скачать книгу бесплатно
Тут пан з бамбуковим цiпком, такий досi байдужий, пiдiйшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чiтко, зрозумiло навiть серед паровичникового галасу:
– А як вас, власне, звати?
Тiеi ж митi, нiби за дверима хтось чекав на цi слова, почувся стук. Служник зиркнув на капiтана, той кивнув головою. Тодi служник пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх. Там стояв чоловiк у старому френчi, середнiй на зрiст, на вигляд зовсiм не з тих, хто працюе бiля машин, а втiм, це був вiн, Шубаль. Якби Карл не зрозумiв цього по очах присутнiх, в яких вiдбивалось певне задоволення, помiтне навiть у поглядi капiтана, вiн, на свiй жах, побачив би це по парович-никовi, котрий так стиснув кулаки напружених рук, нiби це стискання важило для нього найбiльше i задля нього вiн ладен був офiрувати все, що мав у життi. Вiн уклав у цей жест усю свою мiць, всю силу, яка взагалi ще тримала його на ногах.
І ось вiн був тут, ворог, вiльний од працi, свiжий, у святному вбраннi, з конторською книгою пiд пахвою, очевидно, з платiжними вiдомостями й робочими документами паро-вичника, i в поглядi його свiтилося безстрашне визнання, що вiн хоче прочитати настрiй кожного з присутнiх по черзi по iхнiх очах. А вони всi семеро були вже на його боцi, бо коли ранiше капiтан i був чимось незадоволений Шубалем чи, може, хотiв тiльки показати це, то пiсля жалю, якого йому завдав паровичник, вiн, здавалося, бiльше не бачив у старшому машинiстовi жодних вад. До такоi людини, як паровичник, годi поставитися з належною суворiстю, i якщо Шубалевi щось i можна було закинути, то лише те, що вiн за цей час не мiг так зламати впертiсть паровичника, щоб той сьогоднi не наважився постати ще й перед капiтаном.
Можна було, либонь, ще припустити, що протистояння паровичника з Шубалем справлять те враження, яке б вони мали перед вищим форумом, i на людей, бо хоч як би Шубаль умiв прикидатися, а до кiнця вiн напевне не витримае. Короткого вибуху його злостi буде досить, щоб вiдкрити цим панам очi, а Карл уже подбае про це. Вiн устиг пiзнати гостроту розуму та настрiй кожного з присутнiх, i з цього погляду перебування тут не пройшло для нього марно. Аби ж тiльки паровичник мiг належно триматися, а вiн уже, здавалось, зовсiм не мав наснаги вести боротьбу. Коли б зараз хтось пiдвiв до нього Шубаля, вiн, мабуть, стовк би Шубалевi кулаками ненависну голову. Але ступити два кроки до старшого машинiста вiн навряд чи був би здатний. Чому тiльки Карл не передбачив такого очевидного – що врештi Шубалевi доведеться з’явитися, коли не з власноi волi, то на виклик капiтана? Чому вони з паровичником дорогою сюди не виробили точного плану нападу замiсть, як вони це зробили, насправдi шалено непiдготовленими просто увiйти кудись, де були дверi? Замiсть пертись отак до канцелярii, анiтрохи не пiдготувавшись? І чи взагалi паровичник годен ще говорити, хоч казати «так» i «нi», коли б це було необхiдно на перехресному допитi (правда, таке могло статися тiльки в найкращому випадку)? Так вiн стояв, широко розставивши ноги, колiна йому пiдгиналися, вiн трохи пiднiс голову i хапав ротом повiтря, нiби в нього вже не було легенiв, щоб його переробляти.
Зате Карл почувався таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, нiколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як вiн у чужiй краiнi перед такими поважними людьми бореться за правду i хоч ще й не здобув перемоги, проте поклав собi будь-що стояти до кiнця! Чи вони змiнили б свою думку про нього? Чи посадили б бiля себе й похвалили б? Чи бодай раз, единий раз глянули б йому в очi, такi вiдданi iм? Марнi запитання, та й час геть неслушний, щоб iх ставити!
– Я прийшов, бо гадаю, що паровичник звинувачуе мене в якихось нечесних вчинках. Одна дiвчина з кухнi сказала менi, що бачила, як вiн прямував сюди. Пане капiтане, i ви, шановнi панове, я готовий спростувати будь-яке звинувачення документами, а в потребi, й свiдченнями неупередже-них, нiким не намовлених очевидцiв, якi чекають за дверима.
Так говорив Шубаль. Це була принаймнi зрозумiла мова справжнього чоловiка, i з того, як змiнився вираз обличчя присутнiх, можна було подумати, що вони вперше по довгому часi знову чують людський голос. Звичайно, вони не помiтили, що навiть ця гарна промова мае недолiки. Чому перше слово про саму справу, яке спало йому на думку, було «нечеснi вчинки»? Може, й справдi його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в нацiональнiй упередженостi? Дiвчина з кухнi бачила, як паровичник iшов до бюро, i Шубаль вiдразу все зметикував? Чи, бува, не почуття провини загострило йому думку? Вiн одразу ж привiв сюди своiх свiдкiв, та ще й називае iх неупередженими й нiким не намовленими? Шахрайство, чистiсiньке шахрайство! І цi панове терплять його, та ще й вважають таку поведiнку за нормальну? Чому вiн з’явився не вiдразу, як дiвчина сказала йому про них, а так довго очiкував? Мабуть, лиш для того, щоб паровичник устиг зовсiм забити баки панам з канцелярii, бо iхньоi ясноi думки вiн боявся найбiльше. Хiба Шубаль, хоч вiн напевне давно вже стояв пiд дверима, не постукав саме тiеi митi, коли почув, що чоловiк з бамбуковим цiпком запитав про щось зовсiм iнше, i вирiшив, що паровичнику вже кiнець?
Усе було ясно i Шубаль мимоволi викрив себе, втiм корабельному начальству треба було розповiсти це iнакше, переконливiше, якось наочнiше. Йому потрiбне збурення. Отож, Карле, швидко використай принаймнi хоч цi кiлька хвилин, поки не зайшли свiдки i всiх би забалакали!
Але враз капiтан дав знак Шубалю почекати, – його справу, вочевидь, на хвильку вiдкладали; Шубаль миттю вiдступив убiк i стиха заговорив зi служником, який тут таки приступив до нього, i розмова супроводилася то поглядами в бiк Карла i паровичника, то переконливими жестами рук. Далебi, Шубаль готувався так до великоi промови.
– Ви хотiли щось спитати цього юнака, пане Якобе? – звернувся серед загальноi мовчанки капiтан до чоловiка з бамбуковим цiпком.
– Атож, хотiв, – вiдповiв той i ледь помiтно вклонився, дякуючи за увагу. Потiм знову спитав Карла: – То як же вас звати?
