скачать книгу бесплатно
Клара знову приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, i якби вiн не опирався, то мав би вже ii побачити.
– Тепер я пiду, – сказала вона. – Може, в тебе згодом з’явиться охота прийти до мене. Дверi до моеi кiмнати четвертi, рахуючи вiд цих, на цьому боцi коридора. Тож пройдеш повз трое дверей, а наступнi – твоi. Я вже не зiйду до зали, а буду в своiй кiмнатi. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що чекатиму на тебе, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що ти обiцяв пограти менi на фортепiано. Та, можливо, я вже геть тебе вимучила, що ти навiть не годен поворухнутися, тодi залишайся i виспися. Батьковi про нашу колотнечу я наразi не скажу анi слова; згадую це на випадок, якщо це тебе непокоiть. – Пiсля цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибiгла з кiмнати.
Карл негайно сiв, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, вiн пiдiйшов до дверей i визирнув у коридор. Але ж темiнь! Вiн зрадiв, коли, зачинивши на ключ дверi, знов опинився при столi у свiтлi свiчки. Вiн вирiшив не залишатися довше в цьому домi, а зiйти до пана Пол-лундера, вiдверто сказати, як Клара з ним обiйшлася – йому зовсiм не залежало на тому, щоби приховувати поразку, – i з цим iще й яким достатнiм обгрунтуванням попросити дозволу поiхати чи пiти додому. Якби в пана Поллундера виникли якiсь заперечення проти цього негайного повернення, Карл збирався попросити в нього принаймнi дозволу, щоби хтось зi служникiв вiдпровадив його до найближчого готелю. Так, як то запланував Карл, щоправда, зазвичай не поводяться з приязними господарями, та ще рiдше з гостем поводяться так, як оце щойно Клара. Ба вона навiть вважала за вияв люб’язностi свою обiцянку наразi не розповiдати нiчого пановi Поллундеру про ту колотнечу, вже саме це волало до неба. Хiба ж Карла запрошували на борцiвський поединок, аби йому мало бути соромно, що його перекинуло дiвчисько, яке, либонь, бiльшу частину свого життя провело у вивченнi бiйцiвських прийомчикiв. Урештi, ii вчив сам Мак. Хай розповiдае йому, що хоче, вiн iз певнiстю розсудливий чоловiк, це Карл знав, хоча й нiколи не мав нагоди пересвiдчитися на якомусь окремому прикладi. Знав Карл i те, що якби вiн учився в Мака, то робив би набагато бiльшi успiхи, нiж Клара; i тодi одного дня повернувся б сюди, найiмовiрнiше без запрошення, вивчивши, ясна рiч, попередньо мiсцевiсть, докладнi знання якоi були великою Клариною перевагою, а тодi схопив би цю-таки Клару й витрiпав нею цю саму канапу, на яку вона його сьогоднi пожбурила.
Тепер же йшлося лише про те, щоби знайти шлях назад до зали, де вiн, мабуть, у першiй розсiяностi поклав на якесь невiдповiдне мiсце свого капелюха. Свiчку вiн, звiсно, захотiв узяти iз собою, та навiть при свiтлi зорiентуватися було нелегко. Скажiмо, вiн навiть не знав, чи розташована ця кiмната на тому самому рiвнi, що й зала. Дорогою сюди Клара постiйно так його тягнула, що йому навiть не вдалося розгледiтися, пан Грiн i пiдсвiчники заполонили його думки, одне слово, тепер вiн i справдi не знав, чи вони йшли одними, чи двома, чи взагалi не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом iз вiкна, кiмната розташована доволi високо, тому вiн намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тодi i цей бiк будинку не може бути пiдвищеним.
Якби хоч у коридорi звiдкись падало свiтелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навiть дуже тихо.
Його дзигарок, дядькiв подарунок, показував одинадцяту, вiн узяв свiчку i вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разi, якщо пошуки виявляться марними, вiдшукати принаймнi свою кiмнату, а пiсля цього – на крайнiй випадок – i дверi до Клариноi. Задля надiйностi, щоби дверi самi не захряснулися, вiн пiдпер iх крiслом. Та в коридорi сталася халепа: назустрiч Карловi – вiн iшов, природно, в протилежний вiд Клариних дверей бiк, лiворуч – дмухнув протяг, хоч i легесенько, але запросто вiн мiг би задмухнути свiчку, так що Карловi довелося прихистити пломiнчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум’я знову вирiвнялося. То було повiльне просування вперед, тому шлях здавався вдвiчi довшим. Карл пройшов уже чималi вiдрiзки вздовж стiн, геть позбавлених дверей, годi було собi уявити, що там за ними. А тодi знову пiшли дверi за дверима, вiн спробував вiдчинити декiлька, вони були зачиненi й, вочевидь, необжитi. Несусвiтенне марнування простору, i Карл подумав про схiднi нью-йоркськi дiльницi, якi дядько обiцяв йому показати, де в однiй малесенькiй кiмнатчинi начебто тулилося кiлька сiмей, а домiвкою для однiеi родини був закапелок кiмнати, де товклися дiти та iхнi батьки. А тут стiльки кiмнат порожнюють, i вся користь iз них – порожнисте вiдлуння, коли стукаеш у дверi. Карловi здалося, що пана Поллундера вводять в оману вдаванi друзi, що вiн свiту бiлого не бачить поза донькою, а вiдтак – що вiн пропащий чоловiк. Дядько ще й як правильно його оцiнив, i лише його засада – не впливати на Карлову думку про людей – завинила в цих вiдвiдинах i цьому блуканнi коридорами. Карл збирався завтра так i сказати дядьковi, бо, згiдно зi своiми принципами, дядько радо i спокiйно вислухае небожеву думку. До речi, засада ця була чи не едина, яка йому у дядьковi не подобалась, але навiть це неподобання не було безумовним.
