiльнитися насправдi? – потрiбен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.
Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в лiжку лист нуртував у мене в головi.
Загорнувшись у пальто, сидiти в кутку трамвая.
Дорогою з Рiви професор Г. Цей нiмецько-богемський нiс, що нагадуе про смерть, припухлi, почервонiлi, прищуватi щоки на схильному до безкровноi худини обличчi, широка бiлява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як вiн сьорбае гарячий суп, як угризаеться в непочищений шматок салямi, водночас облизуючи його, як поважно попивае ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мiрою не осягнеш, хоч би як жадiбно придивлявся й принюхувався.
Будинок стояв уже замкнений. У двох вiкнах на третьому поверсi й ще в одному на п’ятому горiло свiтло. Перед будинком зупинилася карета. До освiтленого вiкна на п’ятому поверсi пiдiйшов молодик, вiдчинив його й виглянув униз на вулицю. У мiсячному сяйвi.
Був уже пiзнiй вечiр. Студент утратив будь-яке бажання працювати далi. Та в цьому й не було потреби, за останнi тижнi вiн справдi домiгся великих успiхiв, тож мiг тепер, либонь, трохи й вiдпочити i менше працювати вночi. Вiн позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику i хотiв був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вiкно, i коли вiн побачив ясний мiсяць уповнi, йому скортiло трохи прогулятися цiеi чарiвноi осiнньоi ночi, а може, й покрiпитися десь чорною кавою. Вiн погасив лампу, взяв капелюха й вiдчинив дверi на кухню. Загалом йому було цiлком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручнiсть, кiмната йому обходилася значно дешевше, але iнодi, коли в кухнi було особливо гамiрно чи коли вiн хотiв, як оце, наприклад, сьогоднi, вийти пiзно ввечерi, це було все ж таки неприемно.
Безрадiсно. Сьогоднi пополуднi в напiвснi: кiнець кiнцем моя голова вiд страждань мае луснути. І саме у скронях. Уявивши собi цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тiльки гострi краi отвору були вiдiгнутi назовнi, як ото в недбало вiдкритiй бляшанцi.
Не забути про Кропоткiна!
20 жовтня. Вранцi – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рiшення, радо ступати туди, куди треба. Вiн сидить у собi, як майстерний весляр сидiв би в своему, та й у будь-якому iншому човнi. Я збирався написати йому листа. Але натомiсть пiшов гуляти, притлумивши всi надбанi почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрiв; мене розпалили жiнки, тепер я читаю вдома «Перетворення», i воно здаеться менi поганим. Мабуть, я справдi гину, вранiшня туга повернеться, я не зможу iй довго впиратися, вона вiдбере в мене будь-яку надiю. Я навiть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчастi й, судячи з усього, неминуче половинчастi вчинки й лiнii поведiнки, а може, через те, що вже саме писання навiюе на мене тугу.
Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), якi подобалися б В. i якi б вона тримала, коли iла, пiд столом i в перервах читала й страшенно червонiла, завваживши, що санаторний лiкар уже певний час стоiть ззаду й спостерiгае ii. Вона iнодi, а власне, завжди хвилюеться, коли щось розповiдае (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фiзичного напруження, коли вона намагаеться щось пригадати, чи болю, пiд яким повiльно розкриваеться або спочатку тiльки трохи прогинаеться дно бездумного простору). Все чинить опiр тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягае ii воля – нiчого про неi не згадувати (я виконав ii достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – нiщо iнше, як неспроможнiсть. До речi, яка моя думка про те, що сьогоднi ввечерi я всю дорогу розмiрковував, скiльки втiхи з росiянкою втратив через знайомство з В., росiянкою, яка, – адже це цiлком можливо, – мабуть, упустила б мене вночi до своеi кiмнати, розташованоi навскоси вiд моеi. І це тодi, коли мое вечiрне спiлкування з В. зводилося до того, що я стукав iй умовним стуком, про який ми остаточно так i не домовились, у стелю своеi кiмнати, розташованоi пiд ii кiмнатою, вислуховував ii вiдповiдь, вистромляв голову з вiкна, вiтався, один раз вона благословила мене, один раз я впiймав кiнець стрiчки, яку вони спустила, годинами сидiв на пiдвiконнi, прислухаючись до кожнiсiнького ii кроку нагорi, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлюе, як перед сном щось наспiвуе.