Карл, гадаючи, що в iнтересах великоi справи треба швидше покiнчити з другорядним – вiдчепитись вiд цього настирливого запитувача, вирiшив не шукати паспорта, як зазвичай, коли вiдрекомендовувався, а лиш кинув:
– Карл Росман.
– Але ж бо! – вигукнув той, кого назвали Якобом, i, майже недовiрливо усмiхаючись, спочатку позадкував вiд хлопця.
Капiтан i старший касир, офiцер i навiть служник теж неабияк здивувалися, що Карла так звуть. Хiба що портовi чиновники й Шубаль хоч би тобi вусом моргнули.
– Але ж бо! – повторив пан Якоб i трохи скутим кроком наблизився до Карла. – Тодi я – твiй дядько Якоб, а ти мiй любий небiж. Я ж цiлий час мав таку пiдозру! – сказав вiн капiтановi, потiм обняв i поцiлував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.
– А вас як звати? – спитав Карл, вiдчувши, що дядько вiдпустив його. Вiн хоч i був дуже ввiчливий, але зовсiм не схвильований i намагався збагнути, якi наслiдки може мати ця подiя для паровичника. Досi нiщо не говорило про те, що Шубаль може навернути ii на свою руч.
– Зрозумiйте ж, юначе, свое щастя, – кинув капiтан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме вiдвернувся до вiкна, вочевидь, щоб не показувати присутнiм свое схвильоване обличчя, яке вiн легенько втирав хусточкою. – За свого небожа вас визнав сенатор Едуард Якоб. Тепер на вас чекае блискуча кар’ера, на яку ви ранiше навiть i не сподiвалися. Ви тiльки уявiть собi, як вам усмiхнулася доля, тож опануйте себе!
– В мене справдi е дядько Якоб в Америцi, – вiдказав Карл, обернувшись до капiтана, – але, якщо я вiрно зрозумiв, Якоб – це прiзвище пана сенатора.
– Атож, – кинув капiтан з гiднiстю.
– Ну, мого дядька, брата моеi матерi, звуть Якоб, а прiзвище ж у нього, звичайно, мае бути таке, як у моеi матерi до одруження, себто Бендельмайер.
– Панове! – вигукнув сенатор, який, почувши Карлове пояснення, мерщiй одiйшов од вiкна. Усi, за винятком портових чиновникiв, зареготали, хто – зворушено, а хто – без нiякого виразу.
«Щоб я сказав щось смiшне, то нiби нi», – подумав Карл.
– Панове, – повторив сенатор. – Ви не з моеi i не зi своеi волi були присутнi при невеличкiй родиннiй сценi, тому я можу хiба що дещо вам пояснити, бо, як менi здаеться, тiльки пан капiтан, – тут вони обмiнялися поклонами, – з усiм обiзнаний.
«Тепер менi справдi треба стежити за кожним словом», – сказав собi Карл i зрадiв, бо краечком ока помiтив, що паровичник потроху оживае.
– Упродовж багатьох рокiв свого перебування в Америцi – а втiм, слово «перебування» не зовсiм пасуе до американського громадянина, бо я е ним усiм серцем, – отже, упродовж багатьох рокiв я живу цiлком вiдiрвано вiд своiх европейських родичiв з причини, розповiдати про яку, по-перше, тут не мiсце, а по-друге, менi було б справдi дуже важко. Я навiть боюсь тiеi митi, коли менi, може, доведеться виповiсти про неi своему любому небожевi, бо тодi, на жаль, доведеться бризнути в живi очi йому про батькiв та iхнiх приятелiв.
«Це мiй дядько, поза сумнiвом, – вирiшив Карл, слухаючи його мову. – Певно, вiн змiнив свое прiзвище».
– Мого любого небожа його батьки – скажемо так, як воно е, – просто прогнали, як женуть кiшку за дверi, коли та набридне. Цим я не хочу виправдати того, що накоiв мiй небiж i за що його так покарано, але його провина така, що сама ii назва уже е достатнiм виправданням.
«Тут е що послухати, – подумав Карл, – але я не хочу, щоб вiн усе розказував. А втiм, вiн може про це i не знати. Звiдки б?»
– Його, бачте, – правив дядько далi, спираючись на виставленого вперед бамбукового цiпка й злегка похитуючись, чим йому справдi вдалося позбавити свою розповiдь непотрiбноi урочистостi, яку вона iнакше обов’язково мала б, – йому, мов, закрутила голову служниця Йогана Брумер, така собi покоiвка рокiв тридцяти п’яти. Словами «закрутила голову» я зовсiм не хочу образити свого небожа, але ж важко знайти якiсь iншi, якi бiльше б пасували.
Карл, який уже пiдiйшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях слухачiв побачити, яке враження справила на них розповiдь. Нiхто не смiявся, всi слухали терпляче й поважно. Врештi-решт, не будуть же смiятися з сенаторового небожа з будь-якоi нагоди. Швидше вже можна було сказати, що паровичник, хоч i ледь помiтно, але посмiхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втiшна ознака того, що вiн отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каютi хотiв зробити особливу таемницю iз справи, яка тепер спливла наверх.
– І оця Брумер, – казав далi дядько, – привела на свiт вiд мого небожа дитину, здорового хлопчика, яко-го охрестили Якобом, безумовно, на честь моеi скромноi особи, – певне, навiть цiлком побiжнi небожевi згадки про мене справили на дiвчину велике враження. На щастя, скажу я вам. Бо що батьки, щоб уникнути алiментiв чи якогось iншого скандалу, який стосувався б уже до них самих, – мушу наголосити, що я не знаю нi тамтешнiх законiв, анi достаткiв батькiв, – отже, щоб уникнути алiментiв i скандалу, вони вислали свого сина, а мого небожа, до Америки, для такоi подорожi дуже погано, як бачите, його спорядивши, тому хлопець – хiба що сталося б диво, яке ще трапляеться в Америцi, – був би полишений на самого себе, вiдразу ж, мабуть, пустившись берега у якомусь завулку нью-йоркськоi гаванi, якби та дiвчина не розповiла в листi до мене, що пiсля довгих блукань, врештi, позавчора потрапив до мене, всiеi iсторii, описавши, який мiй небiж на вигляд, i розважливо повiдомивши назву судна. Коли б менi спало на думку, моi панове, вас розважити, то я зачитав би тут деякi уривки з листа, – вiн витяг з кишенi два великi, густо списанi аркушi паперу й помахав ними. – Лист безперечно справив би на вас враження, бо написаний вiн з дещо наiвною, хай i доброзичливою хитрiстю i великою любов’ю до батька ii дитини. Але я не розкажу бiльше, нiж треба для ясностi, щоб не ятрити ще, певно, не згаслого почуття мого небожа. Якщо захоче, хай прочитае собi на науку листа в затишку кiмнати, що вже чекае на нього.
