скачать книгу бесплатно
Щоденники 1913–1923 рр.
Franz Kafka
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Франц Кафка (1883—1924) – знаменитий австрiйський письменник, бiльшiсть творiв якого були опублiкованi вже пiсля смертi автора. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Замок», «Процес», «Америка». Самотнiсть i вiдчуженiсть, якi письменник вiдчував у своему життi, можливо, й змусили його писати щоденник. Кафка розпочав його 1910 року i вiв – iнодi з тривалими перервами – до 1923-го. У щоденникових записах, зроблених Францом Кафкою у 1913—1923 роках, мiстяться роздуми про самогубство й нерозумiння з боку рiдних i близьких; про ненависну, стомливу службу, яка дае засоби до iснування й водночас виснажуе його; про початок Першоi свiтовоi вiйни i про загальну мобiлiзацiю. Також у щоденнику Кафка занотовуе своi лiтературнi задуми й початки оповiдань, що спадають йому на думку, спостереження, в яких чiтко проступае туга з приводу поразок Австрii i прозирае чорна безодня вiдчаю дуже самотньоi людини.
Франц Кафка
Щоденники 1913–1923 рр
© Л. В. Логвиненко (правонаступниця О. Логвиненка), переклад украiнською, 2000
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
1913
11 лютого. Читаючи коректуру «Вироку», виписую всi зв’язки, що з’ясувалися для мене в цiй iсторii, як я бачу iх тепер. Зробити це потрiбно, адже оповiдання з’явилося з мене на свiт, нiби внаслiдок справжнiх пологiв, укрите брудом i слизом, i тiльки моя рука може й хоче дiстатися до самоi плотi.
Друг – це зв’язок мiж батьком i сином, вiн – найбiльша iхня спiльнiсть. Сидячи на самотi край вiкна, Георг iз насолодою порпаеться в цьому спiльному, вiрить, що батько iснуе в ньому самому, i йому здаеться, що все, крiм скороминущоi сумноi задуми, сповнене миролюбностi. Та розвиток iсторii, одначе, показуе, як батько вiдходить вiд спiльностi – вiд друга – й постае протилежнiстю Георга, дiставши опору в iнших, менших спiльностях, як, наприклад, кохання, вiдданiсть матерi, вiрнiсть ii пам’ятi, а також у клiентурi, яку батько на самому початку усе ж таки залучив до пiдприемства. Георг нiчого не мае; наречену батько легко проганяе, адже вона живе в оповiданнi лише завдяки зв’язку з другом, тобто зi спiльнiстю, i, позаяк до весiлля не дiйшло, не може ввiйти в коло кревних взаемин, що охоплюе батька й сина. Спiльне нагромаджуеться цiлком навколо батька, Георг вiдчувае його тiльки як щось чуже, усамостiйнене, нiколи ним достатньо не захищене, вiддане на поталу росiйським революцiям, i тiльки через те, що сам вiн не мае нiчого, крiм оглядки на батька, на нього так глибоко впливае присуд, який стае нездоланною перепоною на його шляху до батька.
«Георг» мае стiльки ж лiтер, як i «Франц». У прiзвищi «Бендеман» оце «ман» тiльки пiдсилюе «Бенде» з метою виявити всi ще невiдомi можливостi оповiдання. Але в «Бенде» стiльки ж лiтер, як i в «Кафка», i голосна «е» в «Бенде» стоiть на тих самих мiсцях, що й «а» в «Кафка».
«Фрiда»[1 - Нiмецькою це iм’я пишеться Friede.] мае стiльки ж лiтер, що й «Ф.», i починаеться так само з «Ф»; «Бранденфельд» починаеться з тiеi самоi лiтери, що й «Б.», i завдяки слову «фельд» набувае певного значення. Може, навiть думка про Берлiн зринула не без впливу, а вплинув, можливо, спогад про Бранденбурзьку марку.