21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабрицi Рiнггоффера, семiнарi Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.
У невеличкiй гаванi одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двое лiтнiх матросiв пiдносили до причалу мiшки та ящики, де iх приймав здоровенний чоловiк на широко розставлених ногах i передавав у чиiсь руки, що витикалися йому назустрiч iз темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено рiг пiрса, напiвсидiло-напiвлежало п’ятеро чоловiкiв, пахкаючи на всi боки димом вiд люльок. Час вiд часу до них пiдходив чоловiк у шароварах, звертався з якимись словами й плескав iх по колiнах. Чоловiки звичайно дiставали з-за каменя в затiнку баньку, й вiд одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.
22 жовтня. Надто пiзно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидiти в човнi у сяевi вiд ii усмiшки. Це було найчудовнiше. Постiйно прагнути лише смертi й усе ж таки ще триматися – тiльки це i е кохання.
Вчорашне спостереження. Ситуацiя, яка вiдповiдае менi найбiльше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосуеться iх безпосередньо, тодi як сам я маю до неi вiдношення лише дуже далеке, до того ж цiлком альтруiстичне.
26 жовтня. Сiм’я сидiла за вечерею. Через вiкна без фiранок було видно тропiчну нiч.
«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я пiдвiвся з канапи, де лежав з пiдiбганими колiньми, й сiв. Дверi, що вели зi сходiв просто до моеi кiмнати, вiдчинились, i ввiйшов молодик iз похиленою головою й пильним поглядом. Вiн обминув, наскiльки це було можливо у вузькiй кiмнатi, канапу й зупинився в темному кутку бiля вiкна. Я хотiв був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловiка й схопив його за руку. Це була жива людина. Вiн – трохи нижчий вiд мене – всмiхнувся й пiдвiв погляд; уже сама безтурботнiсть, з якою вiн кивнув головою й промовив: «Ви тiльки придивiться до мене», – мала заспокоiти мене. І все ж я схопив його спереду за камiзельку й ззаду за пiджак i трясонув. У вiчi менi впав його гарний масивний золотий ланцюжок вiд годинника, я схопив його i смикнув униз так, що петелька, до якоi вiн був причеплений, розiрвалася. Вiн стерпiв це, тiльки глянув униз на заподiяну шкоду й марно спробував застебнути камiзельку на розiрвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарештi вiн i показав менi на камiзельку. «Тiльки спокiйно!» – погрозливо кинув я.
Я забiгав по кiмнатi, iз ступи перейшов на рись, iз рисi на галоп i, поминаючи того чоловiка, щоразу сварився на нього кулаком. А вiн на мене вже й не дививсь, тiльки все вовтузився зi своею камiзелькою. Я почувався дуже вiльно, дихалось надзвичайно легко, тiльки одяг не давав грудям могутньо здiйматись.
Уже багато мiсяцiв молодий бухгалтер Вiльгельм Менц збирався забалакати до дiвчини, яку щоранку бачив дорогою до своеi контори то на одному, то на другому боцi дуже довгоi вулицi. Вiн уже змирився з тим, що намiр його так i залишиться намiром – щодо жiнок вiн був дуже нерiшучий, до того ж ранок – теж не найкращий час, щоб заговорювати з дiвчиною, яка поспiшае. Та якось увечерi, – це було незадовго до Рiздва, – вiн знов побачив ту дiвчину, яка йшла просто поперед нього. «Фройляйн», – гукнув вiн. Вона обернулася, впiзнала чоловiка, якого бачила щоранку, трохи затримала, не зупиняючись, на ньому погляд, i знову вiдвернулася, позаяк Менц нiчого бiльш не сказав. Вони були на яскраво освiтленiй вулицi посеред великого натовпу, i Менц мiг, не привертаючи уваги, пiдiйти до неi зовсiм близько. Але сказати щось доречне Менцовi в цю вирiшальну хвилину на думку не спадало, залишитися дiвчинi чужим теж не хотiлось, бо вiн намiрявся неодмiнно продовжити так серйозно розпочату справу, отож вiн зважився смикнути дiвчину за нижнiй край жакетки. Дiвчина стерпiла це, так наче нiчого й не сталося.