Втiм, у Карла не було жодних почуттiв до тiеi дiвчини. У безладдi минулого, що вiдступало чимраз далi, вона сидiла на кухнi бiля мисника, спираючись на нього лiктями. Вона позирала на Карла, коли той часом заходив на кухню набрати батьковi склянку води чи зробити щось для матерi. Часом вона, скоцюбившись, писала бiля мисника листа, черпаючи натхнення з Карлового обличчя. Часом вона затуляла очi руками, тодi годi було до неi звертатися. Часом вона уклякала перед дерев’яним розп’яттям у своiй маленькiй кiмнатцi поряд з кухнею i молилася; тодi Карл боязко поглядав на неi мимохiдь у шпарку прочинених дверей. Інколи вона ганяла по кухнi i, регочучись, як вiдьма, вiдскакувала назад, наскочивши на Карла. Часом замикала дверi, коли на кухню заходив Карл, i тримала клямку рукою доти, доки вiн не вимагав, щоб вона його випустила. Часом дiставала речi, якi йому були нi до чого, i мовчки тицяла йому в руки. А якось сказала йому «Карле», i щойно вiн здивувався цьому несподiваному звертанню, вона, кривлячись i зiтхаючи, завела його до своеi комiрчини й замкнула дверi. А там, палко обнявши Карла за шию, попросила, щоб вiн роздягнув ii, але насправдi роздягнула його сама й поклала в свое лiжко, нiби надумала нiкому бiльше не вiддавати його, а пестити й голубити до вiку вiчного.
– Карле, о мiй Карле! – шепотiла вона, немов переконувалась, дивлячись на нього, що заволодiла ним до решти, а Карл не вiдчував анiчогiсiнько i почувався дуже незручно серед купи перин i подушок, якi вона намостила, здавалося, навмисне для нього. Потiм дiвчина й сама лягла в лiжко i вирiшила вивiдати в Карла якiсь таемницi, але вiн нiчого не мiг второпати, i вона розсердилась, чи то жартома, чи насправдi, почала його торсати, послухала, як б’еться в нього серце, потiм притулилась грудьми, щоб i вiн послухав ii, а коли вiн не зробив цього, припала до нього гола й заходилася так вiдразливо нишпорити рукою по його тiлу, що Карл рвонувся з подушок, але вона мiцнiше притулилась до нього – Кар-ловi здавалось, що куховарка стала частиною його самого, i, можливо, саме через це вiн зробився страшенно безпорадним. Врештi, вислухавши ще багато побажань скорого побачення, вiн, зарюмсаний, пiшов до своеi кiмнати. Таке було, проте дядько здолав зробити з цього цiлу iсторiю. А кухарка, виявляеться, думала про нього й повiдомила дядьковi, що вiн приiздить. Це дуже гарно з ii боку, i вiн колись iще, може, iй вiддячить.
– А тепер, – вигукнув сенатор, – я хочу, щоб ти сказав при всiх, дядько я тобi, чи нi!
– Ти мiй дядько, – мовив Карл i поцiлував сенаторовi руку. Той у вiдповiдь поцiлував хлопця в чоло. – Я дуже радий, що зустрiв тебе, але ти помиляешся стосовно того, що моi батьки казали про тебе тiльки погане. Та й про iнше ти розповiв не зовсiм точно, себто, я гадаю, що насправдi все було трохи iнакше. Але ж звiдси ти й не мiг як слiд розiбратися в цьому дiлi, та менi здаеться, що й невелика бiда, коли цi панове не знатимуть усiх подробиць чи матимуть дещо неправильне уявлення про них.
– Прекрасно сказано! – мовив сенатор, пiдвiв Карла до вiдверто зворушеного капiтана i спитав: – Ну як, небiж в мене нiвроку?
– Я щасливий, пане сенаторе, – вiдказав капiтан, легенько вклонившись, як кланяються лише люди з вiйськовою поставою, – що можу познайомитися з вашим племiнником. Це велика честь для мого корабля, що вiн став мiсцем такоi зустрiчi. Але подорожувати у межидаш-шi було, мабуть, дуже погано, та звiдки ж ми могли знати, хто там iде. Взагалi-то ми робимо все можливе, аби якось полегшити пасажирам плавання у межидашшi, робимо набагато бiльше, нiж на американських кораблях, однак нам ще й досi не вдалося перетворити таку мандрiвку на втiху.
– Менi вона не зашкодила, – мовив Карл.
– Йому вона не зашкодила! – зареготав сенатор.
– Хiба що, боюся, загубив я свою валiзку, – i це йому нагадало все, що з ним сталося i що треба було зробити; Карл озирнувся й побачив усiх присутнiх: вони були на своiх мiсцях, шанобливо принишклi, i витрiщалися на нього. Тiльки портовi чиновники, наскiльки це можна було вичитати з iхнiх серйозних i самовпевнених рис, жалкували, що прийшли так невчасно, i дзигарок, який лежав тепер перед ними на столi, важив, певно, для них бiльше за все, що тут сталося в канцелярii i що, либонь, могло ще статися.
Перший, хто пiсля капiтана висловив свое зворушення, був, хоч як це дивно, паровичник.
– Я вас щиро вiтаю, – сказав вiн i потиснув Карловi руку, бажаючи також цим показати щось на кшталт схвалення. Коли ж вiн потiм хотiв звернутися з тими самими словами й до сенатора, той подався назад, наче паровичник перебiльшив своi права; тож паровичник осiкся.
Тепер уже й iншi збагнули, що iм треба робити, i навколо Карла та сенатора вiдразу ж зчинився рейвах. Отож вийшло, що Карл прийняв поздоровлення навiть од Шуба-ля, прийняв i подякував йому за нього. Останнi, коли всi знову заспокоiлися, пiдiйшли портовi чиновники й сказали двое слiв англiйською, що справило кумедне враження.
Сенатор був у доброму гуморi i, щоб натiшитись подiею до кiнця, заходився нагадувати собi й iншим деякi подробицi, що iх присутнi вислухали, звичайно, з цiкавiстю, а не лише для годиться. Так вiн розповiв, що занотував до записника найголовнiшi Карловi прикмети, якi кухарка перерахувала в своему листi, щоб одразу мати iх пiд рукою у потребi. І от пiд час нестерпного паровичникового базiкання вiн, щоб вiдволiктися, витяг записника i спробував знайти в Карловi прикмети, наведенi кухаркою, – звичайно, не надто точнi з точки зору детектива.
– І от знайшовся мiй небiж! – додав вiн таким тоном, нiби хотiв, щоб його ще раз поздоровили.
– А що тепер буде з паровичником? – спитав Карл, нехтуючи дядьковою розповiддю. Хлопець вважав, що нове становище дозволяе йому говорити все, що вiн думае.