Зненацька стiна з одного боку коридора закiнчилася, поступившись мiсцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свiчку й обережно перехилився. Назустрiч йому вiйнуло темною порожнечею. Якщо це головний хол будинку – в слабкому свiтелку свiчки вiдслонився шматок склепiнчастоi стелi, – чому ж тодi вони ним не увiйшли? Для чого ж тодi взагалi це велике, глибоке примiщення? Стоячи тут, ти почуваешся наче на верхнiй галереi церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, вiн радо походив би скрiзь iз паном Поллун-дером, а той йому все розповiдав би.
Поруччя, до речi, не було аж таке довге, i незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому поворотi коридора Карл зi всього розмаху налетiв на стiну, i тiльки неодмiнна обережнiсть, iз якою вiн судомно тримав свiчку, якимось щастям уберегла ii вiд падiння i згасання. По-заяк коридор навiть не збирався закiнчуватися, нiде не видно було вiкна, анi згори, нi вглибинi нiчого не ворушилося, Карл запiдозрив, що увесь час ходить колами, i вже сподiвався був, можливо, знову вiдшукати вiдчиненi дверi своеi кiмнати, та нi вони, нi поруччя нiяк не поверталися. Досi Карл стримувався голосно гукати, бо не хотiв у чужому домi о такiй пiзнiй порi зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвiтле-ному будинку це не буде аж так недоречно, i вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридора голосне «Агов», коли з боку, звiдки вiн прийшов, побачив наближення маленького свiтелка. Лише тепер вiн змiг оцiнити справжню довжину прямого коридора, цей дiм був просто-таки фортецею якоюсь, не вiллою. Карл так зрадiв цьому рятiвному свiтлу, що забув про будь-яку обережнiсть, кинувся бiгти, i вже з першими стрибками свiчка згасла. Вiн не зважав на це, адже вона вже не була йому потрiбна, i тут назустрiч йому з’явився якийсь старий служник iз лiхтарем, що покаже йому шлях.
– Хто ви? – спитав служник, пiдносячи йому до лиця лiхтар i освiтивши тим самим i свое власне. Його лице здавалося доволi непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закiнчувалася шовковистими кучерями.
«Мабуть, вiрний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду», – подумав Карл, невiдривно розглядаючи бороду вздовж i вшир й анiтрохи не переймаючись, що i його самого розглядають. До речi, вiн одразу й вiдповiв, що вiн гiсть пана Поллундера й хотiв зi своеi кiмнати пiти до iдальнi, але не змiг ii знайти.
– Он як, – сказав служник, – ми ще не провели електричне освiтлення.
– Я знаю, – кивнув Карл.
– Не хочете припалити свiчку вiд моеi лампи? – запитав служник.
– Прошу, – мовив Карл, так i зробивши.
– У цих коридорах такий протяг, – сказав служник, – свiчка легко гасне, тому я маю лiхтар.
– Так, лiхтар набагато практичнiший, – погодився Карл.
– Свiчка вас уже всього заляпала, – сказав служник, освiтивши свiчкою Карлове вбрання.
– А я й не зауважив! – вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який дядько сказав, нiби вiн пасуе найкраще з усiх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пiшла йому на користь, пригадав вiн знову. Служник був такий люб’язний, що почистив костюм, наскiльки це дозволяв поспiх; Карл знов i знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, якi служник слухняно видаляв.
– А чому, власне кажучи, тут такий протяг? – запитав Карл, коли вони вже рушили далi.
– Та тут ще будувати й будувати, – сказав служник, – хоча за перебудову вже взялися, але рухаеться вона дуже поволi. А тепер iще й застрайкували будiвельники, як ви, можливо, знаете. З такою будовою купа мороки. От зробили кiлька великих проломiв, яких нiхто не замуровуе, i протяги гуляють цiлим домом. Якби я не напихав вуха ватою, нiзащо не витримав би.
– То що, говорити голоснiше? – спитав Карл.
– Нi, у вас виразний голос, – сказав служник. – Але повертаючись до будiвництва: особливо коло каплицi, яку згодом конче доведеться вiд’еднати вiд решти будiвлi, протяг такий, що витримати неможливо.
– Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплицi?
– Так.
– Так я вiдразу й подумав, – мовив Карл.