12 лютого. Пишучи про товариша на чужинi, я багато думав про Штоера. Коли мiсяцiв через три пiсля написання цього оповiдання я випадково його зустрiв, вiн розповiв, що мiсяцi три тому заручився.
Вчора пiсля того, як я у Вельча прочитав уголос оповiдання, старий Вельч вийшов з кiмнати, а повернувшись за хвилю, похвалив оповiдання, особливо яскравi образи в ньому. «Я просто-таки бачу перед собою цього батька», – промовив вiн, не зводячи погляду з порожнього крiсла, де вiн сидiв, коли я читав.
Сестра сказала: «Це ж наша квартира». Я здивувався, що вона не вгадала мiсця дii, й вiдповiв: «Тодi батько мав би жити у вбиральнi».
28 лютого. Ернст Лiман прибув у службових справах до Константинополя одного дощового осiннього ранку й за звичкою – це був уже десятий його приiзд сюди, – бiльше нi про що не дбаючи, вирушив загалом безлюдними вулицями до готелю, де щоразу iз задоволенням зупинявся. Було досить прохолодно, вiтер забивав мжичку до карети, i Лiман, лихий на погану погоду, що переслiдувала його в усiй цьогорiчнiй дiловiй поiздцi, пiдняв шибку й вiдкинувся в куток, щоб покуняти чверть години дорогою до готелю. Та, позаяк шлях пролягав саме через дiловий квартал, спокою вiн не знайшов, вигуки вуличних торговцiв, гуркiт возiв, а також iнший гамiр, безглуздiсть якого була очевидна й без особливого дослiдження – примiром, оплески в юрбi, – потривожили його звичайно мiцний сон.
У кiнцi поiздки його чекала прикра несподiванка. Пiд час останньоi великоi пожежi в Стамбулi, про яку Лiман, певно, читав у дорозi, готель «Кiнгстон», де вiн любив зупинятися, майже геть згорiв, але вiзник, який про це, звiсно ж, знав, iз цiлковитою байдужiстю виконав замовлення свого пасажира й мовчки привiз його до пожарища. Отож вiн спокiйнiсiнько злiз iз передка i зняв би й валiзи Лiмана, якби той не схопив його за плечi й не струсонув, пiсля чого вiзник, щоправда, валiзи облишив, але зробив це так повiльно й сонно, нiби не Лiман примусив його змiнити рiшення, а вiн змiнив його сам. Перший поверх готелю мiсцями ще зберiгся, його пооббивали з усiх бокiв i вгорi планками i з лихом пополам пристосували для житла. Напис турецькою i французькою мовами повiдомляв, що готель дуже скоро вiдбудують i вiн буде ще кращий i сучаснiший. Та единим пiдтвердженням цього намiру була робота трьох поденникiв, якi за допомогою лопат i кайл згрiбали на купи збоку смiття й вантажили його на невеличкий ручний вiзок.