– З паровичником буде те, що вiн заслужив, – сказав сенатор, – i що вважае за доцiльне пан капiтан. Гадаю, що паровичника з нас уже досить, i навiть бiльше, нiж досить. Кожен iз присутнiх з цим, певно, погодиться.
– Однак коли йдеться про справедливiсть, це нiчого не значить, – мовив Карл. Вiн стояв мiж сенатором та капiтаном i гадав, що, може, у такий спосiб вплине на iхню думку.
А проте паровичник, здавалося, вже нi на що не сподiвався. Руки вiн наполовину засунув за пасок, i вiд його нервових рухiв з штанiв висмикнувся край строкатоi сорочки. Та йому було на це начхати; вiн виказав усе свое горе, тепер ще нехай побачать те шмаття, яке вiн носить на тiлi, а потiм хай уже й виганяють. Служник i Шубаль, як два найнижчi тут за рангом, зроблять йому цю останню ласку. Тодi Шубаль матиме спокiй. Паровичник бiльше не доводитиме його до вiдчаю, як висловився старший касир. Капiтан зможе до-говоряти самих румунiв, скрiзь зазавучить румунська, тодi справдi все пiде краще. Жоден паровичник бiльше не базiкатиме в головнiй касi, тiльки його останне базiкання залишиться доволi-таки приемною згадкою, бо, як заявив ясно сенатор, воно прямо допомогло йому знайти свого небожа. Втiм, цей небiж досi не раз прагнув стати йому в пригодi, i тому вже бiльше нiж вiддячив за те, що через нього зустрiвся з дядьком; паровичниковi й на думку не спадало вимагати вiд нього ще чогось. Проте хай вiн хоч сенаторiв небiж, однак далеко ще не капiтан, а сердитi слова, врештi, злетять з капiтанових вуст. Думаючи так, паровичник намагався не дивитися на Карла, але, на жаль, у цiй кiмнатi, повнiй ворогiв, йому не було бiльше на кому зупинити свiй погляд.
– Ти не розумiеш стану речей, – сказав Карловi сенатор. – Тут, може, йдеться про справедливiсть, но водночас iдеться й про дисциплiну. І те, й iнше, а надто останне, мае вирiшувати пан капiтан.
– Це так, – пробурмотiв паровичник. Всi, хто чув i розiбрав его слова, здивовано посмiхнувся.
– Крiм того, заважаемо пановi капiтановi виконувати службовi обов’язки, яких у нього, певно, зараз, по приiздi до Нью-Йорку сила-силенна, ми вже так довго, що нам достоту час залишити судно. А то ми своiм нiкому не потрiбним втручанням зробимо цiлу iсторiю з дрiб’язковоi сварки двох машинiстiв. Взагалi-то я чудово розумiю твiй вчинок, любий небоже, однак саме це дае менi право якнайшвидше забрати тебе звiдси.
– Я зараз же накажу приготувати для вас човен, – мовив капiтан, i Карл здивувався, що вiн i не подумав заперечити дядькових слiв, якi можна було, безсумнiвно, оцiнити тiльки як самоприниження. Старший касир притьмом кинувся до столу й передав боцмановi по телефону наказ капiтана.
«Часу в мене обмаль, – сказав собi Карл, – але, не образивши всiх, я нiчого не вдiю. Не можу ж я покинути зараз дядька, по тому, як вiн насилу знайшов мене. Капiтан, щоправда, ввiчливий, але й тiльки. На дисциплiнi ввiчливiсть його кiнчаеться, а говорив дядько, мабуть, цiлком щиро. З Шубалем я не хочу розмовляти, шкодую навiть, що подав йому руку. А всi iншi, хто тут е, – то взагалi покидьки».
І, так думаючи, вiн повiльно пiдiйшов до паровичника, вийняв з-за паска його праву руку i легенько взяв ii в свою.
– Чому ж ти мовчиш? – спитав вiн. – Чому ти все терпиш?
Паровичник тiльки насупився, нiби пiдбирав слова для того, що мае сказати. Дивився вiн на Карлову й на свою руку.
– З тобою повелися так несправедливо, як нi з ким на суднi, я це напевне знаю. – Карл сплiв своi пальцi з паро-вичниковими, i той озирнувся довкола блискучими очима, нiби йому випала велика втiха, яку йому нiхто не може при-винити.
– Тобi треба захищатися, сказати, так це чи нi, iнакше люди не матимуть нiякого уявлення про правду. Обiцяй, що послухаешся мене, бо сам я, мабуть, з багатьох причин зовсiм не зможу бiльше тобi допомогти.
І Карл заплакав, цiлуючи паровичниковi руку, пiднiс ii, велику, майже неживу, до свого обличчя й притиснув до щоки, нiби коштовнiсть, вiд якоi доводилося вiдмовлятися. Вiдразу ж бiля нього опинився дядько-сенатор i силомiць вiдтягнув його геть.
– Паровичник, видно, приворожив тебе, – кинув вiн, проникливо дивлячись поверх Карловоi голови на капiтана. – Ти почувався самотнiм, аж раптом з’явився паровичник, тепер ти вдячний йому, це заслуговуе всiлякоi похвали. Але вже не заходь задля мене надто далеко i вчись розумiти свое становище.
У коридорi знявся галас, чути було окремi вигуки i, здавалося, хтось навiть грубо грюкнув у дверi. До канцелярii зайшов якийсь матрос, трохи здичавiлий, пiдперезаний жiночим фартухом.
– Там люди, – сказав вiн, рухаючи лiктями, нiби й досi пробивався крiзь юрбу. Врештi вiн отямився i хотiв був вiддати честь капiтановi, коли помiтив, що на ньому фартух. Вiн зiрвав його, шпурнув додолу й вигукнув: – Це просто свинство! Нап’яли на мене фартуха!
Але тодi вiн клацнув каблуками й вiддав капiтановi честь. Дехто спробував посмiхнутися, на що капiтан суворо зауважив:
– Оце я зву добрим гумором. Хто там, у коридорi?
– То моi свiдки, – озвався Шубаль, виступаючи наперед. – Уклiнно прошу вас пробачити iм непристойну поведiнку. Коли позаду залишаеться морська подорож, люди часом поводяться як навiженi.
– Зараз же кличте iх сюди! – наказав капiтан i, повернувшись до сенатора, мовив люб’язно, але швидко: – Чи не будете ви, шановний пане сенаторе, такi ласкавi, що пiдете тепер iз своiм небожем за цим матросом, який посадить вас у човен? Менi й не описати достоту, якою радiстю i якою честю було для мене особисте знайомство з вами, пане сенаторе. Хотiв би лишень, щоб менi хутко випала нагода продовжити, пане сенаторе, нашу перервану розмову про стан американського флоту i щоб нас знову, можливо, перервали у такий приемний спосiб, як сьогоднi.