– Там е на що подивитися, – сказав служник, – якби не вона, пан Мак, мабуть, i не купив би дому.
– Пан Мак? – перепитав Карл. – Я гадав, будинок належить пановi Поллундеру.
– Ну, звiсно, – сказав служник, – але ж голос пана Мака був при купiвлi вирiшальним. Ви не знаете пана Мака?
– Знаю-знаю, – мовив Карл. – Але який його стосунок до пана Поллундера?
– Вiн наречений панни, – сказав служник.
– А от цього я справдi не знав! – вигукнув Карл i зупинився.
– Це аж так вас дивуе? – запитав служник.
– Просто намагаюся собi якось усе поукладати. Якщо не знати про такi стосунки, можна наробити великих помилок, – мовив Карл.
– Мене лишень дивуе, що вам про це не сказали, – зауважив служник.
– І справдi, – мовив Карл засоромлено.
– Мабуть, думали, що ви й так знаете, – сказав служник, – бо ж це нiяка не новина. До речi, ми прийшли, – i розчинив дверi, за якими показалися сходи, що вертикально пiднiмалися до заднiх дверей iдальнi, звiдки так само незмiнно, як i, мабуть, уже добрi двi години тому, долинали голоси пана Поллундера i пана Грiна.
– Якщо хочете, я зачекаю вас тут, а тодi вiдпроваджу до кiмнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорiентуватися в перший же вечiр.
– Я вже не повернуся до кiмнати, – сказав Карл, сам не розумiючи, чому на цi слова йому стало так сумно.
– Аж так зле не буде, – мовив служник, ледь зверхньо усмiхаючись, i поплескав його по руцi. Вочевидь, вiн витлумачив Карловi слова так, що Карл збираеться цiлу нiч просидiти в iдальнi, розмовляючи i випиваючи з панами.
Карловi не хотiлося тепер робити зiзнань, до того ж вiн подумав, цей служник, що подобався йому бiльше, нiж iншi тутешнi служники, зможе показати йому напрям на Нью-Йорк, а тому сказав:
– Якщо хочете тут зачекати, то це, без сумнiву, буде з вашого боку велика люб’язнiсть, i я радо прийму ii. В кожному разi за хвильку я вийду i скажу вам, що далi. Гадаю, ваша допомога менi ще знадобиться.
– Згода, – сказав служник, поставив лiхтар на пiдлогу i вмостився на низенький постамент, порожнеча якого, ймовiрно, була пов’язана з перебудовою будинку, – отже, я чекаю тут… Свiчку також можете залишити в мене, – встиг iще сказати служник, коли Карл уже збирався зайти до зали iз запаленою свiчкою.
– Але ж я розтелепа! – скрикнув Карл i простягнув свiчку служниковi, що лише кивнув на це, i то невiдомо, чи навмисне, чи то просто внаслiдок погладжування бороди.
Карл вiдчинив дверi, якi без його провини голосно задеренчали, бо ж складалися з однiеi-единоi скляноi пластини, що майже прогиналася, коли швидко розчахнути дверi й триматися за саму клямку. Карл злякано вiдпустив дверi, бо збирався увiйти якраз дуже тихо. Вже не озираючись, вiн iще помiтив, як служник, що, вочевидь, злiз зi свого постаменту, без жодного звуку зачинив за ним дверi.
– Вибачте, що перешкоджаю, – сказав вiн обом панам, що подивилися на нього дуже здивовано. Водночас вiн швидким поглядом оббiг залу, чи не знайде, бува, десь мерщiй капелюха. Та його нiде не було видно, зi столу вже геть усе прибрали, може, його зовсiм недоречно вже винесли кудись до кухнi.
– Де ж ви залишили Клару? – спитав пан Поллундер, для якого, до речi, Карлова поява, здавалося, була не така вже й небажана, бо вiн одразу ж по-iншому сiв у своему фотелi, повернувшись до Карла. Пан Грiн iз удаваною байдужiстю витягнув гаманця, за розмiром i товщиною справжне чудовисько свого виду, здавалося, в багатьох вiддiленнях вiн шукае чогось певного, та, шукаючи, читав i iншi папери, що потрапляли йому пiд руку.
– Я маю одне прохання, тiльки прошу вас, не зрозумiйте його хибно, – сказав Карл, хутко пiдiйшов до пана Поллун-дера i поклав, стоячи праворуч вiд нього, руку на бильце фотеля.
– І що ж то за прохання? – запитав пан Поллундер, дивлячись на Карла прямим, вiдвертим поглядом. – Вважайте, що його вже виконано. – І вiн обняв Карла i притягнув його собi помiж колiна. Карл залюбки це терпiв, хоча загалом i почувся надто дорослим, щоби з ним так поводилися. Та вимовити прохання стало, ясна рiч, складнiше.
– Як вам, власне кажучи, тут у нас подобаеться? – запитав пан Поллундер. – Чи не здаеться i вам, що на селi якось звiльняешся, повернувшись iз мiста. Загалом, – i вiн цiлком недвозначно поглянув з-поза Карла в бiк пана Грiна, – загалом у мене це враження з’являеться постiйно, щовечора.
