скачать книгу бесплатно
Чоловiче товариство, господарi й слуги. Огрубiлi риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сiдае, а слуга подае йому на тацi iжу. Рiзниця мiж обома не велика, не бiльша, нiж, наприклад, мiж одним чоловiком, що внаслiдок взаемодii численних обставин став англiйцем i живе в Лондонi, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морi. Певна рiч, слуга – але й це лише за певних обставин – може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього вiдповiдай, тут не мае значення, адже йдеться про нинiшню оцiнку нинiшнiх стосункiв.
Єднiсть людства, яку кожна людина, навiть найприступнiша й найтовариськiша, час вiд часу, хай тiльки й iнтуiтивно, ставить пiд сумнiв, своею чергою виявляе себе – чи то тiльки здаеться, що вона себе виявляе, – також перед кожною людиною в цiлковитiй спiльностi загального й одиничного людського розвитку, яка дае про себе знати знов i знов. Навiть у найпотаемнiших почуттях одинака.
Страх перед глупством. Бачити глупство в кожному почуттi, що пнеться вперед i примушуе забути про все на свiтi. Тодi що ж таке не глупство? Не глупство – це по-жебрацькому стовбичити бiля порога, збоку вiд входу, пускатися берега й нарештi загинути. Але П. i О. все ж таки огиднi дурнi. Мабуть, е глупства бiльшi, нiж iхнi носii. Огиднiсть – це, певно, коли маленькi дурнi аж зi шкури пнуться у своему великому глупствi. Та чи не в такому становищi опинився Христос в очах фарисеiв?
Прекрасне, сповнене суперечностей уявлення, нiбито людина, що помирае, скажiмо, о третiй ночi, вiдразу ж по тому, десь на свiтанку, вступае у вище життя. Яка несумiснiсть мiж видимо людським i всiм iншим! Як же неминуче одна таемниця щоразу породжуе iншу, ще бiльшу! Першоi митi, як починаеш думати, аж дух перехоплюе. Власне, треба боятися виходити з дому.
5 грудня. Який лютий я на матiр! Досить менi лише заговорити з нею, як я вже починаю дратуватись i мало не зриваюся на крик.
О. все ж таки страждае, а я не вiрю, що вона страждае, що вона здатна страждати, не вiрю всупереч найкращим своiм почуттям, не вiрю, щоб не стати вимушено на ii бiк, чого я б не змiг зробити, бо й вона мене дратуе.
З боку я бачу в Ф., принаймнi iнодi, лише численнi дрiбнi деталi. Через це ii образ такий ясний, чистий, самобутнiй, окреслений i прозорий воднораз.
8 грудня. Конструкцii в романi Вайса. Сила для того, щоб iх усунути, обов’язок, щоб це зробити. Досвiд я майже заперечую. Я прагну спокою, крок за кроком, чи бiгу, але не виважених стрибкiв сарани.
9 грудня. «Каторга» Вайса. Коли iсторiя наближаеться до кiнця, враження притуплюеться. Свiт зазнав поразки, i ми спостерiгали це з розплющеними очима. Отже, можемо спокiйно вiдвернутись i жити далi.
Ненависть до скрупульозного самоаналiзу. Психологiчнi тлумачення на кшталт: учора я був такий, i це через те й через те, а сьогоднi я – вже такий, i це через те й через те. Це неправда, не через те й через те, а тому й не такий i такий. Спокiйно терпiти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.
Я заснув у чагарнику. Розбудив мене гамiр. У руках у мене виявилася книжка, яку я доти читав. Я вiдкинув ii й пiдхопився на ноги. Щойно минув полудень; перед узвишшям, де я стояв, простиралася широка низина iз селами та озерами й однаковими, схожими на очеретянi, високими чагарниками мiж ними. Я взявся руками в боки, озираючи все довкола й прислухаючись до гамору.
10 грудня. Вiдкриття набилися людинi самi.