– Поки що менi вистачае i цього одного небожа, – смiючись, сказав дядько. – А тепер щиро дякую за вашу люб’язнiсть i бувайте здоровi. Проте цiлком можливо, що коли ми, – вiн ласкаво пригорнув до себе Карла, – подамося в подорож до Європи, то побудемо з вами довше.
– Я був би щиро радий цьому, – мовив капiтан. Вони з сенатором потиснули один одному правицi; Карл же змiг тiльки похапцем, мовчки подати капiтановi руку, бо того вже обступило чоловiк iз п’ятнадцять, якi на чолi з Шубалем хоч i трохи збентежено, але з галасом зайшли до канцелярii. Матрос попросив сенатора йти попереду; свiдки, кланяючись, розступились, i сенатор з Карлом легко пройшли мiж схиленими людьми. Здавалось, що цi зрештою добродушнi люди сприйняли суперечку мiж Шубалем i паровичником за жарт, i навiть перед капiтаном безнастанно смiялися. Серед них Карл помiтив i посудницю Лiну, котра, весело пiдморгуючи йому, одягала фартух, який матрос шпурнув додолу; виявилося, що вiн належав iй.
Прямуючи за матросом, Карл i дядько вийшли з канцелярii й завернули у невеличкий коридор, який через кiлька крокiв привiв iх до маленьких дверей, звiдки вони короткими сходами спустилися до приготованого для них човна. Матроси в човнi, коли iхнiй командир скочив туди одним стрибком, – повскакували i вiдсалютували. Сенатор саме напучував Карла, щоб той спускався обережно, як Карл ще на верхньому схiдцi раптом зайшовся плачем. Сенатор обняв його правою рукою за шию, пригорнув до себе, а лiвою погладив по головi. Так, притулившись один до одного, вони схiдець за схiдцем спустилися в човен, де сенатор знайшов Карловi зручне мiсце якраз навпроти себе. Потiм вiн зробив знак, матроси вiдштовхнулись вiд корабля i вiдразу щосили завеслували. Щойно вони вiдпливли на кiлька метрiв, як Карл несподiвано побачив, що пливуть вони з того боку корабля, на який виходять вiкна головноi каси. З усiх трьох вiкон визирали Шубалевi свiдки i так приязно бажали iм щасливоi дороги й махали руками, що навiть дядько подякував iм, а один матрос умудрився послати рукою поцiлунок, не перестаючи гребти. Справдi було так, наче нiякого паровичника бiльше не iснувало. Карл, який майже торкався своiми колiньми дядькових, пильно подивився йому у вiчi, i його взяв сумнiв, чи зможе цей чоловiк коли-небудь заступити йому паровичника. Втiм, i дядько ухилився вiд його погляду i дивився на хвилi, що гойдали iхнiй човен.
Дядько
До нових умов у дядьковому домi Карл призвичаiвся хутко. Втiм, дядько i сам радо йшов йому назустрiч у кожнiй дрiбницi, й Карловi нiколи не доводилося чекати, поки його навчать недобрi пригоди, що переважно так отруюють свiтання життя на чужинi.
Кiмната Карлова була розташована на шостому поверсi будинку, п’ять нижнiх поверхiв якого, до котрих у глибинi додавалися ще й три пiдземнi, займало дядькове пiдприемство. Свiтло, що проникало до його кiмнати крiзь два вiкна i балконнi дверi, знову й знову захоплювало Карла, коли вiн уранцi входив сюди зi своеi маленькоi кiмнатки. Де ж би йому довелося мешкати, якби вiн причалив до берега бiдним малим прибульцем? Атож, можливо, – i це дядько на пiдставi знання закону про iммiграцiю вважав навiть дуже ймовiрним, – його навiть не впустили би до Сполучених Штатiв, а вiдiслали б назад додому, не надто переймаючись тим, що вiтчизни в нього вже не було. Бо ж розраховувати на спiвчуття тут не випадало, i все, що Карл читав щодо цього про Америку, цiлком справдилося; здавалося, лише щасливцi насправжки втiшаються тут своiм щастям серед безтурботних облич, якi iх оточують.
Вузький балкон тягнувся по всiй довжинi кiмнати. Але те, що в Карловому рiдному мiстi, безсумнiвно, правило б за найвищий оглядовий пункт, тут дозволяло хiба що оглядати одну-едину вулицю, що губилася мiж двома рядами просто-таки обрубаних будинкiв, а тому здавалося, нiби вона летiла вдалину, де в густому туманi пiдносилися велетенськi обриси якогось собору. А вранцi, й увечерi, i в снах ночi на цiй вулицi вiдбувався незмiнно щiльний рух, який згори скидався на мiшанину спотворених людських постатей i дахiв усiляких екiпажiв, яка знов i знову зливалася з чимраз новими початками i з якоi поставала ще одна, помножена й дика сумiш галасу, порохiв i запахiв, i все це осявало i пронизувало величне свiтло, що його знов i знов розсiювали, вiдносили та знову сумлiнно приносили ця сила-силенна предметiв i яке здавалося заслiпленому оку таким тiлесним, нiби над цiею вулицею раз по раз з усiх сил розтрощувалася шибка, що все покривала.
Обережний у всьому дядько радив Карловi поки що нi до чого серйозно не братися; придивлятися, вивчати – будь ласка, проте не захоплюватися. Бо ж першi днi европейця в Америцi, казав вiн, можна порiвняти з народженням, i навiть якщо тут, щоб тiльки Карл не лякався даремно, швидше до всього звикаеш, нiж якби ти увiйшов з потойбiччя у свiт людей, однак слiд враховувати, що перше враження завжди ненадiйне, i тому не можна давати всiм наступним судженням, з яких хотiв би виходити в своему тутешньому життi, збити тебе на манiвцi.
Сам вiн знав новоприходькiв, якi, замiсть триматися згiдно з цими надiйними засадами, цiлими днями стовбичили на балконi та, як тi заблуканi вiвцi, витрiщалися на вулицю. Мимоволi зiб’ешся з пантелику! Цю самотню бездiяльнiсть, задивлену в запрацьований нью-йоркський день, либонь, i може дозволити собi хтось, хто подорожуе задля власноi втiхи; можливо, вона, хай i не беззастережно, корисна, але тому, хто тут залишитиметься, вона рокуе на згубу, це саме той випадок, коли це слово можна вжити спокiйнiсiнько, навiть якщо воно е певним перебiльшенням. І справдi, дядько завжди невдоволено кривився, коли пiд час одного зi своiх вiзитiв – а бував вiн у Карла лише раз на день, до того ж у найрiзноманiтнiший час, – заставав небожа на балконi. Юнак незабаром i сам це помiтив, тому по спромозi вiдмовляв собi у втiсi постояти там.