Як з’ясувалося, в руiнах жила частина готельного персоналу, що через пожежу зостався без роботи. Щойно Лiманова карета спинилася, вiдразу вибiг пан у чорному сурдутi й яскраво-червонiй краватцi, розповiв Лiмановi, що похмуро слухав, iсторiю пожежi, намотуючи при цьому на пальцi кiнчики своеi довгоi рiденькоi бороди, й покинув робити це, тiльки щоб показати Лiмановi, де саме виникла пожежа, як вона поширювалась i як будiвля, зрештою, завалилася. Лiман, який протягом усiеi цiеi iсторii майже не пiдводив вiд землi очей i не вiдпускав клямки каретних дверцят, уже хотiв був назвати вiзниковi iнший готель, до якого його везти, але чоловiк у сурдутi, скинувши догори руки, почав благати його не iхати до iншого готелю, а залишитися вiрним цьому, яким вiн був завжди задоволений. Хоч це запевне була всього лиш пуста фраза й нiхто тут Лiмана не пам’ятав, як не впiзнав i Лiман жодного зi службовцiв – нi серед чоловiкiв, нi серед жiнок, – що виглядали з дверей та вiкон, вiн, як людина, що не любить вiдмовлятися вiд своiх звичок, усе ж таки запитав, як же вiн тепер, за таких обставин може залишитися вiрним згорiлому готелю. У вiдповiдь вiн почув – i мимоволi аж усмiхнувся такiй безглуздiй пропозицii, – що для колишнiх постояльцiв готелю, але тiльки для них, приготовано чудовi кiмнати в приватних квартирах, Лiмановi досить лише наказати, i його вiдразу туди вiдведуть, це зовсiм неподалiк, вiн не втратить часу, а плата, позаяк iдеться про люб’язнiсть, але водночас усе ж таки й про замiну, надзвичайно низька, хоч iжу готують за вiденськими рецептами, i вона, мабуть, iще смачнiша, а обслуговують iще дбайливiше, нiж у колишньому готелi «Кiнгстон», рiвень якого у певному вiдношеннi був усе ж таки не належний.
– Дякую, – сказав Лiман, – сiдаючи до карети. – Я пробуду в Константинополi всього п’ять днiв, на такий час я не влаштовуватимусь у приватнiй квартирi, нi, я поiду до якогось готелю. Але на другий рiк, коли я приiду знов i ваш готель вiдбудують, я зупинюся запевно тiльки у вас. Дозвольте! – Лiман хотiв був причинити дверцята, але за iхню клямку вже схопився представник готелю.
– Пане! – благально промовив вiн i звiв погляд на Лiмана.
– Вiдпустiть! – гримнув Лiман, поторгав дверцята й наказав вiзниковi: – До готелю «Рояль»!
Та чи то вiзник його не зрозумiв, чи то вiн чекав, поки дверцята причиняться, принаймнi чоловiк сидiв на передку, мов статуя. А представник готелю й не думав вiдпускати дверцят, вiн навiть енергiйно закивав головою одному зi своiх колег, щоб той поворушився й допомiг йому. Особливо вiн сподiвався на одну дiвчину й раз у раз гукав:
– Фiнi! Ну ж бо, Фiнi! Де та Фiнi?
Люди, що досi виглядали з вiкон i дверей, пооберталися всередину будинку, почали безладно кричати, видно було, як вони забiгали повз вiкна, – всi шукали Фiнi.
Лiман мiг би, мабуть, одним штурханом вiдкинути вiд дверцят чоловiка, який не давав йому рушити i якому, очевидно, тiльки голод додавав хоробростi отак поводитись – це розумiв i сам чоловiк i навiть не важився поглянути на Лiмана, – але Лiман у своiх поiздках набрався достатньо сумного досвiду й знав, як важливо в чужому краю, хай би як ти мав рацiю, уникати зайвоi уваги до себе, тому спокiйно знову вийшов з карети, не зважаючи поки на чоловiка, що судомно тримався за дверцята, ступив до вiзника, ще раз чiтко повторив свiй наказ, якнайшвидше iхати звiдси, тодi повернувся до чоловiка бiля дверцят, узяв його руку нiбито звичайним рухом, але нишком стис ii в зап’ястку так, що чоловiк iз криком «Фiнi!», – це був наказ i вираз болю водночас, – мало не пiдскочив i розтис пальцi на клямцi.
– Вона вже йде! Вона вже йде! – загукали з усiх вiкон, i до карети з будинку вибiгла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачiску, усмiхнена дiвчина.
– Швидше! В карету! Перiщить же! – загукала вона, схопивши Лiмана за плечi й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фiнi, – тихо промовила вона потiм i опустила руки вздовж його плечей.
«Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Лiман i усмiхнувся до дiвчини. – Шкода, що я вже не юнак i не пускаюся в сумнiвнi пригоди».