Усмiхнене, молодяве, лукаве, розслаблене обличчя старшого iнспектора, якого я в нього ще нiколи не бачив, а завважив аж сьогоднi – тiеi хвилини, коли читав йому один директорський папiр i випадково пiдвiв очi. Вiн ту ж мить пересмикнув плечима й водночас стромив праву руку до кишенi штанiв, ставши нiби зовсiм iншою людиною.
Нiколи не можна врахувати й оцiнити всi обставини, якi тiеi чи iншоi хвилини впливають на настрiй чи навiть визначають i сам настрiй, i його оцiнку, тим-то неправильно було б сказати, нiбито вчора я почувався впевнено, а сьогоднi я у вiдчаi. Провадити таку рiзницю означае тiльки, що людина мае бажання пiддатися самонавiянню й жити життям, по змозi вiдокремленим вiд самоi себе, часом неприродним, сховавшися за забобони й химери, як ото, бувае, хтось у шинку, сяк-так сховавшись у кутку за чаркою горiлки, розважае сам себе переважно фальшивими, недоказовими фантазiями й мрiями.
Близько пiвночi один молодик у тiсному, свiтло-сiрому картатому, трохи притрушеному снiгом пальтi спустився сходами до невеликого вестибюля комiчноi опери. Бiля касового столика, з-за якого злякано пiдхопилася з дрiмоти дiвчина i втупилася в нього великими чорними очима, вiн купив квитка й на хвилю зупинився окинути поглядом залу, що лежала перед ним трьома схiдцями нижче.
Майже щовечора я приходжу на мiський вокзал, а сьогоднi, позаяк пустився дощ, пiвгодини тинявся туди-сюди в залi. Хлопчина, який без угаву iсть цукерки з автомата. Сягне рукою до кишенi, дiстане пригiрщ дрiбнякiв, недбало вкине iх до отвору й заходжуеться жувати, вичитуючи тим часом усiлякi написи; iнодi цукерки випадають на брудну пiдлогу, вiн пiдхоплюе iх i вiдразу запихае просто до рота. – Чоловiк бiля вiкна спокiйно щось жуе, запанiбрата розмовляючи з жiнкою, своею родичкою.
11 грудня. У Тойнбiгалле читав початок «Мiхаеля Кольгааса». Цiлковита невдача. Погано вибрав фрагменти, погано читав та ще й безглуздо шпортався в текстi. Зразковi слухачi. У першому ряду зовсiм маленькi хлопчики. Один iз них вiд нудьги, в якiй вiн не винен, обережно впускае на пiдлогу кашкета, потiм обережно пiдiймае його, i так раз по раз. Позаяк вiн надто малий i, сидячи, ногами до пiдлоги не дiстае, то йому доводиться щоразу трохи сповзати з крiсла. Читав незграбно, й погано, й безглуздо, й нерозбiрливо. А пополуднi я весь аж тремтiв вiд бажання читати, ледве стримував рота стуленим.
І справдi, навiть поштовху не треба, досить лише стримати останнi призначенi для себе сили, i мене вже поймае, просто-таки роздирае вiдчай. Коли я сьогоднi гадав собi, що, читаючи зi сцени, неодмiнно буду спокiйний, то питав себе, що це буде за спокiй, на чому вiн грунтуватиметься, i мiг тiльки вiдповiсти, що це буде просто спокiй задля самого спокою, незбагненна ласка, тiльки й того.
12 грудня. А вранцi я пiдвiвся досить-таки свiжий.
Учора дорогою додому: невеличке, загорнене в сiре хлопченя бiжить збоку вiд гурту хлопчикiв, однiею рукою плескае себе по стегну, другою хапае одного з того гурту й – досить так недбало, чого я не повинен забути, – кричить: «Dnes to bylo docela hezky»[2 - Сьогоднi було дуже мило (чеськ.).].
Який свiжий я, трохи змiнивши свiй денний розклад, вийшов сьогоднi годинi о шостiй на вулицю. Кумедне спостереження: коли ж я цього позбудуся?