Зрештою, це була аж нiяк не едина його втiха. В його кiмнатi стояв американський письмовий стiл щонайкращого гатунку, такий, про який батько мрiяв собi роками, намагаючись придбати його за доступною йому недорогою цiною на рiзних авкцiонах, i з чим йому через обмеженi засоби все нiяк не вдавалося. Звiсно, годi було навiть порiвнювати цей стiл iз тими немовбито американськими бюрками, що мандрують Європою з авкцiона на авкцiон. У верхнiй його частинi, примiром, були сотнi шухлядок найрiзноманiтнiших розмiрiв, i навiть президент Сполучених Штатiв знайшов би котрусь, мiстку, для всiх своiх паперiв, до того ж збоку був iще й регулятор, i, покрутивши важiль, можна було здiйснити найрiзноманiтнiшi переоблаштування i встановити шухлядки по-новому, як кому заманеться. Тоненькi бiчнi перегородки повiльно опускалися, перетворюючись на дно або ж верх новопосталих шухлядок; варто було один раз крутнути корблю, i вся верхня частина столу виглядала зовсiм iнакше, i все залежало вiд того, чи крутити ii поволi, чи шалено швидко. То був найновiший винахiд, але вiн викликав у Карла живi спогади про вертеп, що його показували у них удома на рiздвяному ярмарку зачудованим дiтям, i Карл, закутаний у зимове вбрання, теж частенько стояв перед ним, невпинно порiвнюючи оберти корблi, що нею орудував такий собi старигань, iз дiею вертепу, iз рвучким просуванням Трьох Царiв, сяянням звiзди i притугою життя у святiй стайнi. І завжди йому здавалося, що мати, яка стояла позаду, не надто уважно спостерiгае за цими подiями; вiн тягнув ii до себе, поки вона не притулялася до його спини, i гучними вигуками привертав ii увагу до непомiтних деталей, наприклад, до зайчика, який в травi на передньому планi то ставав на заднi лапки, то знову кидався навтiки; врештi-решт мама затискала йому рота i, мабуть, знову западала в оту свою неуважнiсть. Звiсно, стiл був зроблений не в iм’я таких спогадiв, але в iсторii його винаходу, ймовiрно, було присутне щось невиразно схоже на Карловi спогади. Дядьковi, на вiдмiну вiд Карла, цей стiл нiтрохи не подобався, вiн просто хотiв купити небожевi порядний письмовий стiл, а нинi всi вони були обладнанi таким новозаведенням; перевага iх полягала в тому, що цю штуковину можна було невеликим коштом припасувати i до столiв старих. Так чи iнакше дядько не забув порадити Карлу по змозi взагалi не вживати регулятор; щоб пiдкрiпити дiевiсть ради, дядько заявив, що механiзм, мов, вкрай чутливий, легко направити його стане дорого. Неважко було здогадатися, що подiбнi зауваження були звичайнiськими вивертами, хоча, з iншого боку, слiд зазначити, що заблокувати регулятор було дуже легко, чого дядько, втiм, не зробив.
У першi днi дядько i Карл, зрозумiло, часто розмовляли; тодi-таки Карл розповiв, що вдома трошки, втiм, охоче грав на фортепiано, щоправда, опанував хiба ази, i то за допомогою матерi. Карл цiлком усвiдомлював, що така розповiдь – одночасно i прохання про фортепiано, але вiн вже доволi розгледiвся, щоб зрозумiти: труситися над копiйкою дядьковi не випадае. А проте, це його прохання було виконане не вiдразу, лише днiв за вiсiм дядько мало не мимоволi, зiзнався, що фортепiано привезли i Карл може, якщо бажае, побачити, як його пiднiматимуть нагору. Заняття це було хоча i неважке, але попри все те не набагато легше за саме перевезення, бо в будинку був спецiальний вантажний лiфт, куди легко влiз би цiлий фургон меблiв, – у цьому-то лiфтi i пiдняли iнструмент в кiмнату Карла. Сам Карл мiг, звичайно, поiхати в тому самому лiфтi разом з iнструментом i вантажниками, але, що поруч був робочий пасажирський лiфт, то Карл пiднявся на ньому, за допомогою особливого важеля тримаючись увесь час на рiвнi сусiднього лiфта i через скляну перебiрку пильно розглядаючи прекрасний iнструмент, який тепер вiн мав у своiх руках. Коли фортепiано вже стояло в кiмнатi i Карл узяв першi ноти, вiн так по-дурному зрадiв, що, замiсть грати далi, схопився, вiдiйшов на кiлька крокiв i, взявшись у боки, вирiшив просто помилуватися подарунком. Акустика в кiмнатi теж була чудова i сприяла тому, щоб первiсне вiдчуття, нiби його поселили в якомусь залiзному будинку, розвiялося. Адже справдi будинок здавався залiзним тiльки зовнi, в кiмнатi нiчогiсiнько такого не впадало у вiчi, i нiхто не змiг би виявити в ii оздобленнi жодноi дрiбницi, яка бодай якось могла зiпсувати iдеальний затишок. Попервах Карл багато чого очiкував вiд своеi гри на фортепiано i навiть насмiлювався перед сном подумувати про те, як би йому через цю музику безпосередньо вплинути на американське життя. Дивне, щоправда, виникало вiдчуття, коли вiн у розкритих, звернених на галасливу вулицю вiкнах грав стару солдатську пiсню своеi батькiвщини, що ii солдати спiвають вечорами, влаштувавшись у казармi на пiдвiконнях i дивлячись на похмурий плац, – але варто було йому кинути погляд на вулицю, i вiн бачив: вона та ж сама – дрiбна частинка велетенського кругообiгу, який неможливо зупинити нi на секунду, якщо не знаеш тi сили, що його урухомлюють. Дядько терпiв гру на фортепiано, нiчого проти не говорив, тим бiльше що Карл, знову-таки на догоду дядьковi, лише зрiдка дозволяв собi помузичити; проте ж дядько принiс йому ноти американських маршiв i, звичайно, нацiонального гiмну теж, але самою лише втiхою вiд музики, мабуть, не пояснити, чому одного разу вiн без жодного натяку на жарт запитав Карла, чи не хоче той навчитися грати також на скрипцi або валторнi.