– Це, мабуть, непорозумiння, фройляйн, – сказав вiн i обернувся до карети, – я анi просив покликати вас, анi маю намiр з вами iхати. – Вже сидячи в каретi, додав: – Ви бiльше не турбуйтеся.
Але Фiнi вже встигла поставити ногу на пiднiжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:
– Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?
Стомившись вiд усiх цих набридань, Лiман, нахилившись iз карети до дiвчини, промовив:
– Прошу вас, не затримуйте мене довше зi своiми марними запитаннями! Я iду в готель, та й годi. Заберiть ногу з пiднiжки, це небезпечно. Поганяйте, вiзнику!
– Стiйте! – вигукнула дiвчина, й справдi намагаючись ускочити до карети.
Лiман, похитуючи головою, пiдвiвся й заступив своею кремезною постаттю весь вхiд. Дiвчина спробувала його вiдштовхнути, скориставшись головою й колiньми, карета захиталася на своiх благеньких пружинах, i Лiман мало не втратив рiвновагу.
– Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дiвчина.
Певна рiч, Лiману пощастило б вiдштовхнути цю, хоч i мiцну, дiвчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловiк у сурдутi, який усе ще, так нiби Фiнi його звiльнила, тримався спокiйно; та, побачивши, що Фiнi похитнулась, вiн одним стрибком пiдскочив, пiдтримав Фiнi ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лiмана, з усiеi сили спробував пiдсадити дiвчину в карету. Вiдчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що iх на додачу пiдштовхнули ще й знадвору, проказала, нiби сама до себе: «Ну ось», – i мимохiдь поправила на собi спершу блузку, а тодi, вже ретельнiше, й зачiску.
– Це просто нечувано! – промовив Лiман, упавши на свое сидiння, до дiвчини, що всiлася навпроти.
2 травня. Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадiйна голова, Ф., занепад у конторi, фiзична неспроможнiсть писати й внутрiшня потреба в цьому.
Валлi вийшла з наших дверей услiд за своiм чоловiком, що iде завтра до Чорткова на вiйськовi збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цiлковито змирилися.
Історiя садiвниковоi дочки, яка позавчора перебила менi роботу. Я, той, що роботою намагаеться вилiкувати свою неврастенiю, мушу вислуховувати, як брат дiвчини – його звали Ян, вiн, власне, й був той садiвник i, як передбачалося, наступник старого Дворського, ба навiть уже власник квiтника, – два мiсяцi тому в своi двадцять вiсiм рокiв упав у меланхолiю й отруiвся. Влiтку вiн, попри свою вiдлюдкувату вдачу, почувався досить непогано, позаяк мусив спiлкуватися бодай iз покупцями, а от взимку, навпаки, цiлком замикався в собi. Його кохана, одна службовка – urednice, – була дiвчина також меланхолiйна. Вони частенько ходили вдвох на кладовище.
Здоровенний Менассе у виставi на жаргонi. Щось магiчне було в його рухах, i в поеднаннi з музикою воно викликало в мене захват. Я про це забув.
Мiй дурний смiх, коли сьогоднi я заявив матерi, що на Трiйцю поiду до Берлiна. «Чого ти смiешся?» – промовила мати (зробивши й кiлька iнших зауважень, як-от: «Тож подумай, перше нiж зв’язувати себе навiки»; я вiдбувався також зауваженнями на кшталт: «Дарма» i т. iн.). «Бо розгубився», – вiдповiв я, задоволений, що в усiй цiй iсторii хоч один раз сказав щось правдиве.
Учора зустрiв Б. Їi спокiй, вдоволенiсть, невимушенiсть i проясненiсть, незважаючи на те, що за останнi роки в неi стався перехiд до лiтньоi жiнки, ця вже тодi надокучлива повнота скоро досягне межi стерильноi огрядностi; ходити вона стала так, нiби перекочуеться й пiдштовхуе себе, несучи чи, краще сказати, пiдпихаючи перед собою черево, а на пiдборiддi – як не дуже придивлятися, то тiльки на пiдборiддi, – де колись був пушок, тепер закручуються волосини.