Щойно уважно розглядав себе в дзеркалi, i мое обличчя – щоправда, лише при вечiрньому освiтленнi, до того ж лампочка була позад мене, тож освiтленим виявився, власне, тiльки пушок на краях вух, – навiть як придивитися ближче, здалось менi кращим, нiж воно е, наскiльки я знаю, насправдi. Ясне, вiдкрите, майже гарно окреслене обличчя. Чорнота чубу, брiв i очних ямок проступае, мов життя, на тлi решти застиглоi в очiкуваннi маси. Погляд анiтрохи не спустошений, на це й натяку нема, але й не дитячий, швидше неприродно енергiйний; та, може, вiн був просто спостережливий, адже я спостерiгав себе й хотiв нагнати на себе страху.
12 грудня. Учора довго не мiг заснути. Ф. Нарештi в мене з’явився план, з ним я, невпевнений, i заснув. Попросити Вайса вiднести iй до контори листа, i в ньому написати тiльки, що менi потрiбна звiстка вiд неi чи про неi, тож я посилаю Вайса, щоб вiн написав менi про неi. Тим часом Вайс, поки вона дочитуе листа, сидить край ii столу, потiм уклоняеться й, позаяк iншого доручення не мае й навряд чи розраховуе дiстати вiдповiдь, iде.
Увечерi дискусiя у Спiлцi службовцiв. Я вiв ii. Аж смiшно, що може викликати почуття власноi гiдностi. Моя вступна фраза: «Вiдкриваючи сьогоднiшню дискусiю, я мушу висловити жаль iз приводу того, що вона вiдбуваеться». Рiч у тому, що мене вчасно не повiдомили про це, i я не пiдготувався.
14 грудня. Доповiдь Беермана. Порожне мiсце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дiвчаче обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчi стягуються, як перед чханням. У сьогоднiшнiй його статтi в «Тагблатi» вiршик про рiздвяний базар:
Хай дiтки не плачуть, а смiються на свято —
Купiть iм гостинцiв багато-багато.
Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».
У конторi написав листа до Ф.
Переляк, що охопив мене, коли вранцi дорогою до контори я зустрiв схожу на Ф. дiвчину з семiнару; першоi митi не мiг збагнути, хто це, помiтив лише, що вона, хоч i схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь вiдношення до Ф. таки мае, а саме: те, що на семiнарi я, побачивши ii, багато думав про Ф.
Щойно прочитав у Достоевського мiсце, яке так нагадуе мою «нещаснiсть».
15 грудня. Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надiйшла.
Читав «Ми, юнаки 1870—71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував мiсця, присвяченi перемогам, та iншi натхненнi сцени. Бути батьком i спокiйно розмовляти з сином. Але тодi замiсть серця не можна мати iграшковий молоточок.
«Ти вже написав дядьковi?» – звернулася мати до мене iз запитанням, якого я чекав уже давно i з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерiгала за мною, з рiзних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батьковi, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз ii крiсло ззаду, вона пiдвела очi вiд карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим нiжним рухом i спитала, тiльки мимохiдь поглянувши на мене й нерiшуче всмiхнувшись, i вже в самому ii запитаннi вiдчувалося, що вона змирилася з вiдповiддю, не чекаючи ii.
16 грудня. «Громове волання захвату в серафимiв».
Я сидiв у Вельча в крiслi-гойдалцi, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, вiн – усе ж таки з певною надiею («Треба хотiти Неможливого»), я – навiть без надii, втупившись у своi пальцi, вiдчуваючи себе представником власноi внутрiшньоi порожнечi, винятковоi, а проте навiть не надто великоi.
17 грудня. Лист до В. з дорученням. «Переливатися через край i все ж таки залишатися тiльки горням на холоднiй плитi».
Бергманова доповiдь «Мойсей i сучаснiсть». Свiтле враження. – Принаймнi я до цього не маю вiдношення. Мiж свободою i рабством перетинаються справдi страшнi дороги, для подальшого шляху проводиря нема, пройдений одразу губиться в пiтьмi. Чи безлiч таких дорiг, чи тiльки одна – про це нiхто не довiдаеться, бо пiзнати цього не дано. Я там. Пiти звiдти я не можу. Нарiкати нема на що. Я не страждаю надмiру, позаяк страждання моi нi з чим не пов’язанi, вони не нагромаджуються, принаймнi поки що я цього не вiдчуваю, i страждання моi багато меншi вiд тих, якi мене, можливо, ще чекають.