Певна рiч, вивчення англiйськоi мови було найпершим i найважливiшим завданням Карла. Молодий викладач комерцiйного коледжу приходив о сьомiй ранку, коли Карл уже сидiв з зошитами за письмовим столом або мiряв кроками кiмнату, вивчаючи що-небудь напам’ять. Карл прекрасно розумiв, що англiйську слiд опанувати якнайшвидше, до того ж це найкраща нагода потiшити дядька своiми швидкими успiхами. І справдi, якщо спочатку спiлкування з дядьком мовою його новоi батькiвщини зводилося до вiтальних i прощальних фраз, то незабаром чимраз бiльша частина розмов точилась англiйською, завдяки чому, природно, теми дедалi бiльше набували довiрчого характеру. Перший американський вiрш, опис пожежi[2 - Йдеться, найпевнiше, про один iз вiршiв першоi американськоi поетеси Анни Бредстрiт (1612—1672), яка в дитинствi пережила пожежу, через що частина ii творчостi мае на собi познаку цього лиха.], який Карл одного вечора продекламував дядьковi, завдало тому неабиякоi втiхи. Вони обидва стояли тодi бiля вiкна в кiмнатi Карла; дядько, поглядаючи на те, як темнiе небо, повiльно вiдбивав ударами ритм вiрша, а Карл стояв при ньому i зi скляними очима долав важкi строфи.
Що вiльнiше Карл володiв англiйською, то наполегливiше дядько виявляв бажання звести його зi своiми знайомими i тiльки про всяк випадок розпорядився, щоб при таких зустрiчах поруч з Карлом поки перебував i його викладач. Найперший, кому одного разу вранцi представили Карла, був стрункий, неймовiрно гнучкий юнак – дядько ввiв його в кiмнату, – солодкий на мову. Вiн був, мабуть, з тих багатьох, з погляду батькiв-мiльйонерiв, синiв-невдах, життя яких спливало таким чином, що людина звичайна не могла без душевного болю простежити хоча б один, вибраний навмання, день такого молодика. А той, немов знаючи про це або здогадуючись i наче намагаючись у мiру сил цьому протистояти, так i випромiнював щастя, змушуючи губи й очi сяяти незнищенною посмiшкою, зверненою до самого себе, спiврозмовника i всього свiту.
Із цим юнаком, якого було звати Мак, iз цiлковитоi згоди дядька було домовлено щоранку о пiв на шосту разом iздити верхи – чи то в манежi, чи надворi. Карл, щоправда, спочатку вагався приставати на це, бо ж iще нiколи не сидiв на конi й волiв би спершу трохи повчитися iздити, але дядько i Мак так його вмовляли, подаючи iзду верхи як суцiльне задоволення та корисну для здоров’я вправу, а зовсiм не як якесь мистецтво, що вiн урештi погодився. Це, втiм, означало, що вставати йому доводилося вже о пiв на п’яту, i йому часто було вiд цього дуже прикро, бо тут, мабуть, унаслiдок постiйноi уважностi, яку йому доводилося виказувати весь день, вiн просто-таки потерпав вiд непереборного бажання спати, та вже в лазничцi жаль цей незабаром розсiювався. Над усiею ванною, вздовж i вширину, простягалося ситко душу, – який однокласник удома, хай навiть найбагатший, мав щось подiбне, до того ж тiльки в особисте розпорядження, – i в цiй ваннi, де можна було розкинути руки, Карл лежав, випроставшись, i пускав на себе струменi лiтньоi, гарячоi, знову лiтньоi i нарештi крижаноi води, як заманеться, чи над частиною, чи над усiею поверхнею ванни. Вiн лежав там, наче ще насолоджуючись сном, а надто любив ловити заплющеними повiками останнi поодинокi краплi, якi потiм стiкали обличчям.
У школi верховоi iзди, куди його пiдвозив високий дядькiв автомобiль, на нього вже чекав професор англiйськоi, тодi як Мак завжди без винятку приходив перегодом. Та, зрештою, хай собi запiзнюеться на здоров’я, бо справжня жвава iзда розпочиналася щойно тодi, коли приходив вiн.
Хiба не ставали дибки конi зi свого дотеперiшнього пiвсну, коли вiн заходив, хiба не ляскав голоснiше батiг у примiщеннi, хiба не з’являлися раптом на довколишнiх галереях усiлякi люди, глядачi, конюхи, учнi чи бозна-хто ще? Зате Карл використовував час перед Маковим прибуттям, щоби бодай трохи позайматися хай навiть найпримiтивнiшими попереднiми вправами. Там був якийсь довготелесий чолов’яга, що сягав до найвищих кiнських спин, ледь пiднiсши руку, i саме вiн давав Карловi цi уроки, що завжди тривали заледве чверть години. Карловi успiхи не були неймовiрними, i вiн мав постiйну нагоду як слiд засвоiти численнi англiйськi прокльони, що iх вiн пiд час цiеi науки захекано вигукував своему викладачевi англiйськоi, котрий завжди стояв, прихилившись до незмiнно того самого одвiрка, i виглядав украй сонно. Втiм, майже все невдоволення вiд iзди припинялося, коли прибував Мак. Довготелесого чолов’ягу вiдсилали, i вже незабаром у ще напiвтемнiй залi не було чутно нiчого, крiм копит коней у клусi, i не видно майже нiчого, крiм пiднесеноi Маковоi руки, якою вiн вiддавав Карловi команди. За пiвгодини такого вдоволення, що проминало, як сон, усе зупинялося, Мак дуже поспiшав, прощався з Карлом, iнодi плескав його по щоцi, коли був особливо задоволений його iздою, i зникав, вiд того поспiху навiть не виходячи разом iз Карлом у дверi. Тодi Карл забирав професора до авта, й вони iхали на урок англiйськоi здебiльшого довкiльними шляхами, бо, iдучи крiзь колотнечу великоi вулицi, яка навпростець вела вiд дядькового дому до манежу, вони згаяли би забагато часу. До речi, принаймнi цей супровiд професора англiйськоi незабаром припинився, бо Карл дорiкав собi, що непотрiбно змушуе приходити до манежу втомленого чоловiка, тим бiльше, що спiлкування англiйською з Маком було вкрай просте, i вiн попросив дядька звiльнити професора вiд цього обов’язку. По коротких розмислах дядько вдовольнив i це прохання.