6 листопада. Звiдки ця несподiвана впевненiсть? Хай би вона не минала! Коли б я мiг як людина, що бодай трохи тримаеться на ногах, входити й виходити крiзь усi дверi! Не знаю тiльки, чи я цього хочу.
Батькам i матерям ми про це нiчого не казали, але щовечора пiсля дев’ятоi я й двое двоюрiдних братiв сходилися бiля гратчастоi кладовищенськоi огорожi на невеличкому пагорбi, звiдки було видно все довкола.
Крiзь залiзну кладовищенську огорожу лiворуч виднiеться великий, порослий травою вигiн.
17 листопада. Сон: на узвозi, десь на його серединi, до того ж переважно на проiжджiй частинi, лiворуч, якщо дивитися знизу, лежала купа смiття чи затвердiлоi глини, яка, осипаючись, праворуч ставала чимдалi нижчою, а лiворуч – вищою, нагадуючи палiсад. Я йшов праворуч, де шлях був майже вiльний, i побачив чоловiка, що iхав знизу на триколiсному велосипедi назустрiч менi, немовби просто через перепону. У нього нiбито не було очей, принаймнi вони мали вигляд зарiвняних отворiв. Велосипед був розхитаний, i хоч iхав вiн, звичайно ж, невпевнено й хистко, проте нечутно, аж якось неприродно тихо й легко. Я схопив чоловiка в останню мить i, тримаючи його, мов кермо велосипеда, спрямував у проломину, з якоi вийшов сам. І тут вiн упав на мене, й хоч я був велет, але тримав його все ж таки в незручнiй позi, до того ж велосипед, залишившись без нiкого, почав котитися, щоправда, не швидко, назад i потяг мене за собою. Ми поминули гарбу, на якiй стояло, збившись докупи, кiлька людей, усi в темному одязi, серед них молодий слiдопит у свiтло-сiрому капелюсi з задертими крисами. Я ще здалеку впiзнав того юнака й сподiвався, що вiн менi допоможе, але вiн одвернувсь i сховався серед людей. Потiм iз-за гарби – велосипед тим часом котився собi далi, а вслiд за ним, низько нахилившись i розставивши ноги, мусив котитись i я, – з’явився хтось невiдомий i допомiг менi, однак не пригадую вже як. Знаю тiльки, що та людина була гiдна довiри, i тепер вона ховаеться мовби за напнутим чорним полотнищем, i з цим я мушу змиритись.
18 листопада. Я знов писатиму, але скiльки сумнiвiв викликала в мене тим часом моя писанина! По сутi, я нездара й невiглас, який, коли б його не примушували ходити до школи – без жодних його власних заслуг, хiба що вiн ледве помiчав примус, – був би тiльки й здатний, що сидiти в собачiй будцi, вискакуючи з неi, коли йому принесуть iдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.
В яскраво освiтленому сонцем подвiр’i з протилежних бокiв бiгли назустрiч один одному два пси.
Вимучив початок листа до фройляйн Бл.
19 листопада. Мене захоплюе читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю анi найменшоi впевненостi в теперiшностi? Все менi видаеться конструкцiею. Будь-чие зауваження, кожен випадковий погляд усе в менi перевертае – все, навiть забуте, зовсiм незначне. Я впевнений у собi менше, нiж будь-коли, i вiдчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожнiй. Я справдi мов та заблукана серед ночi в горах вiвця або вiвця, що бiжить услiд за тiею вiвцею. Бути таким заблуканим i навiть не мати сили це оплакати.
Я зумисне завертаю у вулицi, де е повii. Коли я проходжу повз них, мене збуджуе ця далека, а все ж реальна можливiсть пiти з однiею з них. Це непристойно? Але я не знаю нiчого кращого, й такий вчинок видаеться менi, по сутi, невинним i майже не вимагае вiд мене каяття. Та я хочу тiльки товстих, лiтнiх, у поношених сукнях, якi, однак, завдяки всiляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жiнка мене вже, мабуть, знае. Я зустрiв ii сьогоднi пополуднi, вона ще не була вбрана професiйно, коси ще гладенько зачесанi, без капелюшка, в простiй повсякденнiй блузi, як у кухарки, i несла вона якийсь згорток – певно, бiлизну до пралi. Нiхто, крiм мене, не побачив би в нiй нiчого спокусливого. Ми мимохiдь глянули одне на одного. Тепер, увечерi – тим часом стало прохолодно, – я вздрiв ii в облиплому жовтувато-бурому пальтi на протилежному боцi вузенькоi вулички, що вiдгалужуеться вiд Цельтнергасе, де вона очiкуе клiентiв. Я двiчi озирнувся, вона перехопила мiй погляд, але я просто-таки вiд неi втiк.