3 травня. Страшна ненадiйнiсть мого внутрiшнього iснування.
Як я розстiбував камiзельку, щоб показати пановi Б. свiй висип. Як кликав його до сусiдньоi кiмнати.
Стрiла – хтозна, звiдки вона взялася – поцiлила одруженого чоловiка ззаду, звалила з нiг i проткнула наскрiзь. Лежачи з розкинутими руками на землi, вiн пiдводить голову й стогне. Згодом вiн, хитаючись, на мить зводиться на ноги. Вiн не може розповiсти нiчого, окрiм того, як у нього поцiлили, й показуе приблизно, з якого боку, на його думку, прилетiла стрiла. Цi щоразу тi самi розповiдi вже стом- люють дружину, до того ж чоловiк показуе щоразу в iн- ший бiк.
4 травня. В уявi раз у раз постае широкий рiзницький нiж, який блискавично, з механiчною ритмiчнiстю встромляеться в мене збоку, вiдтинаючи тонесенькi поперечнi смужки, i це вiдбуваеться так швидко, що смужки вiдлiтають убiк, згортаючись майже в трубочки.
Якось рано-вранцi, коли вулицi, куди не глянь, були ще безлюднi, один чоловiк, босий i лише в самiй нiчнiй сорочцi та штанях, розчахнув ворота великого найманого будинку на головнiй вулицi. Вiн мiцно тримався за обидвi стулки ворiт i глибоко дихав. «От лихо, от кляте лихо», – промовив вiн i, на позiр спокiйно, подивився спершу вздовж вулицi, а тодi поверх поодиноких будинкiв.
Отже, й тут вiдчай. Нiде нема пристанища.
24 травня. Прогулянка з Пiком.
Сповнений пихи, позаяк «Кочегар», на мiй погляд, вдався таки непогано. Увечерi читав його батьковi й матерi; коли читаю батьковi, який слухае вкрай неохоче, кращого критика, нiж я сам, годi й знайти. Багато мiлких мiсць перед вочевидь неприступними глибинами.
5 червня. Внутрiшнi переваги, якi дiстаються пересiчним лiтературним роботам завдяки тiй обставинi, що iхнi автори ще живi й стоять за ними. Справжнiй сенс застарiння.
Льови, оповiдання про перехiд кордону.
21 червня. Страх, що обступае мене з усiх бокiв. Огляд у лiкаря, як вiн постае просто передi мною, всерединi в мене все порожнiе, i вiн, зневажений i неспростовний, виголошуе в менi своi пустi промови.
Жахливий свiт, що живе в моiй головi. Але як звiльнити самого себе i як звiльнити його, не розпанахавши? Та краще тисячу разiв його розпанахати, нiж тримати в собi чи поховати. На те ж я й тут, це менi цiлком очевидно.
Одного прохолодного весняного ранку, годинi о п’ятiй, високий чоловiк у довгому, до самих п’ят пальтi заходився гупати кулаком у дверi невеличкоi хатини, що стояла посеред голоi горбистоi мiсцевостi. Пiсля кожного удару вiн прислухався; в хатинi було тихо.
1 липня. Потяг до нестямноi самотностi. Бути сам на сам лише з собою. Може, так буде зi мною в Рiвi.
Три днi тому з Вайсом, автором «Каторги». Лiкар-еврей, еврей того типу, який стоiть найближче до захiдноевропейських евреiв, i тому вiдразу почуваеш себе близьким йому. Величезна перевага християн полягае в тому, що iх, коли вони спiлкуються мiж собою, постiйно переймае й зiгрiвае однакове почуття близькостi, наприклад, чех-християнин серед чехiв-християн.