Постать чоловiка, що, трохи звiвши обидвi руки – одну вище, другу нижче, – стоiть перед суцiльним туманом, ладен ступити в нього.
Прекрасний суворий вiдбiр в юдаiзмi. Вiдчуваеш простiр. Краще бачиш себе, краще себе оцiнюеш.
Я лягаю спати, я стомився. Мабуть, там уже все вирiшено. Менi це часто сниться.
Нещирий лист вiд Бл.
19 грудня. Лист вiд Ф. Чудовий ранок, теплiнь у кровi.
20 грудня. Листа нема.
Вплив тихого, лагiдного обличчя, спокiйноi мови людини, надто чужоi, ще не розгаданоi. Божий голос iз вуст людських.
Одного зимового вечора вулицями крiзь туман iшов старий чоловiк. Стояв страшенний холод. Вулицi були безлюднi. Жодна жива душа не поминула його, тiльки вдалинi то там, то там вiн невиразно бачив у туманi високого полiцейського чи жiнку в хутрi або в хустках. Чоловiка нiчого не тривожило, вiн думав лише про те, щоб навiдати товариша, в якого давно вже не був i який саме тепер покликав його через служницю.
Було вже далеко за пiвнiч, коли у дверi торговця Меснера хтось легенько постукав. Його не треба було будити, вiн засинав завжди аж над ранок, а доти любив лежати долiлиць у лiжку, втиснувши обличчя в подушку й заклавши за голову руки. Стук Меснер почув одразу. «Хто там?» – спитав вiн. У вiдповiдь почулося незрозумiле бурмотiння ще тихiше, нiж стук. «Там не замкнено», – сказав вiн i ввiмкнув електричне свiтло. До кiмнати ступила невеличка хирлява бабця у великiй хустцi.
1914
2 сiчня. Багато часу приемно провiв з д-ром Вайсом.
4 сiчня. Ми вигребли в пiску заглибину й почувалися в нiй вельми затишно. Уночi ми згорталися в заглибинi калачиком, батько накривав ii колодами, а зверху накидав вiття, тож ми мали непоганий захисток вiд бурi й звiрини. «Тату!» – часто гукали зi страху ми, коли пiд колодами ставало вже зовсiм темно, а батько все не з’являвся. Та потiм ми бачили крiзь щiлину його ноги, вiн прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли вiдчували на собi його руку, – а тодi ми просто-таки всi водночас засинали. Крiм батькiв i матерiв, нас було п’ятеро хлопцiв i трое дiвчат, у заглибинi всiм було надто тiсно, але вночi ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побiля одного й одне на одному.
5 сiчня. Пополуднi. Батько Гете помер, стратившись глузду. Коли вiн хворiв востанне, Гете саме працював над «Іфiгенiею».
«Одвези цього нiкчему додому, вiн упився», – звертаеться до Гете якийсь придворний, маючи на увазi Крiстiана.
Август, що напивався так само, як i його мати, й безсоромно волочився за жiнками.
Нелюба Оттилiя, яку зi свiтських мiркувань йому накинув у дружини батько.
Вольф, дипломат i письменник.
Вальтер, музикант, не може скласти iспити. Повертаеться до садовоi хижi й живе там мiсяцями; коли цариця схотiла його побачити: «Скажiть царицi, що я – не дикий звiр».
«Здоров’я в мене скорiше свинцеве, нiж залiзне».
Нiкчемна, безплiдна письменницька дiяльнiсть Вольфа.
Старече товариство у мансардних кiмнатах. Вiсiмдесятирiчна Оттилiя, п’ятдесятирiчний Вольф i давнi знайомi.
Тiльки з таких крайнощiв помiчаеш, як безнадiйно кожна людина втрачена в самiй собi, й тiльки роздуми про iнших людей i про закони, що панують у них i повсюди, можуть дати втiху. Який пiддатливий зовнi Вольф, як легко його на щось пiдбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – i який вiн внутрiшньо скутий i нерухомий.