Багатенько часу минуло, перш нiж дядько наважився дозволити Карловi бодай кинути оком на свое пiдприемство, попри те, що Карл часто просив його про це. То було щось на кшталт комiсiйного i перевiзницького пiдприемства, що його, наскiльки Карл пригадував, в Європi, мабуть, i не знайдеш. Бо ж пiдприемство займалося посередницькою торгiвлею, проте не возило товари, скажiмо, вiд виробника споживачевi чи, хай буде, торгiвцям, а постачало всi товари та первиннi продукти великим фабричним картелям i мiж ними. А вiдтак це було пiдприемство, що охоплювало заразом закупiвлi, склади, перевезення i збут велетенських обсягiв, а тому воно мусило пiдтримувати дуже докладний безперервний телефонний i телеграфний зв’язок iз клiентами. Зала телеграфiв була не меншою, а значно бiльшою за телеграфний пункт у його рiдному мiстi, куди Карл якось заходив iз однокласником, який мав там знайомства. Куди не глянь, у залi телефонiв вiдчинялись i зачинялися дверi телефонних кабiнок i лунало несамовите дзеленчання. Дядько вiдчинив найближчi дверi, i там, у слiпучому електричному свiтлi, було видно службовця, байдужого до будь-яких звукiв дверей; на головi в нього був закрiплений сталевий обруч, який притискав йому до вух слухавки. Права рука лежала на столику, мов була якась особливо тяжка, i лише пальцi, що тримали олiвець, трiпотiли нелюдськи рiвномiрно i швидко. У словах, що вiн iх промовляв у мiкрофон, вiн був дуже ощадливий, i часто було помiтно, що йому навiть е що заперечити спiврозмовниковi, докладнiше його про щось розпитати, та слова, якi вiн чув, змушували його, перш нiж вiн мiг здiйснити свiй намiр, опускати очi й писати далi. Та вiн i не мусив говорити, як тихо пояснив Карловi дядько, бо тi самi повiдомлення, якi приймав цей чоловiк, одночасно приймали ще два службовцi, а потiм порiвнювали, щоби по змозi уникнути помилок. Тiеi митi, коли дядько з Карлом виходили з дверей, туди пiрнув якийсь практикант i вийшов iз уже списаним папером. Через залу вiдбувався невпинний рух людей, якi сновигали туди-сюди. Нiхто не вiтався, вiтання тут було скасоване, кожен пристосовувався до крокiв попередника i дивився на пiдлогу, якою прагнув пройти якнайшвидше, або ж вихоплював поглядом не бiльш нiж окремi слова або числа з паперiв, якi тримав у руцi та якi трiпотiли вiд цього бiгу пiдтюпцем.
– Ти справдi багато досягнув, – сказав якось Карл пiд час одного з цих переходiв пiдприемством; для того, щоби бодай побiжно оглянути його, знадобилось би багато днiв, навiть якби просто зазирнути в кожне вiддiлення.
– І все це тридцять рокiв тому започаткував я сам, так i знай. Я мав тодi в портовiй дiльницi маленьку крамничку, i коли там за день вiдвантажували п’ять ящикiв, то це вже було багато, i я йшов додому, мало не лускаючи з гордощiв. А сьогоднi в мене третi за величиною склади в порту, а в тiй крамничцi тепер iдальня i комiрчина шiстдесят п’ятоi групи моiх носiiв.
– Та це межуе з дивом! – вигукнув Карл.
– Тут усе так швидко вiдбуваеться, – сказав дядько, припиняючи розмову.
Якось дядько прийшов якраз перед вечерею, що ii Карл, як звичайно, збирався укласти сам, i попросив його негайно вбрати чорний костюм i йти з ним на вечерю, на якiй будуть двое його друзiв-пiдприемцiв. Поки Карл перевдягався в сусiднiй кiмнатi, дядько вмостився за письмовий стiл i переглянув саме завершене завдання з англiйськоi, ляснув долонею по столi й голосно вигукнув: «Справдi бездоганно!» Без сумнiву, одягання пiшло краще, коли Карл почув цю похвалу, та вiн i справдi почувався в англiйськiй уже доволi впевнено.
У дядьковiй iдальнi, яку вiн пам’ятав iще з першого вечора свого прибуття, йому назустрiч пiдвелися двое високих огрядних чоловiкiв, один якийсь пан Грiн, а другий пан Поллундер, як з’ясувалося в застiльнiй розмовi. Бо не у дядьковому звичаi було зронити навiть побiжне слiвце про якихось знайомцiв, i вiн завжди залишав за Карлом право самому достерегти все потрiбне чи цiкаве. Оскiльки пiд час самоi вечерi обговорювали лише дiловi справи, що для Карла означало добрий урок пiдприемницького слiв-ництва, а його самого полишили тихо споживати свою iжу, нiби вiн дитина, котрiй передусiм треба як слiд попоiсти, пан Грiн нахилився до Карла i спитав, явно намагаючись говорити якнайвиразнiшою англiйською, про його першi найзагальнiшi американськi враження. Посеред цвинтарноi тишi Карл, позираючи на дядька, доволi докладно вiдповiдав, намагаючись завоювати прихильнiсть iще й ледь по-нью-йоркському забарвленою манерою. На один вираз засмiялися вперемiш навiть усi трое панове, i Карл уже злякався, що припустився якоiсь грубоi помилки, та нi, вiн, як пояснив йому пан Поллундер, сказав навiть щось вельми дотепне. Цьому пановi Поллундеру взагалi, як здавалося, Карл особливо сподобався, i доки дядько з паном Грiном знову заглибилися в дiловi розмови, пан Поллундер пiдсунув його крiсло ближче до себе, спершу заходився випитувати про його iм’я, походження i подорож, аж поки врештi, щоби дати Карловi трохи перепочити, смiючись i кашляючи, сам завiв розповiдь про себе, свою доньку, з якою вiн живе разом у невеличкому маетку неподалiк вiд Нью-Йорка, де, втiм, може проводити тiльки вечори, бо ж вiн банкiр, i професiя на весь день затримуе його в Нью-Йорку. Карла тут-таки якнайсердечнiше було запрошено завiтати до цього маетку, такий новоспечений американець, як Карл, iз певнiстю iнодi мае потребу вiдпочити вiд Нью-Йорка. Карл негайно спитав дядькового дозволу прийняти це запрошення, i дядько на позiр охоче погодився, не називаючи, втiм, якоiсь певноi дати i навiть не намагаючись помiркувати про неi бодай приблизно, як цього могли би сподiватися Карл i пан Поллундер.
Та вже другого дня Карла викликали до дядькового бюра – тiльки в цьому будинку дядько мав десять рiзних бюр, – де вiн застав дядька i пана Поллундера: обое лежали у фотелях i були доволi маломовнi.
– Пан Поллундер, – сказав дядько, у присмерку кiмнати його ледве можна було розгледiти, – пан Поллундер приiхав, щоби забрати тебе до свого замiського маетку, як ми говорили вчора.
– Я й не знав, що це мае бути вже сьогоднi, – вiдказав Карл, – iнакше я був би вже готовий.
– Якщо ти не готовий, то лiпше перенесiмо цi вiдвiдини на iнший раз, – запропонував дядько.
– Але ж якi приготування! – вигукнув пан Поллундер. – Юнак завжди готовий!
– То не через нього, – сказав дядько, обернувшись до гостя, – але йому все одно довелося б iще пiднятися до кiмнати, i це вас затримало би.
– І на це е досить часу, – сказав пан Поллундер, – я врахував i цю затримку i навмисно ранiше закiнчив сьогоднi справи.
– Бачиш, – мовив дядько, – якi незручностi справляють твоi вiдвiдини вже тепер.