Молодята у весiльнiй подорожi, якi виходять з готелю «Де Саксе». Пополуднi. Вкидають листiвку до поштовоi скриньки. Пом’ятий одяг, млява хода, похмура м’яка погода. На перший погляд, малохарактернi обличчя.
Картина святкування трьохсотрiччя Романових у Ярославлi на Волзi. Цар, царiвни невдоволено стоять на сонцi, тiльки одна з них, тендiтна, немолода, млява, дивиться, спираючись на парасольку, перед себе. Наступник трону на руках у здоровенного простоволосого козака. – На iншiй картинцi – чоловiки удалинi, вони вже давно проiхали, але все ще вiддають честь.
Мiльйонер на екранi в кiно «Раби золота». Запам’ятати. Спокiй, неквапнi, цiлеспрямованi рухи, в разi потреби – хода пришвидшена. Рука посмикуеться. Багатий, вишуканий, обласканий, але в лiсовому шинку, де його замкнули, пiдхоплюеться й оглядае кiмнату, мов слуга.
2 липня. Ридма ридав над повiдомленням про суд над двадцятитрирiчною Марiею Абрахам, яка через нужду й голод задушила свою майже дев’ятимiсячну дочку Барбару чоловiчою краваткою, що ii носила замiсть пiдв’язки й скинула з ноги. Досить схематична iсторiя.
Запал, з яким я розiграв смiшну кiнематографiчну сценку у ваннiй кiмнатi сестри. Чому в мене нiколи не виходить так перед чужими?
Я б нiколи не одружився на дiвчинi, з якою цiлий рiк жив би в тому самому мiстi.
3 липня. Наскiльки ширшим i пiднесенiшим стае життя завдяки шлюбу! Повчальний вислiв. Але я це майже передчуваю.
Коли якусь думку я висловлюю вголос, вона вiдразу й остаточно втрачае свое значення, а коли я цю думку занотовую, вона також завжди втрачае свое значення, зате часом набувае iншого.
Намисто iз золотих кульок на засмаглiй шиi.
19 липня. З будинку вийшли четверо озброених чоловiкiв. Кожен тримав перед собою алебарду. Час вiд часу котрийсь iз них повертав голову й дивився, чи не з’явивсь iще той, задля кого вони тут стояли. Був раннiй ранок, на вулицi – жодноi живоi душi.
– То чого ж ви хочете? Пiдходьте!
– Нiчого ми не хочемо. Облиш нас!
Та ще й внутрiшнi витрати! Тим-то у вухах i лунае так музика з кав’ярнi. Видно, як летить камiнь, про що розповiдала Ельза Б.
За прядкою сидить жiнка. Чоловiк штовхае мечем у пiхвах (вiн тримае iх просто в руцi) дверi й вiдчиняе iх.
ЧОЛОВІК: Вiн був тут!
ЖІНКА: Хто? Що вам треба?
ЧОЛОВІК: Конокрад. Вiн сховався тут. Признавайся! (Вихоплюе з пiхов меча.)
ЖІНКА (пiдiймае для захисту прядку): Нiкого тут не було. Ідiть звiдси!
20 липня. Внизу на рiчцi стояло багато човнiв, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережнiй, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кiлька хлопцiв.
Коли всi повставали й перед вiд’iздом пiднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весiльнi гостi провели iх до карети.
21 липня. Не впадати у вiдчай, зокрема й через те, що не впадаеш у вiдчай. Коли здаеться, що всьому вже кiнець, усе ж таки звiдкись з’являються новi сили, i це й означае, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тодi тут усьому кiнець, але вже остаточно.