Чому чукчi не покидають свiй жахливий край, будь-де iм жилося б краще проти нинiшнiх iхнiх умов i нинiшнiх iхнiх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стаеться; можливо лиш те, що стаеться.
Один виноторговець з великого мiста надумав побудувати в сусiдньому мiстечку Ф. винний погрiбець. Вiн винайняв невеликий пiдвал в одному з будинкiв на Рiнгплац, звелiв розмалювати стiни схiдними орнаментами й поставити старi, вже майже непридатнi плюшевi меблi.
6 сiчня. Дiльтей: «Переживання i творчiсть». Любов до людства, щонайглибша повага до всiх створених ним форм, спокiйне споглядання з мiсця, найпридатнiшого для цiеi мети. Юнацькi твори Лютера, «могутнi тiнi, що тягнуться з невидимого свiту до видимого, привабленi вбивством i кров’ю». – Паскаль.
Лист до А. через тещу. Л. цiлувалася з учителем.
8 сiчня. Фантль читав уголос «Золоту голову»[3 - Драма Поля Клоделя.]. «Вiн жбурляе ворога, мов бочку».
Невпевненiсть, стриманiсть, спокiй – у цьому все й минеться.
Що в мене спiльного з евреями? У мене мало спiльного навiть iз самим собою, i я мав би нишком сидiти собi десь у куточку, задоволений, що маю змогу дихати.
Змалювання непоясненних почуттiв. А.: «Вiдколи це сталося, вигляд жiнок завдае менi болю, але це – не статеве збудження й не звичайна журба, менi просто боляче. Так було й тодi, коли я був упевнений у Лiзль».
12 сiчня. Вчора: любовнi походеньки Оттилii, молодi англiйцi. – Заручини Толстого, свiтлi враження нiжного, бурхливого, сповненого передчуттiв молодика, що опановуе себе. Гарно вбраний, весь у темному й темно-синьому.
Дiвчина в кав’ярнi. Вузенька спiдничка, бiла, вiльна, оздоблена шкiрою шовкова блузка, вiдкрита шия, сiрий капелюшок з тiеi самоi матерii, який ледве тримаеться на головi. Їi повняве, усмiхнене, осяяне життевою снагою обличчя, привiтнi, щоправда, трохи манiрнi очi. Мое обличчя, коли я згадую про Ф., паленiе.
Повернення додому, ясна нiч, виразне вiдчуття в душi глухоi непевностi, такоi далекоi вiд цiлковитоi ясностi, що простираеться широко й без перешкод.
Нiколаi, «Лiтературнi листи».
Можливостi для мене е, певна рiч, але пiд яким каменем вони лежать?
Кинувся вперед, верхи на конi…
Безглуздiсть юностi. Страх перед юнiстю, страх перед безглуздiстю, перед безглуздим розквiтом жорстокого життя.
Тельгайм: «У його душi живе та розкута жвавiсть, яка у мiнливих життевих умовах знов i знов вражае своiми цiлком новими гранями i яку мають лише творiння справжнiх поетiв».
19 сiчня. У конторi – страх уперемiж iз почуттям власноi гiдностi. Загалом упевненiший. Дуже невдоволений «Перетвореннями». Кiнцiвка нечитабельна. Недосконало мало не до самоi основи. Рiч вийшла б куди краще, якби менi не завадила тодi службова поiздка.
23 сiчня. Старший контролер Б. розповiдае про свого товариша, полковника у вiдставцi, який спить при вiдчиненому навстiж вiкнi: «Вночi це дуже приемно, але вранцi, коли доводиться вiдгрiбати вiд отоманки бiля вiкна снiг, а тодi починати голитись, тодi це неприемно».
З мемуарiв графинi Тюргайм:
Мати: «Їi м’якiй вдачi особливо пiдходив Расiн. Я нерiдко чула, як вона молилася Богу, щоб Вiн дав йому вiчний спокiй».