Невпевненiсть породжують, безперечно, думки про Ф.
20 листопада. Був у кiно. Плакав. «Лолотте». Добрий пастор. Маленький велосипед. Замирення батька й матерi. Безкiнечна розмова. Перед цим – сумний фiльм «Лихо у доцi», потiм – веселий «Нарештi сам». Я геть спустошений i нiчого не вiдчуваю, у трамваi, що проiздить мимо, живого глузду бiльше.
21 листопада. Сон: французьке мiнiстерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловiка, що сидiв праворуч, iз подовжнього боку столу, – плаский профiль, жовтувата шкiра, зовсiм рiвний нiс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватiсть), i олiйно-чорнi, цупкi вуса, якi закривали рота.
Сумне спостереження, в основi якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкцiя, що ii нижнiй кiнець завис десь у порожнечi: коли я взяв iз письмового столу чорнильницю, щоб вiднести ii до загальноi кiмнати, то вiдчув у собi якусь твердiсть, як ото бувае, наприклад, коли в туманi з’являеться i враз зникае рiг великоi будiвлi. Я вже не вiдчував себе втраченим, залежним вiд людей, навiть вiд Ф., у менi зачаiлось якесь чекання. Що, коли я втечу вiд усього цього, як, скажiмо, хтось раптом утiкае в поле?
Це пророкування, це рiвняння на приклади, цей недвозначний страх просто смiшний. Усе це – конструкцii, що iх навiть в уявi, де вони тiльки й панують, ледве дiставшись живоi поверхнi, щоразу рвучка змивае хвиля. В кого та чарiвна рука, яку, коли ii стромити в сiчкарню, не посiчуть i не розкидають на всi боки тисячi ножiв?
Я полюю за конструкцiями. Ступаю до кiмнати й бачу в кутку iхне бiлясте плетиво.
24 листопада. Позавчора ввечерi в Макса. Вiн стае чимдалi чужiшим, щодо мене вiн бував таким уже не раз, тепер i я стаю таким щодо нього. Учора ввечерi просто лiг спати.
Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навiть на чолi столу, отож увi снi бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за мiсто на прогулянку й щойно хвацько пiдкотив в автомобiлi до самих сходiв. Ось-ось мають принести обiд, i ось я бачу одну зi служниць, тендiтну молоду дiвчину в сукнi барв осiннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминае колонаду, що служить нiби входом до санаторiю, i спускаеться до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе – мовляв, чи не мене вона шукае. Вона справдi приносить менi листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький i написаний чужим, непевним дрiбним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушiв, i рука на всiх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркушi й усвiдомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, вiд молодшоi сестри Ф. Я заходжуюся жадiбно його читати, i тут сусiда праворуч – не знаю, чоловiк то чи жiнка, можливо, дитина – зазирае через мое плече в лист. Я кричу: «Не смiй!» Знервованi люди за столом починають тремтiти. Я, здаеться, накоiв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але вiдразу прокидаюсь, немовби вiд власного крику. При тямi й пам’ятi примушую себе знов заснути, i сон справдi повертаеться, я ще встигаю притьма перечитати два-три розпливчастi рядки в листi, з яких нiчого не запам’ятав, i, не прокидаючись, втрачаю сновидiння.
Старий торговець, здоровенний на зрiст чоловiк, пiдiймався сходами до своеi квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руцi; ноги в нього пiдтиналися. Перед дверима, скляними дверима з гратками, вiн хотiв був, як завжди, дiстати з кишенi штанiв в’язку ключiв, але цiеi митi завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклонi.
– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи вiд натуги.
– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.
– Так, – вiдповiв торговець.
– Тодi я маю для вас повiдомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не мае, бо до справи я не причетний, я тiльки мушу переказати вам повiдомлення. І все ж я вiдрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.
– Так, – мовив Меснер i на мить задумався. – І що це за повiдомлення?
– Побалакаймо про це краще в кiмнатi, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах ii не залагодиш.