Я не годен спати. Самi сновиддя, сну нема. Сьогоднi увi снi винайшов новий спосiб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гiлляку, не дуже цупку, косо впираеш ii в землю, тримаючись рукою за другий кiнець, якомога обережнiше сiдаеш на неi, як у жiноче сiдло, i вся гiлляка рушае, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на нiй разом iз нею, та ще й зручненько погойдуешся дорогою на гнучкiй деревинi. Гiллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору. Головна перевага, не кажучи вже про простоту всього пристрою, полягае в тому, що гiлляку, тонку й гнучку, можна опускати й пiдiймати, вона проходить навiть там, де людинi самiй пройти важко.
За накинутий на шию мотузок виволокли крiзь вiкно на першому поверсi, безжально й недбало протягли, закривавленого й понiвеченого, крiзь усi стелi, меблi, стiни й горища до самого даху, поки там з’явився порожнiй зашморг, з якого повипадали й моi рештки, коли мною проламували черепичну крiвлю.
Особливий метод мiркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навiть найнепевнiше, сприймаеться як почуття (Достоевський).
Ця система пiдiймальних блокiв усерединi. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першоi митi цього й не завважиш, i вже вся машинерiя почала рухатись. Пiдвладне незбагненнiй силi, як ото годинник здаеться пiдвладним часу, воно то тут клацне, то там, i всi ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану iм п’есу.
Перелiк всього того, що говорить «за» i «проти» мого одруження:
1. Нездатнiсть самому зносити життя – не просто нездатнiсть жити, зовсiм навпаки, здаеться навiть неймовiрним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власноi особи, наскокiв часу й вiку, невиразних напливiв бажання писати, безсоння, вiдчуття недалекого божевiлля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звiсно ж, я. Нашi узи з Ф. додадуть моiй iстотi сили впиратися.
2. Усе дае менi привiд для роздумiв. Кожен жарт у гумористичнiй газетi, спогади про Флобера й Грiльпарцера, вигляд нiчних сорочок на розстелених на нiч лiжках батька й матерi, Максiв шлюб. Учора сестра сказала: «Всi одруженi (нашi знайомi) щасливi, я цього не розумiю». Цi слова також примусили мене замислитись, я знову вiдчув страх.
3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моiй самотностi.
4. Я ненавиджу все, що не стосуеться лiтератури, менi нудно провадити розмови (навiть якщо вони стосуються лiтератури), нудно ходити в гостi, незлагоди й радощi моiх родичiв менi нуднi до глибини душi. Розмови позбавляють усi моi думки важливостi, серйозностi, правдивостi.
5. Страх перед поеднанням, злиттям. Потiм я вже повiк не буду сам.
6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед iншими людьми. Безстрашним, вiдвертим, сильним, несподiваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тiльки тодi, коли писав. Якби завдяки дружинi я мiг бути таким перед усiма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тiльки не це, тiльки не це!
7. Якби я жив сам, то колись, певно, справдi вiдмовився б вiд служби. Одружений, я не зможу зробити цього повiк.
У нашому класi, п’ятому класi гiмназii Амалii, був хлопчик, якого звали Фрiдрiх Гус i якого ми всi ненавидiли. Коли вранцi ми, прийшовши до класу, бачили, що вiн сидить на своему мiсцi бiля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповiдаю. Ми ненавидiли не тiльки його, ми ненавидiли всiх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкiльний iнспектор – то був урок географii, i вчитель, обернувшись до дошки чи до вiкна, як це робили всi нашi вчителi, розповiдав про пiвострiв Мореа… (Запис уриваеться.)
Це було того дня, коли в школi почалися уроки; на- ближався вечiр. Викладачi вищоi гiмназii сидiли ще в учительськiй, вивчали списки учнiв, заводили класнi журнали, розповiдали про своi подорожi на лiтнiх канiкулах.
Нiкчемна я людина!
Так добре батожити коня! Повiльно встромляти в нього шпори, потiм рвучко iх вирвати, а тодi щосили засадити в тiло знов!
От бiда!
Чи ми були показилися? Бiгали серед ночi парком i розгойдували гiлляки.
Я заплив човном до невеличкоi природноi затоки.