Вiдомо, що вiн (Суворов), коли росiйський посол граф Разумовський давав на його честь у Вiднi великi обiди, накидався, мов ненажера, на всi страви, що стояли на столах, нiкого не чекаючи. Наiвшись, вiн уставав i залишав гостей.
Якщо судити з гравюри, крихкотiлий, рiшучий, педантичний старий чоловiк.
«Тобi це не судилося», – погане материне втiшання. Найгiрше те, що нiчого кращого нинi менi, по сутi, й не треба. Це була моя рана, раною вона й залишаеться, а загалом мене просто-таки затягуе i додае менi трохи стiйкостi й надii розмiрене, майже позбавлене перемiн, напiвактивне життя останнiх днiв (робота над «Пiдприемством» у конторi, турботи А. про його наречену, Отлин сiонiзм, задоволення дiвчат вiд доповiдi Зальтена – Шiльдкраута, читання мемуарiв Тюргайм, листи до Льови й Вайса, коректура «Перетворення»).
24 сiчня. Наполеонiвськi часи: свято за святом, усi поспiшають «зазнати втiх короткого мирного перiоду». «З другого боку, вплив жiнок на них був скороминущий, вони справдi не могли втрачати часу. Кохання тодi виражали в пiдкресленому захопленнi й глибокiй вiдданостi». – «Нинi тимчасову слабiсть уже не прощають».
Не в змозi написати кiлькох рядкiв фройляйн Бл., не вiдповiв уже на два листи, сьогоднi надiйшов третiй. Я все сприймаю не так i при цьому дуже твердий, але порожнiй. Днями, коли я виходив, як завжди, з лiфта, менi спало на думку, що мое життя з його чимдалi одноманiтнiшими в подробицях днями нагадуе покару школяревi, коли той, залежно вiд його провини, повинен переписати десять, сто чи й бiльше разiв те саме речення, безглузде вже самим своiм повторенням, тiльки в моему випадку йдеться про покару, яка називаеться: «Стiльки, скiльки витримаеш».
А. не може вгамуватися. Незважаючи на те, що вiн довiряе менi й хоче почути вiд мене пораду, про найгiршi подробицi я завжди довiдуюся тiльки мимохiдь iз розмови, до того ж свiй несподiваний подив я щоразу мушу якомога приховувати, не забуваючи, однак, що мою байдужiсть щодо жахливого повiдомлення вiн може розцiнити або як прохолодне ставлення, або ж, навпаки, як глибоке заспокоення. Так воно й замислено. Історiю з цiлуванням я почув такими частинами, мiж якими минали iнодi цiлi тижнi: ii поцiлував якийсь учитель; вона заходила до його кiмнати; вiн цiлував ii багато разiв; вона регулярно бувала у нього в кiмнатi, бо працювала над якимсь рукодiллям для матерi А., а в учителя добра лампа; вона безвольно дозволяла йому цiлувати себе; вiн ще доти освiдчився iй в коханнi; попри все, вона ще ходить iз ним гуляти; хотiла зробити йому рiздвяний подарунок; якось написала була, зi мною, мовляв, сталося щось неприемне, але все обiйшлося.
А. розпитував ii так: «Як це було? Я хочу знати все достоту. Вiн тебе тiльки цiлував? Скiльки разiв? Куди? Вiн на тобi не лежав? Вiн тебе мацав? Вiн хотiв тебе роздягти?»
Вiдповiдi: «Я сидiла на канапi з рукодiллям, вiн – по другий бiк столу. Потiм вiн пiдiйшов, сiв поруч i поцiлував мене, я вiдсунулася вiд нього до валика канапи, вiн притис мою голову до валика. Крiм поцiлункiв, бiльш нiчого не було».
Пiд час тих розпитувань вона якось сказала: «Про що ти тiльки думаеш? Я дiвчина».
Щойно спало на думку: листа до д-ра Вайса я написав так, що його можна всього показати Ф. Що, коли сьогоднi вiн так i зробив i через те вiдклав свою вiдповiдь?