– Я нi вiд кого не жду нiякого повiдомлення, – промовив Меснер i перевiв погляд убiк на пiдлогу.
– Можливо, – вiдказав студент.
– А втiм, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночi, нас тут нiхто не почуе.
– Нi, – вiдповiв студент, – тут я не можу цього сказати.
– А я, – сказав Меснер, – уночi гостей не приймаю. – І так рiзко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.
– Але ж я чекаю тут iще з восьмоi, вже три години, – промовив студент.
– Це свiдчить лише про те, що повiдомлення важливе для вас. А менi жоднi повiдомлення не потрiбнi. Кожне повiдомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, iдiть собi, йдiть. – Вiн узяв студента за його легеньке пальтечко й вiдштовхнув трохи вбiк. Потiм прочинив дверi квартири, з якоi на прохолоднi сходи вiйнуло дуже теплим повiтрям. – А те повiдомлення, до речi, дiлове? – поцiкавився вiн, уже стоячи у розчахнутих дверях.
– І цього я не можу тут сказати, – вiдповiв студент.
– Тодi бажаю вам доброi ночi, – сказав Меснер, ступив до кiмнати, замкнув за собою дверi на ключ, увiмкнув електричний нiчник, налив бiля настiнноi шафки, де стояло кiлька пляшок з лiкерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно вiн сперся на високi подушки й хотiв був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у дверi. Меснер вiдклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справдi, хтось таки стукав, i то зовсiм тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усмiхнувся Меснер. Коли стук стих, вiн знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучнiше, просто-таки загупали в дверi. Як ото дiти, граючись, стукають у дверi то тут, то там, так i тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвiнко у шибку вгорi. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портье я не можу, адже апарат стоiть у передпокоi, i, щоб увiйти туди, треба збудити господиню. Не залишаеться нiчого iншого, як спустити хлопця зi сходiв власноруч». Вiн натяг фетрову шапочку, вiдкинув ковдру, вперся руками в край лiжка, неквапно поставив на пiдлогу ноги i взув високi домашнi пантофлi на ватi. «Ну ось, – подумав вiн, поглядаючи на дверi й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собi надiйний спокiй, – сказав вiн потiм, узяв iз пiдставки кийка з роговою головкою, перехопив його посерединi й рушив до дверей.
– Там хто-небудь iще е? – запитав вiн крiзь замкненi дверi.
– Так, – почулася вiдповiдь. – Прошу вас, вiдчинiть.
– Вiдчиняю, – сказав Меснер, вiдiмкнув дверi й став iз кийком на порозi.
– Не бийте мене, – застережливо промовив студент i ступив крок назад.
– Тодi забирайтеся геть! – сказав Меснер i показав пальцем на сходи.
– Але я не маю права, – вiдповiв студент i так несподiвано кинувся до Меснера… (Запис уриваеться.)
27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб вiд мене просто-таки не вiдмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним i чужим. Але твердiсть, якоi менi надае бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все пiд час прогулянки!
Дитина двiрнички, що вiдчинила ворота. Загорнене в стару хустку, блiде, застигле й опухле личко. Вночi двiрничка носить ii з собою так до ворiт.
Двiрниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухаеться до мого тупання, що починаеться вiд п’ятого поверху, проводжае мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться менi вслiд, коли я бiжу далi. Приемне почуття довiри, позаяк вiн мене не боiться, я для нього – частина будинку i його звукiв.
Картина: хрещення юнги, коли судно перетинае екватор. Довкола вештаються матроси. На суднi, що його сходжено вже вздовж i впоперек, унизу й угорi, повсюду можна знайти мiсце, щоб посидiти. Здоровеннi матроси висять на суднових трапах, упираючись могутнiми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, i спостерiгають виставу внизу.
4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навiть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Пiти з життя в цiлковитому сум’яттi, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далi, пiти без надii чи з единою надiею, що твою появу в життi за великим рахунком вважатимуть такою, яка не вiдбулася. Ось у якому становищi я мiг би тепер опинитись. Умерти означало б не що iнше, як Нiщо вiддати Нiчому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хiба можна, навiть усвiдомлюючи себе як Нiщо, свiдомо вiддати себе Нiчому, до того ж не просто порожньому Нiчому, а Нiчому бурхливому, чие убозтво полягае лише в його незбагненностi.