26 сiчня. Не можу далi читати Тюргайм, вiд якоi, втiм, в останнi днi дiстаю задоволення. Щойно вiдiслав на вокзалi листа до фройляйн Бл. Як це мене сковуе й тисне на чоло. Батько з матiр’ю грають у карти за тим самим столом.
Батько, мати та iхнi дорослi дiти, син i дочка, сидiли в недiлю за обiднiм столом. Мати саме пiдвелася й опустила ополоника в пузату супницю, щоб понасипати в тарiлки, i раптом весь стiл здибився, скатерка затрiпотiла, руки позлiтали зi столу, i суп разом iз галушками на салi вилився батьковi на колiна.
Щойно я просто-таки нагримав на матiр за те, що вона позичила «Лиху невиннiсть» Еллi[4 - Старша сестра Кафки. «Лиха невиннiсть» – роман Оскара Баума.], якiй я ще вчора хотiв запропонувати книжку сам. «Не чiпай моiх книжок! Адже в мене бiльш нiчого немае!» І всi оцi слова – зi справжньою люттю.
Смерть батька Тюргайм: «Невдовзi пiсля цього прийшли лiкарi й сказали, що пульс дуже слабкий i що йому лишилося жити лише кiлька годин. Господи, та це ж вони говорять про мого батька, всього кiлька годин – i вiн помре».
28 сiчня. Доповiдь про чудеса Лурда. Лiберальний лiкар, енергiйний, мiцнi щелепи, шкiрить зуби, дуже любить гратися словами. «Настав час, щоб нiмецька грунтовнiсть i чеснiсть оголосила вiйну чужоземному шарлатанству». Хлопчик-рознощик «Посланця Лурда»: «Superbe guеrison de се soir. Guеrison affirmеe!» – Дискусiя: «Я простий поштар, тiльки й того». – «H?tel de l’univers». Коли виходив, безмежна туга на думку про Ф. Розмiрковуючи, помалу заспокоiвся.
Вiдiслав Бл. листа й Вайсову «Каторгу».
Уже досить давненько ворожка на картах сказала сестрi А., що ii старший брат заручений i наречена зраджуе його. Вiн розгнiвано вiдкинув тодi такi баечки. Я: «Чому тiльки тодi? Адже це й тепер така сама брехня, як i тодi. Вона ж бо тебе не зраджувала». Вiн: «Правда ж, вона цього не робила?»
2 лютого. А. Курвалькуватий лист подруги до нареченоi: «Якщо ми братимемо все так близько до серця, як тодi, коли ходили пiд враженням вiд сповiдальних проповiдей…» «Чому в Празi ти так стримувалася, краще попустити собi вiжки в малому, нiж у великому». Вiдповiдно до своiх переконань я витлумачую листа на користь нареченоi, зi схвальними думками.
Учора А. був у Шлюкенау. Сидить цiлiсiнький день з нею в кiмнатi, тримаючи в руцi згорток з усiма листами (единий його багаж), i все випитуе ii й випитуе. Нiчого нового не довiдуеться, за годину до вiд’iзду питае: «А свiтло, коли цiлувалися, не горiло?» – й чуе невтiшну новину: коли цiлувалися (вдруге), В. погасив свiтло. В. щось креслив по один бiк столу, Л. сидiла по другий бiк (у кiмнатi В. об одинадцятiй вечора) й читала вголос «Асмуса Семпера». Тут В. пiдводиться, пiдходить до скриньки щось узяти (Л. гадае – циркуля, А. гадае – презерватива), тодi раптом гасить свiтло й накидаеться на неi з поцiлунками, вона падае обличчям у канапу, вiн хапае ii за руки, за плечi, примовляючи: «Поцiлуй мене!»
При якiйсь нагодi Л. каже: «В. дуже безпорадний». А iншим разом: «Я його не цiлувала», а ще iншим: «Менi здавалося, я лежу в твоiх обiймах».
А.: «Адже я мушу знати правду. (Вiн виношуе думку повести ii до лiкаря на обстеження.) А що, як першоi шлюбноi ночi я дiзнаюся, що вона брехала? Може, вона така спокiйна тiльки через те, що вiн скористався презервативом».
